<<
>>

Порівняльно-правовий аналіз нормативно-правового забезпечення виборів до Європейського Парламенту

Інституційна система Європейського Союзу як складного інтеграційного утворення має свої особливості, серед яких, передусім, слід виокремити її частково наднаціональний, частково міждержавний характер [120, с.

10]. В інституційній системі ЄС особливе місце займає Європейський Парламент - однопалатний, представницький, наддержавний, багатонаціональний за своєю природою орган. На сучасному етапі він представляє інтереси громадян 28 держав-членів Європейського Союзу, населення яких разом становить близько 505 млн осіб [120, с. 5]. Незважаючи на те, що порівняно з національними законодавчими органами роль Європейського Парламенту в законотворчому процесі є обмеженою, він виконує низку функцій, які розширювалися на різних етапах розвитку цього інституту. В сучасних умовах до його компетенції належить виконання законодавчої, контрольної, формуючої та бюджетної функцій. Водночас, важливою передумовою перетворення Європейського Парламенту з переважно консультаційного органу на представницький законодавчий інститут Співтовариств та Союзу, стало проведення прямих виборів [52, с. 9]. Потрібно зазначити, що виборча система до Європейського Парламенту регулюється правовими нормами закріпленими в установчих договорах Європейського Союзу та інших міжнародно-правових актах, які тією чи іншою мірою стосуються виборчої системи до ЄП, а також відповідними нормами національного законодавства держав-членів.

Початок формування виборчої системи до Європейського Парламенту безпосередньо пов’ язаний із становленням останнього як вищого законодавчого органу Європейського Союзу. Заснування цього органу було зумовлене зародженням євроінтеграційних процесів, що розпочалися після Другої світової війни та мали наднаціональний характер. Під час розвитку Європейського

Парламенту, внаслідок підписання низки міжнародно-правових актів державами Європи, розширювались його повноваження, а також удосконалювалася виборча система.

Першим міжнародно-правовим актом, який зумовив створення Європейського Парламенту, став Договір про створення Європейського Об’ єднання Вугілля та Сталі (ЄОВС), підписаний шістьма державами- засновницями (Бельгією, Італією, Люксембургом, Нідерландами, ФРН, Францією). Він був укладений у Парижі 18 квітня 1951 року та вступив у дію 23 липня 1952 року. Відповідно до ст. 7 цього договору, поряд із Вищим керівним органом, Спеціальною радою міністрів та Судом ЄС, передбачалося створення Загальної Асамблеї [54]. Відповідно, ст. 20 Договору наголошує, що “Загальна Асамблея, яка складається з представників народів держав, що об’єднались у Співтовариство, здійснює функції консультації та контролю, якими вона наділена згідно з цим Договором” [54]. Останній також визначав, що депутати Асамблеї повинні обиратися безпосередньо громадянами держав-членів, однак фактично формування цього представницького органу відбувалося шляхом непрямих виборів - 78 її депутатів обиралися зі складу членів національних парламентів [52, с. 8]. Від Німеччини, Франції та Італії, зокрема, обиралися по 18 депутатів, від Бельгії та Нідерландів - по 10, від Люксембургу - 4 [65, с. 78]. Загалом, попри відсутність прямих виборів і переважно консультативний та контрольний характер виконуваних функцій, Загальна Асамблея вважається прототипом сучасного Європейського Парламенту.

Подальший розвиток Європейського Парламенту та виборчої системи до нього був пов’ язаний із підписанням 25 березня 1957 року двох основоположних євроінтеграційних договорів, які дістали назву “Римських договорів” і набрали чинності у січні 1958 року.. Останні передбачали створення Європейської Економічної Спільноти (ЄЕС) та Європейської Спільноти з атомної енергії (Євратом). Разом з підписанням Римських договорів було прийнято також Першу Конвенцію Злиття, в якій йшлося про створення єдиної Парламентської Асамблеї для трьох економічних організацій - ЄОВС, ЄЕС та

Євратому. Згідно з п. 1 ст. 190 Договору про заснування Європейського Економічного Співтовариства, “представників Європейської Парламентської Асамблеї від народу держав, об'єднаних у Спільноту, належить обирати на прямих загальних виборах”.

Крім цього, у п. 2 ст. 190 зазначено, що кількість представників обраних від кожної держави-члена, повинна забезпечувати належне представництво народів держав, об'єднаних у Спільноту [55]. Як бачимо, цим документом назва “Асамблея” була замінена на назву “Європейська Парламентська Асамблея”, яка, своєю чергою, 30 березня 1962 р. остаточно була замінена на назву “Європейський Парламент”. У своєму складі Європейська Парламентська Асамблея налічувала 142 депутати, а до її повноважень належало здійснення контролю за виконавчими органами відповідних регіональних організацій та виконання консультативних функцій [168, с. 5]. Незважаючи на те, що Римські договори, зокрема Договір про заснування Європейського Економічного Співтовариства, містять положення щодо обрання членів Європейської Парламентської Асамблеї на основі прямого та загального виборчого права за єдиною для всіх держав процедурою, на практиці, до 1979 року, депутати зазначеного органу обиралися непрямими виборами в межах квот відведених відповідній державі згідно з нормами національного законодавства про вибори [168, с. 5].

Запровадження загальних прямих виборів до Європейського Парламенту було зумовлене прийняттям Радою Європейських співтовариств Акта про обрання членів Європейського Парламенту загальним прямим голосуванням від 20 вересня 1976 року, який набрав чинності 8 жовтня 1976 року. Цей документ доповнив прийнятий у 1957 році. Договір про заснування Європейської Економічної Спільноти та став особливим джерелом первинного права Європейського Союзу [178, с. 290]. В подальшому згаданий документ зазнавав неодноразових змін у 1985, 1993, 1994 роках. Останні зміни, внесені у 2002 році, суттєво переглянули та доповнили положення цього Акта. Найбільш важливі доповнення, зокрема, стосувалися запровадження умови організації виборів у всіх державах-членах за пропорційною системою або системою єдиного голосу,

що передається (ч. 1, ст. 1), встановлення максимального розміру виборчого бар’єра у 5 % поданих голосів (ст.

3), розширення умов несумісності мандату та посад для членів Європейського парламенту, в тому числі заборону членства в національному парламенті будь-якої з держав-членів (ст. 7) [1]. Загалом сучасна редакція Акта про обрання членів Європейського Парламенту загальним прямим голосуванням містить базові принципи, відповідно до яких кожна держава-член Європейського Союзу створює власне виборче законодавство щодо виборів до Європейського Парламенту та обирає депутатів у межах визначеної для неї квоти [178, с. 291]. Остання встановлюється відповідно до кількості населення кожної держави-члена. До базових виборчих принципів, згідно ч. 3, ст. 1 належать принципи загального, прямого, вільного і таємного голосування. Відповідно до них, Європейський Парламент обирається строком на п’ять років (ч. 1, ст. 5) [1]. Тож попри встановлення загальних виборчих принципів, Акт не містить конкретних положень щодо організації виборчого процесу, зокрема, порядку нарізки виборчих округів, визначення системи підрахунку голосів, проведення передвиборної агітації, здійснення моніторингу виборів тощо. Ці питання регулюються відповідними нормами національного законодавства держав-членів. Водночас він закріплює проведення прямих виборів до Європейського Парламенту за пропорційною виборчою системою [43, с. 98]. Саме обрання складу останнього шляхом прямого загального голосування один раз на п’ ять років сприяло перетворенню Європейського Парламенту на реальний представницький орган, який на сучасному етапі виконує функції традиційно притаманні парламентським установам.

