СУСПІЛЬНИЙ ПРОГРЕС ТА ТРАНСФОРМАЦІЙНІ ПРОЦЕСИ

У людській історії виділяють два головних періоди:

- період до соціального існування людини (коли люди жили розрізнено у природному стані);

- період соціального існування людей (коли вони об’єднались в суспільство).

Суспільство можна визначити як найбільш велику сукупність людей, стало зв’язаних між собою різноманітними взаємодіями, спільною територією, історією і культурою.

↓ ↓

Відносно часу появи людини сучасного вигляду (homo sapiens^[13]) існує багато версій. По одній з них, анатомічно сучасна людина виникла приблизно 200 тис. років тому, а сучасна людина з відповідною поведінкою – близько 50 тис. років тому. Відштовхуючись від цих та інших даних, візьмемо за точку відліку існування людських суспільств 50-40 тис. років тому назад. Спочатку (приблизно у перші три-чотири десятки тисячоліть) це були прості суспільства первісних людей, засновані на їх кровно-родинних зв’язках і родоплемінній організації суспільства, без майнового розшарування, без класів і держави.

Пізніше, • з переходом людей від полювання та збиральництва (привласнююча економіка) до тваринництва і хліборобства (виробнича економіка), • із зміною кочового способу життя на осідлий, з ростом виробництва і виникненням доданого продукту^[14], приватної власності, • із розшаруванням суспільства, появою протилежних класів (наприклад, рабовласників і рабів) і держави (6-10 тис.

Суспільство, держава і країна – поняття близькі, але не тотожні. Якщо суспільство – це самі люди, що живуть разом і взаємодіють один з одним, то держава – керуючі ними органи влади, а країна – визначена територія, на якій вони облаштувалися і живуть.

Різниця між поняттями „суспільство”, „країна” і „держава”.

↓ ↓

Крім простого і складного суспільства виділяють цілий ряд інших типів суспільства. Так, наприклад, за наявністю писемності розрізняють дописемні та писемні суспільства. За демократичністю соціально-політичних відносин та відкритістю зовнішньому світу – відкриті та закриті. За типом пануючої релігії – суспільства ісламські, православні, буддійські, католицькі і т.д. Однак, найбільший інтерес викликає поділ суспільств за соціально-економічними ознаками. Тут популярні два підходи, або дві системи: марксистська (так званий формаційний підхід) і теорія трьох стадій сучасної західної політичної думки (цивілізаційний підхід).

Система суспільно-економічних формацій. Капіталізм і соціалізм.

Ключові критерії формаційної системи марксистів – форми власності на засоби виробництва і класова структура суспільства. За ними виділяються п’ять історичних ступенів розвитку суспільства – п’ять суспільно-економічних формацій^[15] або типів суспільства. При цьому рабовласницьке, феодальне і капіталістичне суспільства розглядаються як класово-антагоністичні^[16], експлуататорські^[17] та кризові^[18], ворожі людині праці. А комуністичне (на першій фазі – соціалістичне) – як найбільш справедливе і гармонійне, в якому немає розділяючої людей приватної власності, усі рівні, у міру сил з охотою працюють, і в якому трудящі мають реальну свободу, демократію і високий рівень добробуту.

Марксистська концепція суспільно-економічних формацій

В реальному житті соціалізм в СРСР багато у чому й став „чудовим взірцем казарменого комунізму”, “блазнівський характер” якого був висміяний засновниками марксизму К.Марксом і Ф.Енгельсом ще у 1873 р. Однак „казарменим” виявився не лише радянський соціалізм, але й його експортний варіант, нав’язаний багатьом іншим народам. Багатолітня практика „соціалістичного будівництва” у півтора десятках країн світу (третина людства), давши й позитивні моменти (більше рівності в суспільстві, більше соціальної захищеності і впевненості в майбутньому), виявила, що соціалізм: 1) це проголошення „великих” цілей і програм, які реально не здійснювались; 2) це тотальний (повний, всепроникаючий) контроль над людьми, засилля бюрократизму (свавілля чиновників, без яких нічого не вирішується) і безправ’я „простої людини”; 3) це неефективність і „нелюдяність” економіки, низький рівень життя людей; 4) це соціально-економічна „зрівнялівка” для „мас” і привілеї для партійно-адміністративної верхівки; 5) це „безгосподарність власності” і утискання стимулів людей до праці, їхньої ініціативи, творчості і змагальності; 6) це, нарешті, „опущення” окремої людини до ролі „гвинтика” великої державної машини і перетворення її у засіб створення „світлого майбутнього” – комунізму (тобто життя теперішніх людей – „будівельників комунізму” приносилась у жертву майбутнім поколінням; між тим життя кожної людини є цінність і повинне приносити радість і щастя конкретній людині, а не якимось абстракціям).

Крах соціалізму у XX ст. впевнено підтвердив думку австрійського економіста Фрідріха Хайєка (1899-1992) про те, що ми, люди „не можемо побудувати бажаний соціальний порядок, як мозаїку, з будь-яких шматочків, що нам подобаються”^[19].

З іншого боку, у XX ст. суспільства країн Заходу (розвинені капіталістичні) поступово і спонтанно, розвивались, успішно рухаючись у напрямку все більшої економічної ефективності, демократичності і гуманності^[20], більшої стабільності і високому рівню добробуту для всіх.

Починаючи з 70-80-х рр. XX ст. стало важкувато точно визначити тип формації деяких країн. Скажімо, Швеція, Канада, Швейцарія – куди віднести дані країни? Піклування їх держав про ефективність економіки, громадянські свободи, демократію, освіту, охорону здоров’я, соціальний захист свого населення настільки значимі і загальновідомі, що ці суспільства сьогодні є ближчими до соціалізму, ніж колишній СРСР. У той же час навряд чи вірно говорити про реальний соціалізм в країнах із приватновласницькою основою економіки, оскільки ключовою ознакою соціалістичного ладу є суспільна власність на засоби виробництва. „Разгадка” скоріше в іншому – в тому, що самі „капіталізми” бувають різними.