Розвиток системи управління соціальними системами у парадигмі філософії управління

Завданням цього підрозділу є аналіз з позицій філософії управління перспектив саморозгортання управління соціальними системами, оскільки ми пройшли довгий шлях по проблемному полю даного дослідження і маємо викласти вихід з нього у площину розвитку.

Своє бачення фази розвитку соціального управління ми викладемо з позицій філософії управління на основі ідеї М. Згуровського про технологічне передбачення майбутнього, поданої у статті “Сценарний аналіз як системна методологія передбачення” [186]. На цю ідею працює й Державна науково- технічна програма “Технологічне передбачення як системна методологія інноваційного розвитку України” [475], що затверджена постановою Кабінету Міністрів України на 2002 - 2006 роки в рамках пріоритетного напряму розвитку науки і техніки “Проблеми демографічної політики розвитку людського потенціалу та формування громадянського суспільства”.

Хоча ми чітко усвідомлюємо, що передбачати образ майбутнього управління соціальними організаціями, особливо в наш перехідний час, - завдання важке і невдячне, але необхідне. Тому наївно моделювати вигляд майбутнього в деталях, тут можливий лише загальний малюнок, набір тенденцій часу і імперативів майбутнього.

Визнання глобальних безладів в якості основного виклику нашого часу вимагає розуміння складних проблем. Тому в сучасних умовах актуальним є нове завдання - репрезентувати майбутнє, яке не можна інтерпретувати як звичайне продовження минулого, адже це майбутнє набуватиме принципово інших форм та структур. Визначена проблема дістала назву передбачення (foresight) [586]. Термін застосував Гастон Бергер (Gaston Berger) у відомому журналі “Два світи” ще наприкінці 50-х років ХХ ст., але формування підходу до передбачення як окремої самостійної проблеми відбулося лише на початку 90-х років XX ст.

Тож у сучасній пізнавальній практиці є такий оригінальний метод передбачення майбутнього, і він відомий нам як сценарний аналіз.

Тому, не фантазуючи далі, поглянемо на розвиток управління соціальними системами через категоріальний апарат філософії управління і системний аналіз. Це означає, що ми повинні проаналізувати їх стан через призму гомеостазу, гомеорезу і гомеоклазу, оскільки вони тяжіють до “суб’єкт-суб’єктних” відносин, а це означає, що їх розділити принципово уже неможливо.

Вихідною точкою тут є гомеостаз системи управління соціальним розвитком, що більш притаманний етапу сталого функціонування систем. Це такий стан системи управління, коли вона є зрілою, і тому здатна впорядковувати організаційну взаємодію людей у просторі організації за принципом динамічної рівноваги. Розмір і характер організації тут не має значення. Відповідно до організаційної точки зору, світ розглядається О. Богдановим як такий, що знаходиться у постійній зміні, у ньому немає нічого постійного, усе суть зміни, дії і протидії. Внаслідок взаємодії елементів, що змінюються, спостерігач може виділити деякі типи комплексів, що розрізняються за ступенем їх організованості.

Організований комплекс визначається в тектології на основі принципу “ціле більше суми своїх частин”, при цьому, чим більше ціле відрізняється від суми самих частин, тим більше воно організоване. У неорганізованих комплексах ціле менше від суми своїх частин. І, зрештою, в нейтральних комплексах ціле дорівнює сумі своїх частин [Див.: 65, с. 9].

“Рішення” зводиться до нового поєднання елементів, яке “відповідає потребам” вирішального, його “цілям”, приймається ним як “доцільне”. Поняття ж “відповідність”, “доцільність” цілком організаційні” [Див.: 65, с. 48].

Водночас у соціальному цілому завершені усі процеси формоутворення, і наявні усі морфологічні органи і характеристики відповідають потребам суспільства.

Філософія управління має відповісти на питання про якість об’єкта або матеріалу, на який має бути направлений майбутній вплив соціального управління. Відповідь тут однозначна - розумна жива речовина, тобто не просто на людину, як живу істоту, а на особистість людини як джерела і носія: 1) організаційної (управлінської) свідомості - мисленнєве здійснення процесу управління; 2) управлінської діяльності, що являє собою реалізацію цілей і задач соціального управління; 3) споживача результатів управлінської діяльності.