Попри те, що Акт про обрання членів Європейського Парламенту загальним прямим голосуванням запровадив процедуру прямих виборів, його прийняття не зумовило подальше розширення повноважень останнього. Контрольна та консультативна функції, які Європейський Парламент виконував на той час, були недостатніми для захисту прав та інтересів громадян держав- членів Європейського Союзу. Натомість, значне розширення повноважень Європейський Парламент отримав після підписання ще одного міжнародного

правового документа - Єдиного Європейського Акта. Підписаний 17 лютого 1986 року на саміті в Люксембурзі Акт став важливим документом, який надав Європейському Парламенту законодавчих повноважень. Загалом зазначений Акт вніс зміни та доповнення до таких установчих документів як Договір про створення Європейського Об’єднання Вугілля та Сталі (ЄОВС), Договір про Європейське Економічне Співтовариство (ЄЕС), Договір про Європейське Співтовариство з атомної енергії (Євратом), а також закріпив положення щодо економічного та соціального об’єднання (ст. 23), досліджень і технологічного розвитку (ст. 24), довкілля (ст. 25), європейської співпраці у сфері зовнішньої політики (ст. 30) [69]. Крім цього, як уже зазначалося, Акт уперше закріпив законодавчі повноваження Європейського Парламенту, розширивши та доповнивши їх у системі інших органів Європейського Союзу. Зокрема, у ст. 6 Єдиного Європейського Акта, положення якої вносять зміни до Договору про Європейське Економічне Співтовариство, встановлюється процедура співпраці, яка передбачає заміну терміна “консультація” на термін “співпраця”. Відповідно до неї, наприклад, у ч. 4 ст. 6 зазначається, що “у ст. 54 (2) Договору про ЄЕС слова “Рада за пропозицією Комісії і після консультацій з Економічним і соціальним комітетом та з Асамблеєю” замінюються словами “Рада за пропозицією Комісії, у співпраці з Європейським Парламентом і після консультацій з Економічним та соціальним комітетом” [69]. Це означає, що до повноважень Європейського Парламенту, окрім надання консультацій з тих чи тих питань, додалася можливість ухвалення підготовлених Радою та Комісією проектів, що пройшли три читання. Як стверджує А. Кудряченко, хоча Європейський Парламент і не набув права безпосередньої законодавчої ініціативи, він отримав можливість вимагати внесення необхідних проектів Комісією [173, с. 251]. Таким чином, Єдиний Європейський Акт, внісши зміни до основних установчих документів ЄС, не торкнувся порядку обрання Європейського Парламенту, натомість розширив його законодавчі повноваження та укріпив позиції в системі інших органів та інститутів ЄС. Водночас таке розширення повноважень сприяло зростанню ролі виборів до

Європейського Парламенту як наддержавного, багатонаціонального, виборного органу.

Окрім вже розглянутих міжнародно-правових актів, важливий внесок у становлення виборчої системи до Європейського Парламенту та розширення його повноважень зробили такі договори: Договір про Європейський Союз, Ніццький договір та Лісабонський договір. Незважаючи на те, що зазначені договори в цілому не змінювали тип виборчої системи до Європейського Парламенту, кожний з них встановлював гранично допустиму кількість депутатів останнього, кількість представників від кожної держави-члена, а також продовжував розширювати повноваження Європейського Парламенту.

Зокрема, Договір про Європейський Союз, який було укладено в Нідерландах 7 лютого 1992 року та який набрав чинності 1 листопада 1993 року, містив положення щодо посилення ролі Європейського Парламенту на який покладалося виконання п'яти основних функцій: законодавчої, бюджетної, консультативної, функції політичного контролю, а також функції обирання Голови Комісії. За цим Договором, з урахуванням змін внесених до нього Лісабонським договором, який був підписаний 13 грудня 2007 року та який набрав чинності 1 грудня 2009 року, “Європейський Парламент складається з представників громадян Союзу. Їх кількість не перевищує семисот п'ятидесяти, плюс Голова. Представництво громадян забезпечується відповідно до зменшувальної пропорційності за наявності мінімум шести представників від кожної держави-члена. Жодній з держав-членів не може виділятися в парламенті більше ніж 96 місць. За ініціативою Європейського Парламенту та за його згоди Європейська Рада одноголосно приймає рішення, яке встановлює склад Європейського Парламенту, за умов дотримання принципів, вказаних у першому абзаці” (ч. 2 ст. 9A). У ч. 3 ст. 9A зазначено також, що “члени Європейського Парламенту обираються загальним прямим, вільним і таємним голосуванням строком на п'ять років” [56]. Як бачимо, Договір про

Європейський Союз, по-перше, визначив провідне місце Європейського Парламенту серед інших інститутів Європейського Союзу, наділивши його

досить широкими повноваженнями як у законодавчій, так і в бюджетній сфері. По-друге, подібно до Акта про обрання членів Європейського Парламенту загальним прямим голосуванням від 20 вересня 1976 року, закріпив низку базових принципів виборів до цього інституту, встановивши необхідність проведення загальних прямих виборів шляхом вільного і таємного голосування із застосуванням пропорційної виборчої системи. При цьому, як і раніше, цей Договір не містив жодної деталізації організації виборчого процесу.

Зазначимо, що перед підписанням Лісабонського договору у 2007 році, в результаті чергового етапу розширення Європейського Союзу мало місце підписання Ніццького договору. Зазначений договір був підписаний 11 грудня 2000 року та вступив у дію 1 лютого 2003 року. Метою його підписання стала підготовка інституцій ЄС до функціонування в розширеному Союзі. Враховуючи зазначену мету, Ніццький договір, внісши зміни до Договору про заснування Європейського Співтовариства (ч. 17 ст. 2) та Договору про заснування Європейського Співтовариства з атомної енергії (ч. 1 ст. 3), встановив максимальну кількість місць у Європейському Парламенті (732 депутати) та розподілив їх між країнами-членами та країнами-кандидатами ЄС. Зокрема, у ч. 1 ст. 2 Протоколу до Ніццького договору “Про розширення Європейського Союзу” чітко прописувалася кількість депутатів Європейського Парламенту, які обиралися від кожної держави-члена. При цьому пропорційний принцип представництва зберігався [159].

