Суперечності і тенденції сучасного етапу теоретичного оформлення загальної теорії управління технічними, біологічними і соціальними системами

Завданням цього підрозділу є порівняльний аналіз теоретичного оформлення практики управління технічними, біологічними і соціальними системами.

Прагнення теоретиків і практиків управління настільки потужні, що, не зважаючи на відсутність розгорнутого світоглядно ідеологічного і методологічного інструментарію обґрунтування, може за винятком управління технічними системами, де математична думка наполегливо працює у цьому напрямі, у літературі можна зустріти відповідні теорії.

У сфері управління біологічними системами і екології існують відповідно: “Теорія управління біологічними системами” і “Екологічний менеджмент” [172-173]”, та слід визнати, що ці теоретичні розробки ще надто сирі, щоб на них покладати великі надії.

У сфері управління соціальними системами також у літературі багато заявок на “Теорію менеджменту” [254], “Теорію соціального управління” [556], “Общую теорию социального управления” [518­519] і “Теорію управління соціальними процессами” [398]. Наш висновок з цього приводу наступний: головна теоретична робота- ще далеко попереду [149; 430] (Див.: Додаток Ж).

Будь-яку теорію, зокрема й управління, слід вважати завершеною тільки тоді, коли будуть сформульовані закони або хоча б позначені закономірності сфери, яку вона обслуговує. У цілому в теорії управління поняття закономірність, зазвичай, розглядається як початкова стадія формулювання закону на початку його теоретичного дослідження.

Без теоретичних особливих пояснень у підручниках і навчальних посібниках стали з’являтися закони екології і соціального управління. Наведемо приклади. Спочатку проаналізуємо сферу екологічної діяльності. Одно з перших висловлювань, що відноситься до сфери соціальної екології, належить французькому дослідникові-еволюціоністові Жану- Батисту Ламарку (1744-1829). Він, разом з розкриттям ряду закономірностей впливу середовища на організми, уперше звернув серйозну увагу на специфічну роль людини і її можливі катастрофічні наслідки. Він писав: “Можна, мабуть, сказати, що призначення людини як би полягає в тому, щоб знищити свій рід, заздалегідь зробивши земну кулю непридатною для проживання”. Це висловлювання перегукується з “Пророцтвами” Леонардо да Вінчі (1452-1519), що передрікав появу істот, результати діяльності яких “... нічого не залишать ні на землі, ні під водою, що не було б переслідуване і не піддавалося викорінюванню” [100].

Видатний американський еколог Б. Коммонер зробив вдалу спробу узагальнити системність екології як науки у вигляді чотирьох законів [100]. Ці закони в основі своїй не нові, але уперше сформульовані в образній простій формі. Їх дотримання - обов’язкова умова будь-якої екологічно обумовленої діяльності людини в природі. Перший закон Коммонера відбиває по суті своїй загальний зв’язок процесів і явищ в природі і звучить так: “Все пов’язано зі всім”. Другий закон базується на положенні збереження речовини і енергії: “Все повинно кудись діватися”. Третій закон орієнтує на дії, що узгоджуються з природними процесами, співпрацю з природою, або коадаптацію (лат. ко - з, разом; адаптаціо - пристосування), замість підкорення людиною природи, підпорядкування її своїм цілям: “Природа знає краще”. Суть четвертого закону полягає в орієнтації людини на те, що будь- яка її дія в природі не залишається безслідною. Звучить цей закон так: “Ніщо не дається дарма”.

Різноманітність розглядають як основну умову стійкості будь- якої екосистеми і біосфери в цілому. Ця властивість настільки універсальна, що сформульована в якості закону (автор його У. Ешбі) [100, с. 24].

На думку відомого еколога Д. Чіраса, природа розвивається й функціонує за чотирма основними принципами: рециклічності, або повторного багаторазового використання найважливіших речовин; постійного відновлення ресурсів; консервативного споживання, коли живі істоти споживають лише те й у такій кількості, як їм необхідно; популяційного контролю - природа не допускає вибухоподібного росту популяцій, регулюючи кількість особин того чи іншого виду створенням відповідних умов для його існування та розмноження [185].

