§ 7. Примусове виконання батьками обов'язку утримувати дитину

Обов'язком батьків є турбота про свою дитину, її виховання, розвиток та становлення як особистості. Це нерозривно пов'язано з наданням матеріальної допомоги дітям, які не досягли повноліт­тя, повнолітнім непрацездатним дітям та повнолітнім дітям, які продовжують навчання.

У ст. 8 закону України «Про охорону дитинства» зазначається, що кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізи­чного, інтелектуального, морального, культурного, духовного та соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.

Згідно зі ст. 51 Конституції України батьки зобов'язані утри­мувати дітей до їх повноліття. У державі діє механізм, що гарантує можливість реалізації права на матеріальну підтримку з боку ба­тьків, які не виконують своїх обов'язків.

Обов'язок батьків з утримання дітей виникає з моменту на­родження дитини й триває до моменту досягнення особою повно­ліття незалежно від бажання учасників цих правовідносин. Зако­нодавство зобов'язує батьків надавати кошти для нормального існування дитини.

В юридичній літературі висловлювалися думки, що батьки зо­бов'язані утримувати своїх дітей, які не досягли повноліття, неза­лежно від свого матеріального становища та умов життя, а також від того, чи є батьківське утримання єдиним джерелом існування дітей, чи діти мають й інші кошти, у тому числі й особисті заробітки.

Згідно з ч. 1 ст. 193 СК України влаштування дитини до за­кладу охорони здоров'я, навчального або іншого закладу не при­пиняє стягнення аліментів на користь того з батьків, з яким до цього проживала дитина, якщо вони витрачаються за цільовим призначенням. Аналізуючи зазначену норму, можна дійти виснов­ку, що законодавець не виключає можливості стягнення аліментів навіть у тому випадку, коли дитина перебуває на повному держа­вному утриманні.

Якщо батьки не беруть участі в утриманні дитини, влаштова­ної до державного або комунального закладу охорони здоров'я, навчального або іншого закладів, аліменти на дитину можуть бути стягнуті з них на загальних підставах (ч. 2 ст. 193 СК України).

У разі невиконання кимось із батьків свого обов'язку з утри­мання дитини в добровільному порядку він може бути примуше­ний до цього за рішенням суду.

За рішенням суду аліменти на дитину присуджуються у част­ці від доходу її матері чи батька та (або) у твердій грошовій сумі.

Мінімальний розмір аліментів на 1 дитину не може бути меншим, ніж 30 відсотків прожиткового мінімуму для дитини від­повідного віку, за винятком випадків стягнення аліментів у твер­дій грошовій сумі. Якщо розмір аліментів, визначений судом у твердій грошовій сумі, менше мінімального розміру, то дитині призначається відповідно до закону державна допомога в розмірі різниці між визначеним розміром аліментів і 30 відсотками про­житкового мінімуму для дитини відповідного віку.

Найбільш поширеним способом виконання аліментного обов'язку є сплата аліментів у частці від доходу зобов’язаної особи. Стягнення аліментів у частках від заробітку батьків має на меті найповніше врахувати інтереси дитини, забезпечити її не лише засобами до існування, але й зберегти, по змозі, той рівень життя, що вона мала б за умови спільного проживання з обома ба­тьками. Цей спосіб зручний і для батьків, бо звільняє їх від необ­хідності щоразу звертатися до суду з вимогою про зменшення або збільшення розміру аліментів у разі зміни доходів відповідача^[195].

Однак стягнення аліментів у частці від доходу можливе лише в тому випадку, якщо відповідач має стабільний заробіток і немає підстав вважати, що найближчим часом він може змінитися.