Отже, розвиток системи управління і організації у цілому завдяки їх генетичній взаємозалежності може відбуватися за двома сценаріями: а) позитивним - це те, що вище ми уже назвали гомеорезом і б) негативним - тоді це має бути гомеоклаз.

Почнемо з аналізу гомеореза, оскільки це збігається з провідною тенденцією саморозгортання соціального світу. Кількість організацій у світі неупинно зростає. Структура їх ускладнюється і віртуалізується, світ стає дедалі більш упорядкованим, і управління перекладається на плечі потужних інформаційно-аналітичних мереж і Електронних Урядів.

Морфологічна структура соціального світу полімеризується (від - грец. πολυμερης - що складається з багатьох частин) і стає більш однорідною, що робить її простір сприятливим для становлення світового органу управління - так званого Світового Уряду. Показовим у цьому відношенні є той факт, що якщо в XX столітті людство вступило, маючи, з певними обмовками, не менше десяти великих держав, то до початку Другої світової війни їх залишилося вже, як мінімум, на третину менше; згодом - усього дві, а після закінчення “холодної війни” - одна. Логічно припустити, що глобалізація встановить межу і її історичному часу.

Піонерами в постановці проблем глобального управління вважаються учасники Проекту моделей світового порядку під керівництвом С.

Водночас політолог і автор стратегії американської зовнішньої політики З. Бжезинський у відомій праці “Выбор мировое господство или глобальное лидерство” зазначає, що “загальні інтереси усієї світової спільноти не слід плутати зі світовим урядом. На цьому історичному етапі ідея світового уряду позбавлена практичного сенсу.... Світовий уряд може або залишитися прекраснодушною мрією, або стати кошмаром, але ще упродовж життя декількох поколінь він не стане серйозним проектом” [57, с. 272-273].

Як показує стан сучасних наукових дискусій, великого поширення надобула точка зору про необхідність “глобального управління без світового уряду” [549, с. 219]. Саме таку точку зору сьогодні підтримують міжнародні фінансові інститутції.

У. Бек у праці “Что такое Глобализация?” пише, що “ми давно вже живемо в світовому суспільстві [38, c. 25]”. Частково це наслідок спонтанного процесу, властивого динаміці глобалізації, частково наслідок цілеспрямованих зусиль, передусім, з боку Сполучених Штатів і Євросоюзу, щодо створення цілісної і усеосяжної системи міжнародної співпраці. “Америка має унікальну можливість очолити цей процес, оскільки вона одночасно могутня і демократична за системою правління. Оскільки егоїстична гегемонія неминуче породжує протидію, а демократія- копіювання, елементарний здоровий глузд підказує, що Америка повинна відповісти на цей поклик”, - зазначає З. Бжезинський [57, c. 273].

Сьогодні ж зворотний зв’язок у міжнародному дискурсі можна вивчати на основі функціонування легітимно існуючих органів управління, що регулюють відносини між країнами або групами країн.

Можна і далі набирати факти і вказувати на чинники, що працюють на нашу робочу гіпотезу про становлення організаційної матриці соціального світу і укрупнення системи управління ним. Але філософія управління повертає нас до оцінки типової динамічної форми розвитку - гомеорезу.

Для цього ми відпрацюємо численні гіпотези про те, що:

а) режим гомеорезу детермінується всезагальним законом біології;

б) глибинним механізмом перетворень є використання людиною принципу стійкої нерівноваги, до якого прагне жива система внаслідок спонтанного вивільнення вільної енергії; в) продуктом такого розвитку є цілеспрямований розвиток структури і збагачення ноосфери; г) розвиток системи управління забезпечується механізмами смислотворчості і смислопородження людини.

Режим гомеорезу соціальних систем ще ніколи не був предметом аналізу соціальних філософів. І нерівновага ніколи ще не використовувалася для пояснення соціальних явищ, а тому ми змушені проаналізувати у цій площині напрацювання біологічної науки. До речі, Е. Бауер звернув увагу на парадокс принципу розвитку. У дискурсі нашого дослідження він полягає у тому, що зруйновані соціальні системи є рушійною силою еволюції соціального світу і живого загалом [32, c. 146]”.