Екологія - молода наука, й, мабуть, через це вона ще не сформулювала своїх законів з математичною чи фізичною точністю. Можливо, це буде зроблено пізніше. Поки що ж прийнято вважати, що екологічні закони - це середньостатистичні прояви певних причинно зумовлених явищ [185]. І тому до законів відносять спостереження дослідників, що не можуть претендувати на закони, але на їх базі мають викристалізуватися закони. Наведемо приклади. Йдеться про: 1. Закони Коммонера; 2. Закон мінімуму; 3. Закон толерантності Шелфорда; 5. Закони Вернадського; 6. Закони розвитку екосистем; 7. Термодинамічні закони в екології та ін.

Особливо плідно у цьому напрямі попрацював М. Реймерс, що є автором праці “Экология (теории, законы, правила, принципы и гипотезы)” [403]. Автор вказує на цілу низку законів для окремих сегментів екологічної сфери і діяльності, наприклад: закони розвитку біосистем (17 позицій) [403, c. 59]; загальні закони функціонування системи “організм-середовище” (9 позицій) [403, c. 66]; приватні закономірності у системі “організм-середовище” (11 позицій) [403, c. 68]; популяційні закони (20 позицій) [403, c. 71]; закони розповсюдження видів в ареалах (13 позицій) [403, c. 83]; закони зміни популяцій у межах ареалу (9 позицій) [403, c. 88]; закономірності розповсюдження співтовариств (11 позицій) [403, c.

В управлінні соціальними системами спостерігається така ж картина. Наука не виокремила ядро законів і закономірностей, що пояснюють управлінську діяльність у цій сфері. Наведемо приклади різнорівневості законів і закономірностей, що сьогодні можна зустріти у літературі. До загальних законів управління належать [432]: 1) закон спеціалізації управління; 2) закон інтеграції управління; 3) закон необхідної і достатньої централізації управління; 4) закон демократизації управління; 5) закон раціонального використання часу.

Закони соціального управління подані і у навчальному посібнику “Менеджмент” (2007) за авторством Л. Скібіцької, О. Скібіцького [432]. До законів управління автори цього джерела відносять: закон необхідної різноманітності; закон спеціалізації управління; закон інтеграції управління; закон пріоритетності соціальних цілей; закон зростаючої суб’єктивності та інтелектуальності в управлінні.

Отже, необхідне більш ґрунтовне вивчення законів суспільного розвитку та управління складними системами, соціального і біологічного світу, соціального та технічного, інформаційного, стихійних і свідомих процесів. Інтегральне дослідження цих закономірностей - багато в чому справа майбутнього, але вже сьогодні можна сказати, що забезпечення збалансованого розвитку технічного, соціального та біологічного, запобігання екологічної катастрофи - одна з найважливіших закономірностей загальної теорії управління.

Таким чином, потреба у загальній теорії управління технічними, біологічними і соціальними системами дійсно гостра. У теоретичному плані - це достатньо зрозуміла задача, оскільки потрібно родо-видові складові, а саме: управління технічними, біологічними і соціальними системами, привести до родового поняття управління.

Дослідники і практики відчувають, що рішення - десь близько. Не випадково надії гармонізувати взаємодію людини, природи і техніки покладаються кожного разу, як тільки виникає нова концепція управління.

Ідеологія стійкого розвитку дозволяє враховувати інтереси не тільки людини, а й середовища існування, містить механізм, що дозволяє виправити допущені помилки і уникнути їх надалі, гармонійно поєднуючи економічні, соціальні й екологічні чинники розвитку з метою підвищення рівня життя, зміцнення соціального спокою, відновлення функцій природи. У 2012 році світова спільнота у Ріо+20 взяла на озброєння концепцію “зеленої економіки”, і ці ж самі надії покладають на нову ідеологему.

Ми уже позначали вище, що теоретична думка здатна створити будь-яку науку за однієї умови, якщо вона теоретично обґрунтує специфіку власного предмета дослідження. І чим ґрунтовніше вона це зробить, тим результативнішими будуть її здобутки.

