Гуманізм як світоглядно-ідеологічна парадигма управління соціальними системами на етапі переходу до інформаційної фази розвитку

Завданням аналітично-пошукової роботи у цьому підрозділі є звернення до світоглядно-ідеологічних підвалин системи управління соціальним розвитком планетарної спільноти.

Ідеологія управлінської діяльності є, як ми вже переконалися на попередніх етапах пошукової роботи, найвагомішим елементом об’єктивації у організаційній свідомості соціуму, оскільки саме вона спрямовує увесь розвиток організаційної думки у майбутнє, зберігає минуле і консервує сьогодення.

Це пов’язане і пояснюється функціями ідеології як суспільного явища, що здатне спрямовувати діяльність людини у те чи інше русло. Тож наше завдання полягає у тому, щоб засобами філософії інтегрувати у одну науково-струнку систему людський досвід управління технічними, біологічними і соціальними системами, розірваний силою спеціалізації. Вершина ідеології, за О. Богдановим, створення організаційного ідеалу, а це і є організаційна впорядкованість [66, с. 69]. Ідеологія управління настільки є впливовою силою на стан і поведінку соціальної системи, що Зб. Бжезинський очікував після провалу контрперевороту у ЧССР (1968), що “ідеологічна спустошеність... зможе стати вирішальною причиною політичних перемін у комуністичних суспільствах” [Цит. за: 239, с. 49]. І сьогодні, з висоти початку ХХІ століття і подій, які відбулися на світовій арені, варто визнати, що його пророцтва збулися.

Ідеологія управління соціальними системами, що має бути адекватною характеру розвитку планетарної спільноти у ХХІ столітті, сьогодні знаходиться на етапі становлення. Цей процес має гуманістичний зміст. Гуманізм (від лат. Humanus - людський ) - ідеологія і практика, що засновані на принципах свободи, рівності, справедливості, розглядають людину як найвищу цінність.

Розмірковуючи над призначенням людства в Універсумі, він навіть висловлював занепокоєння тим, наскільки людина є недосконалою істотою і наскільки ця недосконалість не відповідає грандіозності покладеної на неї місії. “Дивно, - писав І. Гердер, - вражає нас те, що із всіх мешканців Землі людина - далі за всіх, від досягнення мети свого призначення, але заперечувати цього ніхто не може” [128, с. 131-132].

Сучасні концепції гуманізму пов’язані з прагненням критично переосмислити і подолати класичну версію гуманізму, оскільки його головний недолік, слід за Гайдеггером, бачиться в його абстрактному характері, в його відірванності від життя, адже усі його константи - свобода, рівність, справедливість, творчі можливості індивіда - були передусім ідеалами, тим до чого треба було наближатися, рости, тягтися, а не реальними явищами дійсності. А гуманістичне, на думку М. Гайдеггера, присутнє там і тоді, коли людина “прислуховується до буття” [457].

Ініціаторами зміни ідеології управлінської діяльності є автори “Гуманістичного Маніфесту-2000”, які, залишаючись прихильниками ідеї гуманізму, вважають, що старі уявлення і традиції більше не відповідають ні існуючим умовам, ні можливостям, які відкривають майбутнє. Старий гуманізм, вважають вони, потребує оновлення, “свіжого мислення”, так як тільки новий планетарний гуманізм здатен дати благотворний напрямок розвитку в майбутньому, спираючись на раціональні засоби і позитивний світогляд.

Таку позицію оцінили і підхопили вітчизняні дослідники,

що помітили процес революційної зміни ідеології управління соціальним розвитком і аналізують його через призму гуманістичного менеджменту.

Для того, щоб розвивався гуманістичний менеджмент, “необхідно відмовитися, на думку В. Воронкової, від: а) недооцінки ролі суб’єктів історичного процесу, від яких залежить вибір напрямку подальшого розвитку національного і світового соціуму, формування нового світопорядку і загального майбутнього глобального суспільства; б) багатьох стереотипів старого, інертного мислення, що заважає становленню принципів, норм і процедур нового гуманістичного мислення; в) віри у всемогутність технологічного, монетарного та інформаційного способів облаштування світу” [103, с. 10].

Значення концепції “гуманістичного менеджменту” В. Воронкова вбачає у тому, що вона, ця світоглядна установка, “дозволяє масштабно визначити основний вектор трансформацій, які відбуваються в сучасному світі. Гуманістичний менеджмент означає сутність таких процесів, в яких поєднуються три види еволюції - природна, соціальна і власне діяльнісна, в центрі яких людина. Гуманістичний підхід виходить із синергетичного і нелінійного бачення шляхів вирішення загальноцивілізаційних проблем, в контексті яких можливий перехід від техногенної моделі розвитку, в якій людина протиставляється природі, до революційної моделі існування людства” [103, с. 10].

Засобом реалізації має стати якісно новий світогляд менеджерів, що на сьогодні є ще важкодосяжною метою. Тому цілком закономірно, що світова спільнота пішла у штопор при перших же рухах планетарної соціальної системи до інформаційної фази розвитку планетарного життя і не може вийти з нього ось уже більше двох десятиліть.

Сьогодні на планетарному ідеологічному обрії агресивно поводять себе залишки знавіснілого технократизму. У царині економічного життя, вважай соціального розвитку, квітне ідеологія золотого тільця - грошей і прибутку, що викликало навіть суспільні рухи “Звільни Лондон” і “Окупуй Абай” в Москві, “Захопи Волстріт”, “Рух обурених” в Іспанії, Майдан 2004 року в Україні, повстання народних мас в країнах північної Африки у 2011 році. Україна і більшість країн СНД захлинаються потугами політиків культивувати ідеологію фінансової прибутковості і політичної доцільності.

Отже, дискурс управління соціальними системами виявився найбільш розпорошеним і багатобарвним. Тому не завжди так просто можна впоратися з цією проблемою. Як, скажімо, побудувати концепцію мети для таких великих систем, як держава, якою треба свідомо управляти, і притому ще треба робити це в якомусь сенсі оптимально? Ця проблема розглянута у праці Д. Прайса - американського фахівця з проблем державного управління, що був консультантом при трьох президентах [589]. “Основна трудність в науковій організації управління державою, - стверджує він, - це формулювання цілей. Вони легко можуть бути сформульовані для нижчих ланок системи - окремих фірм або малих військових підрозділів, але як їх сформулювати для держави в цілому?” [333, с. 19].

Суттєвою перешкодою на шляху до швидкого втілення світоглядно-ідеологічних новацій в практику соціального управління є застарілий категоріальний апарат формування нових концепцій управління соціальними системами. І тому далеко не випадково в економічній літературі російське слово “управління” активно витісняється словом “менеджмент”. Річ у тім, що слово управління є однокореневим зі словами правда, праведність, справедливість. Управлінцями в історії російської цивілізації називали моральних людей, що реалізовують в житті ідеї справедливості, які базуються на праведній моральній економіці. Її базові уявлення радикальним чином відрізняються від стереотипів західного “менеджменту”.