Зокрема, Ніццький договір посилив роль Європейського Парламенту у процедурі спільного прийняття рішень разом з Радою [242, с. 54-55]. Також Європейський Парламент набув права затверджувати Європейську Комісію та окремо її Голову, контролювати діяльність Комісії через направлення на її адресу усних та письмових запитів, виносити їй вотум недовіри, затверджувати річний бюджет Європейського Союзу та фінансових перспектив на семирічний термін, а також контролювати їх виконання [173, с. 249].

На сучасному етапі останні зміни до низки установчих договорів Співтовариств та Союзу було внесено Лісабонським договором. За формою він

являє собою набір поправок до діючих договорів, зокрема, Договору про Європейський Союз 1992 року та Договору про заснування Європейської Спільноти 1957 року [133]. Цей документ мав замінити нератифіковану окремими державами-членами Угоду про Конституцію Європейського Союзу, підписану 29 жовтня 2004 року, яка, своєю чергою, повинна була продовжити процес реформування інституцій ЄС. Тому основні зміни, які запроваджувалися згідно з Лісабонським договором, стосувалися переважно інституційної сфери, а також механізмів внутрішнього ухвалення рішень. На думку Д. Булгакової, зазначений договір мав сприяти консолідації ЄС, як єдиної організації, а також зміцнити позиції останнього як суб’єкта міжнародного права [19, с. 15-16].

Загалом Лісабонський договір продовжив традицію інших установчих договорів Європейського Союзу встановлювати винятково базові принципи виборів до Європейського Парламенту. Водночас зазначений договір зберіг прямий характер виборів та принцип пропорційності, що ще з часів прийняття Єдиного Європейського Акта значно підвищило роль Європейського Парламенту як демократичного інституту. Потрібно погодитися з А. Круглашовим та І. Озимком у тому, що “Лісабонський договір перетворив процедуру спільного ухвалення рішень Радою ЄС (урядами держав-членів Союзу) та Європейським Парламентом (всенародно обраними депутатами) на головну процедуру ухвалення законодавчих рішень у ЄС. Цей договір посилив демократичний контроль в Європейському Союзі, надавши більшої ролі і Європейському Парламенту, і парламентам держав-членів ЄС” [65, с. 86-87].

Проведене дослідження становлення виборчої системи до Європейського Парламенту дає підстави стверджувати, що зазначений процес безпосередньо пов’ язаний із процесом формуванням Європейського Парламенту, як представницького, наддержавного, багатонаціонального органу, а також розширенням його повноважень. Правовою основою виборчої системи до Європейського Парламенту стала низка міжнародно-правових актів, які визначили тип виборчої системи, її загальні принципи, а також встановили низку обмежень, зокрема виборчий бар’ єр, необхідність обрання депутатів

відповідно до визначеної квоти, закріпили максимальний кількісний склад парламенту тощо. Попри це міжнародно-правові акти не містять конкретних положень щодо організації виборчого процесу, зокрема, порядку нарізки виборчих округів, визначення системи підрахунку голосів, проведення передвиборної агітації, здійснення моніторингу виборів та ін. Ці питання регулюються відповідними нормами національного законодавства держав-членів.

Загалом шлях уніфікації виборчого законодавства, яке регулює вибори до Європейського Парламенту, не був однозначним. Ускладненню розробки єдиної виборчої процедури передувала наявність низки політико-правових чинників, серед яких виокремлюють такі: по-перше, конституційний чинник, який полягає у закріпленні в низці держав типу виборчої системи на рівні Основного Закону; по-друге, політичний чинник, який можна звести до “політичної доцільності”, тобто небажання правлячої партії запроваджувати такий тип виборчої системи, який може поставити під сумнів їх перемогу на виборах до Європейського Парламенту; по-третє, наявність стійких виборчих традицій. Останній чинник тривалий час був визначальним, зокрема, у Великій Британії [269, с. 342]. Окрім цього, на шляху вироблення єдиної виборчої процедури також ставала загроза того, що прямі вибори до Європейського Парламенту могли ще більше підірвати суверенітет держав-членів [282].

Як уже було вказано, спільні для всіх держав-членів загальні засади виборів були закріплені в Акті про обрання членів Європейського Парламенту загальним прямим голосуванням від 20 вересня 1976 року. Цей документ, що належить до установчих документів ЄС, у 2002 році зазнав деяких змін, внесених відповідним Рішенням Ради [263, с. 1-4]. При цьому останнє враховувало усі пропозиції Європейського Парламенту за винятком двох: щодо створення єдиного європейського округу для 10 % місць до Європейського Парламенту та реалізації принципу рівності чоловіків і жінок [276, с. 53].

Незважаючи на те, що положення зазначеного Акта тільки рекомендаційного характеру, більшість з них на сьогодні включено до

національного виборчого законодавства держав-членів. При цьому національні закони про вибори, які кожна країна ЄС ухвалює з метою проведення виборів Європейських парламентарів на своїй території у межах відведеної для неї квоти, значно розширюють загальні принципи виборчої процедури, які були встановлені Актом. Попри те, що ч. 1 ст. 1 Акта про обрання членів Європейського Парламенту загальним прямим голосуванням в редакції 2002 року встановлює порядок обрання членів Європейського Парламенту в кожній державі за пропорційною системою, або системою єдиного голосу, що передається, кожна країна має свої особливості застосування останніх [1]. Так, 17 держав-членів ЄС застосовують рейтингове голосування, коли виборці мають право вказувати власні уподобання у списку кандидатів, розподіляючи місця між ними. Своєю чергою, характер рейтингового голосування в зазначених державах також відрізняється [265].

Зокрема, вказана процедура застосовується у Данії, де відповідно до виборчого закону від 2 грудня 1977 року з останніми змінами внесеними 22 грудня 1993 року, виборці можуть голосувати як за списки політичних партій, так і за окремих кандидатів, включених до виборчих списків. У подальшому, голоси, що були віддані за конкретних кандидатів в окремих виборчих округах додаються. У результаті перемогу отримують кандидати, які набрали найбільшу їх кількість [278]. Окрім Данії, процедура рейтингового голосування застосовується також в Ірландії. При цьому у цій державі вона має свої особливості, оскільки тут застосовується виборча система єдиного голосу, що передається. Відповідно до виборчого закону від 1992 року кожний виборець має лише один голос, проте може визначити черговість бажаних для нього кандидатів. Якщо найбільш прийнятний для цього виборця кандидат набрав достатню для обрання кількість голосів або не був обраний взагалі, голос, поданий за нього виборцем, передається другому найприйнятнішому для нього кандидату і т. д. Рейтингове голосування застосовується також в Італії, де відповідно до Закону від 24 січня 1979 року (зі змінами від 1984, 1989 та 1994

років) виборці голосують як за списки політичних партій або партійних блоків, так і за окремих кандидатів у списках [24, с. 47-48].