Якими шляхами треба рухатись далі, щоб на основі викладеного тут матеріалу сприяти теоретичній роботі у цьому напрямі? Для демонстрації значення, глибини і змісту аналітичної роботи, виконаної нами для створення філософської основи, тепер уже не вимог, відтворимо обсяг і алгоритм теоретичного аспекту створення загальної теорії управління технічними, біологічними і соціальними системами. Нагадаємо, що наукова теорія управління - логічно взаємопов’язана система понять і тверджень про властивості, стосунки і закони певної множини об’єктів - організаційних процесів, що ідеалізуються.

Мета наукової теорії - введення таких базових ідеальних об’єктів і тверджень про їх властивості і стосунки (законів, принципів), щоб потім чисто логічно вивести (побудувати) з них максимально велику кількість наслідків, які при підборі певної емпіричної інтерпретації максимально адекватно відповідали б спостережуваним даним про реальну сферу організаційної взаємодії людей і об’єктів між собою.

Схема співвідношення форм наукового пізнання:

Факт > Проблема > Ідея > Парадигма > Концепція > Гіпотеза > Теорія.

Факт - достовірне емпіричне знання про подію, що сталася. Але факт констатує, а не розкриває суть. Факт складається із наступних стадій: а) дані спостережень; б) очищення (обробка) цих спостережень; в) інтерпретація очищених даних.

Проблема - “знання про незнання”, факт недостатності знання. Її не можна пояснити вже існуючими знаннями.

Ідея - парадигма - концепція - етапи накопичення знань, сукупності ідей про явище, інакше - це форми визрівання теорії.

Гіпотеза стає теорією, коли передбачає раніше небачені явища, що згодом підтверджуються практикою. Гіпотеза - нове обґрунтоване знання, що покликане пояснити виникле протиріччя. Є системним, обґрунтованим, але ще вірогідне, недостовірне. Перетворення гіпотези на теорію не міняє змісту гіпотези, бо розвинена, обґрунтована гіпотеза є складною, розгорнутою системою знань.

Теорія управління - вища форма наукового пізнання сфери управління. Це достовірне, системне знання, що розкриває суть феномена управління. Як система знань теорія управління має складну структуру. Основним структурним компонентом теорії є теоретична модель, тобто система абстрактних об’єктів - процесів організаційної взаємодії, відносно яких будуються усі висловлювання теорії. Ця теоретична модель складним чином має бути пов’язана з математичним апаратом теорії.

Етапи формування наукової теорії управління, яким ми наразі створюємо філософську основу, наступні: а) початковий пункт руху думки - емпіричний об’єкт, його певні властивості і стосунки; б) сам уявний рух полягає в кількісному посиленні міри інтенсивності “спостережуваної” властивості до максимально можливого граничного значення; в) внаслідок такої, здавалося б, чисто кількісної зміни, мислення створює якісно новий (чисто уявний) об’єкт - модель ідеального управління, що має властивості, які вже принципово не можна спостерігати (організаційна свідомість і організаційне буття).

За А. Ейнштейном, існує 2 способи обґрунтування об’єктивного характеру наукової теорії, йдеться про управління: зовнішнє виправдання наукової теорії - вимога її практичної корисності, зокрема, можливості її емпіричного застосування. Це прагматична оцінка її цінності і водночас своєрідне обмеження абсолютної свободи розуму; внутрішнє виправдання наукової теорії - здатність бути засобом внутрішнього вдосконалення, логічної гармонізації і зростання теоретичного світу, ефективного рішення наявних теоретичних проблем і постановки нових.

Об’єкт теорії наукової теорії управління, що ідеалізується, служить для теоретичної інтерпретації її початкових понять і принципів. Поняття і затвердження наукової теорії, мають тільки те значення, яке надає їм об’єкт, що ідеалізується. У початковий базис наукова теорія включає також певну логіку - набір правил виведення і математичний апарат.