Тому, на наш погляд, слушним є аналіз змісту цих понять в українській, російській та англійській мовах, що провела у своєму докторському дослідженні професор І. Шавкун, яка, вільно володіючи іноземними мовами, вивчала феномен філософії менеджменту [540, с. 21-41]. З нею не зовсім згодні В. Андрущенко і В. Савельєв [17]. До такої ж думки дійшов і В. Розін [408, с. 170­285].

Це означає, що нині немає узгодженого погляду на предмет дослідження, оскільки не встановлено чітко визначеної родо- видової залежності між ними. Це означає, що менеджмент, як підвид загальної теорії управління технічними, біологічними і соціальними системами, завжди є управлінською дією, але управлінська дія не завжди може бути менеджментом.

Генетичний аналіз пояснює походження явища соціального управління, що має певні межі дії або компетенції. Межа соціального світу, другої природи, або соціальної форми руху універсаму, є одночасно сферою дії управління соціальними процесами.

Нижню межу соціального світу можна встановити за декількома ознаками, а саме: за природою, видом енергії або навіть непрямими ознаками. Нам уявляється, що, виходячи з семантичної структури людської особистості, нижню межу можна провести за виникненням у неї відчуттів. Саме починаючи з відчуттів, людина пориває з першою природою і далі вже перебуває під впливом суб’єктивованої першої природи або потенційного соціального світу, що формується. Тут межу першої природи видно виразно, а ось початок другої природи ми сприймаємо інтуїтивно, оскільки нічого іншого допоки ще не бачимо.

Верхня межа соціального світу фіксується появою надколективних утворень і безособової форми соціальної суб’єктності [Див.: 82]. Ймовірно, орган саморегуляції соціального світу, що використовує як критерій для виявлення і порівняння сенсів, які містяться в сигналах, що приходять з нижніх його рівнів, вже належить логічній природі, тобто третьому, надсоціальному рівню. Картина приблизно така ж, як з визначенням верхньої межі першої природи, коли людина, будучи її продуктом, фактично управляє її розвитком і одночасно містить в собі потенційний соціальний світ.

Якщо підвести підсумок викладеному вище, то виявляється, що соціальний світ розпочинається з відчуттів людини, а завершується гранню, за якою починається морфогенез квазіструктур органу його саморегуляції, - третьої природи. Для нього існують, на думку багатьох дослідників, різні позначення - “космічна цивілізація” (М. Кардашов), “точка Омега” (П. Тейяр де Шарден) та ін. Це найбільш ймовірно при досягненні населенням Землі чисельності близько 15-20 мільярдів осіб. В. Казначеєв і Є. Спірин, наприклад, прогнозують Великий ноосферний вибух, що призводить до появи моноліту космічного розуму і ноокосмогенезу [Див.: 202, с. 14-36].

Отже, філософія управління висвітлює причини генезису управління соціальними системами. Це вона може зробити, додавши до сказаного вище ще два моменти. Перший з них полягає у з’ясуванні сфери породження і буття управління, а другий - у характеристиці управління як продукту саморозгортання універсаму, у структурі якого має відтворити власне місце і роль управління у житті планетарної спільноти.

Для нас це є робоча гіпотеза про те, що сфера появи і дії соціального управління - соціальний світ. Ключовим терміном тут є поняття “світ”. У сучасних філософських словниках термін “світ” не одержав свого тлумачення. Але, звертаючись до словника В. Даля, ми читаємо: “Світ - Всесвіт; речовина в просторі й сила в часі; Одна із земель Всесвіту; наша земля, земна куля, світ” [310]. Тут нам імпонує визначення світу як однієї зі складових Всесвіту, тобто такої землі, що створена нами. У “Філософському словнику” І. Фролова “мир” (укр. - світ) визначається як “сукупність усіх форм існування матерії”; “Всесвіт у всьому його різноманітті” [361]. Розгорнутіше визначення терміна “світ” ми зустрічаємо у Б. Рассела, який вважає, що “Всесвіт являє собою суцільно плями й стрибки” [400, с. 169]. Саме одна така “пляма” на тілі Всесвіту, що ініціюється розумною живою речовиною, провідним агентом якої є людина, і утворює специфічне явище, що ми називаємо світом. При цьому цікаво, що структуру світу він також пояснює через елемент мови [400, с. 151].

Термін “світ” ми відрізняємо від так званої “другої природи”, оскільки остання має місце в будь-якому куточку Космосу. Вона, друга природа, є продуктом функціонування розумної речовини, а світ - не тільки продукт людської діяльності.

Далі розкриємо другу тезу і дамо відповідь, звідки взагалі у саморозгортанні універсуму з’являються організаційні, а точніше самоорганізаційні потенції і як вони обумовлюють появу управління об’єктами соціального світу. Для цього треба представити простір саморозгортання соціального світу і як можна повніше охарактеризувати його системоутворюючі площини.

Якщо виходити з морфології людської особистості, то він повинен розгортатися у двох площинах. Перша з них характеризується координатами “потреба - дія”, а друга - “цінність - сенс”. Це означає, що координати саморозгортання соціального світу мають, умовно кажучи, горизонтальний і вертикальний вектори.

Саморозгортання соціального світу в горизонтальній площині забезпечує виробництво і відтворення матеріальних благ і послуг, призначених для задоволення потреб фізичної людини. Звідси виникає установка на переважання матеріального чинника в нашому житті і матеріалістичне розуміння історії загалом. Цей тип взаємодії людей між собою нам, звичайно ж, ближчий і зрозуміліший, оскільки його докладно описали К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін і їх послідовники. У цій площині людина заземлена, тобто занурена у планетарні справи, головною її метою є виживання її особисто і людського роду - загалом. Управління тут не народжується, а використовується людиною для управління системами - економічною, соціальною, політичною і культурологічною, аналогічно статусу управління технічними системами.

Нас цікавить більше саморозгортання універсуму у вертикальній площині. У цьому вимірі, як відомо, внутрішній зміст людини розгортається по лінії “цінність - сенс”. Тому чуттєву свідомість, несвідому свідомість, самосвідомість, надсвідомість і, зрештою, космічну свідомість (чистий розум) ми схильні розглядати і вивчати їх взаємозв’язки між собою так, як свого часу розглядалися механічна, фізична, хімічна, біологічна і соціальна форми руху матерії.

Якщо в горизонтальній площині механізмом перетворення виступала праця, то тут цю функцію виконує внутрішня діяльність особистості - мислення людини, яке поступово освоює названі вище рівні сходження універсуму. На рівні соціального світу, що об’єктивувався, цей рух досягається завдяки колективному мисленню і колективній рефлексії.

Тут ми уперше стикаємось з явищем саморегулювання, оскільки наявні усі елементи його структури і функції регуляції. Саме у цій точці й зароджується соціальне управління. Якщо у цьому природному процесі починає цілеспрямовано брати участь людина, то тоді виникає особливий її, системи, стан, що ми називаємо управлінням. По відношенню до соціальних систем - це соціальне управління. По відношенню до технічних і біологічних систем - це управління відповідно технічними і біологічними системами.

Отже, рух у вертикальній площині забезпечує соціальному світу, а можна сказати і ширше - універсуму, фундаментальну властивість саморегуляції. Тому завершити системний аналіз управління соціальними системами, до речі, як технічними і біологічними, ми можемо тільки тоді, коли виведемо їх на рівень саморегуляції соціального цілого, чи то соціального організму країни, чи планетарного соціального організму. Коло має замкнутися. Для нас - це принциповий дослідницький імператив.