Окрім вказаного, згідно зі ст. 2 Акта про обрання членів Європейського Парламенту загальним прямим голосуванням, держави-члени відповідно до національних особливостей для виборів Європейського Парламенту можуть створювати виборчі округи або інші виборчі одиниці, не порушуючи загалом пропорційного характеру виборчої системи [1]. На практиці, в сучасних умовах, у 20 державах-членах вибори проводяться в межах єдиного загальнонаціонального виборчого округу (серед них Австрія, Данія, Іспанія, Фінляндія, Греція, Люксембург, Нідерланди, Португалія, Швеція та ін.); у Бельгії, Франції, Ірландії, Італії та Великій Британії - в межах територіальних округів; Німеччина та Польща для проведення виборів формує обидва типи виборчих округів [264].

Зокрема, в Бельгії відповідно до Закону від 23 березня 1989 року (зі змінами від 1994 та 1995 років) вибори проводяться в чотирьох виборчих округах: Фламандському, Валлонському, Брюссельському та німецькомовному, який включає муніципалітети німецькомовних регіонів [278]. Така сама ситуація має місце й у Великій Британії, де згідно з Актом про вибори до Європейського Парламенту 1981 року вибори проводяться у 12 виборчих округах (9 в Англії та по одному в Шотландії, Уельсі та Північній Ірландії), у кожному з яких обирається від 3 до 11 депутатів Європейського Парламенту [24, с. 44]. На відміну від Бельгії та Великої Британії, у Фінляндії, відповідно до Закону від

2 жовтня 1998 року, вибори проводяться у загальнодержавному виборчому окрузі, в якому обирається 13 членів Європейського Парламенту. В Греції згідно

3 виборчим законом від 20 липня 1981 року вибори до ЄП також проводяться в єдиному загальнодержавному виборчому окрузі, де обираються 22 депутати. Така сама ситуація має місце в Люксембурзі та Австрії. Відповідні норми щодо формування загальнодержавного виборчого округу для проведення виборів до Європейського Парламенту в зазначених країнах містяться у Федеральному Законі Австрії про вибори до Європейського Парламенту від 21 січня 1996 року

та у Законі від 25 лютого 1979 року (зі змінами від 1984 та 1994 років), який регулює проведення виборів до ЄП в Люксембурзі [278].

Ще одним аспектом, який відрізняє процедуру обрання членів Європейського Парламенту в різних державах-членах, є виборчий бар'єр, який діє під час застосування пропорційної виборчої системи. Наприклад, у Німеччині та Франції зазначений бар'єр становить 5 % голосів виборців, в Австрії та Швеції - 4 %, у Греції - 3 %. Зауважимо, що такі розміри виборчого бар'єра є найбільш застосовуваними в країнах ЄС. Водночас у таких державах, як Бельгія, Велика Британія, Данія, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Португалія виборчий бар'єр взагалі не застосовується [166, с. 90]. Таким чином, відповідно до ст. 3 Акта про обрання членів Європейського Парламенту загальним прямим голосуванням на національному рівні виборчий бар'єр не може перевищувати 5 % поданих голосів [1].

Зокрема, в Швеції Законом про вибори до Європейського Парламенту від 17 квітня 1997 року встановлюється, що на розподіл мандатів можуть претендувати лише ті політичні партії, які отримали не менш як 4 % голосів від загальної їх кількості, що була подана на національному рівні. Подібно до Швеції, у Франції Законом про вибори представників Асамблеї Європейських Співтовариств від 7 липня 1997 року з подальшими змінами від 5 лютого 1994 року передбачено, що партії, які отримали на свою підтримку менше ніж 5 % загальної кількості поданих голосів, не беруть участі у розподілі депутатських мандатів [24, с. 55-56]. На відміну від Швеції та Франції в Італії законодавством не передбачено встановлення виборчого бар'єра. Водночас Законом від 24 січня 1979 року (зі змінами від 1984, 1989 та 1994 років) закріплюється, що політичні партії та групи, які на попередніх виборах отримали в Європейському Парламенті хоча б один депутатський мандат на наступних виборах можуть представляти власні списки кандидатів. Своєю чергою, до самовисуванців відповідно до Закону застосовується вимога, що їхня кандидатура може бути представлена у списку кандидатів за умов, що вона буде схвалена мінімум 30 тис. голосів виборців [278].

Окрім виборчого бар’ єра, який може відрізнятися в різних державах- членах, різним є й мінімальний вік набуття пасивного виборчого права, який варіюється від 18 до 25 років. Зокрема, у Фінляндії, Швеції, Данії, Німеччині, Іспанії, Нідерландах, Люксембурзі, Португалії мінімальний вік з якого особа може бути обрана до Європейського Парламенту становить 18 років, в Австрії - 19, в Бельгії, Греції, Чехії, Ірландії, Литві, Польщі, Словаччині та Об’єднаному Королівстві - 21, у Франції - 23, в Італії - 25 років [279, с. 24]. До держав, де вік для набуття пасивного виборчого права є мінімальним, належить, зокрема, Іспанія. Відповідно до Закону про загальний порядок виборів від 19 червня 1985 року (зі змінами від 1987, 1991 та 1992 років), в зазначеній країні право балотуватися мають усі громадяни Європейського Союзу, що проживають в Іспанії, віком 18 років і старше. Подібна ситуація має місце і в Нідерландах, де Виборчим кодексом від 28 січня 1993 року з подальшими змінами в 1994 році закріплено право громадян Союзу старше 18 років балотуватися у депутати Європейського Парламенту. При цьому громадяни інших держав-членів ЄС мають право балотуватися за умов, що вони володіють таким правом в країні, громадянами якої вони є [278]. У Литві, відповідно до Закону Литовської Республіки про вибори до Європейського Парламенту від 20 листопада 2003 року, членом ЄП може обиратися громадянин Литовської Республіки або громадянин держави-члена Європейського Союзу, що постійно проживає на території країни, який на день виборів досяг 21 року та не є кандидатом до Європейського Парламенту в іншій державі-члені ЄС. При цьому громадянином, який постійно проживає в Литовській Республіці вважається громадянин Литовської Республіки або іншої держави-члена ЄС, що задекларував своє місце проживання в зазначеній країні не пізніше як за 65 днів до дня голосування. Громадяни держав-членів Європейського Союзу не можуть голосувати або бути кандидатами, якщо вони не мають виборчого права в державі-члені, громадянами якої вони є [78]. Водночас такою країною, в якій встановлено найвищий віковий ценз для проходження до Європейського Парламенту, є Італія. Законом від 24 січня 1979 року (зі змінами від 1984, 1989

та 1994 років) встановлюється, що право голосувати мають громадяни держав- членів у віці від 25 років, за умов, що вони відповідають усім вимогам, які висуваються до кандидатів у депутати в їхніх країні [278].