Гомеорез як явище неможливо осягнути без уточнення сутності явища живого. Тут ми маємо виходити з трьох вимог до живого, які сформульовані Е. Бауером [32, c. 26-28]. На думку цього дослідника, перша вимога до живих систем полягала в тому, що живі системи за незмінного довкілля не повинні знаходитися в рівновазі, але повинні мати різниці потенціалу, які вирівнюються без зовнішнього сприяння, тобто вони мають бути здатними виконувати роботу. Друга умова вимагала, щоб за будь-якої дії ззовні, отже, за будь-якої зміни стану довкілля система повинна виконати роботу, яка впливала б на зміни стану, викликані цією зовнішньою дією, і змінювала б їх.

Позитивний зворотний зв’язок репрезентує на поверхні життя у сфері соціального менеджменту діяльність принципу стійкої нерівноваги. Цей висновок ми робимо на основі всезагального закону біології, який свідчить, що: “усе і тільки живі системи ніколи не бувають в рівновазі і виконують за рахунок своєї вільної енергії постійно роботу проти рівноваги, потрібної за законами фізики і хімії за існуючих зовнішніх умов [32, c. 32]”.

Постає закономірне питання про те, звідки соціальна система, перебуваючи у режимі гомеорезу, бере вільну енергію і для якої роботи її використовує? Відповідь на першу частину питання ми знаходимо у працях В. Беха, а саме у монографії “Генезис соціального організму країни”. Цей дослідник пише: “Якісна вузлуватість” універсуму... точно визначена, як ми тепер вже розуміємо, терміном “життєдіяльність”, у даному випадку людського організму. При цьому інгредієнт “життя”. відбиває взаємодію матеріального і духовного, а “діяльність” відбиває продукування вільної енергії, здатної здійснювати роботу по формуванню соціального середовища [45, с. 115]”.

В іншому місці він дає філософське визначення категорії “інтелектуальне”, визначаючи її сутність “як засіб виробництва вільної енергії, здатної чинити роботу поза людським організмом. При цьому людський організм стає знаряддям виробництва соціального світу, що засновується на інтелектуальній енергії [45, с. 120]”.

Для підтримки нерівноваги, збудженого стану працездатних структурних елементів живої системи, усі вони мають бути настільки взаємозалежними, що жива система може розглядатися як багаторівнева когерентна система.

Соціальне тіло, як польова або енергоінформаційна форма життя, що немає фізичного тіла відоокремленого від зовнішнього середовища, підкоряється синергетичним законам і закономірностям психо- і соціогенезу [48; 82; 86; 212]. Коротко розглянемо їх.

Психогенез знання не є наслідком простої реєстрації спостережень. Процес пізнання неможливий без структурації, здійснюваної завдяки активності суб’єкта [396]. Не існує також (у людини) апріорних або природжених когнітивних структур; спадковим є лише функціонування інтелекту, яке породжує структури тільки через організацію послідовних дій, здійснюваних над об’єктами. Звідси витікає, що епістемологія, або теорія пізнання, відповідно до даних психогенезу, не може бути ні емпіричною, ні “преформістською”, а може лише ґрунтуватися на “конструктивізмі”, тобто на тривалому виробленні нових операцій і структур.

З цього погляду можна виділити три форми урівноважування. Найбільш проста і, як наслідок, найбільш рання - це урівноважування асиміляції і акомодації. Друга форма рівноваги встановлюється між підсистемами, оскільки підсистеми, зазвичай, розвиваються з різною швидкістю, між ними можуть виникати конфлікти. Їх урівноваження припускає в цьому випадку певне розрізнення між їх загальними частинами і їх властивостями, що відрізняються, і, як наслідок, компенсаторне регулювання між твердженнями і частковими запереченнями, як і між прямими і зворотними операціями, або ж, на додаток до цього, використання взаємності. Третя форма урівноваження спирається на передуючу, але відрізняється від неї побудовою певної нової загальної системи, а саме: тієї, яку обумовлює необхідність самого процесу диференціації нових підсистем і яка вимагає, отже, компенсаторної дії інтеграції в певне нове ціле.

Одним словом, когнітивне урівноваження “грає на підвищення”, тобто порушення рівноваги ведуть не до повернення до попередньої форми рівноваги, а до деякої кращої форми, що характеризується зростанням взаємозалежностей або необхідних імплікацій. Біологічний еквівалент цього процесу (див. працю Г. фон Фьорстера “От шума к порядку”) треба шукати у явищі “фенокопії” [577; 588].

