Екологічне мислення як джерело світоглядно-ідеологічного забезпечення сталого розвитку біосфери планети

Завданням на цьому етапі є формалізація світоглядно- ідеологічних детермінант формування системи управління біологічними системами як складової загальної теорії управління. До цієї системи належить й людина.

Аналіз доводить, що ідеологія управління біологічними системами сьогодні ще не набрала необхідної потужності. Світова спільнота активно її шукає індуктивним шляхом у дискурсі екологічного імперативу. Тому сучасну екологію можна розглядати як науку, що займається вивченням взаємовідносин організмів, зокрема і людини, з середовищем, визначенням масштабів і допустимих меж дії людського суспільства на середовище, можливостей зменшення цих дій або їх повної нейтралізації. У стратегічному плані - це наука про виживання людства і вихід з екологічної кризи, яка набула (чи набуває) глобальних масштабів, - в межах усієї планети Земля.

Основним поняттям і основною таксономічною одиницею в екології є “екосистема”, під якою розуміється будь-яка система, що складається з живих істот і місця їх існування, об’єднаних в єдине функціональне ціле. Основні властивості екосистем - властивість забезпечувати кругообіг речовин, протистояти зовнішнім діям, виробляти біологічну продукцію. Виділяють, зазвичай, екосистеми різного рангу: від мікроекосистем; мезоекосистеми (ліс, ставок, річка і т. ін.); макроекосистеми (океан, континент, природна зона і т. ін.) і глобальна екосистема - біосфера в цілому.

У центрі її уваги є декілька гіпотез, що здатні наблизити нас, передусім наше мислення, світогляд і практичні дії, до раціонального вирішення цієї проблеми.

Найбільш поширеною у минулому була ідея антропоцентризму (суть якої полягала у неприпустимості непомірного звеличення ролі людини, його раціонально-проектної діяльності в суспільстві, у тому числі в природному середовищі [85, c. 75]) по-іншому людинозберігаючої екології, зрештою, екологія людини. Екологічна криза, у стані якої знаходиться зараз наша планета, є наслідком не тільки зростання населення, але й кризи свідомості. Так, якщо у ХVШ-ХІХ століттях і раніше у свідомості людства переважало почуття обов’язку: морального, сімейного, державного, релігійного, то у ХІХ-ХХ століттях більшу перевагу отримали ідеали споживання, комфортабельності, приємного життя. Людство на цьому шляху не досягло щастя, але загубило можливість жити у злагоді з природою і самим собою.

Як наслідок, у кінці ХХ ст. термін “екологія” вийшов за межі університетських аудиторій і перетворився на політичний лозунг і на специфічний світогляд. Для фахівця, що займається екологією, неприйнятним є термін “навколишнє середовище”, оскільки предметом екології є природа, а також взаємодія організмів у ній, аж ніяк не середовище, що оточує і обслуговує людину.

Якщо більша частина ХХ ст. пройшла під гаслом ейфорії від технологічних успіхів, то наразі людина зрозуміла, що вона дитя природи, а не її господар і володар; сама можливість життя людини на планеті забезпечується скоординованою життєдіяльністю усіх біологічних видів, що склалася у біосфері за тисячоліття. Такий світогляд може бути названий біоцентристським, на відміну від антропоцентристського, у якому в центрі природи і світобудови стоїть людина, й від соціоцентристського, у якому центром і смислом життя самої людини є тоталітарна соціальна або виробнича система.

Сталий розвиток сьогодні як інноваційний сценарій пред’являє серйозні вимоги як до схеми управління, так і до інформаційного, аналітичного і кадрового забезпечення. Практика показує, що перехід до цього сценарію істотно змінює багато зв’язків, що склалися, і стосунки, зокрема, структуру і тип міжрегіональної і міждержавної економічної взаємодії.

