<<
>>

2.1. Порівняльно-правовий аналіз законодавчого регулювання виборчих систем держав-членів Європейського Союзу

У державах Європейського Союзу проведення виборів відбувається як у самих державах-членах, так і на загальноєвропейському рівні до Європейського Парламенту. Не зважаючи на те, що на сучасному етапі європейський досвід проведення виборів має стійкі демократичні ознаки, виборче право у державах- членах Європейського Союзу не одразу набуло того вигляду, який воно має нині.

Спочатку виборче право належало лише чоловікам, які досягли певного віку, мали відповідний до умов закону рівень освіти, були одружені та мали достатній річний дохід. Наприклад, у Сполученому Королівстві Велика Британія до 1830 року виборче право мали тільки представники чоловічої статі і воно поширювалося лише на 4 % дорослого населення. На початку XX століття виборче право у більшості Європейських країн отримали всі дорослі чоловіки. Жінки, своєю чергою, на рівні з чоловіками вперше отримали право голосу у Фінляндії в 1906 році. Подальший процес надання жінкам рівних з чоловіками виборчих прав мав місце в Європі протягом XX століття. Остання країна, в якій було запроваджено рівне виборче право для жінок, - Ліхтенштейн (1984 рік) [50, с. 70].

На сучасному етапі законодавством держав-членів ЄС передбачено три основні умови наявності в особи виборчого права на загальнодержавних виборах: досягнення визначеного конституціями або відповідними виборчими законами віку, наявність громадянства та повної дієздатності. Зокрема, у переважній більшості держав Європейського Союзу мінімальний вік, з якого виникає активне виборче право, становить 18 років. До винятків можна віднести Австрію (19 років), Кіпр (21 рік) та Італію (у цій країні правом обирати

сенаторів володіють громадяни, яким на день проведення виборів виповнилося 25 років) [24, с. 20]. Можливість участі іноземців у загальнодержавних або місцевих виборах із 28 країн ЄС з різними застереженнями передбачається у 13 державах-членах.

Відповідні норми, наприклад, містять конституції Ірландії, Іспанії, Люксембургу, Нідерландів, Німеччини, Португалії, Словенії, Угорщини. Зокрема, найбільш лояльною в цьому питанні є Ірландія, де на законодавчому рівні закріплено, що іноземці, які живуть на території країни, мають право голосу нарівні з корінним населенням, при цьому термін їхнього перебування на території держави не має значення. Своєю чергою, Швеція, Данія, Люксембург, Бельгія, Естонія, Словенія, Угорщина і Словаччина, загалом допускаючи можливість участі іноземців у виборах, обмежили їхнє виборче право необхідністю бути резидентом держави протягом не менше ніж двох або навіть п’ яти років. У таких країнах, як Іспанія та Португалія, виборче право мають лише вихідці зі своїх колишніх колоній. Щодо мінімального терміну перебування на території держави, то ця цифра відрізняється залежно від країни прибуття іноземця. Проте найбільш жорстких обмежень виборчих прав на законодавчому рівні зазнали іноземці в Німеччині, Італії, Австрії, Болгарії, Литві, Польщі, Румунії та на Кіпрі, де вихідці з неєвропейських країн зовсім не мають права голосу. Дещо поступливішими виявилися Мальта та Чеська Республіка, які залишили можливість укладати двосторонні угоди для наділення деяких іноземних громадян правом голосу. Проте на сьогодні, жодна з цих країн зазначену можливість не використала [227].

Еволюція виборчого права у державах-членах ЄС, своєю чергою, визначила подальший вибір виборчої системи. У процесі вирішення цього питання законодавець пройшов складний шлях. Передусім потрібно було підібрати виборчу систему для представницьких органів усіх рівнів, врахувавши при цьому неоднорідну структуру суспільства. Результатом цього процесу стало закріплення в низці держав Європейського Союзу на конституційному рівні деяких засад виборчого права та виборчого процесу, як основних структурних компонентів виборчої системи. Зокрема, деякі конституції містять перелік

суб'єктів висування кандидатів на парламентських та президентських виборах, дату проведення загальнодержавних виборів, засади територіальної організації загальнодержавних виборів (кількість округів, періодичність перегляду їх меж, кількість мандатів, що розподіляються в округах) та уточнення “параметрів” виборчої системи.

Наприклад, Конституції Мальти та Ірландії прямо передбачають, що парламентські вибори в цих країнах проводяться за системою єдиного голосу, що передається, а Конституція Словенії та Акт про управління Швеції містять положення про виборчі бар'єри на парламентських виборах. Окрім цього, на конституційному рівні регулюється порядок формування вищих органів управління виборчим процесом та визначається коло суб'єктів, яким надаються повноваження переглядати або затверджувати результати парламентських виборів (до таких суб'єктів в Німеччині, наприклад, відносять спеціальні комітети парламенту, а в переважній більшості держав-членів - конституційні або інші суди) [256]. В окремих конституціях містяться специфічні норми, які є нетиповими для конституційного регулювання засад виборчого процесу. Наприклад, Конституція Ірландії передбачає, що формування верхньої палати парламенту цієї країни здійснюється шляхом таємного голосування поштою, а Основним Законом Португалії закріплено принцип прозорості витрат на виборчу кампанію. Своєю чергою Конституції Данії, Італії та Кіпру містять норми, які обмежують можливість реалізації громадянами виборчого права залежно від попередньої репутації (поведінки) останніх [24, с. 6].

Загалом виборчі системи в державах Європейського Союзу та їх основні структурні компоненти - виборче право та виборчий процес, зазнали значних перетворень та набули стійких демократичних ознак. Із останніх можна виокремити:

1. Належність виборчих прав усьому дорослому населенню незалежно від етнічного походження, раси або релігійних переконань його представників.

2. Упровадження принципів вільного і таємного голосування.

3. Регулярність виборів у межах, передбачених часових лімітів відповідно до чинних правових норм.

4. Свобода висування кандидатів усіма верствами суспільства і проведення ними виборчої кампанії.

5. Достатній часовий період для проведення передвиборчої агітації та рівність доступу до використання державних засобів масової інформації.

6. Контроль підрахунку голосів незалежною адміністрацією на чолі з органом, який здатний вирішувати виборчі суперечки.

7. Рівний доступ усіх кандидатів та партій до одержаних результатів [50, с. 81].

Основною сучасною тенденцією розвитку виборчих систем у державах ЄС є застосування при формуванні нижніх палат парламентів і однопалатних парламентів переважною більшістю країн пропорційної виборчої системи. Загалом їй надають перевагу 19 держав-членів Європейського Союзу, зокрема: Австрія, Бельгія, Греція, Данія, Естонія, Італія, Іспанія, Кіпр, Латвія, Люксембург, Нідерланди, Польща, Португалія, Румунія, Словаччина, Словенія, Хорватія, Чехія, Швеція [153, с. 86]. Голосування при цьому відбувається за партійними списками, які, звичайно, є відкритими (виняток становить Іспанія). Наступною за популярністю на території ЄС є змішана виборча система. Різні її модифікації використовують такі країни, як Німеччина, Литва, Угорщина. Хоча мажоритарна виборча система “в чистому вигляді” застосовується для обрання повного складу парламентів лише у Великій Британії (мажоритарна система відносної більшості) та Франції (мажоритарна система абсолютної більшості із голосуванням у два тури), деякі її елементи притаманні низці країн, що використовують на парламентських виборах пропорційну та змішану виборчі системи [297, с. 23-24.]. Як стверджує Д. Ковриженко, за мажоритарною виборчою системою обирають представників національних меншин у Данії (4 члени парламенту), представників найменших виборчих округів, розташованих на віддалених островах Греції (6 членів парламенту). Це пояснюється тим, що розподілити кілька мандатів за пропорційною виборчою

системою, за якою обирається більшість членів парламентів цих країн, фактично неможливо [24, с. 39-40]. У цих випадках принципи відносної або абсолютної більшості є більш ефективними.

Найпоширеніша в європейських державах пропорційна виборча система вперше була запроваджена наприкінці XIX століття в низці кантонів Швейцарії, коли національні та релігійні розходження перешкоджали територіальній та політичній єдності країни [170, с.

53]. Об’єктивна необхідність перегляду основ виборчого законодавства в Швейцарії виникла ще на початку XIX століття та супроводжувалася численними конфліктами під час виборів між представниками різних національних меншин та політичних сил, що представляли їхні інтереси. В результаті нова виборча система прийшла на зміну малоефективній мажоритарній виборчій системі, за якої єдина партія- переможець отримувала більшість місць у представницькому органі та ігнорувала інтереси меншості, що істотно загострювало існуючі в країні політичні суперечності. Вперше вона була передбачена в 1891 році кантональною конституцією Тесина для виборів до кантональної ради, установчих зборів та муніципальної ради [132, с. 206-207]. Проведення виборів за пропорційною системою наступними роками продемонструвало, що мета її запровадження - злагода у кантоні, була досягнута. Успіх пропорційного представництва у Тесині сприяв тому, що пропорційна виборча система стала застосовуватися при проведенні інших виборів у Швейцарії і вже у 1919 році ця система була прийнята для обрання Національної ради (нижньої палати федерального парламенту) [170, с. 54].