Різноманіттю форм ідеалізації і відповідно типів об’єктів, що ідеалізуються, відповідає і різноманіття видів (типів) теорій, які можуть бути класифіковані за різними підставами (критеріями). Залежно від цього у сфері управління можуть бути виділені теорії: феноменологічні і нефеноменологічні.

Спочатку, як правило, створюються описові (феноменологічні) теорії, що дають лише систематичний опис і класифікацію досліджуваних об’єктів - організаційних процесів. Вони не вникають глибоко у внутрішні механізми. Такі теорії не аналізують природу досліджуваних явищ, а тому не використовують скільки- небудь складні абстрактні об’єкти, хоча, зрозуміло, певною мірою схематизують і будують певні ідеалізації сфери явищ, що вивчається. Працюючи над предметом цього дослідження, ми також виконуємо операцію схематизації і доводимо сферу управління до стану евристичної моделі.

Насамперед, феноменологічні теорії вирішують задачу впорядковування і первинного узагальнення фактів, що відносяться до них. Вони формулюються в звичайних природних (можна сказати професійного сленгу менеджерів) мовах із залученням спеціальної термінології відповідної галузі знання і мають переважно якісний характер. З феноменологічними теоріями дослідники стикаються, як правило, на перших щаблях розвитку будь-якої науки, коли відбувається накопичення, систематизація і узагальнення фактологічного емпіричного матеріалу. Такі теорії - цілком закономірне явище в процесі наукового пізнання. І галузь управління тут не виняток.

З розвитком наукового пізнання теорії феноменологічного типу поступаються нефеноменологічним (пояснювальним) теоріям. Вони не лише відображають істотні зв’язки між явищами - у нашому випадку - це управління технічними, біологічними і соціальними системами - і їх властивостями, але і розкривають глибинний внутрішній механізм явищ, що вивчаються, і процесів, їх необхідні взаємозв’язки, істотні стосунки, тобто їх закони. Але це вже не емпіричні, а теоретичні закони, які формулюються не безпосередньо на основі вивчення дослідних даних, а шляхом певних розумових дій з абстрактними об’єктами, що ідеалізуються. Саме у наявності подібної теорії управління бачать істотну ознаку зрілості науки кібернетики: дисципліна може вважатися достовірно науковою тільки тоді, коли у неї з’являються пояснювальні теорії.

Виявлення передбачених науковою теорією фактів служить підтвердженням її плідності і істинності. Розбіжність між теорією і фактами або виявлення внутрішніх протиріч в теорії дає імпульс до її зміни, до зміцнення її об’єкта, що ідеалізується, до перегляду, зміни її окремих положень, допоміжних гіпотез і т. ін. В окремих випадках ці розбіжності приводять учених до відмови від теорії і до заміни її новою теорією.

Зазвичай, серед положень теорії виділяють основні тези і категорії понять, щодо яких інші твердження і поняття є або логічними похідними (виводяться з них), або їх уточненнями і доповненнями. І серед термінів теорії управління мають виділятися специфічні терміни (пов’язані з її предметом), причому деякі з них виконують роль ключових понять (іноді їх називають центральними категоріями цієї теорії), а інші або визначаються з їх допомогою, або вводяться для уточнення і доповнення системи понять цієї теорії.

З-поміж менеджерів-практиків, і навіть теоретиків управління, особливо соціального управління, поширена думка, що таку інтеграцію здійснити неможливо і таку наукову теорію управління - не створити. Щоправда, дослідники, які працюють у сфері технічного управління, насамперед математики, мають діаметрально протилежну думку. Звідси й походить технократизм і войовничий раціоналізм.

Якщо взяти до уваги зміст трьох дискурсів, притаманних управлінню технічними, біологічними і соціальними системами, то здається, що звести їх до однієї основи принципово неможливо. Мабуть, саме ця обставина породила невіру серед дослідників у можливість створення загальної теорії управління технічними, біологічними і соціальними системами. Як приклад, тут можна навести позицію відомого автора багатьох книг з менеджменту П. Друкера, якому належить твердження, що “менеджмент ніколи не стане точною наукою”, залишаючись за природою своєю не мистецтвом і навіть не професією, але практикою [576]. Як заперечення цій тезі виникла і стало функціонує математична школа в управлінні [103, с. 12].