Активним виборчим правом в усіх без винятку державах-членах наділяються громадяни ЄС, яким виповнилося 18 років, незалежно від місця їхнього проживання на території Європейського Союзу. Так, відповідно до ст. 19 Договору про ЄС, громадяни Європейського Союзу, які проживають у державі-члені, громадянами якої вони не є, мають право голосу на рівних умовах з громадянами останньої [298]. Водночас, незважаючи на однаковий вік для набуття права голосу, кожна держава-член має певні застереження, зокрема щодо умов позбавлення цього права, а також його набуття особами, які проживають у державі-члені ЄС, але не є її громадянами.

Наприклад, за Законом Естонії про вибори в Європейський Парламент від 18 грудня 2002 року з подальшими змінами в 2003 та 2004 роках, активним виборчим правом в цій країні наділяється громадянин Естонії, який на день виборів досяг 18 років. Також відповідно до Закону активним виборчим правом наділяється громадянин Європейського Союзу, який не має естонського громадянства, проте відповідає низці вимог: по-перше, на момент виборів досяг 18 років; по-друге, має постійне місце проживання в Естонії, тобто його адресні дані внесені до реєстру народонаселення даної країни; по-третє, не є позбавленим активного виборчого права у країні, громадянином якої він є. При цьому Законом також встановлюється чіткий перелік випадків, коли особа позбавляється активного виборчого права. До них належать визнання особи судом недієздатною, а також її засудження та відбуття покарання [76]. На відміну від Закону Естонії, в литовському законодавстві про вибори до Європейського Парламенту закріплення активного виборчого права є більш лаконічним. Зокрема Законом Литовської Республіки про вибори до Європейського Парламенту від 20 листопада 2003 року встановлено, що право обирати до ЄП мають громадяни Литовської Республіки, а також громадяни інших держав-членів Європейського Союзу, що постійно проживають у Литві,

яким на день виборів виповнилось 18 років. При цьому, на відміну від закону Естонії про вибори до Європейського Парламенту, згідно з литовським законодавством заборона участі у виборах поширюється лише на осіб, які визнані судом недієздатними [78].

Зазначимо, що загалом інститут громадянства ЄС є похідним від національного - ним володіють усі особи, які є громадянами держав-членів. При цьому в державі проживання до громадянина іншої країни-члена висуваються ті самі вимоги, яким мають відповідати місцеві громадяни для того, щоб володіти виборчими правами. Деякі держави вимагають від виборців постійно або тимчасово проживати на території виборчого округу (Фінляндія, Франція), постійно проживати на території країни (Німеччина, Люксембург, Бельгія, Греція, Іспанія, Португалія та Італія), або бути зареєстрованими у списках виборців (Австрія, Данія, Велика Британія, Угорщина, Ірландія, Нідерланди, Польща та Швеція).

Так, у Люксембурзі відповідно до Закону про прямі вибори членів Європейського Парламенту від 25 лютого 1979 року з подальшими змінами, внесеними в 1984 та 1994 роках, щоб мати право голосу громадянам необхідно проживати на території країни не менше ніж п'ять років [279, с. 31]. Подібно до Люксембургу, законодавством Греції також передбачено обмеження права голосу громадян, які не проживають на території держави постійно. Відповідно до виборчого закону від 20 липня 1981 року громадяни Греції, що проживають за межами ЕС мають право голосу лише на території країни. Тому можливість голосування на території дипломатичних або консульських установ не передбачена [278]. Більш лояльним у цьому контексті є законодавство Іспанії, яке на відміну від попередніх країн надає можливість реалізувати своє право голосу громадянам, що постійно проживають за межами держави. Згідно із законом про загальний порядок виборів від 19 червня 1985 року (зі змінами від 1987, 1991 та 1992 років) громадяни Іспанії, які постійно проживають за кордоном беруть участь у голосуванні на території дипломатичних, або консульських установ Іспанії. При цьому Законом встановлюється голосування

поштою, але не допускається голосування за дорученням [24, с. 47-48]. Водночас в Австрії, згідно з Федеральним Законом про вибори до Європейського Парламенту від 21 січня 1996 року австрійці, які проживають в одній з держав-членів Європейського Союзу можуть голосувати за дорученням, або поштою. Громадяни інших держав-членів, які постійно проживають в Австрії мають бути внесені до списків виборців [278].

Окрім зазначеного, в різних державах-членах ЄС не однаково вирішується питання надання активного виборчого права особам, які не є громадянами країни, в якій вони голосують. Зокрема, у Великій Британії з-поміж нерезидентів право голосу надається таким категоріям осіб: цивільним службовцям, військовослужбовцям та особам, які проживають у країні не менш як п’ ять років про що подають відповідну декларацію. Австрія, Данія, Нідерланди та Португалія надають можливість своїм громадянам, які проживають в інших державах-членах ЄС, реалізувати своє право голосу. Своєю чергою, Швеція, Бельгія, Франція, Іспанія, Греція та Італія надають це право незалежно від країни, де проживають їхні громадяни. Водночас в Ірландії та Угорщині право голосу для не резидентів, які проживають на території вказаних країн, є обмеженим [279, с. 35].

Не зважаючи на зазначені розбіжності щодо реалізації активного й пасивного виборчого права резидентами та нерезидентами держав-членів ЄС, для останніх існує чіткий перелік випадків несумісності мандата депутата Європейського Парламенту. Відповідно до ст. 7 Акта про обрання членів Європейського парламенту загальним прямим голосуванням членство в ЄП є не сумісним із такими посадами: член уряду держави-члена; член Комісії Європейських Співтовариств; суддя, генеральний адвокат або секретар Суду Європейських Співтовариств чи Трибуналу першої інстанції; член Дирекції Європейського центрального банку; член Рахункової палати Європейських Співтовариств; Омбудсмен Європейських Співтовариств та ін. Варто зазначити, що у 2002 році ст. 7 Акта зазнала змін, результатом яких став більш розширений перелік посад, що є несумісними зі статусом депутата Європейського

Парламенту. При цьому треба враховувати, що відповідно до ч. 3 ст. 7 зазначеного Акта кожна держава-член на рівні національного законодавства може розширювати перелік обмежень щодо обіймання посади депутата Європейського Парламенту. Зокрема, у Великій Британії згідно з Актом про Вибори до Європейського Парламенту від 1981 року представники Сполученого Королівства в Європейському Парламенті не можуть суміщати свої посади з посадами у виконавчих органах Європейського Союзу, в уряді та інших органах виконавчої влади Великої Британії, поліції, суддів, священнослужителів, державних службовців. Однак зазначений Акт допускає можливість для депутата ЄП поєднання свого мандата з членством у Палаті громад або Палаті лордів британського парламенту [24, с. 44].