Наступною країною, де мало місце успішне запровадження пропорційної виборчої системи, була Бельгія. Подібно до Швейцарії, мажоритарна виборча система та представництво лише вибору більшості, повністю зводили нанівець інтереси меншості в значній кількості провінцій країни [61, с. 42]. У зв’язку з цим, запровадження пропорційної виборчої системи відбулося одразу на загальнодержавному рівні, що було закріплено відповідним законом від 29 грудня 1899 року. Позитивні зрушення внаслідок застосування зазначеної

системи стали помітними вже після наступних виборів, що відбулися в 1900 році Як зауважує А. Петришин, після них Бельгія отримала стабільність, свободу і спокій, яких була позбавлена під час виборчої боротьби попередніх років. До того ж, - продовжує автор, - пропорційне представництво обстоювало інтереси самого виборця. Виборче право перестало бути для нього примарним - реформа, встановивши справедливу рівновагу між представленими в парламенті партіями, надала впевненості виборцям у необхідності волевиявлення, що збільшило явку на виборах [170, с.

54-55].

Успішне застосування пропорційної виборчої системи і досить швидкі його результати одержані в Швейцарії та Бельгії мали позитивний вплив на інші європейські країни та дали їм поштовх запровадити цю систему протягом першої половини XX століття [191, с. 227]. До таких країн належить Фінляндія, де пропорційна виборча система була введена в 1906 р. Передумовою цього процесу стали державний переворот 1899 року і, як наслідок, відокремлення від Російської імперії, частиною якої була Фінляндія, а також прийняття Конституції 1906 року, з низкою демократичних норм - наприклад, запровадження загального виборчого права для осіб, які досягли 24 років та створення однопалатного законодавчого органу. На думку деяких авторів, одночасно запроваджена пропорційна виборча система суттєво сприяла успіху і навіть самому факту прийняття зазначеної конституції [132, с. 203]. В подальшому пропорційна виборча система позитивно вплинула на становлення демократичних інститутів у державі, а обраний за цією системою парламент та сформований на основі більшості сильний уряд змогли відстояти незалежність країни. Подібна тенденція мала місце і в майбутньому: уряди зазвичай формувалися на основі коаліції трьох або чотирьох політичних партій, а їх склад поступово змінювався відповідно до співвідношення політичних сил без різких потрясінь та конфліктів [50, с. 276].

Подібним до Фінляндії щодо запровадження пропорційної виборчої системи був досвід інших скандинавських країн. Зокрема, у Швеції вона була введена у 1907 році та, як і в попередніх країнах, прийшла на зміну

мажоритарній виборчій системі. Застосування останньої призводило до неоднорідного представництва народу відповідно до результатів виборів у нижній палаті Риксдагу (парламенті Швеції), що викликало суспільне невдоволення та ускладнювало ефективне функціонування вищого законодавчого органу. Подальший стабільний демократичний розвиток Швеції свідчить про правильний вибір виборчої системи [160, с. 56]. Хоча в Данії пропорційна виборча система була введена дещо пізніше (1920 р.), метою заміни мажоритарної виборчої системи як і раніше залишалося врівноваження представництва протилежних за своїм характером політичних сил: консерваторів і лібералів, з одного боку, та соціалістів і радикалів, з іншого. Подібна ситуація мала місце і в Норвегії, де пропорційна виборча система мала на меті виправити дискримінаційне становище певних політичних сил. У цій країні зазвичай консерватори та ліберали об’єднувалися проти соціалістів, чим значно зменшували шанси останніх на виборах [170, с. 56].

Незважаючи на значне поширення пропорційної виборчої системи в Європі протягом XIX-XX століть та низку позитивних прикладів її застосування, доречно визнати, що в Німеччині та Італії запровадження такої виборчої системи мало зворотний ефект. Зокрема в Німеччині, введення пропорційного представництва лише посилило проблему багатопартійності. На виборах, організованих за цією системою, обраними щоразу виявлялися близько 20 політичних партій, жодна з яких не мала й однієї четвертої місць у парламенті. Парламентські партії не співпрацювали між собою і, як наслідок, з 1918 по 1932 рік. більшість не була сформована, що призводило до нестійкості урядів та нестабільності їхньої політики [35, с. 107]. Тому, вже з 1949 року для обрання нижньої палати парламенту Німеччини (бундестагу) почала застосовуватися змішана виборча система.

Подібна ситуація мала місце і в Італії, де запроваджена в 1919 році пропорційна виборча система також не привела до появи більшості в парламенті. За її відсутності непослідовна діяльність сформованих коаліційних урядів призводила до політичної нестабільності в країні. Однак, на відміну від

Німеччини, Італія не відмовилася від використання пропорційної виборчої системи, хоча її застосування так і не стало показовим. Про це свідчить те, що за останні 40 років внаслідок застосування пропорційної виборчої системи та нездатності дрібних політичних партій, які пройшли у парламент, створювати стійкі коаліції, в Італії було змінено 56 кабінетів міністрів, що дає підстави констатувати своєрідну “кризу італійського пропорціоналізму” [175].

Отже, досвід розглянутих європейських держав щодо запровадження пропорційної виборчої системи свідчить, що остання набула популярності в тих країнах, де мажоритарна виборча система виявилася малоефективною. Заміна мажоритарної виборчої системи пропорційною була зумовлена об’єктивними причинами - передусім необхідністю подолання політичних суперечностей, встановлення соціального миру й національної єдності, а також досягнення політичної стабільності у країнах Європи. До того ж аналіз умов зародження та подальшого застосування пропорційної виборчої системи дає підстави стверджувати про невипадковість домінування останньої у державах-членах ЄС на сучасному етапі. Так, активне застосування зазначеної виборчої системи при обранні парламентів державами з усталеним демократичним ладом (Австрія, Бельгія, Іспанія, Італія, Нідерланди тощо) зумовило подальше поширення її елементів у так званих нових демократіях (Болгарія, Естонія, Кіпр, Латвія, Польща, Румунія, Словаччина, Словенія, Хорватія, Чехія - країнах, які стали членами ЄС після 1996 року). Кожна з держав, де за останні 20 років реформувалася виборча система, брала за зразок більш розвинені країни з подібним історичним досвідом, чисельністю населення, етнічним складом тощо [262, с. 9-11]. Тому погоджуємося із думкою М. Находа щодо існування чіткої тенденції запозичення позитивного досвіду запровадження виборчих систем більш розвинених країн менш розвиненими, які у такий спосіб минають стадію власних експериментів із становленням демократичних інститутів [157, с. 90].

За сучасних умов пропорційна виборча система існує більш як у 60 державах світу, переважаючи в Західній Європі. У кожній країні, де ця система застосовується, вона має свої особливості, що робить її досить неоднозначним

феноменом. Пропорційна виборча система фактично виступає родовим поняттям, яке охоплює значну різноманітність варіантів [190, с. 4]. На думку вітчизняного дослідника Д. Ковриженка, всі пропорційні виборчі системи, які діють у 19 країнах ЄС, можна класифікувати за відповідними критеріями:

• за величиною виборчих округів. У більшості держав ЄС депутати парламенту (нижніх палат) обираються в кількох багатомандатних округах. Виняток становлять Словаччина та Нідерланди, де вибори проводяться у загальнодержавному багатомандатному окрузі;

• за ступенем “персоніфікованості” пропорційної виборчої системи. Відповідно до цього критерію остання поділяється на такі підвиди:

а) пропорційна виборча система з преференційним голосуванням, за якої розподіл мандатів між кандидатами від партій здійснюється не в порядку черговості, визначеної списком, а залежно від того, скільки голосів на свою підтримку отримав кожний кандидат від партії (має місце в Бельгії, Греції, Естонії, Латвії, Люксембурзі, Нідерландах, Польщі, Словенії, Швеції, на Кіпрі);

б) пропорційна виборча система, за якої партії самі приймають рішення, чи варто надавати право визначати порядок проходження кандидатів (застосовується лише у Данії); в) пропорційна виборча система з голосуванням переважно за закриті списки - надані виборцями преференції окремим кандидатам можуть змінити визначений порядок їхнього проходження лише у випадку, якщо рівень підтримки кандидата є досить високим - 10 % голосів (застосовується у Словенії та Чехії); г) пропорційна виборча система з голосуванням за закриті списки - виборці не впливають на визначений партійним списком порядок проходження кандидатів до парламенту або його палати (діє в Австрії, Іспанії, Італії, Португалії);

