§ 4. Забезпечення таємниці всиновлення

Як відомо, метою всиновлення є встановлення сімейних від­носин, а кожна сім'я потребує захисту. Тому в більшості випадків необхідним є збереження таємниці всиновлення. Поняття таєм­ниці всиновлення нерозривно пов'язане із самим поняттям «таєм­ниця», під якою розуміють відомості й факти, у розголошенні яких усиновлювач не зацікавлений саме через те, що вони безпосеред­ньо стосуються прав або благ, якими він дорожить.

Стаття 7 Конвенції про права дитини проголошує, що кожна дитина, наскільки це можливо, має право знати своїх батьків. При цьому вимога «наскільки можливо» трактується як об’єктивна мо­жливість з'ясувати відомості про батьків. У разі ж усиновлення у більшості випадків батьки відомі, а тому збереження таємниці вси­новлення у сімейному законодавстві в цілому суперечить згаданій Конвенції. У зв'язку з цим в юридичній літературі висловлювалася думка, що взагалі суворо зберігати таємницю всиновлення від ди­тини недоцільно¹. Прихильники цієї точки зору пропонують уста­новити умови, які б забезпечували таємницю всиновлення лише як виняток, в окремих випадках, наприклад у разі всиновлення немовлят, оформлення відносин, що склалися у ранньому віці ди­тини або коли збереження таємниці всиновлення як секрету осо­бистого життя осіб є очевидним. І хоча з метою забезпечення інте­ресів дитини у більшості випадків слід створювати впевненість у неї й оточуючих у тому, що особи, які її виховують, є її батьками за походженням, збереження таємниці всиновлення не лише стосов­но дітей, а навіть щодо оточуючих часто є нереальним.

Законодавство деяких країн дотримується кардинально про­тилежної точки зору в тому сенсі, що дитина повинна знати про своє походження, і, відповідно, необхідності зберігати таємницю всиновлення немає. Наприклад, у Великобританії, США та Канаді активно застосовується так зване відкрите всиновлення, коли всиновлені діти від початку знають своє походження, інформовані про те, хто є їхніми біологічними батьками, більш того, останні досить часто беруть посильну участь у житті своїх тепер уже вси­новлених дітей^{[221] [222].}

Однак особливістю всиновлення є саме те, що внаслідок уси­новлення дитина приймається в сім'ю на правах рідного сина чи дочки, і розкриття факту всиновлення дитини може завдати непо­правної шкоди відносинам між усиновлювачем та дитиною. Саме тому збереження в СК України правових гарантій дотримання тає­мниці всиновлення заслуговує всілякої підтримки. Але якщо права та обов'язки всиновлювачів є практично ідентичними батьківським, то

Тема 12. Традиційні форми влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування фактичні відносини, що виникають у процесі всиновлення, не зав­жди нагадують батьківські. У тих випадках, коли дитина вважає всиновлювачів своїми батьками, ці відносини не відрізняються від родинних. Якщо ж дитина знає про те, що всиновлювачі не є її рід­ними батьками, фактичні відносини між ними можуть бути дещо іншими. Зокрема, якщо дитину всиновили у підлітковому віці, при­родно, що вона не може вважати таких усиновлювачів своїми бать­ками. Тому законодавство повинно, з одного боку, шляхом збере­ження таємниці всиновлення забезпечити там, де можливо, ство­рення видимості кровноспорідненої сім'ї, а, з іншого боку, коли від­сутність родинного зв'язку є очевидною, воно не повинно штучно моделювати відносини всиновлення за зразком кровної сім'ї¹.

Таємниця всиновлення повинна зберігатися лише за бажан­ням усиновлювача. Як зазначається в юридичній літературі, обов'яз­ковою ознакою розголошення є відсутність волі всиновлювача на розкриття цієї таємниці, бажання хоча б одного з подружжя всино- влювачів не розголошувати таємницю всиновлення вже виключає правомірність її розкриття^{[223] [224].}

Право на збереження таємниці всиновлення мають як сам усиновлювач, так і всиновлена дитина. Так, особа має право на приховування інформації про її перебування на обліку осіб, які ба­жають усиновити дитину, про пошук дитини для всиновлення, на розгляд справи про всиновлення у закритому судовому засіданні тощо. Згідно із ч. 1 ст. 227 СК України всиновлювач має право при­ховувати факт усиновлення від дитини, яка була ним усиновлена, й вимагати нерозголошення цієї інформації особами, яким стало відомо про неї як до, так і після досягнення дитиною повноліття. Усиновлювач може сам обирати варіант поведінки щодо розголо­шення таємниці перед дитиною: пояснити дитині, що вона всино­влена, або приховувати цей факт.