Соціогенез - інша складова саморозгортання соціального тіла суспільства. Це також терра-інкогніта для теорії соціального управління. У сучасних словниках з соціального управління навіть немає його визначення. Водночас у соціології і соціальній антропології це визначено як процес історичного і еволюційного породження і формування людського суспільства [450]. Соціогенез в соціальній психології - походження і розвиток свідомості, особи, міжособових стосунків, обумовлених особливостями соціалізації в різних культурах і суспільно-економічних формаціях [450]. Є й інші визначення цього явища [451; 538].

При накопиченні наукових знань за експонентою, спонтанному зростанні обсягів наукової інформації, створенні інформаційної павутини планетарного масштабу, піднятті загальної і інформаційної культури особистості і переході суспільства до еволюційного розвитку неувага керівників держав і органів управління соціальним розвитком до цих чинників може обернутися для світової спільноти семантичною катастрофою.

Гомеорез як позитивний процес розвитку соціальної системи не може йти безкінечно в нікуди. Рано чи пізно він обов’язково завершується продуктом. На наш погляд - це створення гомеостату - органу, що належить третій природі. На цьому “підйом” соціального тіла завершується. Новостворена система стає цілісною, самодостатньою, а тому має перейти у режим гомеостатичного буття.

У горизонті соціального світу, тобто у другій природі, гомеорез матеріалізується, на думку деяких сучасних дослідників, становленням соціального інституту управління. Це принципова теза.

Наша позиція полягає дещо у іншому. Ми вважаємо, що соціальним інститутом, що обслуговує цю сферу життєдіяльності світової спільноти є соціальний інститут права, а формується відповідно до його вимог і потенційних властивостей система управління, що виходить із лона саморегуляції планетарного життя. Ми проводимо межу між соціальними інститутами і соціальними організмами або системами на основі присутності у їх структурі людини. У соціальних інститутах їх немає, у той час, як вони складають основу соціальних організмів.

Тому наведемо думки інших дослідників, що обстоюють саме формування соціального інституту управління. І для цього О. Тихонов наводить декілька причин, щоб звернутися до проблеми інституалізації управління [Див.: 477, c. 69-70]. Далі він продовжує: “Вирощувати, пестити і леліяти цей суперінститут справа не лише політичного управління і широких верст населення, але і науково- педагогічних кадрів” [477, c. 70].

Свій значний вклад в осмислення процесу перехідного періоду з позицій соціології організацій і управління вніс відомий російський методолог управління А. Пригожий [385-386]. Під “поверненням вперед” він розуміє звернення до тих, що раніше використовувалися, але знехтуваних методів господарювання і управління. А. Пригожий називає конкретні механізми перехідного процесу, які треба розуміти як вбудовані в сам процес регулятори [385-386]. Ці ідеї мають значення і для вирішення проблеми інституціоналізації управління у наш час.

Завершуючи аналіз розвитку соціальних систем у режимі гомеорезу, що настає після стадії функціонування, реалізується механізмами гомеостазу і підкоряється принципу динамічної рівноваги, слід зробити ще одне зауваження. Воно полягає у тому, що принцип стійкої нерівноваги показує, що жива система за зміни довкілля виконуватиме таку роботу, яка спрямована проти рівноваги, очікуваної за цього зміненого середовища і за незмінених умов системи.

Отже, соціальна система у гомеорезі повинна сама себе відтворювати шляхом накопичення структурної енергії, яку вона черпає з інтелектуальних джерел, і не варто чекати спокійного життя у цій парадигмі, оскільки її витрати не завжди мають бути планомірними. У такому стані соціальна система своєчасно і дуже чутливо реагує на зміни у зовнішньому середовищі, наприклад, у політиці, або економічну кон’юктуру світового ринку.

Гомеоклаз діаметрально протилежний гомеорезу розвиток системи соціального управління. В. Войтенко пише про те, що “системи, нездатні до вирішення виникаючих протиріч, можна назвати організаційно кінцевими, а процес їхньої наростаючої дестабілізації - гомеоклазом [99, с. 137-138]”.

Гомеоклаз як етап розвитку соціальних систем постійно є у центрі уваги філософів, істориків і культурологів. До цієї проблеми звертались і подали його атрибутивні характеристики такі відомі дослідники, як: А. Дж. Тойнбі у відомій праці “Постижение истории” [480], С. Гантінгтон у праці “Столкновение цивилизаций” (1993) [527], У. Бек [37], П. Б’юкенен [83], Ж. Бодрийяр [69], О. Шпенглер у праці “Закат Европы” (1918) [552].