Таким чином, управління генетично пов’язане з саморегуляцією соціального життя і формується над соціальними системами, у третьому світі. Контрастні штрихи на полотні, що зображує третій рівень саморуху універсуму в ХХ столітті, здійснив К. Поппер. Третій світ є, на його думку, продуктом людської діяльності. Він постійно росте. Водночас дуже важливо звернути увагу на його значну автономність. “Світ мови, припущень, теорій і міркувань (тобто логічного - Ю. Б.) - коротше, універсум об’єктивного знання є одним з найважливіших створених людиною універсумів” [Цит. за: 504, с. 190].

Основним в побудовах К. Поппера є чітке розмежування трьох Світів: Світ I - світ фізичних об’єктів; Світ II - світ суб’єктивного досвіду; Світ III - результат діяльності розуму. Цей останній Світ, - говорить К. Поппер, - може існувати і не будучи матеріально втіленим. У свою чергу, і Ю. Хабермас вважає, що “люди живуть і обертаються в трьох різних світах, хоча ці різні світи у буденному житті постійно перетинаються. По-перше, це об’єктивний світ, в якому панують ділові стосунки, по-друге, соціальний світ, з його нормами і оцінками і, зрештою, суб’єктивний світ, тобто наші почуття, надії і т. ін.” [320, с. 327].

Отже, мешканцями надсоціального рівня є сенси або продукти, що містять логічні зв’язки. Об’єкти третього світу - це не лише актуальна даність, але і потенціал розвитку світової спільноти [504, с. 190-191]. У К. Поппера мешканцями третього (лінгвістичного) світу теж виступають продукти логіки. “З нашими теоріями, - пише К. Поппер, - відбувається те ж, що і з нашими дітьми: вони мають схильність ставати значною мірою незалежними від своїх батьків. З нашими теоріями може статися те ж, що і з нашими дітьми: ми можемо придбати від них більшу кількість знання, ніж спочатку вклали в них" [504, с. 191].

За визначенням А. Пригожина: “Організації - цілісні, самостійні світи. І усі вони об’єднуються в грандіозний світ організацій. Свого часу К. Маркс охарактеризував техніку як “другу природу”, яку людство поставило між собою і довкіллям. Так і світ організацій можна визначити як особливу, “третю природу”, породжену суспільними стосунками, що займає в них специфічне місце. Воно порівнянне з місцем техніки в суспільстві і певною мірою також визначає його стан” [386, с. 32].

Ми підійшли до розуміння того, що саморозгортання соціального світу в площинах, властивих біологічній людині, неможливе через те, що субстанція соціальності вимагає зовсім іншої топології.

При цьому “теоретичне” містить усе багатство свого духовного джерела - розуму людини, а “практичне” - усе його багатство як практичного діяча, який має фізичну силу, що функціонує в площині “потреба - дія”. Отже, ціннісно-смислову площину можна представити як теоретичну компоненту або потенційний соціальний світ, а потребнісно-утилітарну площину, або актуалізований соціальний світ, може замінити те, що, зазвичай, називають практикою. Звідси прямо випливає значення єдності теорії і практики для життя людини в суспільстві.

При саморозгортанні соціального життя в горизонтальній площині, тобто в координатах “потреба - дія”, природно, можна користуватися просторово-часовими одиницями виміру процесів, що відбуваються. Але не варто постійно пам’ятати про те, що у соціальному світі ми маємо справу з якісно новими властивостями простору і часу, які проявляються не матеріально, а енергетично [93, с. 31]. Рухаючись раніше заявленим дедуктивним шляхом у вивченні управління соціальними системами, ми далі маємо розглянути таку важливу характеристику як темпоральність, або часовий вимір, і висвітлити його роль у становленні управління соціальними системами.

Наразі можемо розглянути сам спосіб, яким здійснюється те, що, зазвичай, називають соціальним життям, і визначити, яка в ньому роль управління. Суть саморуху соціального світу, або соціальне життя, перебуває в процесі глобального метаболізму процесами, що об’єктивувалися, і продуктами.

У соціальному метаболізмі варто виділяти два підпроцеси: товарний і інформаційний обмін. Перший має місце у горизонтальній площині. Це - праця і спілкування, які включають людину в виробництво матеріального і духовного призначення. Другий - відбувається у вертикальній площині - відображення, яке забезпечує трансформацію універсуму від нижчої форми до власне космічної, і другої, - управління, яке забезпечує перехід від вищої, або космічної форми, до нижчої. У сукупності вони є елементом саморегуляції соціального світу.

Першопричиною активності людини у горизонті розбудови соціального управління є потреба задовольнити свої природні потреби. Агресивність щодо зовнішнього середовища є другою причиною активності людини. Джерело енергії соціального управління є комбінованим, а тому практично необмеженим. Воно живиться з двох джерел: внутрішнього і зовнішніх, яких може бути необмежена кількість. Тут треба дещо пояснити. Першоджерело, що гарантувало соціальному управлінню як різновиду діяльності Homo sapiens стабільність і часову перспективу - це внутрішня енергія біологічної людини.

Постає закономірне питання про те, звідки соціальна система, перебуваючи у режимі гомеорезу, бере вільну енергію і для якої роботи її використовує? Відповідь на першу частину питання ми знаходимо у працях В. Беха, а саме: у монографії “Генезис соціального організму країни”. Цей дослідник пише: “Якісна вузлуватість” універсуму... точно визначена, як ми тепер вже розуміємо, терміном “життєдіяльність”, у даному випадку людського організму. При цьому інгредієнт “життя”. відбиває взаємодію матеріального і духовного, а “діяльність” відбиває продукування вільної енергії, здатної здійснювати роботу по формуванню соціального середовища” [45, с. 115]. Е. Бауер назвав цю енергію “структурною енергією” [32, с. 85]. На його думку, “в живих системах всяка робота усередині них або спрямована проти їх зміни може вироблятися тільки за рахунок структурної енергії, тобто системними силами” [32, с. 55-56].

Причинність у сфері управління соціальними процесами є предметом особливої нашої уваги, оскільки саме вона визначає характер породження, становлення, функціонування і розвитку феномена шляхом інноваційних змін. Саме тут у ході організаційної діяльності ціннісний і смисловий компоненти стають одночасно безпосередніми і опосередкованими підставами, що відображають причинний і наслідковий зв’язок. Під причинністю у цьому випадку розуміється відношення необхідного “породження”, “виклику” та інших змін певного об’єкта в результаті матеріального впливу на нього іншого об’єкта [78, с. 463].

Ціннісно-смисловий конструкт зумовлює використання щонайменше двох видів причинності, а саме: телеологічної й каузально-механічної. Яка з них буде домінувати у конкретному випадку, залежить від орієнтації людини, що культивує управлінську практику. Якщо домінуватиме смислова детермінація / регуляція, то ми маємо справу з телеологічною причинністю. Зауважимо у якості довідки, що у рамках телеологічного підходу (“телос” - завершення, мета в перекладі із старогрецької, телеологія - вчення про доцільність) виокремлюються декілька інтелектуальних течій: релігійна, антропоцентрична і іманентна [Див.: 468]. Це означає, що діє телеологічний принцип, тобто мета визначає розвиток соціальної системи. Цільовий підхід прийшов на зміну рефлексивній поведінці людини. Як писав Л. Фейєрбах, “загалом, людина є істотою, що діє згідно з відомими цілями; вона нічого не робить без мети” [411, с. 629].