• за рівнем (стадіями) розподілу мандатів між партіями можна виокремити наступні підвиди пропорційної виборчої системи: а) пропорційну виборчу систему з розподілом мандатів безпосередньо в округах, де проводилися вибори (реалізується в Бельгії, Естонії, Іспанії, Італії, на Кіпрі, Люксембурзі, Нідерландах, Польщі, Португалії, Словаччині, Фінляндії, Чехії);

б) пропорційну виборчу систему з розподілом нерозподілених мандатів (у тому числі “компенсаційних”, “вирівнювальних” мандатів, які урівноважують

диспропорції зазначеної виборчої системи у невеликих округах) на регіональному та/або загальнодержавному рівні (має місце в Австрії, Греції, Данії, Словенії, Швеції);

• за способами розподілу нерозподілених мандатів між політичними партіями виокремлюють такі підвиди пропорційної виборчої системи:

а) пропорційну виборчу систему з розподілом нерозподілених мандатів із застосуванням методу д'Ондта - в основу покладено принцип ділення невикористаних голосів кожної партії на послідовний ряд чисел - 1; 2: 3; 4 і т. д., та передачу мандатів тим політичним партіям, які в результаті ділення отримали найбільші залишки (застосовується в Австрії, Греції, Естонії, Іспанії, Люксембурзі, Нідерландах, Польщі, Португалії, Словенії, Фінляндії, Чехії);

б) пропорційну виборчу систему з розподілом нерозподілених мандатів із застосуванням методу Сен-Лагю - мандати розподіляються шляхом ділення невикористаних голосів кожної партії на послідовний ряд непарних чисел - 1; 3; 5; 7 і т. д., та передачі мандатів тим партіям, які в результаті ділення отримали найбільші залишки (має місце у пропорційній складовій змішаної виборчої системи, що діє в Данії, Латвії, Литві на етапі розподілу мандатів між округами);

в) пропорційну виборчу систему з розподілом нерозподілених мандатів із застосуванням модифікованого методу Сен-Лагю - мандати розподіляються шляхом ділення невикористаних голосів кожної партії на послідовний ряд непарних чисел, однак поділ починається не з одиниці, а з 1,4; 3; 5; 7 і т. д., та передачі мандатів тим партіям, які в результаті ділення отримали найбільші залишки (застосовується в Швеції); г) пропорційну виборчу систему з розподілом мандатів на основі “датського методу”, тобто шляхом ділення невикористаних голосів на такі дільники, як 1, 4, 7, 10, 13, 16 і т. д. (цей метод застосовується на завершальному етапі поділу нерозподілених мандатів в Данії); д) пропорційну виборчу систему з розподілом вільних мандатів за методом найбільших залишків (використовується в Італії, на Кіпрі, у Словаччині);

• за способом визначення політичних партій, які допускаються до участі у розподілі мандатів в округах виокремлюють такі підвиди пропорційної виборчої системи: а) пропорційну виборчу систему, за якої до участі у розподілі мандатів допускаються ті політичні партії, які отримали на свою підтримку кількість голосів, що дорівнює виборчій квоті Т. Хейра, тобто кількості голосів за всі партії, поділену на кількість мандатів (діє в Австрії - на етапі розподілу мандатів в регіонах; у Греції на проміжному та завершальному етапах розподілу мандатів; в Естонії - на першому етапі розподілу мандатів; на Кіпрі - на першому етапі розподілу місць у парламенті; в Нідерландах); б) пропорційну виборчу систему, за якої до участі в розподілі мандатів допускаються політичні партії, які отримали на свою підтримку кількість голосів, що дорівнює виборчій квоті Друпа, тобто кількості голосів за всі партії, поділену на кількість мандатів плюс один (має місце в Греції - на першому етапі перерозподілу мандатів; в Люксембурзі); в) пропорційну виборчу систему, за якої до участі в розподілі мандатів допускаються політичні партії, які отримали на свою підтримку встановлений відсоток голосів виборців (зокрема в Австрії - це 4 % голосів виборців, відповідно до яких відбувається розподіл 25 загальнодержавних мандатів на третьому рівні перерозподілу; у Бельгії - 5 %; у Данії - 2 %, або еквівалент 3 місць у парламенті, що застосовуються на етапі розподілу компенсаційних мандатів; в Естонії - 5 %, відповідно до яких відбувається розподіл компенсаційних мандатів; в Іспанії - 3 %; в Італії - 4 % для партій, 10 % - для блоків та 2 % для партій, що входять до складу блоку; на Кіпрі 1,8 % дійсних голосів, але не менше ніж 3,6 голосів виборців, які взяли участь у голосуванні - застосовуються щодо розподілу нерозподілених в округах мандатів; в Латвії - 5 %; в Литві - 5 % для партій і 7 % для блоків - за пропорційною складовою системи; в Німеччині - 5 % або 3 місця для розподілу компенсаційних мандатів; у Польщі - 5 % для партій і 8 % для блоків; в Словаччині - 5 %; в Словенії - 4 %; у Чехії - 5 % для партій та 5 % помножених на кількість партій, що входять до складу блоку - для блоків; у Швеції - 4 % для виборів на загальнонаціональному рівні або 12 % в окрузі) [24, с. 41-42]. Як

бачимо, наведена класифікація пропорційної виборчої системи різнобічно відображає її особливості в конкретних державах Європейського Союзу, беручи за основу різні аспекти процедури організації та проведення виборів, а також визначення їх результатів.

Зазначені аспекти в усіх державах-членах ЄС чітко регулюються на законодавчому рівні відповідними нормативно-правовими актами, до яких належать конституції та спеціальні закони про вибори, що надає європейським виборчим системам ознак стійкості та ефективності. В окремих державах такими актами регламентується порядок підготовки та проведення всіх виборів - від мерів і представницьких органів самоврядування до загальнодержавних виборів (до них належать Іспанія, Люксембург, Нідерланди, Франція і Швеція). Проте в деяких країнах, зокрема у Великій Британії та Ірландії, через відсутність кодифікації законодавства, порядок проведення виборів регулюється десятками законів, кожен з яких частково змінює або скасовує положення попередніх.

З метою проведення правового аналізу застосування пропорційної виборчої системи державами Європейського Союзу, необхідно звернутися до досвіду окремих країн. Зважаючи на різноманітність критеріїв, за якими можна класифікувати різні типи пропорційної виборчої системи в державах-членах ЄС, подальший правовий аналіз застосування зазначеної системи, на думку автора дослідження доцільно буде здійснити відповідно до типу партійних списків, що використовується тією чи тією пропорційною виборчою системою.

Як уже йшлося раніше, в державах ЄС, де діє пропорційна виборча система, використовуються три основних типи партійних списків: закриті, преференційні та відкриті. За умов закритих виборчих списків порядок кандидатів у них визначається самою партією, а виборець не має можливості впливати на наявність у списку певних прізвищ і порядок їх розташування [190, с. 6]. Яскравим прикладом застосування такого типу списків є Іспанія. Вищий законодавчий орган цієї держави (Генеральні кортеси) складається з двох палат: Конгресу депутатів і Сенату. Базове регулювання складу та порядку

виборів до обох палат передбачає розділ третій Конституції Іспанії, яка набрала чинності 29 грудня 1978 року. Відповідно до неї палати формуються одночасно на основі вільного, всезагального, рівного та прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на чотири роки. При цьому для обрання депутатів Конгресу, який згідно ч. 1 ст. 68 Конституції складається мінімально із 300 осіб, максимально - із 400, застосовується система пропорційного представництва (ч. 3 ст. 68), а вибори сенаторів здійснюються за мажоритарною системою [113, с. 65].

Слід зазначити, що загалом характерною особливістю іспанського виборчого права є значна міра його “конституціоналізації”, тобто базові положення про вибори закріплені в самому тексті Конституції, що є гарантією правової стабільності [205, с. 14]. Поряд із Конституцією, регулятором виборчої системи Іспанії виступає Органічний закон про загальний виборчий режим від 19 червня 1985 року, який містить базові положення для всіх видів виборів, що проводяться шляхом всезагального голосування. Зокрема, він систематизує та деталізує всі електоральні положення щодо виборів депутатів і сенаторів Генеральних кортесів, членів муніципальних, регіональних та провінційних рад, а також депутатів Європейського Парламенту.