Аналогічну позицію займає й багато інших дослідників, вважаючи, що при такому великому розходженні дискурсів, їх не можливо привести до одного знаменника і створити органічну теорію управління технічними, біологічними і соціальними системами. Так, наприклад, Л. Бессонова пише: “Хоча вислів “філософія управління” зустрічається в літературі, не можна вважати, що ця дисципліна відбулася” [44]. Авторка пояснює, чому саме це неможливо. Вона вважає, що “пошук єдиних філософських підстав менеджменту не приводить до позитивних результатів, зокрема тому, що “філософія прагматизму і емпіризму, покладена у фундамент американських теорій і концепцій менеджменту, звужує можливості створення методологічної основи для розробки загальної теорії. Європейська ж наука, що має сильнішу філософську позицію, не має такого багатого емпіричного досвіду в сфері менеджменту, як США” [44].

Близька позиція і у О. Тихонова, автора прекрасної праці “Социология управления”. “Склався, - пише він, - величезний ринок рекомендацій практикам, як їм краще всього і ефективніше вести свою справу. Одна “панацея” конкурує з іншою, а тим часом в науці немає згоди відносно природи і функцій управління, його відмітних ознак і якостей. Ми бачимо причину цієї кризи в недостатньо глибокому теоретико-методологічному розгляді не просто проблем підвищення ефективності управлінської дії, як це традиційно робиться в менеджменті, а самого управління як проблемного об’єкта у зв’язку з його неоднозначною і більш фундаментальною роллю в трансформаціях сучасного суспільства. Треба визнати, що, незважаючи на домагання “наукового менеджменту, системного аналізу, кібернетики і синергетики на роль теорії управління, наука так і не має в розпорядженні теоретично розгорнутої феноменології управління, уявлення про закономірності його породження, будови, функціонування і розвитку” [477, с. 32, 33, 122].

Причина появи таких думок і висновків полягає у тому, що ми спершу абсолютизували управління технічними системами і зайшли у глухий кут, а сьогодні кинулись у протилежний бік і абсолютизуємо управління виробництвом, державою і суспільством, а людину - покинули. Як слушно зазначає Г. Мінцберг, “наші машини і механізми..., наші соціальні системи, і особливо наші організації - притупили наші почуття і розум, позбавили здатності мислити інтуїтивно і дедалі більше ускладнюють завдання правильного способу вирішення наявних проблем. Словом, наше суспільство стало некерованим саме в результаті управління” [309, с. 390].

Чи справедливі докори на адресу теорії менеджменту? Варто ще розібратися, чи дійсно практикам управління бракує власних теоретичних концептуалізацій, чи так їм потрібні ще і філософські уявлення про управління?

Якщо ми проаналізуємо теоретичні уявлення теорії менеджменту, то зможемо помітити, що, по-перше, вони адресовані практикам управління (а ті не з чуток знають, що таке управління), по-друге, - не претендують на філософське осмислення (тут немає загальних понять управління, які задають реальність і потім конкретизуються, примушуючи практиків йти за ідеальними уявленнями управління), по-третє, теоретичні уявлення менеджменту явно розширюють бачення практиків за рахунок аналізу нових кейсів, схематизацій і осмислень управлінського досвіду.

Інша справа, що, як вірно зауважує професор Дейл Е. Занд, більшість теорій менеджменту “застосовна для вирішення вузького кола практичних проблем, пояснюючи якусь частину реальності. Як тільки ви виходите за ці вузькі рамки, теорія або не працює, або може дати спотворені результати” [Цит. за: 477, с. 122]. На думку В. Розіна, “теорії менеджменту не претендують на великі узагальнення. Іншими словами, це рефлексія управління, але не філософська, а швидше методичного (методологічного) характеру” [408, с. 171].

Тож, як бачимо, формалізувати філософські засади наукової теорії управління - це одна справа, а створити її, загальну теорію управління технічними, біологічними і соціальними системами, - це зовсім інша справа, але її реалізувати без філософського обґрунтування принципово неможливо.