Частка заробітку (доходу) матері чи батька, яка стягува­тиметься як аліменти на дитину, визначається судом (ч. 1 ст. 183 СК України). Таким чином, законодавець відступив від фіксування розміру часток у разі стягнення аліментів на дітей, яке було пе­редбачене в раніше чинному законодавстві. Так, у ст. 82 Кодексу про шлюб та сім'ю України (1969 р.), що втратив чинність із на­бранням чинності Сімейним кодексом України (2002 р.), зазнача­лося, що аліменти на неповнолітніх дітей з їхніх батьків стягують­ся в розмірі: на 2 дитину - чверті, на 2 дітей - третини, на 3 і біль­ше дітей - половини заробітку (доходу) батьків. Тому сьогодні су­ди присуджують аліменти в певній частці від заробітку (доходу), керуючись виключно внутрішнім переконанням.

Сімейним законодавством не встановлюється максималь­ний розмір аліментів, що стягуються за рішенням суду, але в ст. 70 закону України «Про виконавче провадження» передбача­ється, що розмір відрахувань із заробітної плати в разі стягнення аліментів - 50 відсотків. Виходячи з цього, максимальний розмір аліментів на дітей за рішенням суду може дорівнювати зазначеній вище сумі.

Якщо стягуються аліменти на двох і більше дітей, суд ви­значає єдину частку від заробітку (доходу) матері чи батька на їх утримання, яка буде стягуватися до досягнення найстаршою ди­тиною повноліття. Якщо після досягнення повноліття найстар­шою дитиною ніхто з батьків не звернувся до суду з позовом про визначення розміру аліментів на інших дітей, аліменти стягують­ся за вирахуванням тієї рівної частки, що припадала на дитину, яка досягла повноліття (ст. 183 СК України).

Згідно з ч. 1 ст. 184 СК України в разі, якщо платник аліментів має нерегулярний, мінливий дохід, частину доходу одержує в на­турі, а також за наявності інших обставин, що мають істотне зна­чення, суд за заявою платника або одержувача може визначити розмір аліментів у твердій грошовій сумі.

Якщо розмір аліментів, визначений судом у твердій грошовій сумі, менше мінімального розміру, передбаченого ст. 182 СК Укра­їни, то дитині призначається відповідно до закону державна до­помога в розмірі різниці між визначеним розміром аліментів і 30 відсотками прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку (ч. 3 ст. 184 СК України). Таким чином, законодавець поставив у нерівне становище платників аліментів у частках від заробітку (доходу) й тих, котрі їх сплачуватимуть у твердій грошовій сумі. Однак правових підстав для такого неоднакового підходу до різ­них категорій платників аліментів немає. Якщо присуджувати аліменти нижче встановленого мінімального розміру, то останній взагалі втратить своє юридичне значення. Мінімальний розмір аліментів є тією абсолютною величиною, яка не може бути зміне­на, незважаючи на різноманітні чинники.

Під час визначення розміру аліментів суд має враховувати стан здоров'я та матеріальне становище дитини й платника алі­ментів, наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездат­них чоловіка, дружини, батьків, дочки чи сина та інші обставини, що мають істотне значення (ч. 1 ст. 182 СК України).

Порядок стягнення аліментів з осіб, які виїжджають за кордон на постійне проживання, міститься у ст. 181 СК України, а постано­вою Кабінету Міністрів України від 19.08.2002 № 1203 затверджено Порядок стягнення аліментів на дитину (дітей) у разі виїзду одного з батьків для постійного проживання в іноземній державі, з якою не укладено договір про надання правової допомоги.

Якщо місце проживання чи перебування батьків невідоме, або якщо вони ухиляються від сплати аліментів чи не мають мож­ливості утримувати дитину, їй призначається тимчасова державна допомога, яка не може бути меншою ніж 30 відсотків прожитково­го мінімуму для дитини відповідного віку. Виплата тимчасової державної допомоги здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України.