Особливого значення набуває коректність вибору основних принципів, яких слід дотримуватися при реалізації інноваційного сценарію: а) принцип тимчасових горизонтів; б) принцип вимірності, що полягає в тому, що слід уникати постановки цілей і завдань, досягнення рішень яких не відбиваються в цифрових показниках і які не допускають моніторингу в ході процесу досягнення бажаного стану; в) принцип субсидіарності; г) загальним принципом забезпечення стійкості і розвитку соціо- природної системи є принцип зворотного зв’язку, що полягає в обов’язковому вбудовуванні в управління системи моніторингу, що коригує, дозволяє вносити зміни в процеси, чутливі до інновацій. Саме цей принцип, зрештою, і диктує вибір тимчасових горизонтів і необхідність субсидіарності.

Важливий внесок у розуміння специфіки філософії екобезпечного розвитку зробили західні алармісти (алармізм - позиція, відповідно до якої людству загрожує загибель через екологічну катастрофу). Наприклад, О. Тоффлер, У. Дуглас, А. Печчеї обґрунтували розуміння сучасної екології як світогляду людства, що прагне не дійти до екологічної катастрофи.

Продовженням цієї лінії є тлумачення екології як основи сучасної ідеології і сучасного світогляду - “екологізму”, що не обмежується суто науковим дослідженням стану довкілля, а входить у всі сфери суспільно-політичної діяльності, економіки, культури, етики. Західні дослідники пропонують розрізняти “екологізм” (ekologism) та “інвайронменталізм” (environmentalism). Інвайронменталізм ґрунтується на переконанні, що самих лише управлінських підходів може бути достатньо для вирішення сучасних екологічних проблем. Натомість екологізм наполягає на визнанні самоцінності природи, отже, на необхідності радикальних змін у ставленні людини до неї.

У становленні філософії екобезпечного розвитку головну роль зіграли натуралісти, які заклали основу нового напрямку філософії науки, що передвіщає новий етап розвитку науки, який прийде за сучасним, іноді названим посткласичним. У XXI ст. у зв’язку з необхідністю реалізації екологічних вимог і переходом до екобезпечного розвитку можна передбачати посилення подібної ролі філософії як у науці, так і в розвитку суспільства і його взаємодії з природою.

Філософія екобезпечного розвитку “повинна розв’язати, на думку В. Акопяна, у майбутньому такі головні проблеми: розробити концепцію виживання людства на основі визнання гуманістичних загальнолюдських цінностей; виробити такий світогляд, ядром якого повинна бути нова екологічна свідомість [359]. Вона має власну специфіку, а саме: узагальнюючи результати різних досліджень, оцінюючи ситуацію в цілому, філософія впливає на прийняття головних економічних, політичних рішень, формуючи світогляд світу. У розв’язанні певних комплексних проблем сучасності людина не може обійтися без світоглядних установок та принципів, що відбивають загальнолюдські цінності, без розуміння того, що в певних ситуаціях слід жертвувати приватними інтересами в ім’я подолання спільних небезпек” [7, с. 102].

Розглядаючи екологічну парадигму з боку суб’єкта, услід за Г. Щедровицьким, треба визначити людину як нерозривну єдність трьох іпостасей: духовної, здатної на вчинки особи; соціального індивіда, що здійснює свою діяльність згідно з культурними нормам; біологічного організму, що живе за законами природи (і що є центральним об’єктом для біоекології людини) [555, с. 12].

Нова цивілізаційна парадигма повинна знайти втілення у новій ідеології, адекватній сучасній фазі коеволюції природи і суспільства. Екологічна ідеологія має модифікуватися у різних цивілізаціях і країнах з урахуванням культурно-історичної спадщини, природних умов і екологічної ситуації. Екологічна компонента має стати нерозривною складовою моралі постіндустріального суспільства [135, с.

Отже, екологічна парадигма не може вже спиратися тільки на наукові дослідження, а повинна включати моральні імперативи, які можуть забезпечити екологічну свідомість у межах екології духу. Якщо раніше в системі екологічної освіти наголос робився в основному на прагматичні речі, то нині на перший план виступають світоглядні цінності [536]. В. Литовка відкреслює, що “природнича етика пояснює об’єкти живої природи з погляду науковості й моральності одночасно. Моралізація того, що вивчається, є обов’язковою умовою реалізації екологічного гуманізму. Тому подальший розвиток суспільства завжди потребуватиме морально- етичного регулювання” [262, с. 8]. Оскільки гармонія між людиною і природою входить складовою частиною до екологічної етики, яка розглядається в ширшому плані і передусім як така, що має безпосереднє відношення до формування екології духу [255, с. 165].