Подібно до Великої Британії законодавством Нідерландів також встановлюється можливість поєднання мандата депутата Європейського Парламенту з мандатом депутата національного парламенту Нідерландів. Згідно з Виборчим кодексом від 28 січня 1993 року, який регулює вибори до ЄП в зазначеній державі, представники Нідерландів у Європейському Парламенті не можуть суміщати свої посади з посадами у виконавчих органах Євросоюзу та уряді Нідерландів, судді Верховного Суду, члена Вищої Палати Аудиторів, Генерального прокурора або Адвоката у Верховному Суді, Уповноваженого Королеви у провінції, з адміністративною посадою в парламенті країни. Тож через відсутність заборони на суміщення посад депутата ЄП та національного парламенту, на практиці всі обрані до Європейського Парламенту депутати залишають місця в Палаті представників Нідерландів вакантними [24, с. 51].

Як і в розглянутих державах, законодавством Німеччини також передбачається можливість поєднання мандата депутата Європейського Парламенту з мандатом депутата Бундестагу. Водночас згідно з Федеральним виборчим законом від 16 червня 1978 року (зі змінами від 1993 та 1997 років) представники Німеччини у Європейському Парламенті не можуть суміщати свої

посади з посадами у виконавчих органах Євросоюзу та органах виконавчої влади Німеччини [24, с. 51-52].

Попри те, що ст. 7 Акта про обрання членів Європейського Парламенту загальним прямим голосуванням не забороняє поєднання посади депутата Європейського Парламенту та депутата національного парламенту тієї чи іншої держави-члена ЄС, внутрішнім законодавством низки країн така заборона все ж таки встановлюється. До таких країн, зокрема, належить Португалія та Естонія. Так, у Португалії відповідно до Закону від 29 квітня 1987 року закріплено, що членство в Європейському Парламенті є несумісним із членством в Асамблеї Республіки. Зокрема, депутати Європейського Парламенту не можуть суміщати свої посади з посадами у виконавчих органах Європейського Союзу та органах виконавчої влади або поліції Португалії, а також з посадами суддів, дипломатичних працівників, церковних діячів, державних службовців. Не можуть мати представницького мандата громадяни, які перебувають на військовій службі [24, с. 52].

Подібна ситуація має місце і в Естонії. Згідно із Законом про вибори до Європейського Парламенту від 18 грудня 2002 року (з подальшими змінами в 2003 та 2004 роках), несумісність повноважень члена Європейського Парламенту поширюється на такі посади: член Рійгікогу; Президент Республіки; член Уряду Республіки; службовці призначені на посаду Рійгікогу Президентом Республіки, Урядом Республіки, Прем'єр-міністром, керівником урядового або іншого державного органу, за винятком керівників або членів деяких рад, призначених на посаду Рійгікогу на підставі Закону; представник ради Банку Естонії; кадровий військовослужбовець; волосний старшина або мер міста; член волосного або міського зібрання; член Комісії Європейських Співтовариств; суддя, судовий юрист або секретар судового засідання Суду Європейських Співтовариств або суду першої інстанції Європейських Співтовариств; член Ради директорів Європейського центрального банку; член Контрольної палати Європейських Співтовариств; омбудсмен Європейських Співтовариств; член економіко-соціального комітету Європейського економічного Співтовариства

або Європейського Співтовариства з атомної енергії; член Комітету регіонів; член ради директорів, адміністративного комітету або персоналу Європейського інвестиційного банку та ін. [76]. Зауважимо, що порівняно з розглянутими державами, Естонія має більш широкий перелік обмежень щодо можливості обіймання посади депутата Європейського Парламенту. При цьому, на відміну від законодавства інших країн, зазначений перелік найповніше відображає заборони отримання мандата депутата ЄП, які містяться у ст. 7 Акта про обрання членів Європейського Парламенту загальним прямим голосуванням.

Своєю чергою, регулювання питань, які стосуються виборчої процедури, згідно із ст. 8 Акта, також підпадають до компетенції національного законодавства держав-членів Європейського Союзу [1]. Єдиною рамковою умовою залишається дотримання країнами пропорційного характеру виборчої системи. Однією зі складових виборчої процедури, реалізація якої регулюється на рівні внутрішнього законодавства кожної конкретної держави-члена ЄС, є процедура висування кандидатів у депутати Європейського Парламенту. В деяких державах-членах, зокрема Данії, Німеччині, Греції, Естонії, Нідерландах, Швеції та Чехії право висування кандидатів мають лише політичні партії. В Ірландії, Італії та Великій Британії від кандидатів, що можуть балотуватися як самовисуванці, вимагається збір фіксованої кількості підписів, яка в кожній країні визначається індивідуально.

Слід зазначити, що в таких країнах, як Нідерланди, Ірландія та Велика Британія, для висування кандидатури у депутати ЄП має значення місце народження кандидата [279, с. 38]. Наприклад, у Федеральному Законі Австрії про вибори до Європейського Парламенту від 21 січня 1996 року закріплено право висування кандидатів у депутати ЄП політичними партіями та виборчими блоками шляхом реєстрації списків кандидатів [24, с. 42-43]. При цьому Закон передбачає необхідність отримання останніми: або підтримки п’ яти членів національного парламенту, або двох членів Європейського Парламенту, або зібрання 2600 підписів виборців. На відміну від австрійського законодавства, Закон від 17 квітня 1997 року, що регулює вибори до Європейського

Парламенту у Швеції, не встановлює необхідність зібрання фіксованої кількості підписів виборців або внесення застави. Як і в попередній країні, висування кандидатів також здійснюється винятково політичними партіями та партійними блоками [278]. Своєю чергою, відповідно до Закону Італії від 24 січня 1979 року (зі змінами від 1984, 1989 та 1994 років) поряд із висуванням кандидатів у депутати Європейського Парламенту політичними партіями або блоками допускається також процедура самовисування. Обов’ язковою вимогою до таких кандидатів, є необхідність зібрання на свою підтримку не менш як 30 000 підписів виборців [278]. Подібна ситуація має місце й у Великій Британії. Так, згідно з Актом про вибори до Європейського Парламенту 1981 року висування кандидатів в усіх виборчих округах здійснюється політичними партіями, а також шляхом самовисування. Водночас, на відміну від попередньої держави, щоб стати кандидатами у депутати, самовисуванцям потрібно зібрати на свою підтримку символічні 30 підписів виборців. До підписів також додається необхідність внесення грошової застави у розмірі 1000 фунтів [278].

У межах дотримання країнами вимоги впровадження пропорційного характеру виборчої системи, в державах-членах Європейського Союзу має місце застосування кількох її різновидів, в основі виокремлення яких лежить тип виборчих списків. Зокрема, в Німеччині, Іспанії, Франції, Греції, Португалії, Великій Британії, Угорщині, Польщі для обрання депутатів ЄП застосовується пропорційна система із жорсткими виборчими списками. За цих умов виборець позбавляється права вносити зміни до запропонованого йому виборчого списку. Натомість, у таких державах як Австрія, Бельгія, Данія, Італія, Литва, Люксембург, Нідерланди, Словаччина, Фінляндія, Чехія, Естонія має місце застосування відкритих виборчих списків, які передбачають наділення виборця можливістю голосувати не лише за список в цілому, а й за окремих кандидатів. Наприклад, законодавством Естонії, а саме Законом про вибори до Європейського Парламенту від 18 грудня 2002 року, закріплено положення про те, що виборець вписує до виборчого бюлетеня у призначеному для цього місці реєстраційний номер кандидата, за якого він віддає свій голос. У подальшому

кандидати перерозподіляються в партійних списках відповідно до отриманої кожним із них кількістю голосів [76].