У сімейному законодавстві передбачається можливість зві­льнення батьків від обов’язку утримувати дитину, якщо дохід дитини набагато перевищує дохід кожного з них і забезпечує по­вністю її потреби (ч. 1 ст. 188 СК України). Такий підхід є правиль­ним, оскільки аліментний обов'язок покладається на батьків у зв'язку з неможливістю дитини утримувати себе самостійно. Якщо особа, яка не досягла повноліття, працює й отримує достатні кошти для життя, батьки, заробіток яких є нижчим, мають звільнятися від обов'язку по утриманню дитини. Але слід пам'ятати, що батьки можуть бути звільнені від обов'язку утримувати дитину тільки за рішенням суду. Якщо дитина перестала отримувати дохід або її дохід зменшився, зацікавлена особа вправі звернутися до суду з позовом про стягнення аліментів (ч. 2 ст. 188 СК України).

Та обставина, що неповнолітня особа може укласти шлюб (ст. 22, 23 СК України), не звільняє батьків від аліментного обов'язку щодо неї. У п. 15 постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 від 15.05.2006 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьків­ства, материнства та стягнення аліментів» наголошено, що під час вирішення спору про стягнення аліментів на неповнолітню дити­ну судам необхідно враховувати, що укладення нею шлюбу не припиняє передбаченого законом обов'язку утримувати її до дося­гнення повноліття.

У чинному законодавстві не передбачається як обов'язкова умова для стягнення аліментів розірвання шлюбу між батьками дитини. Якщо чоловік і жінка не бажають розривати шлюб, однак один із них вважає, що з боку другого з батьків надається недоста­тня матеріальна допомога дитині, або якщо він витрачає всі заро­блені кошти тільки на задоволення своїх особистих потреб, інший із батьків має право подати на нього позов про стягнення алімен­тів на дитину. Проте, на думку фахівців, такі позови здебільшого є фіктивними й такими, що переслідують мету домогтися в обхід закону зменшення розміру аліментів, що стягуються на інших ді­тей.

На практиці нерідко виникає питання, чи може дозволятися взаємозалік вимог в аліментному зобов'язанні. Убачається, що це можливо за умови, коли з кожним із батьків залишаються діти. Принцип рівності обов'язків обох батьків утримувати своїх дітей знаходить своє застосування під час вирішення питання про алі- ментування дітей, коли в разі окремого проживання батьків з ко­жним із них залишаються проживати діти (у батьків, наприклад, двоє дітей, після розлучення одна дитина залишається з матір'ю, а друга - з батьком). Тоді взаємні претензії батьків зараховуються, і суд, зважаючи на матеріальне становище сторін, присуджує аліме­нти з того із батьків, який є більш забезпеченим, на користь менш забезпеченого. Розміри аліментів у цих випадках зазначаються у твердій грошовій сумі. У випадку, коли батьки мають приблизно однаковий рівень доходів, їх аліментні обов'язки мають погашати­ся, тобто відбувається взаємозалік вимог.

Батьки зобов’язані брати участь у додаткових витра­тах на дитину, викликаних особливими обставинами (розвитком здібностей дитини, її хворобою, каліцтвом тощо). Розмір участі одного з батьків у додаткових витратах на дитину в разі спору ви­значається за рішенням суду з урахуванням обставин, що мають істотне значення (ст. 185 СК України).

На думку науковців, для того щоб ці витрати були стягнуті, треба, по-перше, щоб вони дійсно були необхідними (наприклад, цього вимагає стан здоров'я дитини), по-друге, мають бути викли­кані винятковими обставинами. Бажані або повсякденні витрати на дитину не належать до додаткових витрат, що підлягають від­шкодуванню. Оскільки додаткові витрати, пов'язані з виняткови­ми обставинами в житті дитини, не сплачуються постійно, а роз­раховані на певний термін, вони присуджуються у твердій грошо­вій сумі й можуть стягуватись як одноразово, так і помісячно - до того часу, доки не зміняться обставини, що стали підставою для їх стягнення. Батьки зобов'язані нести додаткові витрати, однак їх матеріальний та сімейний стан може бути неоднаковим, що вра­ховується під час визначення суми додаткових витрат, які підля­гають стягненню, тому сума додаткових витрат на утримання ди­тини, що стягується з платника аліментів, не обов'язково має до­рівнювати сумі додаткових витрат, які повинен понести той із ба­тьків, хто проживає з дитиною, хоч останнє і враховується під час встановлення розміру додаткових витрат, що підлягають стяг­ненню з платника аліментів. Якщо строк, протягом якого стягува­лися додаткові витрати, сплив, а вони лишаються необхідними і надалі, стягувач аліментів може знову звернутись до суду. Суд вправі зобов'язати другого з батьків узяти участь як у фактично понесених витратах, так і у витратах, необхідних у майбутньому^[196].