Екологічна етика, таким чином постає підґрунтям нової екологічної парадигми, адже це не етика окремої особи або суспільства, заснована на екологічних імперативах культури. Пройнята духом етичної включеності у самосвідомість, вона є як би універсальною етикою людської діяльності. Етикою, що зумовлює розвиток людства в цілому і що відноситься не лише до людей, природи і встановлення відповідних стосунків між ними, але і до всього сущого, яка створює цілісну систему буття з його всілякими елементами, багатообразними структурами, що обмінюються між собою складними процесами науково-технічного, соціально- економічного, політичного і культурного характеру.

Екологічна етика, згідно Т. Чорноштан, виконує передусім завдання філософсько-світоглядного обґрунтування сучасної екологічної освіти. У такій якості екологічна етика має три основні складові - еколого-етичне знання, еколого-етичну культуру та еколого-етичну освіту: перше корелюється з зі сферою науки та навчання, друга - зі сферою виховання та структурою суспільних цінностей, третя - з інститутами освіти та екологічним світоглядом. У своїй єдності еколого-етичні знання, еколого-етична культура та еколого-етична освіта являють філософсько-етичні засади екологічної освіти [536].

У якості моральної основи екологічної етики екологічна культура є не стільки сегментом, скільки наскрізним виміром сучасної культури, а з іншого боку можна виявити її специфіку, яка простежується у трьох ракурсах, коли екологічна культура постає: як специфічна діяльність, яка має екологічно-моральний характер, як самодостатня символічна система, яка цілісно охоплює традиційні екологічно дружні звичаї та уявлення, а також як специфічна ціннісна структура, яка базується на екологічній відповідальності особистості та людських спільнот [536]. У свою чергу академік Б. Ліхачов розглядає екологічну культуру як похідне від екологічної свідомості. Вона має базуватися на екологічних знаннях, природоохоронній діяльності, морально-естетичних почуттях та переживаннях, які з’являються від спілкування з природою. Поняття екологічної культури починає розглядатися з культурологічних позицій. У ньому перетинаються два процеси - освіта людини та її становлення як соціокультурного індивіда [367, с. 125].

Нова екологічна парадигма - теоретичний фундамент сучасної екологічної діяльності. Головні постулати: люди, що володіють винятковими властивостями (культура, технології), залишаються проте одними з багатьох живих істот - взаємозалежних і включених до глобальної екосистеми, біосфери; людська діяльність вплетена до складної сітки причинно-наслідкових і зворотних зв'язків природної тканини; суспільство живе у кінцевому біофізичному середовищі, що накладає серйозні обмеження на його діяльність; винятковість людини як культурної істоти не скасовує законів біосфери. Протилежна їй парадигма, що заперечує вказані обмеження, одержала назву “Парадигми людської винятковості”.

Таким чином, екологічна свідомість повинна містити нові екологічні і етичні норми, що є компонентами нової екологічної культури [281, с. 21]. Адже кожна людина замислювалася над явищем чи подією, могла виявляти зміни довкілля, прогнозувати подальший розвиток подій, ставити запитання та шукати самостійну відповідь на них. Свідомістю молодої людини повинні керувати відповідальність, стимуляція думок про завтрашній день. Це і є основою екологічного мислення [262, с. 9].

“Становлення людини з екологічним способом мислення - це... четверта форма способу мислення людини. Нині вона особливо необхідна кожній молодій людині. Бо всі ми живемо в епоху глобальних кризових явищ. Передумовою екологічного способу мислення є екологічна свідомість. Екологічна свідомість є особливим, надзвичайно складним станом маленької частинки ноосфери, якою є людина, й одночасно складовою єдиної суспільної планетарної свідомості” [262, с. 10].