Прикладом такої деталізації є, зокрема, роз’ яснення ч. 2 ст. 68 Конституції, у якій йдеться про те, що “Закон розподіляє загальне число депутатів, встановлюючи попередній мінімум представництва від кожного виборчого округу та розподіляє місця, що залишилися, пропорційно кількості населення” [113, с. 65]. Зазначене базове конституційне положення Органічний Закон доповнює у такий спосіб: з одного боку встановлює, що точна чисельність депутатів дорівнює 350 (ч. 1 ст. 162), а з іншого - що мінімальна чисельність депутатів від кожної провінції, яка є виборчим округом, дорівнює двом. Відповідно, в кожній з 50 провінцій, незалежно від кількості населення, в обов’язковому порядку обирається по 2 депутати. Місця, що залишилися, розподіляються згідно з фіксованою системою, яка передбачена ч. 3 ст. 162 Органічного Закону та дає змогу встановити певну пропорцію залежно від

чисельності населення в кожній провінції. Зокрема, Органічний Закон роз’ яснює ч. 3 ст. 68 Конституції та чітко прописує, що вибори до Конгресу здійснюються шляхом застосування повних, закритих та блокованих списків кандидатів, а розподіл депутатських місць відбувається відповідно до чисельного порядку у списку [205, с. 72-73]. Таким чином, виборець голосує винятково за один партійний список, не маючи при цьому можливості вносити до нього будь-які зміни. Водночас списки, які застосовуються при обранні верхньої палати Генеральних кортесів (Сенату) є неповними та відкритими, а виборець може сформувати під час голосування “свій власний список” [205, с. 37].

Також Органічним Законом передбачається, що кандидати в депутати можуть бути представлені політичними партіями, їх об’ єднаннями, або незалежними особами, які не належать до жодної політичної партії. Водночас, на відміну від деяких держав ЄС (наприклад Польщі), виборче право Іспанії не створює особливих умов для незалежних кандидатів. Відповідно до Закону, до останніх висувається низка вимог щодо надання системи гарантій, з-поміж яких вимога отримання відповідної соціальної підтримки, внесення застави або представлення кандидатом певної кількості підписів виборців, які гарантують йому мінімальну підтримку населення [205, с. 36]. Слід зауважити, що в Іспанії прохідний бар’ єр для політичних партій (їх об’ єднань) та незалежних кандидатів є однаковим і становить 3 % дійсних голосів, які подано в окрузі [205, с. 78].

Поряд із роз’ ясненням основних принципів виборчого процесу, зазначених у ч. 1, 2 та 3 ст. 68 Конституції Іспанії, Органічний Закон деталізує ч. 5 ст. 68, у якій йдеться про надання виборчих прав. Згідно з ч. 5 ст. 68, “всі іспанці, які користуються політичними правами у повному обсязі, є виборцями і можуть бути обраними. Закон визнає виборче право іспанців, що знаходяться за межами Іспанії. Держава сприяє здійсненню цього права” [113, с. 65]. Своєю чергою, Органічний Закон чітко прописує низку умов, які визначають активне та пасивне виборче право. Зокрема, активне виборче право надається повнолітнім громадянам держави (тобто таким, що досягли 18 років), які повною мірою володіють та реалізують свої громадянські та політичні права

[205, с. 24]. Окрім зазначеного, важливою умовою надання права обирати є внесення виборця до виборчого списку - офіційного переліку осіб, які володіють активним виборчим правом. Існування зазначеного списку зумовлене необхідністю перевірки реальної належності фундаментального права на вибір тим чи іншим особам, а також можливістю ефективного розподілу виборців у межах виборчих округів.

Пасивне виборче право, відповідно до Органічного Закону, надається наступним особам: повнолітнім, дієздатним громадянам Іспанії, які не підпадають під причини “необрання”. Перелік останніх міститься у ст. 70 Конституції Іспанії, а також у ст. 6, 7 та 154 Органічного Закону. До них, зокрема, належать позбавлення волі, заняття певних державних посад (наприклад, голови Конституційного або Верховного судів, судді, прокурора, працівника органів безпеки та поліції тощо) [205, с. 28].

Виборче законодавство Іспанії є досить деталізованим. Попри це, на практиці її виборча система має низку недоліків, які пов'язані з принципами пропорційного представництва, прозорістю системи підрахунку голосів та визначення переможців, формуванням парламентської більшості. Деякі норми, прописані в Конституції Іспанії та Органічному Законі, мають значні недоліки, які, своєю чергою, створюють умови для непропорційного представництва. Зокрема, застосування розглянутої норми щодо обов'язковості обрання двох депутатів від кожної провінції, яка міститься в ч. 2 ст. 68 Конституції та доповнюється відповідними нормами Органічного Закону, призводить до нерівномірного представництва населення різних за чисельністю населення провінцій. У результаті провінції з незначною кількістю жителів можуть отримати “надмірне представництво”, тоді як провінції з більшою кількістю населення виявляються представленими непропорційно.

На відміну від закритих преференційні списки надають виборцю право визначати в запропонованому партією варіанті кандидата, за якого виборець голосує. Тому партійні списки, зазвичай, складаються за алфавітом. При цьому виборець, голосуючи за кандидата, одночасно віддає свій голос і за партію.

Відповідно, депутатами стають ті партійні кандидати, які отримали найбільшу кількість преференцій [190, с. 7]. Пропорційна виборча система із застосуванням преференційних списків є найпоширенішою серед держав-членів ЄС (діє в Австрії, Бельгії, Данії, Греції, Нідерландах, Швеції, Польщі).

У Данії, зокрема, така система регулюється Конституцією Данії від 5 червня 1953 року, Виборчим Актом від 11 травня 1987 року з останніми змінами від 10 квітня 1991 року, а також актами Міністерства внутрішніх справ, виданими відповідно до вказаного Виборчого Акта. При цьому Конституція, зокрема частина IV, містить основні принципи виборчої системи, а Виборчий Акт їх конкретизує. Вибори у Гренландії та на Фарерських островах регулюються окремими нормативними актами. Згідно зі ст. 28 Конституції, парламент Данії (Фолькетинг) є однопалатним і складається зі 179 членів, з яких 175 обираються від Данії, і по два - від Фарерських островів і Гренландії. Окрім цього, Конституція визначає, що члени Фолькетинга обираються на 4 роки (ч. 1 ст. 32) шляхом загальних прямих виборів (ч. 1 ст. 31) за пропорційною виборчою системою (ч. 2 ст. 31) [112, с. 765]. Таким чином, Конституція Данії 1953 року прямо вказує на два основних принципи виборчого процесу. По- перше, вибори повинні забезпечити рівне представництво різних прошарків виборців. По-друге, кількість місць у парламенті, які розподіляються в кожному регіоні, має бути пропорційною кількості жителів, числу виборців та щільності населення [112, с. 765].

Основним Законом Данії також визначаються умови набуття громадянами активного і пасивного виборчого права. Відповідно, в ч. 1 ст. 29 Конституції, йдеться про те, що “будь-який підданий Данії, який має постійне місце проживання у Королівстві та досяг вікового цензу, встановленого пунктом 2 цього розділу, має право брати участь у виборах Фолькетинга, якщо тільки він не оголошений недієздатним”. Водночас у ч. 2 ст. 29 зазначено, що віковий виборчий ценз встановлюється таким самим, яким він був визначений шляхом референдуму Законом від 25 березня 1953 року [112, с. 764]. Слід зазначити, що в період з 1953 по 1971 рік у Данії мали місце чотири референдуми, на яких

віковий ценз поступово знижувався з 25 до 20 років. На сьогодні згідно із виборчою реформою 1978 року, право голосу в Данії надається з 18 років [47]. Отже, Конституція Данії визначає, що активним виборчим правом володіє особа, яка відповідає наступним вимогам: є громадянином Данії, постійно проживає у Королівстві та досягла 18 років. Своєю чергою, Виборчий Акт від 11 травня 1987 року роз’яснює, що такими, які постійно проживають в Данії, вважаються також: піддані Королівства, що працюють в датських компаніях за кордоном; службовці в міжнародних організаціях, членом яких є Данія; особи, що були спрямовані на дипломатичну службу як представники Датського громадського органу або іншого місцевого приватного підприємства чи асоціації; громадяни Данії, що тимчасово проживають за кордоном; студенти, які навчаються за кордоном; особи, які живуть за кордоном за станом здоров’я (та їх подружжя) [47].

Також пасивним виборчим правом, згідно ч. 1 ст. 30 Конституції, наділяється “будь-яка особа, яка має право брати участь у виборах до Фолькетингу, якщо тільки вона не засуджена за діяння, яке громадськість вважає несумісним з обранням до складу Фолькетингу” [112, с. 764]. Під таким діянням, зазвичай розуміють скоєння карного злочину. На думку деяких дослідників виборчого права Данії, ця норма є розмитою та може виступати джерелом антидемократичної практики блокування обрання тих або інших кандидатів шляхом застосування до них судових рішень [47].