Усиновлена дитина має право на таємницю факту її всинов­лення, в тому числі і від неї самої. Право на одержання інформації щодо свого всиновлення всиновлена особа має лише після досяг­нення нею 14 років.

Збереження таємниці всиновлення є важливим не лише для всиновлювача й усиновлюваного, а і для їхніх нащадків. Тому в разі розголошення таємниці всиновлення «особа, яка зараз сама є матір'ю чи батьком, та її діти мають підстави вважати порушени­ми свої інтереси»¹.

Збереження таємниці всиновлення стосується як дитини, яку всиновлюють, так і сторонніх осіб. У зв'язку з цим суперечливою видається позиція тих науковців, які вважають за недоцільне збе­реження таємниці всиновлення, якщо вона відома всиновленому^{[225] [226], адже таємниця всиновлення пов'язана з її приховуванням і від оточуючих. Як свідчить практика, досить часто всиновлювачі, які всиновили, наприклад, підлітка, не бажають розголошувати цей факт, оскільки сторонні особи по-різному оцінюють відносини між усиновлювачами та дитиною й можуть негативно на них вплину­ти. До того ж слід ураховувати і моральний фактор: зазвичай ані дитина, ані всиновлювач не зацікавлені в тому, щоб оточуючі зна­ли про факт усиновлення.}

Таким чином, таємницю всиновлення можна зберегти від са­мої дитини у разі всиновлення її у ранньому віці. В інших випадках цей факт приховують від оточуючих.

Відповідно до ч. 3 ст. 227 СК України, якщо всиновлюється дитина, яка не досягла 7 років, службові особи після виявлення її згоди на всиновлення зобов'язані вживати заходів щодо забезпе­чення таємниці всиновлення від самої дитини.

Із метою забезпечення таємниці всиновлення ст. 228 СК зо­бов'язує зберігати таємницю всиновлення осіб, яким у зв'язку з виконанням службових обов'язків стала доступна інформація що­до всиновлення (перебування осіб, які бажають усиновити дитину, на обліку, пошук ними дитини для всиновлення, подання заяви про всиновлення, розгляд справи про всиновлення, здійснення нагляду за дотриманням прав усиновленої дитини тощо), а також інших осіб, яким став відомий факт усиновлення, зокрема і тоді, коли всиновлення для самої дитини не є таємним. У цьому випад­ку до кола осіб, зобов'язаних зберігати таємницю всиновлення, не належать усиновлювачі.

Таємниця всиновлення повинна забезпечуватися й у випадку всиновлення повнолітньої особи.

Відомості про всиновлення видаються судом лише за згодою всиновлювача, крім випадків, коли такі відомості потрібні право­охоронним органам чи суду у зв'язку з цивільною або криміналь­ною справою, яка перебуває в їх провадженні.

Безумовно, про факт усиновлення неминуче стає відомо пев­ному колу осіб: працівникам дитячого закладу, в якому перебува­ла дитина до всиновлення, працівникам органів опіки та піклу­вання, суду, який розглядав справу про всиновлення. Крім того, такі відомості з різних причин можуть бути відомі іншим особам, наприклад родичам, близьким знайомим, сусідам та ін. Звісно, найбільшу передбачливість щодо забезпечення таємниці всинов­лення повинні проявляти службові та посадові особи, які були причетні до всиновлення. Кримінальний кодекс України у ч. 2 ст. 168 встановлює, що за розголошення таємниці всиновлення відповідальність несуть службові особи або працівники медичних закладів, яким відомості про всиновлення стали відомі по службі чи по роботі.

Ще однією гарантією збереження таємниці всиновлення є право всиновлювача бути записаним матір'ю чи батьком дитини.

Особа, яка подала заяву про всиновлення, може проявити ба­жання бути записаною у Книзі реєстрації народжень матір'ю чи ба­тьком дитини або повнолітньої особи. Підставою для запису всино- влювачів батьками дитини є волевиявлення всиновлювачів, які ба­жають переконати оточуючих і всиновленого в тому, що вони вихо­вують рідну дитину. У зв'язку з таким записом виникає, як правило, необхідність здійснити й інші зміни у документах дитини - змінити прізвище, по батькові, а іноді й дату та місце народження дитини.

Оскільки головною метою всиновлення є забезпечення інте­ресів усиновлюваного, важливого значення набуває його ставлен­ня не лише до самого факту всиновлення, а і до запису всиновлю- вача його матір'ю (батьком). У зв'язку з цим ч. 2 ст. 229 СК України встановлює необхідність отримання згоди дитини, яка досягла 7-річного віку, на запис усиновлювача її матір'ю чи батьком. Така згода не вимагається, якщо дитина проживає в сім'ї усиновлюва- чів і вважає їх своїми батьками або за станом здоров'я не може ви­словити свою думку.