Додамо, що екологічна етика формулює ціннісні передумови такого способу людської життєдіяльності, який не веде до екологічної катастрофи, забезпечує коеволюцію людини і природи, осимслення природи як автономного джерела цінностей, можливість розгляду невід’ємних елементів єдиної цілісної системи, визнання природи уявним рівноправним суб’єктом [315]. Екологічна етика є етикою стійкого розвитку тією мірою, якою вона спирається на сбалансований синтез принципів антропоцентричної і біоцентричної систем моралі [536], на основі не лише вищої цінності людини, а й самоцінності природи та надання їй прав [315].

Отже, підвалинами нової моралі, нової екологічної філософії, нової екологічної парадигми мають бути: ідея розумного співіснування біосфери й техносфери; планетарний, загальнолюдський підхід до вирішення земних соціально- економічних (передусім енергетичних) та екологічних проблем; ідея універсалізму - глобальної і космічної взаємозалежності всіх процесів; ідея необхідності самообмежень, підказаних екологічними законами й досвідом попереднього розвитку; ідея оптимального використання всіх ресурсів Землі на основі впровадження нових ресурсозберігаючих і маловідходних технологій та міжнародної глобальної експертної оцінки цих ресурсів; ідея збереження й примноження біорізноманітності; консолідація людства під прапором об’єктивного знання, перетворення науки, особливо екології, на керівний інструмент; тотальна екологізація життя людей, перехід від сервотехнології (небезпечної для довкілля) до екотехнології [63].

У підсумку маємо зазначити, що управління біологічними системами не має специфічної ідеологічної концепції для екобезпечного розвитку світової спільноти. Нині тут відбувається запекла боротьба між різними течіями, початок якій покладено ще діячами Римського клубу, що був заснований у 1968 році у Римі з ініціативи італійського громадського діяча Ауреліо Печчеї.

На основі аналізу семантичного поля управління біологічними системами стає зрозумілим, що воно неосвоєне і на ньому нині можна спостерігати достатньо дивні речі. По-перше, існує глибока прірва між семантикою біологів і філософів, що вивчають з різних методологічних позицій одні і ті ж процеси саморегуляції біологічних організмів і їх утворень. По-друге, менеджмент, що вважався інструментом управління ринковими структурами, нині став трансформуватись на управління процесом спілкування людей і їх взаємодією з природою [348]. По-третє, ідеологією прийняття рішень у цій сфері стає принцип людиноцентризму, порушення якого пояснює відчуження народу від держави, з одного боку, а з іншого, - відчувається, що людина як системоутворюючий чинник залишається сама по собі, як у площині біологічного життя, так і у соціальному процесі. З вищевикладеного ясно, що це знову однобокість в управлінні цілісними системами та їх взаємодією.

Філософія управління так відповідає на питання про природу управління біологічними системами - це управління біологічними організмами, тобто живою речовиною (В. Вернадський) [91]. В. Вернадський писав: “Ідея про те, що явища життя можна пояснити існуванням складних вуглецевих з’єднань - живих білків, безповоротно спростована сукупністю емпіричних фактів геохімії... Жива речовина - це сукупність усіх організмів” [179]. Тому основним засобом впливу є речовина, за допомогою якої регулюється основний процес творення і відтворення організму - метаболізм.

В. Вернадський неодноразово вказував на те, що жива речовина невіддільна від біосфери, є її функцією і одночасно “однією з наймогутніших геохімічних сил нашої планети”. Він показав, що живе і неживе в природі нерозривно пов’язані між собою загальною історією хімічних елементів, що знайшло найбільш чітке відображення в сформульованому ним законі фізико-хімічної єдності живої речовини: уся жива речовина Землі фізико-хімічно єдина. З цього закону виходить, що шкідливе для однієї частини живої речовини, не може бути нешкідливим для іншої його частини, або: шкідливе для одних видів істот - шкідливе і для інших. Тому будь-які фізико-хімічні агенти, смертельні для одних організмів (наприклад, стійкі органічні забруднення), не можуть не чинити шкідливий вплив на інші організми.