Вільна причинність у сфері управління соціальними системами має необмежений простір для виявлення, оскільки доба інноваційного економічного розвитку вимагає від особистості креативності. До цього нас підштовхує зміна принципів розвитку: від принципу динамічної рівноваги до принципу стійкої нерівноваги (Е. Бауер). Вільна причинність, як писав І. Кант, “здатність мимоволі починати стан; отже, причинність свободи не підпорядкована за законом природи іншій причині, яка визначала б її в часі... розум створює собі ідею спонтанності, здатної сама собою починати діяти без передуючої іншої причини, яка, у свою чергу, визначала б її до дії за законом причинного зв’язку” [206, с. 327-328].

Отже, у соціальному світі панує вільна причинність, яка здатна круто змінювати хід і спрямованість соціальних процесів. Звідси пояснюється специфіка соціального процесу, яка полягає у спонтанності виникнення і швидкоплинності протікання. При цьому постійне збільшення чисельності продуцентів інтелектуальної енергії, неухильне підвищення рівня їх природної зрілості, наростання міри їх індивідуальної і колективної активності, на думку дослідників цього явища, неминуче веде до ноосферного вибуху в майбутньому комплексу саморегуляції, в якому об’єднується спонукальний і виконавчий компоненти [212, с. 63].

Після генетичного аналізу соціального управління логічним кроком є аналіз його природи. Найбільш поширеним поглядом на природу управління є погляд з позицій інформаційної і діяльнісної складових, у яких зафіксовані погляди з боку об’єктивності і суб’єктивності у цьому явищі. Тож інформація / знання має займати у нашому дослідженні особливе місце, оскільки саме її рух та модифікація слугує лакмусовим папером для оцінки стану і перспектив всього процесу управління і його окремих фаз, незважаючи, що вона є досі невизнаною філософською категорією.

При цьому зазначимо, що каналами системи управління циркулює не проста інформація, а спеціальна - управлінська, що має два різновиди: директивна та виконавча. Ця обставина, наявність двох видів інформації, свідчить про те, що управління розташоване у вертикальній площі саморуху універсуму, що має координати “цінності - смисли”. Про особливість інформаційного забезпечення управлінської діяльності свідчить той факт, що на практиці виникла спеціальна мова, якою користується система управління [455].

Природа управління має чітко виражене владне забарвлення, оскільки користується владою як своїм інструментом. На владний характер управління звертають увагу майже усі його теоретики. Тож на основі літературних джерел можна стверджувати, що управління не тільки використовує феномен влади для упорядкування відносин в управлінні технічними, біологічними і соціальними системами, а й має однакову з ним природу, якщо оцінювати організаційну діяльність як інструмент регулювання розвитку технічної, біологічної і соціальної систем.

Але між ними існує й суттєва різниця, оскільки влада - це соціальний інститут, у якому немає місця людині, а управління - соціальний організм, оскільки залучає у свою структуру суб’єкта. Для ілюстрації можна навести низку аналогій. Така різниця існує, наприклад, між інститутом релігії і церквою, між інститутом шлюбу і сім’єю, між інститутом освіти і системою національної освіти.

Сутність соціального управління та її визначення є першочерговим завданням філософії управління. Під нею необхідно розуміти його внутрішній зміст, що виявляє себе в єдності всіх багатоманітних і суперечливих форм його буття. При цьому явище управління - це те або інше виявлення (вираження) логіки третього світу, зовнішні, безпосередньо дані форми його існування. За нашою концепцією, сутність соціального управління полягає в організаційній взаємодії людей та їх організацій між собою.

Організаційна взаємодія - це свідомий і керований процес, який визначається рівнем співвідношення потреб, інтересів і цілей організованих суб’єктів спільної діяльності, тобто членів того чи іншого соціального утворення. Це характеризує організаційну взаємодію як багаторівневу систему з широким спектром розподілу організаційних сил суб’єктів соціального управління, що дає змогу виявляти, уточнювати й формувати спільні цілі, упорядковувати організаційні зв’язки та відносини між цими суб’єктами [486, с. 22]. М. Туленков вживає цю категорію у двох сенсах: широкому і вузькому [488, с. 62].

Більше того, ключова роль організаційної взаємодії в соціальному управлінні зводиться, головним чином, до створення необхідних умов для нормального функціонування системи соціального управління в транзитивному суспільстві. Як тут не згадати слова О. Богданова щодо соціальних процесів, головна складність яких полягає у найбільшій різнорідності. На що дослідник відповідає наступним чином: “узагальнено- усвідомлена їх постановка дає узагальнено-свідомий підхід до них; це перший етап вироблення загальних методів їх рішення” [65, с. 49].

М. Сєтров загострює нашу увагу на принципах організації, а саме: принципах сумісності, актуалізації, зосередженості, нейтралізації та лабілізації функцій технічних, біологічних і соціальних систем, на основі яких формується саморегулятивна система, що скеровується загальною теорією управління, і для якої ми тут розбудовуємо філософські засади. Кожен із перерахованих принципів відповідає за певний бік розвитку організації. Ці функціональні взаємовідносини елементів суспільства і складають другу форму сумісності, яку можна розглянути як відношення частини до цілого, що виявляється їх функцією залежності.

Організаційна взаємодія між собою носіїв директивної і звітної інформації за посередництвом культурологічного ядра системи, власна система цінностей, що перетворюється на сукупність моральних і правових норм, канали такої взаємодії призводять не тільки до ускладнення їх власних структур, але й спонукають морфогенетичний процес, що веде до становлення специфічного морфологічного органу, який націлений на аналіз управлінської інформації.

Сутність цього явища у гносеологічному вимірі може мати й суб’єктивований вигляд, тоді ми маємо справу з “суб’єкт- суб’єктними” відносинами, що є ядром соціального управління. Нагадаймо, що організаційні відносини — це “одна з форм прояву організаційної взаємодії (поряд з організаційними структурами, інститутами, організаційними процесами, формуваннями тощо), яка вирізняється тривалістю, сталістю і систематичністю організаційних взаємодій, їхньою самовідновлюваністю та широтою змісту організаційних зв’язків.

Організаційні відносини (як органічна складова управлінських відносин) відображають сталі взаємозв’язки елементів організаційної структури управління, тобто місце, функції, права і відповідальність кожного працівника (або підрозділу), а також

конкретні технологічні, економічні, виробничі й організаційно- управлінські зв’язки між ними.