До цих довільно обраних імен треба сміливо додати наступні праці і імена істориків, філософів, культурологів, політологів і соціологів: “Устроение общества” Е. Гіденса [130], “Современная наука об обществе” А. Фулье [524], “Система современных обществ” [357], “О структуре социального действия” [358], “О социальных системах” [356] Т. Парсонса, “Дифференциация” [265], “Общество как социальная система” [266], “Социальные системы” [267], “Эволюция” [268] Н. Лумана, “Открытое общество и его враги” у 2 томах К. Поппера [380-381], “Конец истории” [523] і “Великий крах. Людська природа і відновлення соціального порядку” [522] Ф. Фукоями, “Конец знакомого мира” [84] І. Валлерстайна, “ХХ век в социологических теориях общества” [369] Н. Полякової, “Миры” [410] А. Рудого, “Распад. Как он назревал в “мировой системе социализма” [295] В. Мєдведєва, Г. Греєфа “Общественный прогресс и регресс” (1896) [140] та ін.

Тут також відпрацьовуються нові численні робочі гіпотези про те, що: а) режим гомеоклазу ґрунтується на другому законі термодинаміки і пов’язаний з законом збільшення ентропії; б) глибинним механізмом перетворень є насильницьке проявлення принципу зростання ентропії (П. Флоренський), що є саморозгортанням підстави соціального світу; в)продуктом такого розвитку є руйнація існуючих соціальних систем, що розчищає шлях для розвитку матричних соціальних структур; г)позитивні і негативні зворотні зв’язки в системі знаходяться у стані перманентного конфлікту або відсутні загалом.

Зразків такого стану соціальних систем можна навести багато, наприклад, етнічний конфлікт у Канаді, мається на увазі навколо провінції Квебек, Нагорний Карабах, поділені на дві частини Корея і Кіпр, рух басків у Іспанії, конфлікт між Північною Ірландією та Великобританією, питання Тібету у дискурсі стратегічної політики комуністичного Китаю, поведінка талібів на кордоні з Пакистаном, претензії Японії до Російської Федерації з приводу приналежності дальносхідних островів та ін.

Визнання глобальних безладів в якості основного виклику нашого часу вимагає розуміння складних проблем. Залишати осторонь “глобальні безлади - означає ігнорувати головну реальність нашого часу: масове глобальне політичне пробудження людства і розуміння, що поглиблюється, нестерпної нерівності умов життя людей”, - слушно зазначає Зб. Бжезинський [57, c. 272].

Гомеоклаз генетично визріває у структурі соціальної системи незалежно від того, у якій формі вона діє - у гомеостазі чи гомеорезі. Він має, як мінімум, дві фази розвитку: латентну і відкриту. На першій - формуються мутації, а на другій - система впадає у кризу і вибирає шляхи розвитку, тобто біфуркує.

Дослідження математичної моделі гомеостазу показали, що він має свої больові точки і критичні зв’язки, впливаючи на які, можливо створювати різні види патології: розрив прямих зв’язків - параліч, зворотних зв’язків - шок, перехресних зв’язків - колапс. У більшості випадків односторонній параліч є компенсуючим, і гомеостат продовжує виконувати свої функції.

Для досягнення сформульованої вище мети продовжимо дослідження і запропонуємо принцип, на основі якого відбувається деградація структури і сходження з поля організаційної взаємодії усіх, навіть надзвичайно потужних у минулому, соціальних систем. На наш погляд, це принцип зростання ентропії (П. Флоренський). Він ґрунтується на другому законі термодинаміки і пов’язаний з законом збільшення ентропії. Ентропія породжується усіма процесами, вона пов’язана з втратою системи здатності здійснювати роботу [101]. Зростання ентропі- стихійний процес. Якщо об’єм і енергія соціальної системи постійні, то будь-які зміни у системі збільшують ентропію (міру хаосу або міру порядку).

На організованість системи, тобто на її ентропію, впливають в основному два параметри: 1) інтенсивність зростання числа елементів; 2) інтенсивність використання елементів у процесі функціонування системи.