Другий наслідок з цього закону полягає в тому, що усередині глобального живого є складний взаємозв’язок - в цей геологічний період існує (на думку М. Реймерса) як би єдина “мережа життя”. Розриви цієї мережі, наприклад, зниження чисельності будь-якого виду, створюють у ній щось схоже на діри - знижують сталість усієї системи. До певного часу, згідно з поширеним у природі принципом голосування, це може компенсуватися іншими видами - функціональними аналогами (“заступниками”): при зниженні чисельності будь-якого з видів живого його змінює логічно близький вид, нерідко при цьому даючи спалах чисельності [439, с. 469].

В. Вернадський, запровадивши терміни “жива речовина” та “косна речовина”, вважав, що живе здатне до еволюційних перетворень, а косне, як противага живому, не зазнає еволюційного розвитку. Жива речовина, за В. Вернадським, - це сукупність організмів на планеті, якій властиві сумарна маса, певний хімічний склад і енергія.

Визнаючи взаємопов’язаність цих процесів, спираючись на наукові докази, згодом і сам В. Вернадський відмовився від запропонованої ним термінології. Натомість у науковий обіг запроваджуються інші, дещо повніші дефініції: “біомаса Землі”, “живий покрив Землі” та ін.

Важливим принципом розвитку є принцип гетерогенезису: розвиток живої речовини Землі полягає у тому, що будь-яка населена ділянка біосфери завжди являє собою складний перетин неоднорідних за просторово-часовим генезисом елементів [439, с. 472].

Для нас винятково важливою є вказівка В. Вернадського про те, що управління біологічними системами - це управління рослинними і тваринними організмами [28; 92], що автоматично спрямовує нас до аналізу управління онтогенезами і філогенезами, біоценозами і біогенезами.

Сутність управління біологічними системами полягає у творенні і відтворенні організмів, їх станів і організаційних структур - онтогенезів, філогенезів, біоценозів і біогенезів. У живих системах усі субстрати управління задіяні одночасно: речовина, енергія і інформація, але пропорції цих затрат - співвідношення їх розмірів - можуть бути суттєво різними [226, с. 89]. Нагадуємо, що управління змінює природну саморегуляцію там і тоді, коли перевага віддається інформаційному сигналу [226, с. 92], адже інформація, на відміну від речовини, не зникає, не руйнується, а продовжує збільшуватися й накопичуватися [262, с. 5].

Зміст управління біологічними системами - це управління потоками інформації, речовини і енергії. Засобами управління є зміна середовища, генна інженерія, нормування їжі, вправи йоги, подання енергії, наприклад, електроструму та ін. [226, с. 103]. Для задоволення потреб біологічних організмів використовуються, як відомо, речовина, енергія і інформація.

Форми управління біологічними системами залежать від форм буття організмів та здатності їх співтовариств людей опрацьовувати потоки інформації рефлексивним методом. Йдеться про управління біологічною людиною, а це принципово відрізняється від управління особистістю, на яку впливають соціальні чинники, наприклад, економічного, соціального, політичного і ідеологічного походження.

Типовими представниками громадських тварин є поліпи і синофори. Кожен член колонії поліпів має власний рот і шлунок. Усі інші органи (клоаки, наприклад) - спільні, належать усій колонії. Як стверджував І. Мечників, комахи спочатку об’єднуються в інтересах індивідуального виживання: для відбиття нападу ворога або для зігрівання при настанні холоду. Згодом громадське життя таких комах, як бджоли, оси, мурашки, терміти,

стало формуватися навколо вирощування підростаючого покоління.

У хребетних тварин громадське життя виявляється ще складнішим. Риби і птахи збираються в суспільства (косяки, зграї), що сприяють виживанню виду, лише перед лицем зовнішньої небезпеки. Порядок встановлюється шляхом виділення тих, що ведуть, і ведених.

Дещо відрізняються від цього типу громадськості ссавці. Людиноподібні мавпи, наприклад, збираються сім’ями або невеликими групами, де простежується ієрархія, а керівна роль найголовнішої особини завойовується силою. Тут існує і колективна турбота про виживаність усієї зграї.

Таким чином, ми бачимо, що в природі без людини і поза людиною спонтанно здійснюються складні регулятивні взаємодії, які призводять до утворення громадських структур на основі самоорганізації.