За характером взаємодії виділяються організаційні відносини субординації та координації, а за змістом вони є надзвичайно різноманітними” [79, с. 131]. Це пов’язане, передусім, з великим розмаїттям цілей і ціннісних орієнтацій, якими керуються у своїх взаємовідносинах суб’єкти соціального управління (багатство, влада, знання, статус, престиж, справедливість, доброта, дружба тощо). Можна сказати, що в процесі дослідження ми мусимо здійснити трансформацію реального соціального явища буття, оскільки воно здійснює тиск на людей і відчувається ними, у форму знання. “Відношення, - писали К. Маркс і Ф. Енгельс в “Німецькій ідеології”, - стають в юриспруденції, політиці і т. ін. - в свідомості -поняттями” [Див. : 286, с. 100].

“Суб’єкт-суб’єктні” відносини є суттєвою ознакою, критерієм розподілу видів управління між собою, оскільки ми вважаємо, що управління біологічними системами спирається на “суб’єкт- об’єктні” відносини, а управління технічними - “об’єкт-об’єктні” відносини. М. Каган, характеризуючи взаємозв’язок спілкування і суспільних відносин, писав, що між ними “існує взаємодія, але вона описується не в поняттях “форма” і “зміст” або “персоніфікація”, а скоріше в поняттях”процесу” і “продукту”. Спілкування є реальна діяльність, що розгортається процесуально, а суспільні відносини - тип зв’язку його учасників, що стає структурою суспільства і, формуючись у процесі практичного спілкування людей, його ж і зумовлює” [199, с. 136].

Зміст соціального управління також знаходиться в центрі уваги філософії управління. У нашому дослідженні під змістом соціального управління розуміється не сам по собі субстрат соціального явища, а його внутрішній стан, сукупність процесів, що характеризують взаємодію утворюючих соціальний світ елементів між собою і з середовищем і зумовлюють їхнє існування, розвиток і зміну; у цьому сенсі сам зміст соціального управління виступає як організаційний процес, який ще байдужий до форми, а “форма зовнішня до нього; зміст щось інше, ніж форма” [111, с. 86].

Організаційна або управлінська діяльність будь-якого суб’єкта управління або організацій дуже далеко стоїть від натуральних предметів, наприклад, техніки, і процесів, наприклад, спілкування людей між собою. Вона має справу з моделями цих систем і процесів, у цьому нас переконують слова академіка М. Амосова про те, що “розум необхідно розглядати як апарат управління складними об’єктами за критеріями оптимальності через дії з моделями. При цьому слово “апарат” припускає як структуру, так і алгоритм” [10, с. 51].

Отже, звідси випливає висновок про те, що організаційна діяльність людини своїм предметом має логічні конструкції, і тому саме їх форма буття визначає форми управлінської діяльності. Земного тут вже мало залишається, оскільки правитель оперує архетипами, ідеями, цінностями і смислами. Може цим і пояснюється поширена думку про те, що вищі керівники царства, імперії, держави є намісниками Бога на землі, оскільки вони оперують засобами, що знаходяться у просторі третього світу.

Це означає, що для управління земні форми буття, як першої, наприклад, біологічні системи, так і другої природи, наприклад, технічні і соціальні системи, є всього лише різновидами одного і того ж предметного поля професійної діяльності.

Далі можна зазначити, що при вивченні натуральних форм ми маємо справу з доцільною діяльністю людини, а, точніше, з працею і спілкуванням; при вивченні простих перетворених форм ми стикаємося з природними (соціальними) сутнісними силами людини, при вивченні складних перетворених форм ми маємо справу з суспільними відносинами, а при вивченні натуралізованих складних форм ми стикаємося з “залізною людиною” К. Маркса.

Ми вважаємо, що стрижнем організаційної взаємодії в управлінні соціальними системами є процес прийняття рішень, що концентрується на вирішенні проблемних ситуацій, з яких складається будь-який організаційний процес. З управлінської літератури відомо декілька варіантів так званого управлінського циклу, що може нараховувати від трьох до декількох десятків етапів прийняття рішень [98; 567]. Якщо концентровано його подати, то це - опанування проблемною ситуацією за таким алгоритмом: діагностика - моделювання - прогнозування - проектування - конструювання - організація - виконання (терапія) - корекція - профілактика.

Отже, зміст соціального управління розгорнувся перед нами як сукупність організаційної діяльності, що охоплює усіх учасників, чия життєдіяльність проходить у соціальному просторі. “Загалом, - як зазначав О.О. Богданов, - увесь процес боротьби людини з природою, підпорядкування і експлуатації стихійних її сил є не що інше, як процес організації світу для людини, в інтересах її життя і розвитку. Такий об’єктивний сенс людської праці” [65, с. 70].

Форми соціального управління, таким чином, обумовлюються змістом соціального простору, у якому воно функціонує, тому ми тут маємо справу з ціннісною і смисловою детермінацією і відповідними до них - ціннісно орієнтованою формою управління, що ґрунтується на селекції цінностей, і інноваційною формою, що відтворюється смислопородженням.

Виходячи з подвійної природи соціального управління, соціальні системи мають два контури управління: ціннісний і смисловий. Перший канал використовує напрацювання світової і національної культури і тому консервує її, а другий - надає інноваційний особистісний смисл, що веде до розвитку соціальної системи. Культура виступає тут чинником, який є зовнішнім імпульсом до дії. На цій основі особистість отримує подвійну ціннісно-смислову детермінацію поведінки і здатна виступати як консерватор і як інноватор розвитку соціальних систем [46].

Ціннісна форма соціального управління має безпосереднє відношення до культури, попереднього історичного розвитку і ментальності народу. Звідси походять побоювання щодо загрози для національної культури і освіти, пов'язаної з поступовим заміщенням поняття “управління” поняттям “менеджмент” і, як наслідок, вестернізацією і розмиванням національних особливостей суспільних стосунків. Проте національні ментальні ознаки різних культур не можуть стати причиною відмови від об'єктивних світових загальновизнаних досягнень сучасного менеджменту як типу і філософії управління, який, будучи соціальним по суті, проголошує вищою цінністю людиновимірність, а не власне виробництво продукції.

До культурологічної форми соціального управління належить вплив на людей, що базується на енергетиці цінностей культури, а механізм її дії ґрунтується на традиції, ритуалі, використовуючи об'єктивований ціннісний субстрат - систему загальнолюдських цінностей, які утворюють культурологічне ядро цивілізації або окремої громади. Нагадаємо, що цінністю у літературі вважається “будь-яке матеріальне або ідеальне явище, що має значення для людини, заради якого вона діє, витрачає сили, заради якого вона живе” [237, с. 203].

Специфіка впливу цінностей на людину полягає в тому, що вона не проявляє чітко виражених ознак активності, оскільки свідомість людини сама себе збуджує. Якісний стрибок можливий лише за рахунок колективного мислення, яке, на відміну від мислення людини, втрачає риси негентропійності.

Головна функція ціннісної детермінації полягає у забезпеченні взаємодії людини і соціуму. Дія механізму суб'єктивації базується на безсвідомих процесах, які відбуваються у психіці людини, де інформація, що надходить із зовнішнього середовища, зазнає їх постійного впливу і виходить у вигляді багатьох спонтанних уявлень.

Взаємодія особистості з іншими учасниками соціального процесу забезпечується двома виконавчими механізмами: перший з них ґрунтується на поділі суспільної праці, а другий діє на основі закономірностей міжособистісного спілкування, завдяки хронотопу у структурі особистості і habitus/традиції з боку суспільства. Засобами управління поведінкою особистості є архетипові продукти людської діяльності, що впливають, головним чином, на ментальний рівень особистості і утворюють так звані егрегори, поповнюючи ноосферу з планетарного рівня.

