<<
>>

§ 3. Соціальне партнерство

Соціальне партнерство — це добровільна, основана на незалежності та рівноправності сторін, взаємодія (діалог, переговори) об'єднань працівників, роботодавців, а в окремих випадках і держави під час розробки, прийняття, зміни та застосування соціально-трудових норм.

Головною функцією системи соціального партнерства є недопущення руйнівних страйків та створення умов для динамічного розвитку виробництва та забезпечення належного рівня доходів найманих працівників.

Основою соціального партнерства є принцип співробітництва між роботодавцями і найманими працівниками, який реалізується у формі ведення переговорів, укладенні колективних договорів, узгодженні проектів нормативно- правових актів, консультацій під час ухвалення рішень між суб’єктами соціального партнерства на всіх рівнях (національному, регіональному, галузевому та місцевому).

До сфери соціального партнерства входять питання:

1) досягнення консенсусу з питань забезпечення зайнятості;

2) створення додаткових робочих місць;

3) застосування найманої праці з дотриманням вимог тех-ніки безпеки та охорони здоров’я, питання оплати праці, прав працівників на своєчасне отримання заробітної плати;

4) забезпечення нормального режиму праці та відпочинку;

5) забезпечення права працівників на участь в управлінні працею на підприємстві.

Основними завданнями системи соціального партнерства в Україні є:

1) подолання монополії у розподілі створеного продукту шляхом залучення всіх суб’єктів суспільних відносин до управління виробництвом;

2) підвищення мотивації до праці з метою забезпечення високих результатів роботи, що сприятиме зростанню рівня життя в країні;

3) усунення чинників соціальної напруги у суспільстві та зменшення на цій основі негативних економічних наслідків.

Змістом соціального партнерства є: домовленість із питань забезпечення зайнятості та створення додаткових робочих місць; створення безпечних умов праці й охорони здоров'я працівників; дотримання законодавства про оплату праці та соціального захисту працюючих у межах, не нижчих, ніж установлено законом тощо.

Колективний договір є результатом соціального партнерства та діалогу між суб’єктами трудових відносин на локальному рівні, в якому закріплюються зобов’язання сторін щодо вирішення питань, зокрема, у сфері виробництва і зайнятості, оплати і охорони праці, режиму праці і відпочинку, надання соціальних гарантій і пільг тощо.

Законодавство не містить поняття колективного договору, але положення Закону України «Про колективні договори і угоди» та КЗпП України дають підстави визначити колективний договір як угоду, яка укладається між власником або уповноваженим органом (особою) і одним або кількома профспілковими чи іншими уповноваженими на представництво трудовим колективом органами, а у разі відсутності таких органів — представниками працівників, обраними та уповноваженими трудовим колективом.

Метою колективного договору є: поліпшення виробничо-господарської діяльності підприємства; підвищення його рентабельності і якості продукції, що випускається; забезпечення працівникам можливості брати участь в управлінні виробництвом; удосконалення винагороди за працю, підвищення рівня охорони праці, матеріально-побутового та культурного обслуговування працюючих.

Оскільки колективний договір укладається для узгодження інтересів працівників, з одного боку, та роботодавця - з іншого, то під час переговорів сторони на основі чинного законодавства беруть на себе певні зобов’язання з метою регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин.

Колективний договір укладається на підприємствах, в установах та організаціях незалежно від форм власності і господарювання, які використовують найману працю і мають права юридичної особи. Усі працюючі, а також щойно прийняті на підприємство працівники повинні бути ознайомлені з колективним договором роботодавцем.

Сторонами колективного договору виступають: з одного боку - власник або уповноважений ним орган (особа); з другого боку - первинна профспілкова організація, яка діє відповідно до свого статуту, а в разі її відсутності - представника, обраного на загальних зборах найманих працівників або уповноважених ними органів.

На практиці, як правило, сторонами колективного договору є: зі сторони власника - уповноважена власником посадова особа (керівник підприємства); зі сторони найманих працівників - первинна профспілкова організація в особі виборного органу (профспілкового комітету).

Предметом колективного договору є сфера застосування праці та відтворення робочої сили.

Змістом колективного договору є узгоджені сторонами умови, спрямовані на врегулювання соціально-трудових відносин на підприємствах, в установах та організаціях незалежно від форм власності. Ці умови визначають права і обов’язки сторін, а також відповідальність за їх порушення: зміни в організації виробництва і праці; забезпечення продуктивної зайнятості; нормування і оплати праці, встановлення форм, системи, розмірів заробітної плати та інших видів трудових виплат (доплат, надбавок, премій та ін.); встановлення гарантій, компенсацій, пільг; участі трудового колективу у формуванні, розподілі і використанні прибутку підприємства, установи, організації (якщо це передбачено статутом); режиму роботи, тривалості робочого часу і відпочинку; умов і охорони праці; забезпечення житлово-побутового, культурного, медичного обслуговування, організації оздоровлення і відпочинку працівників; гарантій діяльності профспілкової чи інших представницьких організацій працівників; умов регулювання фондів оплати праці та встановлення міжкваліфікаційних (міжпосадових) співвідношень в оплаті праці.