З викладеного бачимо, Конституція Данії належить до числа лаконічних за формою документів й закріплює лише основні принципи виборчого права та запроваджує систему пропорційного представництва. Подальшу конкретизацію виборчі норми знайшли у Виборчому Акті від 11 травня 1987 року. Зокрема, в ньому зазначено, що зі 175 членів парламенту від Данії 135 обираються з урахуванням набраних голосів у виборчих округах (голоси, отримані кожною партією в окрузі, послідовно діляться на 1,4; 3; 5; 7. і т. д. на послідовний ряд непарних чисел). Останні 40 обираються за партійними списками із використанням модифікованого методу Сен-Лагю. При цьому застосовується

принцип преференційного голосування, коли виборець може проголосувати за весь список партії, або віддати свій голос одному із кандидатів у списку. Мандати серед депутатів розподіляються таким чином: усі голоси, які віддані за партію без вказівки конкретного кандидата, зараховуються особі, яка йде першою у списку. Першій особі також зараховуються всі віддані їй особисто преференції. “Залишок” голосів передається наступному кандидатові у списку і до них додаються набрані ним преференції [47].

Кандидатів у Фолькетинг можуть висувати політичні партії, які пройшли у Фолькетинг на попередніх виборах. Інші партії допускаються до виборів, якщо зберуть підписи 1/175 від загального числа виборців, що взяли участь у попередніх виборах. Для обрання до парламенту партія повинна отримати не менш як 2 % голосів у масштабі країни. Окрім висування кандидатів політичними партіями, можливе висування незалежних кандидатів. Проте, як свідчить досвід останніх трьох виборчих кампаній, з-поміж депутатів, що пройшли у Фолькетинг, немає жодного незалежного кандидата. Однією з причин такої ситуації є рівні умови для обрання політичних партій та незалежних кандидатів. Останнім, щоб бути допущеними до розподілу місць у Фолькетингу, потрібно, так само як і партіям, подолати виборчий бар'єр, який становить 2 %.

Ще однією державою, де має місце застосування пропорційної виборчої системи та преференційних списків, є Польща. На відміну від Данії, в цій країні законодавчо закріплена можливість для окремих громадян стати суб'єктами виборів на рівні з політичними партіями (блоками партій). Як і в попередній країні, основними нормативно-правовими документами, що регулюють порядок підготовки та проведення виборів, є Конституція Республіки Польща, прийнята 2 квітня 1997 року, та відповідний виборчий Закон - “Про вибори до Сейму Республіки Польща і Сенату Республіки Польща” від 12 квітня 2001 року. Відповідно до Конституції Республіки Польща 1997 року, вибори до Сейму, який складається із 460 депутатів та обирається на 4 роки, є прямими, рівними, загальними та проводяться шляхом таємного голосування за пропорційним

принципом, а вибори до Сенату, що в своєму складі має 100 сенаторів та обирається на такий самий термін, є загальними, прямими і проводяться шляхом таємного голосування [115]. Своєю чергою, Закон “Про вибори до Сейму Республіки Польща і Сенату Республіки Польща” від 12 квітня 2001 року уточнює, що Сейм обирають преференційним голосуванням, яке проводиться у багатомандатних округах за пропорційним принципом [287]. Це дає змогу виборцям вказати на бажаного кандидата, який у випадку подолання партією виборчого бар’ єра отримує першочергове право на мандат. Виборчий бар’ єр, за Законом, становить для партій - 5 %, а для блоків - 8 %. Згідно із Законом право балотуватися до Сейму мають представники організацій національних меншин, а також громадяни як самовисуванці, шляхом створення виборчого комітету. Якщо жоден із суб’ єктів виборів не набрав відповідної кількості голосів для подолання бар’єра, то поріг знижується до 3 % і 5 % відповідно [287].

Закон також закріплює порядок набуття пасивного та активного виборчого права. Відповідно, пасивним виборчим правом наділяються громадяни Польщі, що мають активне виборче право та досягли 21-річного віку. Активне виборче право надається громадянам з 18 років [287].

Принцип самовисування реалізується шляхом створення колективного суб’ єкта висування - комітету виборців. Відповідно до ст. 98 закону “Про вибори до Сейму Республіки Польща і Сенату Республіки Польща”, для створення зазначеного комітету достатньо ініціативи 15 громадян. Комітети, своєю чергою, мають зібрати від об’ єднань виборців для власної реєстрації підписи тисячі осіб. Такі самі виборчі комітети утворюються партіями (блоками партій). Окружний список кандидатів від партії має бути підтриманий 5 тисячами підписів (це замінює використовувану в деяких країнах грошову заставу, що розширює можливості балотування громадян з різними статками). Якщо виборчий комітет партії або виборчий комітет виборців висуває своїх кандидатів у всіх округах, то вони мають зібрати по 205 тис. листів.

Спосіб голосування, відповідно до вказаного Закону, полягає у позначенні у виборчому бюлетені значком X прізвища бажаного кандидата. Якщо таку

позначку поставлено навпроти двох і більше кандидатів, бюлетень вважається дійсним, а комісія зараховує преференцію тому кандидату, прізвище якого йде першим у списку. Для підбиття підсумків голосування окружна комісія визначає кількість голосів за списком кожного суб’ єкта виборів. Так, у ст. 166 закону “Про вибори до Сейму Республіки Польща і Сенату Республіки Польща” зазначено, що окружна виборча комісія здійснює поділ мандатів між окружними списками у такий спосіб:

1. Кількість дійсних голосів, відданих за кожен із цих списків у виборчому окрузі, ділиться по черзі на 1; 2; 3; 4 і т. д. до моменту, коли з отриманих таким чином часток вдається упорядкувати стільки цілих найбільших чисел, скільки мандатів розподіляється між цими списками.

2. Кожен список отримує стільки мандатів, скільки найбільших цілих чисел припадає йому з ряду часток, визначених у такий спосіб [287].

Як бачимо, з прийняттям зазначеного Закону про вибори (а саме з 12 квітня 2001 р.), у Польщі при розподілі мандатів почали застосовувати метод д’ Ондта, що діє в інтересах великих виборчих суб’ єктів. До 2001 року поляки застосовували метод Сен-Лагю - метод “найбільшого середнього”, за яким у більш вигідному становищі опинялися середні та дрібні політичні партії [111, с. 58]. Водночас виборча система Польщі дає змогу активно брати участь у виборах національним меншинам як суб’єктам виборчого процесу нарівні з партіями та їх об’ єднаннями. При цьому згідно із Законом “Про вибори до Сейму Республіки Польща і Сенату Республіки Польща”, виборчі списки комітетів організацій національних меншин звільняються від потреби долати виборчий бар’єр [287]. Хоча кількість таких депутатів незначна (наприклад у Сеймі шостої каденції 2005-2007 років було по одному депутату від двох організацій німецької національної меншини, а нині один) [111, с. 56], важливим є те, що польська держава на законодавчому рівні закріпила можливість представництва суспільством національних меншин. Зокрема, Закон не зобов’ язує тих, хто балотується, висувати своїх кандидатів у кожному з округів, що дає змогу різним суб’ єктам виборів концентрувати свою передвиборчу

діяльність, не розпорошуючи ресурсів. Наприклад, під час виборів до Сейму у 2007 р. лише сім суб'єктів виборів представляли своїх кандидатів у кожному із 41 округів [111, с. 56].

Отже, виборче законодавство Польщі створює значні можливості для реалізації громадянами як активного, так і пасивного виборчого права. Пасивне виборче право, значною мірою, реалізується через принцип самовисування шляхом подання списків “незалежних” кандидатів нарівні з кандидатами від політичних партій. При цьому у списку може бути лише один кандидат, кандидатуру якого подає виборчий комітет, і лише в одному виборчому окрузі. Виходячи із зазначеного, можна говорити про існування державної підтримки у наданні всім охочим випробувати свої сили у боротьбі з партіями. Водночас рівень змагальності для партій і для самовисуванців (через виборчі комітети) є однаковим.

Ще один тип партійних списків, який застосовується у державах-членах Європейського Союзу - відкриті списки. На відміну від преференційних, вони надають виборцеві право визначати власні політичні уподобання не в одному, а в усіх партійних списках, які конкурують між собою в межах виборчого округу. За таких умов, можливості вибору виборця є досить значними. По-перше, він може віддати свої голоси кандидатам, зазначеним у партійному списку. По­друге, віддати їх одному кандидатові - цей феномен має назву кумуляції голосів. По-третє, визначити своїх кандидатів із різних партійних списків і тим самим створити власний список кандидатів [190, с. 7].