Цінності (культурологічне ядро) у структурі суспільства або іншої системи створюють продукт - сукупність моральних і правових норм, носієм та оберегом яких є орган управління системою. Це збігається з відомою низкою переходів: потреби - інтереси - цінності - норми - мотиви - стимули - дія. Кінцевим продуктом ціннісної регуляції є забезпечення гомеостазу соціальної системи, тобто сталості існуючої структури.

Смислова форма вияву менеджменту є чимось зовсім іншим, протилежним культурологічній формі, оскільки смислова детермінація управління соціальною системою є суб’єктивованим субстратом внаслідок дії механізму смислопородження і відтворює залежність поведінки суб’єкта і об’єкта від власнопороджених смислів. Вона у якості агента впливу має значення, яке тлумачиться у сучасних педагогічних словниках як: сутність, головне, основний смисл явища або поведінки; особистісна значущість тих чи інших явищ, повідомлень або дій, їх відношення до інтересів, потреб та життєвого контексту в цілому конкретного суб’єкта [238, с. 61].

Механізм дії смислової форми базується на інформаційно- знакових продуктах, що піднімають особистість до закономірностей логіки та смислових полів Всесвіту. Це є джерелом формування змісту ноосфери “згори”.

Роль активності самого суб’єкта у породженні смислів особливо підкреслюють В. Франкл, М. Чиксентмихалі, С. Мадді, Дж. Бьюдженталь, Дж. Келлі, Л. Томас, Ш. Харрі-Аугстайн, Дж. Шоттер. Соціокультурну детермінацію смислів відзначають К. Юнг, М. Чиксентмихалі, Ф. Фенікс, Р. Мей, Я. Смедслунд, Л. Томас, Ш. Харрі-Аугстайн, Р. Харре, при цьому особливого значення навчанню і самонавчанню у породженні смислів надають Ф. Фенікс, Л. Томас, Ш. Харрі-Аугстайн, а також Дж. Шоттер. К. Левін звертає увагу на вплив інших людей на породження смислів (валентностей) у вигляді наказу, заборони або прикладу.

Смислова форма соціального управління інтегрує особистість у суспільство і не залежить від стану зовнішнього середовища. Таким чином забезпечується технологічний зв’язок соціального простору людини і суспільства. Його джерелом і носієм є особистість, а механізм його дії “схвалено” принципом зовнішнього доповнення, що створює позитивний зворотний зв’язок у системах саморегуляції і виводить соціальну систему на якісно новий рівень розвитку і функціонування.

Керівники і підлеглі, оскільки вони мають різні соціальні ролі в організації, по-різному використовують у соціальному просторі суспільства смисловий продукт власного виробництва. Інноваційна форма соціального управління спирається на психологічні механізми породження смислу: замкнення життєвих стосунків, індукцію смислу, ідентифікацію, інсайт, зіставлення смислів, надання смислу.

Продуктом смислопородження є смислова сфера особистості, що складається з низки смислоутворюючих структур, які утворюють специфічні зв’язки і мають свій механізм функціонування. За дослідженнями Д. Леонтьєва, це стосується, насамперед, таких провідних структур, як особистісний смисл, смислова установка, мотив, смислова диспозиція, смисловий конструкт, особистісні цінності [258]. Функціональний аналіз доводить, що цей вид детермінації проявляється у поведінці людини як смислова регуляція.

Таким чином, особистість як регуляторна система конституюється функціями виокремлення суб’єктом себе з навколишнього світу, виокремлення, презентації й структурування ним своїх стосунків зі світом й підкорення своєї життєдіяльності сталій структурі цих стосунків на противагу мінливим імпульсам і зовнішнім стимулам. Це загальна функція смислової сфери особистості. Саме вона утримує суб’єктивоване смислове поле, що відіграє у внутрішньому вимірі процес детермінації поведінки особистості. Таку динамічну смислову сферу автор розглядає як принцип організації і одиницю аналізу смислової сфери особистості.

Тому філософ управління повинен здійснювати конструктивну критику незадовільних способів, що склалися, вивчення управління і пошук відповіді на нові реалії, наприклад, віртуалізації комерційних структур і управління ними. Причому сьогодні у цій площині акцент робиться на віртуалізації. Головним, за М. Кастельсом, “є не формування віртуальної реальності, а будівництво реальної віртуальності”. Практика сучасного управління цілком підтверджує справедливість цієї тези, якщо поглянути на сучасні фінансові піраміди, накопичувальні трасти, “Еліта - центри”, корпорації на кшталт “МММ” Сергія Мавроді та інші віртуальні продукти управлінської діяльності, що викривляють організаційну матрицю планетарного життя [271]. Так формується якісно нове символічне середовище. Віртуальність стає нашою реальністю” [211, с. 349, 350-351]. Мінлива соціокультурна реальність формує в нас нову інформаційну культуру, що впливає на систему управління соціумом і поведінку людини, зокрема й на філософію управління, що лежить в її основі.

До розглянутого вище можна додати аналіз суб’єктивованої і об’єктивованої форми управлінської реальності. У монографії ми подали ці форми більш розгорнуто, а тут лише вкажемо на їх наявність і дамо загальну оцінку ролі і місця у бутті соціального управління.

Суб’єктивована форма управління соціальними процесами представлена елементами, що матеріалізовані у структурі людської свідомості. Це такі явища, як організаційна свідомість, організаційне мислення, організаційний світогляд, організаційна культура людини.

Глибинною основою будь-якої діяльності людини є, як відомо, її свідомість. Продуктивна організаційна діяльність потребує розвиненої організаційної свідомості. Це безперечний факт, з якого ми починаємо аналіз суб’єктивованої форми управління соціальними системами. Тож організаційна свідомість має ключове значення для організації соціального управління. І хоча вона не стала ще об’єктом філософії управління, але потребує цього. Цьому виду свідомості притаманна виняткова логічність, оскільки мислення людини - це чи не єдиний повністю, тобто сто відсотково, негентропійний процес на планеті [31].

У основі соціального життя будь-якої організації лежить певна система наказів керівництва. Завжди можна досліджувати причини, за яких ці накази створювалися, невиконання яких можуть супроводжуватися певними соціальними протиріччями. Життя спільноти, особливо у перехідні періоди, а на прикладі України це добре видно, повне суперечностей. “Подібні помилки з боку окремих людей і цілих колективів завжди можливі і повторюватимуться, поки організаційна свідомість людей залишиться неоформленою в точну і строгу науку” - писав О. Богданов [66, с. 124].

Г. Козловська вперше в українській філософській думці розробила цілісну концепцію організаційної свідомості, сутність якої полягає у формуванні узагальненої картини існування цього феномена, що визначений як відображення, осмислення та переживання людиною впливу організаційних ідей, знань, поглядів, цінностей, норм поведінки, почуттів тощо на процеси утворення, упорядкування та вдосконалення оточуючого та свого власного буття [223].

