§ 5. Добровільне виконання батьками обов'язку утримувати дитину

Батьки зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про здо­ров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Вико­нання цього обов'язку є неможливим без матеріальних витрат, тому закон покладає на батьків також обов'язок по утриманню своєї дитини.

Підставою виникнення обов'язку по утриманню є походжен­ня дітей від певних батьків. Аліментний обов'язок матері щодо дитини, яку вона народила, виникає на підставі факту кровного споріднення з нею, зареєстрованого у встановленому законом по­рядку. Аліментний обов'язок батька виникає щодо дитини, наро­дженої матір'ю, яка перебуває з ним у шлюбі, а також дитини, що­до якої батьківство було встановлено у добровільному чи судовому порядку. Якщо кровне споріднення з батьком не було встановлене у передбаченому законом порядку, дитина юридично перебуває у кровному спорідненні лише з матір'ю й має право отримувати аліменти тільки від неї.

Уповноваженою особою в аліментному зобов'язанні є, як пра­вило, неповнолітня дитина. У деяких випадках нею можуть бути і повнолітні дочка чи син. Зобов’язаними особами є батьки дитини.

Обов'язок з утримання відрізняється особистим характером. Особа, уповноважена на висунення вимог про сплату аліментів, не має права віддавати цю вимогу іншій особі. Не допускається і пе­реведення боргу за цим зобов'язанням на іншу особу. Аліментний обов'язок не переходить у спадщину. Не переходить у спадщину і право на отримання аліментів.

Аліментні правовідносини мають триваючий характер. Про­те вони можуть обмежуватися певним строком - аліменти стягу­ються до досягнення дитиною повноліття. Їх сплата автоматично припиняється, тільки-но дитині виповнюється 18 років. Якщо уповноважена на отримання аліментів особа є повнолітньою, то обов'язок батьків по її утриманню може тривати до тих пір, доки вона є непрацездатною та (або) потребує утримання.

Обов'язок батьків надавати утримання своїм дітям є безумов­ним.

Аліментні зобов'язання є безоплатними, їх не можна повер­нути навіть у тому разі, якщо вони були стягнуті помилково. Взає­мний характер цих зобов'язань (коли на дітей покладається обов'язок по утриманню своїх непрацездатних батьків, які потре­бують матеріальної допомоги) не робить їх відплатними.

Обов'язок по утриманню дитини та повнолітніх дочки чи си­на покладається на кожного з батьків рівною мірою. Тому алімен­ти можуть стягуватись як з батька, так і з матері, а також з них обох одночасно.

У більшості випадків батьки добровільно надають утримання своїм дітям. Якщо цей обов'язок добровільно батьками не виконується, аліменти стягуються з них у примусовому порядку на підставі рі­шення суду.

Під добровільним виконанням батьками обов'язку утримува­ти дитину розуміється належне забезпечення потреб дитини пев­ного віку в їжі, одязі, житлі, книжках тощо без державного примусу, тобто утримання, яке зазвичай надається під час проживання од­нією сім'єю батьків і дітей.

Якщо батьки дитини проживають окремо, за їх спільною до­мовленістю той із них, хто проживає окремо від дитини, може бра­ти участь в її утриманні в натуральній та (або) грошовій формі. В останньому випадку один із батьків може подати заяву за місцем роботи, місцем виплати пенсії чи стипендії про відрахування алі­ментів на дитину з його заробітної плати, пенсії чи стипендії у розмірі та на строк, визначені у цій заяві (ч. 1 ст. 187 СК України). Як уявляється, в такий спосіб добровільно виконати свій обов'язок по утриманню дитини можна і тоді, коли батько, який проживає разом із дитиною, з якихось причин не бажає отримувати будь-якої допомоги (аліментів) від іншого з батьків. Мета такого порядку сплати аліментів полягає у наданні можливості аліментнозобов'я- заній особі уникнути стягнення аліментів у примусовому порядку.

Однак існує проблема відмови у прийнятті такої заяви адмі­ністрацією певної установи. В юридичній літературі було вислов­лено думку, що оскільки сімейне законодавство не передбачає відповідальності за відмову підприємства прийняти таку заяву й здійснювати відповідні відрахування, то можна презюмувати, що така відмова не буде неправомірною¹. Така ситуація може мати місце тільки в тому випадку, коли особа, котра подає заяву, не за­значить у ній строк, з якого слід починати здійснювати відраху­вання, розмір аліментів, інформацію про отримувача аліментів або не зазначить обов'язкових реквізитів заяви (дата, підпис тощо). В іншому випадку відмова є безпідставною.

У заяві про сплату аліментів платник на власний розсуд ви­значає періодичність виплат та суму аліментів. Закон не містить обмежень щодо мінімального та максимального розмірів алімен­тів, сплачуваних за такою заявою. Бухгалтеру слід утримувати су­му, зазначену в заяві, навіть якщо вона менша за мінімальний розмір аліментів, передбачений законодавством, крім випадків, коли в заяві буде зроблено застереження, що, наприклад, «розмір утримання не повинен бути меншим за установлений законодав­ством мінімальний рівень»^{[189] [190].}

Також на підставі заяви одного з батьків аліменти можуть бути відраховані і тоді, коли загальна сума, яка підлягає відраху­ванню на підставі заяви та виконавчих документів, перевищує половину заробітної плати, пенсії чи стипендії, а також якщо з нього вже стягуються аліменти на іншу особу (ч. 3 ст. 187 СК України).

На підставі заяви одного з батьків аліменти відраховуються не пізніше триденного строку від дня, встановленого для виплати заробітної плати, пенсії чи стипендії.

Платник має право відкликати подану ним заяву й таким чи­ном не сплачувати аліменти у зазначений спосіб. Такі розпорядчі дії особи є обов’язковими для органу, що здійснює утримання, то­му подальші відрахування мають бути припинені.