Застосування відкритих списків, зокрема, має місце в Ірландії. Виборча система цієї країни належить до пропорційної та має специфічну назву - “система єдиного голосу, що передається” (в англійському перекладі “single transferable vote”, або так звана система STV). Сутність останньої полягає в тому, що кожен виборець має лише один голос, проте може виражати свої уподобання шляхом проставлення навпроти найбільш бажаного кандидата цифри 1, менше бажаного - цифри 2 і так далі (обов'язковим є вираження принаймні одного уподобання) [168, с. 80]. Таким чином, голос кожного

виборця у багатомандатному окрузі при певних умовах може переходити від одного кандидата до іншого [101, с. 90-91]. Зазначена система діє в Республіці Ірландія з часу набуття країною незалежності, тобто з 1922 року і до теперішнього часу послідовно забезпечує високий ступінь пропорційності різних за чисельністю політичних партій. При цьому великі партії мають порівняно незначну перевагу перед малочисельними. Цьому сприяє також невисокий виборчий бар’єр, який становить 2 %. Як показує практика, перед Ірландією не постає проблема стабільності функціонування урядів (в тому числі коаліційних), кожен з яких в середньому знаходиться при владі протягом трьох років.

Основою виборчого законодавства Ірландії, як і в інших розглянутих державах, складає Конституція, прийнята 29 грудня 1937 року. Згідно із останньою парламент країни є двопалатним і складається з нижньої палати - Палати представників, яка налічує 166 членів та верхньої палати - Сенату, що нараховує 60 сенаторів. При цьому п. 5 ст. 16 Конституції чітко прописує, що члени Палати представників мають обиратися за системою пропорційного представництва з використанням єдиного голосу, що передається [112, с. 793]. Ця норма була прописана в Конституції передусім для того, щоб ускладнити процес зміни виборчої системи, оскільки за таких умов необхідним стає проведення референдуму. Треба зазначити, що референдуми щодо заміни пропорційної системи єдиного голосу, що передається на мажоритарну систему відносної більшості в Республіці Ірландія проводилися двічі - в 1959 та 1968 році. На обох референдумах виборці висловилися на користь пропорційної системи STV.

З поміж причин підтримки саме цієї системи необхідно відмітити кілька. По-перше, збереження зв’ язку між виборцями і представниками, за яких вони голосують. В Ірландії багатомандатні округи є невеликими за розмірами, що дає змогу виборцям добре знати своїх кандидатів. По-друге, система STV вважається справедливою, оскільки забезпечує пропорційну репрезентативність та можливість виборцям робити свій вибір шляхом ранжування кандидатів, як

між політичними партіями, так і всередині однієї партії. Водночас система єдиного голосу, що передається, є технічно однією з найскладніших, оскільки вимагає постійного перерахунку надлишкової кількості перехідних голосів. Окрім цього, вона породжує інтенсивну конкуренцію між кандидатами від однієї і тієї самої політичної сили, що призводить до фрагментації всередині партії. Це робить зазначену виборчу систему малопоширеною серед держав Європейського Союзу, оскільки крім Ірландії, на виборах в парламент постійно вона застосовується лише на Мальті (з 1947 р.).

На відміну від пропорційної виборчої системи, різні типи якої активно застосовуються в державах-членах ЄС, мажоритарна виборча система “в чистому вигляді” використовується для обрання повного складу парламентів лише у двох країнах Європейського Союзу - Великій Британії та Франції. У Великій Британії, зокрема, на виборах нижньої палати парламенту (Палати громад) застосовується мажоритарна система відносної більшості, яка є однією з найстаріших виборчих систем, оскільки перші спроби її впровадження сягають XVIII століття [142, с. 316]. Так, Ю. Ключковський наголошує, що ця система заснована на використанні одномандатних виборчих округів, що передбачає голосування за окремих кандидатів, та мажоритарного способу голосування, відповідно до якого переможець визначається відносною більшістю отриманих голосів (тобто більшістю відносно інших кандидатів) [101, с. 41]. Це робить зазначену систему досить простою та результативною, оскільки єдиним випадком коли результат може бути відсутнім, є отримання однакової найбільшої кількості голосів двома або більше кандидатами. Головним завданням цього типу мажоритарної виборчої системи є послідовне вираження політичної волі більшості, а також зміцнення безпосередніх зв’ язків між кандидатом у депутати та виборцями.

На відміну від переважної більшості держав-членів Європейського Союзу, вибори до нижньої палати парламенту у Великій Британії регулює значна кількість нормативно-правових документів. Серед них слід виокремити акти про Парламент 1911 та 1949 року, про народне представництво 1867, 1918, 1949,

1969, 1974, 1983, 1985, 1989, 2000 років, а також про політичні партії, вибори та референдуми 2000 року. При цьому такий перелік не є вичерпаним, оскільки окремі положення про вибори містяться і інших нормативних документах Парламенту [94, с. 32]. Значною мірою стан виборчого законодавства Великої Британії спричинений відсутністю в державі Конституції як єдиного писаного документа. Тому джерелами виборчого права поряд із законами (актами Парламенту), виступають конституційні угоди та судові прецеденти, що, своєю чергою, призводить до фрагментарності та заплутаності законодавчого регулювання виборів.

Попри відсутність систематизованості виборчого законодавства, що значною мірою вирізняє Велику Британію серед інших держав Європейського Союзу, загалом виборче право цієї країни ґрунтується на низці загальновизнаних принципів - вибори тут є загальними, рівними, прямими та проводяться шляхом таємного голосування за умов вільної участі в них. Зазначені принципи, зокрема, закріплені в законах про народне представництво, прийнятих у різних роках [94, с. 33]. Водночас характерною особливістю виборчого права у цій державі є передбачена законодавством альтернативність виборів, - тобто призначення кандидата депутатом Палати громад без проведення виборів за умов відсутності в цьому виборчому окрузі інших висунутих кандидатур.

Відповідно до Акта про народне представництво від 2000 року, активним виборчим правом у Великій Британії наділяються правоздатні громадяни Співдружності або Республіки Ірландія, які досягли віку 18 років та на момент виборів внесені до реєстру виборців парламентських виборів певного виборчого округу, в якому ці громадяни постійно проживають [93, с. 35]. Пасивним виборчим правом володіють особи, які досягли 21 року та мають право голосу. Водночас зауважимо, що перелік осіб, які не можуть користуватися пасивним виборчим правом у Великій Британії, є одним з найдовших у межах загальноєвропейського правового простору. До цього переліку, наприклад, входять іноземці (крім громадян Ірландської Республіки), священики

англіканської церкви, банкроти, державні службовці та ін. [290, с. 81]. Окрім закріплення умов надання громадянам активного та пасивного виборчого права, Акт про народне представництво від 2000 року містить положення про те, що кількість депутатів Палати громад має відповідати кількості виборчих округів. На сучасному етапі Велика Британія розділена на 646 виборчих округів, кожен з яких представлений одним парламентарем. Процедура голосування здійснюється особисто у спеціально відведеному для цього місці. Проте, свого часу, Актом про народне представництво від 1985 року було встановлено можливість заочного голосування - за дорученням, або з використанням поштового зв’ язку, яке діє і в сучасних умовах. Наприклад, на загальних виборах у 2005 році у Великій Британії процедурою поштового голосування скористалися близько 15 % виборців, а в деяких округах ця цифра коливалася від 20 % до 50 % [290, с. 83]. Як свідчить досвід Сполученого Королівства щодо застосування процедури поштового зв’ язку під час виборів, остання створює значні можливості для підтасувань та шахрайства протягом усього виборчого процесу.

Як бачимо, виборче законодавство Великої Британії представлене значною кількістю законів, інструкцій, рішень судів, які часто суперечать одне одному. Це призводить до виникнення необхідності об’єднання усіх норм виборчого права, які діють у державі, в єдиному акті. Відповідно до висновків ОБСЄ щодо моніторингу виборчого законодавства у Великій Британії, який був проведений у 2005 році, таке об’ єднаня зробить законодавство країни доступнішим для виборців, кандидатів і широкої громадськості та полегшить процедуру його застосування на практиці [290, с. 84]. Водночас досвід застосування мажоритарної системи відносної більшості у цій державі яскраво демонструє наявність у її виборчій системі істотного недоліку: вона не дає можливості врахувати інтереси усіх виборців округу, тому що кандидат може бути обраний абсолютною меншістю голосів, хоча й відносною їх більшістю на момент голосування. Така ситуація стає причиною невідповідності підтримки виборцями тієї чи тієї партії кількості місць у парламенті, які вона в кінцевому

підсумку одержує. Так, на виборах у 2005 році кандидати від Лейбористської партії в загальнонаціональному масштабі отримали на свою підтримку лише 35,2 % голосів виборців, проте 54 % місць в Палаті громад. Кандидати від Консервативної партії отримали дещо менше голосів, аніж лейбористи (32,4 %), проте мандатів одержали лише 31 %. Така сама ситуація виявилась і з ліберальними демократами, які отримали на виборах 22 % від усіх голосів проти лише 10 % від усіх мандатів [290, с. 86].