У процесі морфологічного аналізу вона розкрила структуру організаційної свідомості, яка розглядається в особистісному та суспільному вимірах, і запропонувала узагальнюючу модель організаційної свідомості, всі елементи якої (організаційні погляди, принципи, норми, цінності тощо) між собою органічно взаємопов’язані, а інтегральним ядром їх системи визначені організаційні переконання, організаційні цінності та ціннісні орієнтації [223, с. 82-107].

На основі функціонального аналізу організаційної свідомості дістала раціональне обґрунтування система функцій організаційної свідомості та побудована оригінальна концептуальна модель її функціонування, яка формується на основі так званого “управлінського циклу”, замкненого на мету [223, с. 107-127].

Філософія управління має запропонувати сформувати специфічний світогляд і нелінійне мислення, завдяки яким менеджер може збагнути сутність і зміст сучасної перехідної доби від техногенної до інформаційної цивілізації, відтворити у власній свідомості рушійні механізми і сформувати принципи інноваційної поведінки, якими рухається уперед сьогодні світова спільнота. Вона не тільки коментує стан зовнішнього середовища, яка форма буття для нього є стабільною або бажаною, і його фактичний вплив на управління, а й пояснює, чому це саме так відбувається, а не по іншому, і, що головне, визначає пояснювальний принцип наступного етапу розвитку.

Епоха техногенної цивілізації сьогодні поступається інформаційній добі. Це означає, що її закономірності сходять нанівець, і філософія управління нам чітко вказує на зміну ідеалів суспільного розвитку і трансформаційні процеси у зовнішньому середовищі, від якого напряму залежить стан і розвиток людини. “Система, що керує власним навколишнім світом, у кінцевому підсумку володіє собою” - робить слушний висновок Н. Луман [267, с. 612].

Звідки взагалі з’являються екологічні проблеми з позицій організації управління, пояснив свого часу О. Богданов. “Там, де втручається людина, природа не перестає робити свою справу. Доля комплексу, який вона прагне зберегти або усунути, визначається, як і раніше, усією сумою умов, усіма діями середовища, а зусилля людини - тільки одна із складових цієї суми”, [65, с. 166] - зазначив він. Без урахування екології дія людини виявляє “обмежене значення “людського” підбору як часткового, а не повного регулюючого механізму” [65, с. 167].

Саміт у Ріо-де-Жанейро у 1992 році і Всесвітній саміт зі стійкого розвитку 2012 року чітко продемонстрували, що еволюційні механізми підняли світову спільноту на більш високий рівень життя. З одного боку, життя людини ускладнилось, а з іншого, - перед нами відкрились нові можливості, які треба терміново використати, щоб опановувати філософськими засадами формування загальної теорії управління. Те, що з точки зору розвитку конкретної сфери є корисним і позитивним, не завжди є оптимальним для більшої системи. Прикладом можуть слугувати декілька гострих проблем сучасності: розбудова атомної енергетики і військово-промислового комплексу.

Цінність філософії управління полягає у тому, що вона виводить нас на розуміння зміни пріоритетів у розвитку управління і зміни принципів соціального розвитку і методів облаштування інфраструктури планетарного життя. Сьогодні вже зрозуміло, що принцип динамічної рівноваги, який лежав в основі планетарного економічного розвитку і якому ми поклонялись до кінця ХХ століття, віджив своє і дає дорогу принципу стійкої нерівноваги (Е. Бауер).

Об’єктивована форма управління соціальними процесами присутня поза межами свідомості суб’єкта управління, тобто матеріалізована у структурі суспільства. Тож ми повинні звернутись до аналізу об’єктивованих продуктів соціального управління, що мають місце у структурі соціального цілого.

Головним об’єктивованим продуктом системи управління, що функціонує на боці будь-якого суспільства є унікальний витвір - соціальні організації, у просторі яких протікає соціальна взаємодія людей. У кінці 80-х - початку 90-х рр. минулого століття Дуглас Норт, що став згодом лауреатом Нобелівської премії у галузі економіки, опублікував цілу серію праць, що безпосередньо стосуються обґрунтування ролі і принципів функціонування організацій [Цит. за: 307, с. 53-54].

Ще одним продуктом процесу об’єктивації є нормативно- правова база поведінки людини у соціальному просторі. Тут закономірно постає питання про те, звідки береться ця нормативна система? Відповідь тут може бути тільки одна: якщо розглядати систему цінностей організації як процес або функціональний дубль соціальної системи, то рано чи пізно вона має перейти й заспокоїтись у продукті. Тож продуктом тут може бути система моральних і правових норм, носієм та оберегом яких є система управління організацією. Це спостереження збігається з напрацюваннями соціологічної і психологічної літератури, у яких зафіксована закономірність низки переходів: потреби - інтереси - цінності - норми - мотиви - стимули - дія.

Досвід організаційної роботи також об’єктивується у структурах соціуму. Йдеться про створення управління гігантами промисловості і машинобудування, особливо фірмами автомобілебудування, наприклад, автогігантів “Форд”, “Крайслер”, “Мерседес”, “Вольво” та ін. Сьогодні це досвід диверсифікації великих компаній у маленькі, що більш пристосовані до ринкових умов на етапі наступу інноваційної економіки. Великі корпорації були типовою організацією бізнесу індустріальної ери.

На практиці ми зустрічаємо не тільки позитивні, а й негативні зразки організацій-мутантів. Мутацію соціальних систем у дискурсі науки про організацію пояснив О. Богданов, який писав: “Сила організму полягає в точній координації його частин, в строгій відповідності розділених і взаємопов’язаних функцій. Ця відповідність зберігається при зростанні тектологічних різниць, що відбувається постійно, але не безмежно: настає момент, коли воно вже не може цілком утримуватися і починає йти на спад. Частини цілого стають “занадто різні” у своїй організації, настільки різні, що розходяться і за самим темпом життя, і за силою їх відносного опору середовищу. А це неминуче веде до дезорганізації, повільнішої або швидшої, дивлячись по сумі умов” [65, с. 24-25].

Теоретичні продукти як окремі і самостійні сутності - теж мають бути віднесені нами до сфери об’єктивації соціального управління. Серед них питома вага належить організаційним ідеям, парадигмам і концепціям управління, зрештою, молодим теоріям управління, що поступово набирають евристичної сили і авторитету. Щодо концепцій управління, то їх дійсно багато запропоновано практиками соціального управління [485].

Вони виникали під впливом домінуючих у ті часи ідей, методів діяльності і настроїв. У повному збігу з цими домінантами змінювались і самі образи організацій. Філософія управління у свою скарбницю для подальшої обробки вже сьогодні може занести цілу низку таких об’єктивованих продуктів для колективного зберігання і продукування на їх основі нових зразків. Йдеться про [386, с. 34-38]: організацію - трудовий процес (Ф. Тейлор), організацію - машину (А. Файоль, Л. Урвік та ін.), організацію - общину (Е. Мейо, Ф. Ротлісбергер), соціотехнічну модель організації (Тавістокська школа), організація - це система (Дж. Марч і Г. Саймон), організація - це організм, бюрократична модель організації (М. Вебер), природна організація (Т. Парсонс, Р. Мертон, А. Етціоні), політична модель (М. Кроз’є), організація є справа (Г. Альшулєра), організація як система конструктів (С. Ніканоров) та ін. Звісно, що модель організації не є метод, а тільки кут зору, під яким бажано дивитися на конкретну проблему, щоб точніше підібрати методи для роботи з ними.