Подібна ситуація має місце й у Литві. Зокрема, Законом Литовської Республіки про вибори до Європейського Парламенту від 20 листопада 2003 року закріплено преференційне голосування. При цьому під останнім у Законі розуміється волевиявлення, в ході якого виборці при голосуванні за список кандидатів також можуть виявити свою волю відносно черговості кандидатів даного списку. Законом також передбачена процедура, за якої виборець відмічає у виборчому бюлетені той список кандидатів, за який він голосує “за”. Вказаний список формується шляхом виокремлення виборцем п'яти найбільш бажаних для нього кандидатів завдяки проставленню виборчих номерів напроти прізвищ кандидатів із цього списку [78]. Слід зауважити, що в деяких державах, наприклад Люксембурзі та Швеції, під час виборів до Європейського Парламенту допускається “панашування”, тобто голосування за кандидатів із різних виборчих списків. При цьому у Швеції виборці можуть додавати імена у списки, або видаляти їх. У Люксембурзі відповідно до Закону від 25 лютого 1979 року (зі змінами від 1984 та 1994 років) кожний виборець має 6 голосів. Окрім цього, дозволяється голосування як за партійні списки, так і за окремих кандидатів в одному або різних списках. Голоси подані виборцем за кандидатів у списках передаються відповідним партіям [24, с. 50].

Окрім процедури висування кандидатів у депутати ЄП та питання обрання різновиду пропорційної виборчої системи в контексті застосування різних типів виборчих списків, до компетенції внутрішнього законодавства держав-членів Європейського Союзу також належить регулювання застосування того чи іншого способу підрахунку голосів. Більшість держав для розподілу мандатів використовують метод д'Ондта. Цей метод, зокрема, застосовується в Австрії, Бельгії, Угорщині, Данії, Іспанії, Нідерландах, Португалії, Румунії, Фінляндії, Чехії, Естонії та ін. Німеччина для визначення кількості мандатів використовує метод Хейра-Німейєра, Люксембург - метод Хогенбах-Бішофа, Ітілія - метод Хейра із застосуванням найбільших залишків, Латвія і Швеція - метод Сен-

Лагю, Греція - метод виваженого представництва, який ще називають “Eniskhimeni Analogiki”, Словаччина - метод Друпа [213, с. 103].

В Ірландії, на Мальті та Північній Ірландії, як окрузі Великої Британії, застосовується система єдиного голосу, що передається, яка передбачає голосування за окремих кандидатів із зазначенням уподобань виборця відповідними цифрами (1, 2, 3 і т. д.) [261]. При цьому, якщо в законодавстві одних держав чітко визначено назву методу розподілу мандатів і алгоритм, відповідно до якого такий розподіл відбувається, то в деяких законах, що регулюють вибори до Європейського Парламенту, прописується лише процедура розподілу мандатів. Наприклад, Законом Естонії про вибори до Європейського Парламенту від 18 грудня 2002 року чітко встановлюється, що мандати розподіляються відповідно до методу д’ Ондта шляхом викоритсання ряду дільників 1, 2, 3, 4 і т. д. Числом для порівняння незалежного кандидата є загальне число відданих за нього голосів. Мандат отримує та партія або незалежний кандидат, чиє число для порівняння є більшим. Якщо числа для порівняння принаймні двох партій або незалежних кандидатів є рівними, то мандат отримує партія або незалежний кандидат, які зареєструвались раніше [76].

На відміну від Закону Естонії, в Законі про вибори до Європейського Парламенту Латвії від 1 травня 2009 року чітка назва методу розподілу мандатів не зазначена. Натомість Законом встановлено докладний алгоритм, відповідно до якого такий розподіл має відбуватися. Зокрема, для того щоб розподілити депутатські місця Европейського Парламенту між заявленими списками кандидатів, застосовують наступний порядок: по-перше, визначають кількість дійсних бюлетенів, які були подані за кожний список кандидатів; по-друге, кількість виборчих бюлетенів, що були віддані за кожний список кандидатів, послідовно ділять на 1, 3, 5, 7 і т. д., доки кількість ділень не стане рівною кількості заявлених кандидатів у списку; по-третє, всі отримані частки за всіма списками кандатів нумерують в загальній зменшувальній послідовності; по- четверте, депутатські місця послідовно отримують ті списки кандидатів, яким

відповідають найбільші частки. Якщо частка, порядковий номер якої дорівнює кількості депутатів, що обираються та дорівнює при цьому одній або кільком наступним часткам, депутатське місце отримує список кандидатів, який був зареєстрований першим [77]. Водночас, виходячи із зазначеного, можна констатувати, що в Латвії під час виборів до Європейського Парламенту для розподілу депутатських місць використовується немодифікований метод Сен- Лагю.

Ще одним питанням щодо виборів депутатів Європейського Парламенту, яке регулюється на рівні внутрішнього законодавства, є питання визначення дати проведення виборів та оголошення їх результатів. Відповідно до ч. 1 ст. 10 Акта про обрання членів Європейського Парламенту загальним прямим голосуванням у редакції 2002 року, вибори до Європейського Парламенту відбуваються в день та у години, які встановлюються кожною державою- членом. При цьому для всіх країн цей день знаходиться в межах одного періоду, який розпочинається вранці четверга та закінчується у безпосередньо наступну за ним неділю [1]. Проте, як показує практика, керуючись національними традиціями, голосування за кандидатів у депутати до ЄП проводиться в такі дні: у вівторок в Данії, Ірландії, Нідерландах і Великій Британії та в неділю в усіх інших державах [279, с. 41]. Законодавством низки країн встановлено, що дата проведення виборів до Європейського Парламенту співпадає з датою проведення виборів до вищих законодавчих органів цих країн, а інколи і регіональних представницьких органів. Наприклад, відповідно до Закону Бельгії від 23 березня 1989 року (зі змінами від 1994 та 1995 років) вибори депутатів Європейського Парламенту проводяться одночасно з виборами до Палати представників, Сенату та регіональних представницьких органів Бельгії [24, с. 43-44]. Подібно до вказаного, Законом Люксембургу від 25 лютого 1979 року (зі змінами від 1984 та 1994 років) визначено, що вибори депутатів Європейського Парламенту проводяться у той самий день, що й вибори до національного парламенту Люксембургу [24, с. 50]. Своєю чергою, Федеральний виборчий закон Німеччини від 16 червня 1978 року (зі змінами від 1993 та 1997

років) встановлює, що вибори до Європейського Парламенту відбуваються одночасно з федеральними виборами. На відміну від зазначених держав, виборчим законодавством Естонії та Литви чітко встановлюється день проведення виборів до ЄП. Зокрема, Законом Естонії про вибори до Європейського Парламенту від 18 грудня 2002 року закріплено, що день виборів припадає на період визначений Радою Європейського Союзу. Цей день - неділя. Вибори до Європейського Парламенту оголошує Президент Республіки своєю постановою не менше ніж за три місяці до дня виборів [76].