Проблему відображення в результаті голосування меншості голосів виборців намагається вирішити інший тип мажоритарної виборчої системи - мажоритарна система абсолютної більшості. З-поміж держав-членів Європейського Союзу, під час виборів нижньої палати парламенту, вона застосовується лише у Франції. В її основу покладено запровадження чіткого кількісного критерію - 50 % голосів плюс один голос. Це означає, що переможець для обрання має отримати більше половини голосів виборців [101, с. 48-49]. На відміну від мажоритарної системи відносної більшості, ця система є двотуровою: перший тур в основному відіграє роль відбіркового, а вирішальним є власне другий тур [101, с. 48].

Так, у Франції, згідно з виборчим законодавством країни, для обрання депутатом Національних зборів, до складу яких входять 577 депутатів, потрібно отримати абсолютну більшість голосів виборців (понад 50 %) вже у першому турі. Якщо жоден кандидат не отримує такої кількості голосів, то для визначення переможця проводиться другий тур, в якому беруть участь усі кандидати, які набрали щонайменше 12,5 % від числа виборців, включених у списки. Якщо в окрузі виявиться тільки один кандидат, що набрав 12,5 %, то у другому турі братиме участь і наступний по кількості набраних голосів кандидат [289, с. 105]. Слід зауважити, що вказаний бар’єр у 12,5 % для проходження у другий тур був встановлений відповідним законом у 1976 році. До нього застосовувався більш лояльний для невеликих політичних партій бар’єр: з 1958 року - 5 %, а з 1966 - 10 % [289, с. 106]. Для остаточного обрання депутатом у другому турі достатньо отримати відносну більшість голосів.

Основні принципи та базові положення про вибори досить лаконічно викладені в Конституції Французької Республіки, яка була прийнята 4 жовтня 1958 року. Зокрема, ст. 24 Конституції закріплює, що “парламент складається з Національних зборів і Сенату. Депутати Національних зборів обираються прямим голосуванням. Сенат обирається шляхом непрямого голосування” [114, с. 416]. Своєю чергою, ст. 25 Конституції продовжує, що “Органічний закон встановлює тривалість повноважень кожної палати, чисельність її членів, їхню винагороду, умови обрання, режим необрання та несумісності” [114, с. 416].

Відповідно до вимог Конституції основним законодавчим актом у галузі виборчого права у Франції є Виборчий кодекс, який складається із законодавчої та регламентарної частин. Зауважимо, що регламентована частина прийнята для розвитку та уточнення положень першої та об'єднує в собі декрети Ради міністрів [94, с. 43]. Загалом Виборчий кодекс є спеціальним законодавчим актом, який містить у відносно систематизованому вигляді всі основні норми виборчого права, що діють у Франції з 1852 року. Окрім зазначеного Кодексу, виборчий процес регламентує також низка законодавчих актів щодо фінансування політичних партій та передвиборних кампаній, окремі положення яких є частково включеними до Виборчого кодексу. До них слід віднести, зокрема, Органічний Закон від 11 березня 1988 року про фінансову прозорість політичного життя, закони від 15 січня та 10 березня 1990 року про фінансування політичних партій та виборчої кампанії, а також пізніші закони - від 29 січня 1993 року та від 19 і 20 січня 1995 року. Необхідно відокремити і деякі підзаконні акти, до яких, наприклад, належить інструкція про умови голосування по довіреності від 23 січня 1976 року № 76-28.

Попри наявність значної кількості нормативно-правових актів, які регулюють виборчий процес у Франції, загалом виборче законодавство цієї країни, подібно до інших держав-членів Європейського Союзу, закріплює низку основних загальновизнаних принципів, які застосовуються під час виборів: принцип загальності, рівності, добровільності, особистого та таємного

голосування. Виключення допускається лише щодо застосування принципу особистого голосування, оскільки у Франції на законодавчому рівні дозволяється голосувати по довіреності, яка має бути завірена посадовою особою комуни (наприклад мером) [94, с. 43]. Кандидати у депутати Національних зборів можуть висуватися політичними партіями та іншими громадськими об’ єднаннями, або брати участь у виборах як самовисуванці.

Виборчий кодекс Франції, зокрема статті L2, L5 та L6, регламентує надання громадянам активного та пасивного виборчого права. Так, активним виборчим правом володіють громадяни Франції, які на момент виборів досягли 18 років і наділені громадянськими та політичними правами. Окрім цього, вимогою внесення особи до виборчого списку є проживання її у комуні впродовж півроку. Згідно ст. L9 цього Кодексу, виборчий список є постійним, складається в кожній комуні та щороку переглядається. Для виборчих органів внесення виборців до виборчого списку є обов’язковим [289, с. 107-108]. До голосування не допускаються повнолітні особи, які знаходяться під опікою, або під слідством, та особи, позбавлені права голосу внаслідок скоєння злочину. Володіння пасивним виборчим правом вимагає від особи досягнення нею 23 років, наявності громадянства Франції та права голосу, а також проходження військової служби у збройних силах країни. При цьому до Національних зборів не можуть бути обрані особи, що знаходяться під опікою, засуджені, в тому числі за порушення законодавства про вибори, а також банкроти.

Як бачимо, законодавство Франції, зокрема Конституція Французької республіки 1958 року та Виборчий кодекс Французької республіки, досить докладно регламентує процес формування нижньої палати парламенту. Також зазначені документи містять норми та принципи, відповідно до яких проводяться вибори як на національному, так і на місцевому рівнях. Слід наголосити, що з 1958 року (року запровадження V республіки у Франції та прийняття Конституції) і донині, вибори до Національних зборів проводилися переважно за мажоритарною системою абсолютної більшості. Причиною цього стала здатність зазначеної виборчої системи, на відміну від пропорційної,

забезпечувати стабільнішу роботу нижньої палати парламенту та уряду країни. Виняток мав місце лише під час спроби реформування зазначеної системи у 1985 році та проведення виборів у березні 1986 року за пропорційною системою. Проте Законом від 11 липня 1986 року мажоритарна система абсолютної більшості була знову відновлена [94, с. 48].

Третім типом виборчої системи, що застосовується на парламентських виборах у державах-членах Європейського Союзу, є змішана виборча система. Як відомо, в її основу покладено принцип вибору як конкретного політичного діяча, так і політичної партії. Реалізація зазначеного принципу досягається шляхом поєднання мажоритарної та пропорційної виборчої систем. На сучасному етапі серед держав-членів Європейського Союзу для проведення виборів змішану систему використовують лише у трьох країнах: Німеччині, Литві та Угорщині.

Зокрема, у Федеративній Республіці Німеччині змішана виборча система застосовується при обранні нижньої палати парламенту - бундестагу, переважно з 1949 року, хоча дещо змінювалася у 1953 та 1956 роках. Зазначена система поєднує обрання членів бундестагу в одномандатних округах (відповідно до принципу відносної більшості) та за регіональними партійними списками (відповідно до принципу пропорційного представництва) [101, с. 78]. До основних джерел виборчого права Німеччини необхідно віднести Конституцію (Основний Закон) Федеративної Республіки Німеччини, прийняту 23 травня 1949 року та Федеральний Закон про вибори, який набрав чинності 7 травня 1956 року. Виборчий процес у цій країні, зокрема, регулюють Положення про федеральні вибори, Доповнення до положення про федеральні вибори, Закон про політичні партії, Закон про перевірку правильності виборів, Закон про виборчу статистику.

Основний Закон Федеративної Республіки Німеччини щодо виборів є досить лаконічним і містить лише кілька фундаментальних принципів. Так, ч. 1 ст. 38 Конституції закріплює положення про те, що “депутати Бундестагу ФРН обираються шляхом загальних, прямих, вільних, рівних і таємних виборів...”

[112, с. 593], а ч. 2 ст. 38 чітко визначає умови набуття активного та пасивного виборчого права. Згідно із зазначеною статею, “право обирати мають особи, які досягли 18-річного віку, право бути обраними - особи, які досягли віку громадянського повноліття” [112, с. 593]. Подальші подробиці, згідно із ч. 3 ст. 38 Конституції, встановлюються Федеральним Законом [112, с. 593].

Як бачимо, виборча система та деталі виборчого процесу не є предметом Конституції Німеччини. Зазначені аспекти визначаються Федеральним Законом про вибори, основний текст якого було прийнято 7 травня 1956 року. Зокрема, останній роз'яснює, що активним виборчим правом володіють всі громадяни Німеччини, які досягли віку 18 років, на день виборів проживають в цьому виборчому регіоні не менш як три місяці та не позбавлені виборчого права. Обов'язковою умовою реалізації активного виборчого права є внесення особи до виборчого реєстру, який ведуть місцеві органи влади в кожному виборчому окрузі. Своєю чергою, відповідно до параграфу 15 Федерального Закону про вибори, пасивним виборчим правом наділяються особи, які досягли 18 років і мають на момент виборів громадянство ФРН протягом не менше ніж один рік. Слід зауважити, що з 1949 року. - року проведення перших виборів до бундестагу, віковий ценз пасивного виборчого права кілька разів знижувався, становивши з початку 25 років. Вік 18 років як критерій громадянського повноліття був встановлений відповідним Законом у 1974 році [94, с. 50].