Дещо інша картина спостерігається на рівні популяцій. Суб’єктами управління розвитком біологічних систем на рівні популяцій опікуються спеціальні органи ООН, ОБСЄ, національні держави і громадські рухи. Саме вони втягнуті у глобалізацію і є фактично суперечливою рушійною силою планетарного розвитку. Серед них сформувалося два напрями, що протистоять одне одному: глобалісти і антиглобалісти.

Глобалісти припускають утворення єдиного економічного простору під егідою США. Вони, як апологети вічності ринкових стосунків, вважають, що глобалізм є рухом сучасного світу і загальної цілісності, коли ефективний розвиток економіки тієї або іншої країни стає неможливим без розвитку іншої.

Ідеологічною підставою глобалізму служить схема Валлерстайна, згідно з якою світ складається з розвиненого ядра - Заходу, буферної напівпериферії західних сателітів і периферії - третього світу. Це соціальна структура майбутнього людства. При цьому, за задумами Римського клубу, планується скорочення населення земної кулі через нестачу природних ресурсів.

За твердженням ряду учених і публіцистів (В. Межуев, А. Клименко, Е. Сапир, А. Сентябрев та ін.), глобалізм включає транснаціоналізацію господарської діяльності, формування єдиного економічного і комунікаційного простору і посилення ролі позадержавних і наддержавних регуляторів світової економіки і міжнародних відносин. Економісти виокремлюють декілька позитивних сторін глобалізму: стимулювання зростання виробництва внаслідок конкуренції, розширення ринку, поглиблення спеціалізації і міжнародного розподілу праці; підвищення продуктивності праці внаслідок раціоналізації виробництва, поширення передових технологій і конкурентного тиску; економія ресурсів за рахунок скорочення витрат виробництва і зниження цін; можливість виключення між державами великих військових конфліктів [197].

З цієї точки зору таке явище сучасного світу корисне для людського співтовариства і позитивно ним сприймається.

Аналіз розвитку світової економіки показує, що позитивний ефект глобалізму відчуло лише вузьке коло найбільш розвинених країн. Інша частина світової спільноти тією або іншою мірою відчуває на собі його негативні наслідки.

Передусім, це стосується потенційних протиріч, що таять в собі антагоністичний характер, в соціально-економічній сфері. Можна навести, зокрема, такі дані: формування єдиного економічного і комунікаційного простору охоплює лише 20 % населення земної кулі, яке споживає 86 % сукупного світового продукту. Убогість і соціальна деградація породжують обурення і протест серед населення, аж до великомасштабного тероризму і виникнення збройних конфліктів.

Другим за значимістю протиріччям, що породжується глобалізмом, є цивілізаційне: поширенню технологічних досягнень і людських цінностей Заходу на решту світу протистоїть Схід з його своєрідними світоглядними, філософськими, духовними і релігійними цінностями. Це протиріччя разом з несправедливим розподілом благ від глобалізму породжує небезпеку конфлікту між багатими і бідними регіонами, передусім у створі так званої “мусульманської дуги нестабільності”.

Третє протиріччя - наявність невирішених питань у взаємовідносинах між багатими країнами-лідерами і бідними країнами, що розвиваються. Це, передусім, стосується сировинних ресурсів, масової імміграції, відтоку інтелектуальних і кваліфікованих кадрів.

Четверте протиріччя глобалізму полягає у протистоянні транснаціональних процесів абсолютному характеру державного суверенітету. Це пояснюється тим, що розвиток процесу глобалізму вимагає не лише співпраці між державами, але і певного обмеження їх суверенітету. Це протиріччя деякі фахівці (В. Міхеєв, І. Іванов) розглядають ледве чи не як “основне протиріччя сучасної епохи”. Звідси з’явилися концепції “обмеженого суверенітету” і “гуманітарної інтервенції”. До чого це призвело насправді наочно видно з факту агресії країн НАТО проти Югославії і катастрофа 400-тисячного сербського населення в Косово. До цього треба додати трагічні події кінця 2011-2012 рр. на Півночі Африки, коли зруйнувалися держави і пролилися річки людської крові.