Така ситуація має місце й у Литві, де згідно із Законом про вибори до Європейського Парламенту Литовської Республіки від 20 листопада 2003 року, вибори до Європейського Парламенту проводяться в неділю, яка припадає на той період, коли в усіх державах-членах Європейського Союзу відбуваються вибори до Европейського Парламенту. Дата виборів призначається Сеймом Литовської Республіки не пізніше ніж за шість місяців до неділі, яка припадає на визначений період [78]. Зауважимо, що ч. 2 ст. 10, яка містить положення щодо права держав-членів офіційно оприлюднювати результати виборів, була долучена до Акта лише у 2002 році. Відповідно до неї будь-яка держава-член може оголосити результати свого голосування лише після завершення голосування в тій країні-члені, де виборці голосують останніми [1]. До 2002 року держави не мали права розпочинати підрахунок голосів виборців до закінчення голосування в останній країні Європейського Союзу. Така заборона призводила до виникнення значних технічних труднощів, а також надавала можливість несумлінним особам маніпулювати процесом. Варто погодитися із А. Степаняном у тому, що запровадження можливості встановлення результатів виборів одразу після голосування, в поєднанні із забороною їх оприлюднення до закриття дільниць в останній державі-члені, де проводиться голосування, має попередити виникнення махінацій або маніпулювання суспільною думкою [213, с. 108].

Таким чином, проведене дослідження становлення виборчої системи до Європейського Парламенту дає підстави стверджувати, що зазначений процес

безпосередньо пов’язаний із процесом формування Європейського Парламенту як представницького, наддержавного, багатонаціонального органу, а також розширенням його повноважень. Правовою основою виборчої системи до Європейського Парламенту стала низка міжнародно-правових актів, які визначили тип виборчої системи, її загальні принципи, а також встановили ряд обмежень, зокрема виборчий бар’ єр, необхідність обрання депутатів відповідно до визначеної квоти, закріпили максимальний кількісний склад парламенту тощо. Попри це, міжнародно-правові акти не містять конкретних положень щодо організації виборчого процесу, зокрема, порядку нарізки виборчих округів, визначення системи підрахунку голосів, проведення передвиборної агітації, здійснення моніторингу виборів та ін. Ці питання регулюються відповідними нормами національного законодавства держав-членів.

Незважаючи на існування значної кількості установчих документів ЄС, спільні для всіх держав-членів загальні засади виборів депутатів Європейського Парламенту були закріплені в Акті про обрання членів Європейського Парламенту загальним прямим голосуванням від 20 вересня 1976 р. Розглянута практика реалізації норм встановлених Актом про обрання членів Європейського Парламенту загальним прямим голосуванням від 20 вересня 1976 р. з останніми змінами, внесеними до нього відповідним Рішенням Ради у 2002 році, дає підстави стверджувати, що попри закріплення ними основних засад виборів до Європейського Парламенту для всіх держав-членів ЄС, на сучасному етапі зазначені норми продовжують мати рекомендаційний характер. Оскільки більшість з них включені до національного виборчого законодавства держав-членів, то на практиці в останніх виникають значні розбіжності у проведенні виборів до ЄП. До таких розбіжностей, зокрема, слід віднести: застосування пропорційної виборчої системи, або системи єдиного голосу, що передається; наявність різних типів виборчих списків; застосування різних підходів до нарізки виборчих округів; встановлення в різних державах-членах неоднакового розміру виборчого бар’ єра; застосування різного мінімального віку для набуття пасивного виборчого права; наявність у різних державах-

членах неоднакових вимог до виборців, які проживають на їх території, але не є громадянами; надання можливості державам-членам самостійно розширювати встановлений для всіх країн перелік випадків несумісності мандата депутата Європейського Парламенту з іншими посадами; закріплення можливості для держав-членів регулювати інші питання, які стосуються виборчої процедури, на рівні внутрішнього законодавства (до таких питань, наприклад, належить порядок висування кандидатів у депутати Європейського Парламенту, встановлення того чи іншого способу підрахунку голосів, визначення дати проведення виборів тощо).

Наявність зазначених розбіжностей щодо обрання депутатів ЄП різними державами-членами Європейського Союзу, які є досить істотними, свідчить про те, що Європейському Союзу дотепер не вдалося запровадити уніфіковану та єдину для всіх держав-членів процедуру виборів до Європейського Парламенту. У зв'язку з цим, як зазначає А. Кудряченко, коректніше говорити не про виборче право Європейського Союзу щодо виборів до ЄП, а про національні виборчі системи [173, с. 255]. Водночас зазначена теза потребує деякого уточнення. Зважаючи на викладене, можна констатувати, що на сучасному етапі не є доречним вживати поняття виборча система до Європейського Парламенту, оскільки на практиці існують лише національні виборчі системи до ЄП держав- членів Європейського Союзу.

<< | >>
Источник: БАТУРА СЕРГІЙ ВАСИЛЬОВИЧ. ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ВИБОРЧИХ СИСТЕМ УКРАЇНИ ТА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ: ПОРІВНЯЛЬНО-ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ - 2015. 2015

Еще по теме Порівняльно-правовий аналіз нормативно-правового забезпечення виборів до Європейського Парламенту:

  1. БАТУРА СЕРГІЙ ВАСИЛЬОВИЧ. ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ВИБОРЧИХ СИСТЕМ УКРАЇНИ ТА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ: ПОРІВНЯЛЬНО-ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ - 2015, 2015
  2. ПРАВОВЫЕ МЕХАНИЗМЫ МОДЕРНИЗАЦИИ СОВРЕМЕННОГО РОССИЙСКОГО ОБЩЕСТВА В ОБЛАСТИ ПРАВОВОГО РЕГУЛИРОВАНИЯ БАНКОВСКОГО КРЕДИТОВАНИЯ
  3. Характеристика інституту правового статусу людини та громадянина у Європейському Союзі та його джерела
  4. Правовий статус та порядок діяльності Європейської ради в системі органів Європейського Союзу
  5. Тема 11. Правовое обеспечение операций финансовой аренды (лизинга). Особенности правового регулирования международных операций коммерческих банков
  6. Тема № 6: “Правовий статус людини та громадянина в Європейському Союзі”
  7. Функції та повноваження Європейського парламенту
  8. Порядок формування Європейського парламенту
  9. Структура й організація роботи Європейського парламенту
  10. Статус Європейського Парламенту