Окрім роз'яснення механізмів набуття активного та пасивного виборчого права, Федеральний Закон про вибори від 1956 р. з поправками, внесеними в 1998 році визначає виборчу систему ФРН, регулює процес підготовки виборів та їх проведення, підбиття підсумків голосування. Відповідно до нього, склад бундестагу ФРН налічує 656 депутатів. Останні обираються громадянами Німеччини, наділеними активним виборчим правом шляхом загальних, прямих, рівних виборів і таємного голосування відповідно до принципів, що поєднують мажоритарну та пропорційну виборчі системи [94, с. 50]. Зазначимо, що Основний Закон ФРН не фіксує кількісний склад бундестагу, а Федеральний Закон про вибори допускає відхилення від вказаної раніше кількості депутатів

[101, с. 79]. Окрім цього, згідно із зазначеним Законом, вся територія Німеччини поділена на 328 виборчих округів, у кожному з яких обирається один кандидат. При цьому обраним вважається той кандидат, який отримав просту більшість голосів. Якщо кількість голосів одержаних кандидатами виявляється однаковою, питання перемоги вирішується шляхом жеребкування, яке проводиться головою окружної виборчої комісії. Як бачимо, Федеральний Закон про вибори встановлює, що половина депутатів бундестагу (328 депутатів) обирається за виборчими списками, а друга половина - за земельними списками політичних партій. Тому має місце поєднання мажоритарної та пропорційної виборчих систем.

Відповідно до такого поєднання, під час голосування кожен виборець отримує два бюлетеня: перший - з переліком кандидатів, які висунули свою кандидатуру в цьому виборчому окрузі, другий - з переліком політичних партій, що беруть участь у виборах. Зазначені бюлетені, відповідно, мають назву “першого голосу” та “другого голосу”. Ці два голоси не пов’язані між собою: виборець може віддати “перший голос” за кандидата однієї партії (чи незалежного кандидата), а другий - за список іншої [266, с. 100-101]. У результаті голосування обраним визнається кандидат, який одержав найбільшу кількість “перших голосів” в цьому окрузі. За “другими голосами”, які віддаються політичній партії, проходять кандидати зі списку, що формується земельною організацією відповідної партії. Чим більше політична партія отримує “других голосів”, тим більше її представників, згідно з черговістю списку, проходять до бундестагу. При цьому партійні списки є закритими. Тому виборець не може впливати на те, хто саме із запропонованого списку стане депутатом [94, с. 51]. Не зважаючи на регіональний характер партійних списків, основне визначення кількості мандатів для кожної політичної партії здійснюється на національному рівні відповідно до загальнодержавного виборчого бар’ єра, який становить 5 % від дійсних голосів виборців. Водночас вказаний бар’ єр не є абсолютним: до розподілу мандатів допускаються також

партії, які не подолали зазначений бар’ єр, однак отримали щонайменше по три “прямі” мандати (в одномандатних округах) [101, с. 80].

Як бачимо, особливістю виборчої системи ФРН виступає той факт, що виборчий акт німецького громадянина здійснюється у два етапи. Перший етап дає змогу віддати перевагу конкретному кандидату (мажоритарна складова); на другому - має місце голосування за політичну партію (пропорційна складова). При цьому число отриманих “перших голосів” не є вирішальним для загального результату виборів. Розподіл місць у парламенті здійснюється відповідно до одержаної кожною партією кількості “других голосів”. Водночас “перші голоси” також залучаються до процесу розподілу депутатських місць. Відповідно, якщо партія отримує перемогу в більшості виборчих округів, ніж це передбачено бар’ єром у 5 % “других голосів”, то вона отримує додаткові “надлишкові” мандати. Така ситуація призводить до збільшення чисельності депутатів бундестагу. Своєю чергою, наявність значної кількості надлишкових мандатів (наприклад, на виборах 2009 року вона досягла 24), порушує питання їх конституційності, що неодноразово було предметом розгляду Конституційного суду ФРН [101, с. 84].

Таким чином, проведений аналіз застосування виборчих систем державами Європейського Союзу свідчить про використання ними під час виборів нижніх палат законодавчих органів трьох основних типів виборчих систем - мажоритарної, пропорційної та змішаної. Значна перевага належить пропорційній виборчій системі, оскільки різні модифікації останньої використовуються для проведення виборів нижніх палат та однопалатних парламентів у 19 із 28 держав-членів ЄС. При цьому у процесі застосування пропорційної виборчої системи в означених країнах використовуються три основних типи партійних списків: закриті, преференційні та відкриті.

Зазначимо, що домінування пропорційної виборчої системи утвердилося в європейських країнах наприкінці XIX - на початку XX ст. і було пов’ язане з необхідністю усунення низки недоліків мажоритарної виборчої системи, яка до цього часу переважала у Європі. Причиною цього стало ігнорування

мажоритарною виборчою системою інтересів меншості, що призводило до непропорційного представництва населення у законодавчому органі та загострення політичних суперечностей. Загалом утвердження у більшості держав ЄС саме пропорційної виборчої системи з голосуванням за відкриті партійні списки свідчить про дотримання демократичних принципів та міжнародних норм виборчого права у цих країнах.

Правовий аналіз застосування виборчих систем у державах Європейського Союзу засвідчує, що законодавством цих країн чітко регламентуються усі аспекти процедури організації та проведення виборів, а також визначення їх результатів. Зокрема, в розглянутих державах таку регламентацію містять передусім конституції та спеціальні закони про вибори, прийняття яких передбачено основними законами. До головних аспектів процедури організації та проведення виборів, які підпадають під регулювання зазначеними нормативно-правовими актами, зокрема, належить: кількісний склад парламенту, основні принципи виборчого права, тип виборчої системи, кількість виборчих округів та число депутатів, які можуть бути обраними в цих округах, величина виборчого бар'єра, тип партійних списків, суб'єкти висування кандидатів та вимоги до них, умови надання пасивного та активного виборчого права тощо. При цьому в одних державах зазначені аспекти майже цілком знаходять відображення в тексті конституції, що свідчить про значну “конституціоналізацію” виборчого права цих країн. В інших - конституції закріплюють винятково базові положення про вибори. З одного боку, закріплення базових положень про вибори в текстах конституцій виступає гарантією незмінності виборчої системи та як наслідок приводить до правової та політичної стабільності в державі. З іншого, у разі виникнення нагальної потреби у зміні базових норм виборчого законодавства, з'являється необхідність внесення змін до конституцій, що є складним та тривалим процесом.

Окремої уваги заслуговують особливості проведення виборів депутатів до Європейського Парламенту. У наступному підрозділі вважаємо за потрібне

розкрити характерні особливості обрання депутатів до європейського парламенту.

2.2.

<< | >>
Источник: БАТУРА СЕРГІЙ ВАСИЛЬОВИЧ. ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ВИБОРЧИХ СИСТЕМ УКРАЇНИ ТА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ: ПОРІВНЯЛЬНО-ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ - 2015. 2015

Еще по теме 2.1. Порівняльно-правовий аналіз законодавчого регулювання виборчих систем держав-членів Європейського Союзу:

  1. Порівняльно-правовий аналіз виборчої системи України та держав Європейського Союзу
  2. БАТУРА СЕРГІЙ ВАСИЛЬОВИЧ. ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ВИБОРЧИХ СИСТЕМ УКРАЇНИ ТА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ: ПОРІВНЯЛЬНО-ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ - 2015, 2015
  3. 3.1. Порівняльно-правовий аналіз парламентської виборчої системи України в контексті розвитку виборчого законодавства
  4. РОЗДІЛ 2 СПЕЦИФІКА ВИБОРЧИХ СИСТЕМ ВИЩИХ ПРЕДСТАВНИЦЬКИХ ОРГАНІВ ВЛАДИ ДЕРЖАВ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ
  5. Порівняльно-правовий аналіз нормативно-правового забезпечення виборів до Європейського Парламенту
  6. Сучасний стан виборчої системи до Верховної Ради України та перспективи впровадження норм виборчого права держав-членів ЄС
  7. Теоретико-правовий аналіз формування та функціонування виборчих систем
  8. Правовий статус та порядок діяльності Європейської ради в системі органів Європейського Союзу
  9. Рада Європейського Союзу
  10. Поняття та особливості європейського права та права Європейського Союзу
  11. Громадянство Європейського Союзу
  12. Повноваження Ради Європейського Союзу
  13. Принципи права Європейського Союзу
  14. Інституалізація процесу адаптації українського законодавства до права Європейського Союзу