Сімейне законодавство України надає особі, яка подала заяву про всиновлення, право змінити відомості про місце й дату наро­дження дитини (ст. 230 СК України). Буквальний аналіз тексту згаданої статті дозволяє дійти висновку, що всиновлювач має право на клопотання про зміну одночасно як дати, так і місця на­родження всиновленого, що видається неправильним, адже право на вибір засобу забезпечення надано саме всиновлювачу, і саме за його клопотанням суд ухвалює рішення про зміну тих чи інших відомостей з метою забезпечення таємниці усиновлення. У зв'язку з цим доцільно тлумачити зміст указаної статті як право всинов- лювача виявити бажання змінити відомості про місце та (або) да­ту народження дитини.

Дата й місце народження людини, нарівні з її прізвищем та ім'ям, є ознаками її індивідуалізації в суспільстві й державі. Із датою та місцем народження пов'язується ціла низка правовідносин.

В юридичній літературі висловлювалася думка про те, що вказівка на справжню дату народження є невід'ємним правом громадянина, і її зміна, навіть незначна, є порушенням цього пра- ва¹. Звісно, кожна особа має право знати дату свого народження, але кожне право містить певний інтерес. І в певних випадках інте­реси носія права можуть конфліктувати між собою. У разі всинов­лення інтерес, пов'язаний із забезпеченням його таємниці, явно превалює над інтересом щодо дати народження. Однак, як слушно зазначалося в юридичній літературі, зміна дати народження ди­тини має застосовуватися у виняткових випадках, оскільки така зміна впливає перш за все на медичні показники дитини. Крім зміненої дати народження, наприклад усиновленого немовляти, усиновлювачі вимушені будуть повідомити медичним працівни­кам ще і справжній вік дитини^{[227] [228].}

Необхідність у зміні місця народження може виникнути, на­приклад, у випадку, якщо всиновлений народився у місцевості, де

Тема 12. Традиційні форми влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування всиновлювачі ніколи не були й не могли бути, і, відповідно, збере­ження відомостей про місце народження може розкрити таємни­цю всиновлення. У подальшому зміна місця народження може бу­ти пов'язана лише з питаннями громадянства тієї чи іншої країни, де законодавство ставить набуття громадянства у залежність від місця народження. Правоутворюючого значення для громадян України вона не має.

Ще одним заходом, покликаним забезпечити таємницю всино­влення, є зміна імені, по батькові та прізвища всиновлюваної дитини.

Як відомо, приналежність особи до певного роду встановлю­ється саме за допомогою імені, по батькові та (особливо) прізвища, яке не лише вказує на генетичний зв'язок із пращурами, націона­льність та генеалогію, але й викликає низку правових наслідків: дозволяє встановити родичів, спадкоємців, спадкодавців тощо, тобто прізвище є постійним нагадуванням дитині про її кровно споріднені зв'язки.

На прохання всиновлювача (усиновлювачів) дитині надається його (їх) прізвище й установлюється по батькові. Цим юридично і фактично по-іншому визначається подальше життя дитини, докуме­нтально припиняється зв'язок із колишніми батьками та родичами, що означає входження всиновленого в родинний союз усиновлювача.

Відмовити всиновлювачеві, який записується матір'ю (бать­ком) усиновленого, у зміні прізвища та по батькові всиновлюваної особи суд не може, і в його рішенні мають бути вказані нові прі­звище та по батькові всиновленого.

Сімейне законодавство України встановлює правило, що для такої зміни потрібна згода дитини. Виняток зроблено лише для випадків, коли дитина живе в сім'ї всиновлювачів і звикла до но­вого імені (абз. 2 ч. 1 ст. 231 СК України).

Слід зазначити, що на відміну від згоди дитини на запис уси- новлювача матір'ю (батьком) дитини, закон не встановлює грани­чного віку, з якого дитина повинна надавати згоду на зміну її іме­ні. Тому під час вирішення цього питання суд зобов'язаний урахо­вувати думку дитини, якщо вона може висловити своє ставлення до такої зміни.

Частина 3 ст. 231 СК України встановлює правило, що в разі всиновлення повнолітньої особи її прізвище, ім'я та по батькові можуть бути змінені у зв'язку з усиновленням за заявою всинов- лювача й усиновленої особи.

Сприяють забезпеченню збереження таємниці всиновлення і вимоги щодо вікової різниці між усиновлювачем й усиновлюваною

ним дитиною. Навіть за відсутності необхідності у збереженні та­ємниці всиновлення така різниця є бажаною для створення в ото­чуючих уяви про кровні зв'язки з дитиною.