Шляхом певного вибору зворотного зв’язку система може бути переведена у стан стійкої рівноваги, у якому безробіття та інфляція підтримуються хоча б на розумному рівні, і подолати їх повністю майже неможливо. Перший крок пов’язаний з вибором вотуму недовіри, що може вивести систему з рівноваги і привести до загибелі.

Сьогодні, коли різко зростають вимоги до забезпечення сталості соціальних систем, що у літературі віддзеркалюється проблемою вивчення так званого “сталого або стійкого розвитку”, у дискурсі якого гомеостатичне управління рефлектується з вирішенням методології вибору алгоритму врахування протиріччя, що спрямовує розвиток системи. Ідея сталого розвитку увійшла у лексикон науки після Ріо-92 і через двадцять років отримала нове дихання у червні 2012 року на саміті країн світу у Бразилії (Ріо+20).

Дамо відповідь на наше друге запитання, а саме: який при цьому відбувається процес і який при цьому ми отримуємо головний продукт, що ми спостерігаємо зовні соціальної реальності. Відповідь тут однозначна: йде процес деградації, деформації, наростання дизфункціональності у структурі соціальної системи. Продукт - самознищення або самосходження її з арени соціального розвитку. У кінцевому пункті старої системи вже немає, тобто вона втратила функціональну спроможність ставити мету і мобілізовувати засоби для її реалізації. Вона може паразитувати на авторитеті, як інститут королівства, наприклад, у Великобританії або Данії. Інститут монархічної влади на африканському континенті сьогодні потрапив, здається, у положення крайньої нестабільності і деградації.

Тож, як відбувається руйнація соціальних систем? Є декілька сценаріїв цього процесу. Алгоритм сходження соціальних систем з історичної арени життя теоретично обґрунтував, як відомо, Л. Гумільов через принцип пасіонарності, тобто енергетичного виснаження етносу [318].

По-іншому, ентропія у структурі соціальної системи може розвиватися у декількох випадках: а) як під тиском негативного зворотного зв’язку, так і під напором позитивного зворотного зв’язку; б) унаслідок боротьби між позитивним і негативним зворотними зв’язками і у випадку рівності енергетичних потенціалів обох сил настає рівновага, що сприяє застою і деградації, згадаймо СРСР і інші закриті суспільства; в) за відсутності зворотного зв’язку система також скочується до патології, кризи і краху організації.

Таким чином, на світовій арені у сфері управління весь час відбувається боротьба позитивних і негативних тенденцій. У цьому полягає суперечність у горизонті функціонування і розвитку системи управління соціальними системами. Які з них переможуть, у той бік і піде їх розвиток. Автори постійно подають пропозиції виходу з кризи управління у вигляді новацій. Вони торкаються як удосконалення морфології систем управління (А. Пригожин), так і функціонування, наприклад, розробки і обрання стратегій розвитку (І. Прангвішвілі) [386, с. 687-690; 384, с. 303-304].

Прагнення до переосмислення старих стереотипів і готовність до впровадження нових ідей і підходів складають основу управлінського оптимізму. “Ми усвідомили, - пишуть, наприклад, Ральф Е. Стейер і Джеймс А. Беласко, - що на найбільшій заваді стояли старі парадигми управління (14 принципів А. Файоля. - авт.), яких ми дотримувались, і були змушені в корені переглянути свою роль як керівників, навчитися мислити по-новому” [456. с. 1-4].

У чому ж автори бачать нові принципи? Головних всього три: 1) мислити стратегічно, тобто постійно пам’ятати про кінцевий результат; 2) створювати організацію, в якій люди знали б, яка грандіозна мета стоїть перед нею і особисто перед ними, і були б готові її досягти; 3) щоб не відстати від змін і вчасно визначати цілі, треба постійно удосконалювати свої знання, притому випереджаючими темпами в порівнянні з дійсністю [477, с. 39].

Пошук нової управлінської парадигми йде у нас досить широким фронтом: відбувається активне заглиблення в історію управлінської думки, управління пов’язується з цивілізаційними змінами і процесами глобалізації, з духовним відродженням суспільства і особи, з владою і політичною стабілізацією, з проблемами досягнення економічної ефективності і соціальної справедливості [39; 192; 308]. Проте при усій плідності такої роботи в ній поки що переважає постановка проблеми зміни парадигм управління над дослідженням того, що являє собою самоуправління в умовах тих процесів соцієтальної трансформації і глобалізації, що відбуваються в країні і у світі.