ДІАЛЕКТИКА НАУКОВОГО, ХУДОЖНЬОГО, РЕЛІГІЙНОГО, МОРАЛЬНОГО ТА ФІЛОСОФСЬКОГО ОСВОЄННЯ ДІЙСНОСТІ

Диференціацію свідомості започаткував поділ праці на матеріальну і духов­ну, що привело до формування протилежних суспільних груп (класів, каст), ро­зколу суспільного життя. Все це обумовило розщеплення свідомості, заміну ко­лективної духовності відносно самостійними формоутвореннями свідомості, взаємодія яких нерідко набувала конфронтаційного вигляду.

На думку Е.Дюркгейма, розподіл праці є своєрідним законом природи. Він створює систему взаємопов’язаних соціальних функцій й породжує органічну солідарність замість механічної солідарності архаїчного суспільства. Завдяки поділу праці індивід знаходить власну сферу соціальної діяльності, стає особис­тістю. Таким чином, поділ праці руйнує колективну духовність як джерело сус­пільної солідарності і морального порядку, веде до встановлення громадянської єдності на засадах автономних духовних формоутворень. Гармонія духу, вва­жав Е.Дюркгейм, виникла на засадах органічної взаємодії нових формоутво­рень свідомості з тією фундаментальною умовою, яка створить нову суспільну солідарність, повну громадянську гармонію.

Майже всі соціальні філософи, від Платона до К.Маркса, пов’язували руйну­вання синкретичної свідомості первісної людини з поділом праці. Щоправда, виписували різні, нерідко протилежні рецепти поліпшення ситуації. Але справа не в цьому. Важливою є констатація такого історичного факту: з поділом праці суспільна свідомість всіх епох, незважаючи на всю різноманітність і різницю рухається у певних спільних формах, які взаємодіють, відбиваючи дійсність з різних боків, неоднаковими засобами і з різною метою.

Поділ праці урізноманітнює потреби й інтереси людей. Способи духовно- практичного освоєння дійсності різняться між собою насамперед предметом. Наприклад, предметом наукового освоєння світу є вся навколишня дійсність, природа, суспільство, духовний світ людини. Науку, яка існувала початково в межах філософського світосприйняття і лише в середині XVIIIct.

Мораль спрямована лише на одне: моральні стосунки людей. Саме вони є пред­метом її освоєння. В чому полягає природа зла; чому одні люди поводяться по спра­ведливості, а інші - ні; як налагодити систему суспільної реалізації добра, чесності, справедливості і милосердя - ось предмет морального освоєння дійсності.

Те саме стосується й естетичної свідомості. Як і моральна, вона охоплює і відтворює не весь спектр природного і суспільно-предметного світу, а лише один його аспект - естетичне ставлення людини до дійсності, яке реалізується через співвідношення прекрасного і потворного.

Особливе місце серед зазначених способів духовно-практичного освоєння світу посідає релігійна свідомість. Як і мораль, релігія намагається дати (і дає) оцінку людським стосункам і поведінці в суперечливому плетиві добра і зла. Як і мистецт­во, релігія широко користується правом естетичного охоплення і визначення дій­сності, залучає в своє лоно мистецьку діяльність. Здавалося б, подібна ситуація роз­миває предмет релігійної свідомості. Насправді ж вона прояснює його. За різнома­нітними проявами природного і людського світу релігія бачить їх творця - Бога (в християнстві - Трійцю, іудаїзмі - Ягве, ісламі - Аллаха, індуїзмі - Брахму, Вішну, Шиву тощо) як першооснову і першопричину сущого. Предметом релігійної духов­ності є Бог і всі його прояви. У цьому - перша характерна відмінність релігії від інших способів духовно-практичного освоєння світу.

Наука, мораль, мистецтво і релігія різняться також за способом охоплення і від­творення свого предмета. Первинною формою наукового освоєння дійсності є по­няття - спосіб розуміння та абстрактного уявлення результатів пізнання через усві­домлення істотних характеристик його об’єкта. Кожна галузь науки має свою сис­тему понять.

Релігія апелює до віри як до найефективнішої форми освоєння розмаїття дійсності.

Нарешті, способи духовно-практичного освоєння дійсності виконують різні функції, соціальну роль в суспільній життєдіяльності людей. Так, наука покликана до життя прагненням людини до об’єктивної істини. Головне призначення моралі - регуляція суспільних стосунків. Мистецтво пробуджує людину до творчості, підно­сить його душу, облагороджує чуттєвість. Релігія заспокоює людину, повертає її до споглядання вічного, божественного.

Можна стверджувати, що чистих способів духовно-практичного освоєння світу не існує. Духовність охоплює різні за змістом ідеї, погляди, переконання, які опред- метнюються в поняттях і нормах, образах і вірі, виконують взаемосполучні функції, розрізнення яких можливе лише на рівні фахово-теоретичного аналізу.