Окремо треба зазначити такі продукти об’єктивації соціального управління, як концепти і практичні узагальнення щодо визначення феномена “соціальне управління”, якими у повсякденному житті користується велика кількість менеджерів-практиків, і вони віддзеркалені у фаховій літературі з управління соціальними системами.

Існують загальновизнані школи менеджменту: японська, американська і європейська. Японський підхід до менеджменту за своєю сутністю концептуально відрізняється від американського, що пояснюється різним світоглядом, тобто поглядом на роль і місце людини у світі і Космосі, типом мислення, філософією організації життя людини, природою соціокультурного середовища. Японська система визнає людину невід’ємною часткою Космосу, яка не повинна порушувати рівновагу, а американська і європейська - вважають людину центром організації Всесвіту, тому вона має діяти прагматично на користь власного інтересу.

До історичного дискурсу ми відносимо і виникнення, функціонування і розвиток професійної освіти менеджерів. Перша школа бізнесу в США була заснована при Пенсильванському університеті ще в 1881 р. Американські фахівці ділять історію шкіл бізнесу на три періоди: зародження і ранній розвиток (1880­1914 рр.), розширення і диверсифікація (1914-1940 рр.); переоцінка і реорганізація (з 1940 р. і дотепер).

До 1890 р. тільки 3 університети: в Пенсільванії, Чикаго, Каліфорнії мали курси управління бізнесом. Уперше науковий курс управління був розроблений в 1881 р. американським вченим Джозефом Вартоном. Через 100 років Г. Кунц і С. О’Доннел опублікували свою працю “Управління: системний і ситуаційний аналіз управлінських функцій”, яка була перекладена з англійської і вийшла у світ у СРСР 1981 року.

Важливим продуктом ми розглядаємо історію соціального управління, що проаналізована дослідниками і “відкинута” у глибини історичної пам’яті світової спільноти і окремої людини, яка цікавиться цими питаннями. Етапи визрівання соціального управління до системного вигляду подала у докторському дослідженні І. Шавкун [540].

Міра участі розуму у розбудові соціального управління, особливо через нові види соціальної реальності, практично необмежена, оскільки людина акумулює розум у формі колективного розуму - ноосфери. Колективний розум у кожен момент часу виділяє в цих формах певне ядро у вигляді найбільш значимих ідей, стереотипів, концепцій, які самим своїм сенсом роблять зворотний вплив на активність людей, класів, соціальних груп і інститутів.

Філософія управління створює і об’єктивує у інформаційній матриці суспільства специфічне семантичне поле для розробки теорії соціального управління. Філософія управління має забезпечити категоріальний апарат для розробки загальної теорії управління, оскільки мова - це засіб будівництва соціальних конструкцій. “Мова по суті своїй є, за оцінкою О. Богданова, процес організаційний, і притому універсального характеру. За її допомогою організується будь-яка практика людей у їх співпраці: за допомогою слова встановлюються спільні цілі і загальні засоби, визначаються місце і функція кожного співробітника, визначається послідовність дій і т. ін. Але за допомогою мови організовується і усе пізнання, усе мислення людей: за допомогою слів досвід збирається, концентрується і передається між людьми; його “логічна” обробка має справу із словесними знаками. Мова - це первинний тектологічний метод, вироблений життям людства; тому вона - живий доказ можливості тектології” [65, с. 110].

Нагадаємо, що теорією називається форма організації достовірного наукового знання про певну сукупність об’єктів, що є системою взаємопов’язаних тверджень і доказів і містить методи пояснення і пророцтва явищ і процесів цієї предметної сфери, тобто усіх явищ і процесів, що описуються цією теорією. Будь-яка наукова теорія складається, по-перше, зі взаємопов’язаних структурних компонентів. По-друге, будь-яка теорія має у своєму початковому базисі центральний системоутворюючий елемент.

На прикладі розробки теорії управління соціально- економічними системами (СЕС) професор Інституту проблем управління Російської Академії наук Д. О. Новіков доводить, що основний методологічний результат справжньої теоретичної роботи включає два положення [341]: перше, що центральним системоутворюючим елементом теорії СЕС є категорія - “організації”, а її структурними компонентами є: 1) завдання управління; 2) схема управлінської діяльності; 3) умови управління; 4) типи управління; 5) предмети управління; 6) види (методи) управління; 7) форми управління; 8) засоби управління; 9) функції управління; 10) чинники, що впливають на ефективність управління; 11) принципи управління; 12) механізми управління. Забезпечити наповнення цих категорій організаційним смислом є найголовнішим завданням молодої філософії управління.

Об’єктивація як процес породжує інформаційні продукти, що потребують відповідного місця і умов для їх збереження, накопичення, узагальнення і використання. Це факт. І тут нам знову доречно згадати про інформаційну матрицю соціального світу. Кращого сховища - годі шукати, оскільки воно робить доступним накопичені продукти для усіх бажаючих, хто дружить з науково- технічним прогресом і володіє відповідними його рівню технологіями духовного виробництва. Система “Інтернет” і користування ним - наглядне тому підтвердження.

На основі матеріалу, розглянутого у цьому підрозділі, можна зробити наступні висновки щодо ефективності для аналізу соціального управління запропонованих нами вище світоглядно- ідеологічних засад формування загальної теорії управління технічними, біологічними і соціальними процесами, а саме: по- перше, ми довели, що соціальне управління вийшло із надр саморегуляції соціального світу завдяки розвинутому розуму людини, оскільки її потреби вимагали задоволення тут і зараз, а природні процеси не могли концентруватися на їх задоволенні.

По-друге, запропонована у попередніх розділах філософія управління надійно забезпечила філософську рефлексію природи, сутності, змісту і форм управління соціальними процесами і дозволила у розгорнутому вигляді подати логічну природу явища, його семантичну сутність і висвітлити організаційно-розпорядчу діяльність як її зміст, подати ціннісно-смислову детермінацію поведінки людини у вертикальній площині, що співпадає із саморозгортанням універсуму.

По-третє, сформований нами філософський дискурс суб’єктивованої форми управління соціальними процесами увібрав у себе професійні вимоги до фахівців, які мають намір професійно працювати у якості менеджерів соціальних процесів, оскільки ми послідовно відтворили засобами філософського аналізу головні атрибутивні характеристики людини, що здатна до організаційної взаємодії з іншими суб’єктами соціального дійства на основі специфічної організаційної ідеології.

По-четверте, явище організаційної взаємодії матеріалізується у просторі і часі і має власне буття, незалежно від суб’єкта соціального управління, у вигляді ідей, парадигм і концепцій менеджменту і досягає зрілості у вигляді теорії соціального управління, що віддзеркалює організаційний клімат і організаційну культуру, стилі управління та багато інших параметричних характеристик об’єктивації явища соціального управління у зовнішньому середовищі на засадах “суб’єкт-суб’єктних” відносин, що здійснює організаційну взаємодію на основі ціннісно-смислової детермінації.

5.2.