Вказані протиріччя глобалізму являють серйозну загрозу стабілізації обстановки у світі. Вони, з одного боку, ведуть до загострення міждержавних відносин, а з іншого, - до виникнення антиглобалізму, що проявляється в таких найбільш поширених формах, як протестні виступи і тероризм.

За іронією долі громадські рухи (рух “зелених” у європейському просторі і в Україні, його ініціативи й значення; діяльність “Партії Зелених України”; діяльність “Екологічної ліги України” та її молодіжної складової; екологічна асоціація “Зелений світ”, “Грінпіс -Україна” тощо) є більш активні і конструктивні, оскільки вони особливого значення надають обґрунтуванню сучасних інтерактивних моделей екологічної освіти, просвітництва і виховання особистості, визначення ролі громадянських ініціатив у впровадженні екологічної парадигми в реальну практику життєдіяльності і виховання особистості.

Альтернативою екологічній ідеології, мисленню, свідомості, культурі і діяльності є антиглобалізм як суспільний рух кінця ХХ - початку ХХІ століть. Варто підкреслити, що антиглобалістське об’єднання за принципом протистояння спільному супротивникові досить хитке в довгостроковій перспективі. У антиглобалізму поки що немає двох найважливіших складових, котрі могли б зробити його самостійною світовою політичною силою - спільної ідеології і єдиного керівного органу. Створення того й іншого, вочевидь, є важливим завданням всіх антиглобалістських організацій, якщо вони мають намір серйозно протистояти неоліберальній глобалізації. “Сьогодні стало очевидним, що вже на даному етапі рух антиглобалістів активно намагаються “осідлати”: хтось з корисливих міркувань дрібного політиканського кар’єризму, хтось - задля тіснішої координації спільних дій, хтось з метою розвалу руху, що народжується, або для надання йому відверто маргінального вигляду [414, с. 138]”.

Аналіз сучасного стану антиглобалістського руху дозволяє запропонувати низку моделей, сценаріїв його розвитку:

1) рух антиглобалізму на основі повного розгортання наступального потенціалу стає віссю сил, що систематично протистоять ідеології і практиці глобалізації;

2) перетворення антиглобалізму на підсистему, чинник заборони, противагу міжнародному політичному суспільству, що веде в глобальному суспільстві боротьбу за максимальну широту, демократичність і ефективність контролю над глобалізаційними процесами;

3) включення антиглобалістського руху (або деяких його секторів) в інститути глобальної політичної влади і встановлення нових домінант розвитку світу [8; 105; 414].

На думку М. Шепелева, альтернативний глобалізм має потребу в політичній волі, здатній стати пружиною всесвітньої опозиції глобальному неототалітаризму, об’єднаною на основі загальної ідеологічної платформи. Успіх альтерглобалізму можливий лише за умов об’єднання громадського руху за глобальну демократію з державами, що стали жертвами неоліберальної глобалізації та позбавлені можливості в нинішніх умовах подолати відсталість. Для цього необхідно забезпечити скоординоване проведення політики самозахисту від гегемонізму, створити умови для відкритого діалогу культур, створити інтернаціональні союзи, засновані на новому типі міжнародного співробітництва країн з різним рівнем розвитку, розвивати співробітництво держав периферії та антигегемоністських сил у постіндустріальному світі. Однак головним чинником успіху альтерглобалізму є наявність держав з великим культурним, індустріальним і силовим потенціалом, здатних взяти на себе роль лідера альтерглобалізму і сприяти своєю глобальною активністю відновленню зруйнованої рівноваги у світі. Нова хвиля орієнталізації відкриває можливість реалізувати такий історичний шанс [550, с. 38].

Легітимаційна сила суспільних рухів ґрунтується на достовірності свідоцтв про дії, що своєю надійною інформацією викривають “порушників”. Якщо все складається благополучно, глобальні соціальні рухи впливають експериментальним випередженням на космополітичну мораль і реформу. Вони повідомляють світову громадськість про далекі від реальності ідеї, перевіряють ці ідеї на відповідність дійсності, а також наділяють правом голосу громадян і борців за цивільні права, - слушно зазначає У. Бек [36, с. 121].

4.2.