Умови, що становлять зміст колективного договору, поділяються на такі види:

- інформативні, які містять норми здебільшого централізованого законодавства, угод більш вищого рівня регулювання з питань оплати праці, робочого часу і часу відпочинку, охорони праці тощо;

- зобов’язальні, які містять взаємні зобов’язання сторін. Виходячи із загальних засад договірного регулювання, ця частина колективного договору є основною і визначальною в забезпеченні взаємних прав і обов’язків учасників договору;

- нормативні, в яких сторони на виробничому рівні встановлюють локальні норми права, що регулюють умови праці.

До них належать умови, якими встановлюються тарифні ставки, посадові оклади, розміри та умови доплат і надбавок до заробітної плати, розміри і умови виплати премій тощо.

Сторони самостійно визначають структуру колективного договору, враховуючи особливості діяльності підприємства, установи, організації.

До колективного договору можуть долучатися додатки, переліки, положення, які уточнюють і конкретизують його положення і, як правило, мають нормативний характер.

До колективних договорів забороняється включати умови, що погіршують, порівняно з чинним законодавством, становище працівників. Такі умови визнаються недійсними.

Колективним договором для працівників підприємства можуть встановлюватися додаткові, порівняно з чинним законодавством, гарантії, соціально-побутові пільги. Невиконання зобов’язань за колективним договором може бути захищено в судовому порядку.

В свою чергу, угода - це правовий акт, що регулює соціально-трудові відносини між працівниками та роботодавцями; вона укладається на національному, галузевому та територіальному рівнях на двосторонній або тристоронній основі.

Ст. 2 Закону України «Про колективні договори і угоди» закріплює такі види колективних угод:

- генеральна угода, що укладається на національному рівні;

- галузеві (міжгалузеві) угоди, що укладаються на галузевому рівні;

- територіальні угоди, що укладаються на територіальному рівні.

Змістом колективних угод є взаємні зобов’язання сторін.

Галузеві (міжгалузеві) і територіальні угоди підлягають повідомній реєстрації в установленому порядку центральним органом виконавчої влади у сфері соціальної політики, а колективні договори і територіальні угоди іншого рівня - місцевими органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування. Порядок повідомної реєстрації галузевих (міжгалузевих) і територіальних угод, колективних договорів затверджується Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до ст. 9 Закону України «Про колективні договори і угоди» положення колективного договору поширюються на всіх працівників підприємств незалежно від того, чи є вони членами профспілки, і є обов’язковими як для роботодавця, так і для працівників підприємства.

Положення генеральної, галузевої (міжгалузевої), територіальної угод діють безпосередньо і є обов’язковими для всіх суб’єктів, що перебувають у сфері дії сторін, які підписали угоду.

Колективний договір (угода) набирають чинності з дня їх підписання представниками сторін або з дня, зазначеного у колективному договорі (угоді).

Після закінчення строку дії колективний договір (угода) продовжує діяти до того часу, поки сторони не укладуть новий або не переглянуть чинний, якщо інше не передбачено договором, угодою.

Строк чинності колективного договору (угоди) законодавство не встановлює. Він визначається угодою сторін. Як правило, колективні договори укладаються на строк від одного до трьох років.

Протягом терміну їх дії до колективного договору можуть вноситися зміни і доповнення, але тільки за взаємною згодою сторін і в порядку, визначеному колективним договором.

Контроль за виконанням колективного договору (угоди) проводиться безпосередньо сторонами, що їх уклали, чи уповноваженими ними представниками. Для ефективного здійснення контролю сторони зобов’язані надавати необхідну для цього наявну інформацію. Сторони, що підписали колективний договір (угоду), щорічно в строки, передбачені колективним договором (угодою), звітують про їх виконання.

Чинним законодавством встановлена відповідальність: за ухилення від участі в переговорах; за порушення й невиконання колективного договору, угоди; за ненадання інформації, необхідної для колективних переговорів і здійснення контролю.

<< | >>
Источник: Правознавство : навч. посіб. / М. М. Пендюра, О. Я. Лапка, А. Л. Калінюк та ін. - К. : 7БЦ,2022. - 548 с.. 2022

Еще по теме § 3. Соціальне партнерство:

  1. § 3. Соціальна, правова держава: поняття та ознаки
  2. § 8. Соціальні регулятори сімейних відносин. Роль звичаїв у регулюванні сімейних відносин
  3. § 18. Правова поведінка: поняття та види
  4. § 10. Функції права: поняття та види
  5. Тема 12. Сімейно-правова відповідальність
  6. § 8. Право: походження та його сутність
  7. § 1. Поняття, види та значення форм улаштування дітей, позбавлених батьківського піклування
  8. 3. Проблемы торговли и ВЭД зарубежных партнеров с Россией.
  9. Приложения
  10. Бухгалтерское дело в коммерческих организациях
  11. ЗМІСТ
  12. Інституалізація процесу адаптації українського законодавства до права Європейського Союзу
  13. § 3. Конституційний лад та народовладдя в Україні
  14. ВСТУП
  15. Тести для самоконтролю
  16. ПЕРЕДМОВА