У п. 18 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про за­стосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення алі­ментів» роз’яснюється, що до участі в додаткових витратах на утримання дитини, викликаних особливими обставинами (розви­тком її здібностей, хворобою, каліцтвом тощо), можна притягати лише батьків. У цих випадках йдеться про фактично понесені або передбачувані витрати, тому їх необхідно визначати у твердій грошовій сумі. У разі одночасного розгляду вимог про стягнення аліментів і додаткових витрат їх має бути визначено у рішенні окремо.

Доказами, які підтверджують особливі обставини, що при­звели до додаткових витрат, можуть бути висновки МСЕК, судово- медичної експертизи, довідки медичних закладів та інші докумен­ти, що свідчать про те, що дитина страждає тяжкою хворобою, або їй спричинено травму, та про необхідність у зв’язку з цим витрат на соціальну та медичну допомогу, додаткове харчування, при­дбання ліків, спеціальний медичний та звичайний догляд, побуто­ве обслуговування, протезування, санаторно-курортне лікування, придбання спеціальних засобів пересування тощо. Розмір додат­кових витрат повинен бути підтверджений фактичними або допу­стимими затратами, наприклад документами, що підтверджують витрати на додаткове харчування, за нормами, розробленими МОЗ, довідками органів місцевого самоврядування, організацій торговельної мережі або управління ринками про середні ціни на продукти у відповідний період їх придбання; витрати на спеціаль­ний медичний догляд - довідками медичних установ про вартість медичних послуг (масаж, уколи тощо); витрати на лікування, про­тезування чи санаторно-курортне лікування - виписками з історії хвороби про використання ліків, рецептами лікарів, довідками, чеками та рахунками, проїзними документами тощо^[197].

У разі зміни матеріального або сімейного стану, погір­шення чи поліпшення здоров’я платника або одержувача алі­ментів та в інших випадках, що мають істотне значення для сплати аліментів, розмір аліментів, визначений за рішенням суду або домовленістю між батьками, може бути згодом збільшено чи зменшено за рішенням суду на підставі позову однієї із зазна­чених осіб. Розмір аліментів може бути зменшено, якщо дитина перебуває на утриманні держави, територіальної громади або юридичної особи, за заявою батьків, уповноваженого територіа­льної громади, юридичної особи, на утриманні якої перебуває ди­тина, та за згодою органу опіки та піклування.

Аліменти на дитину присуджуються за рішенням суду з дня подання позову.

Аліменти за минулий час можуть бути присуджені, якщо по­зивач надасть суду докази, що він уживав заходів для отримання аліментів з відповідача, проте не міг їх отримати внаслідок ухи­лення останнього від їх сплати. У цьому випадку суд може прису­дити аліменти за минулий час, але не більше ніж за 3 роки (ст. 191 СК України). Складнощі виникають у разі доведення позивачем реального вжиття в минулому заходів для стягнення певної суми на утримання дитини у добровільному порядку. Закон не конкре­тизує можливі варіанти поведінки особи, котра посилається на цю обставину, які б підтверджували право на отримання аліментів за минулий час. Тому зацікавлена особа може в будь-який не заборо­нений законом спосіб захищати інтереси дитини, наприклад звер­татися безпосередньо до батька з проханням про сплату алімен­тів без звернення до суду, що може бути підтверджено свідчен­нями свідків або письмовими документами, доказом чого може стати особисте листування з цього приводу між позивачем та відповідачем. За відсутності доказів ужиття заходів суд відмовляє у задоволенні таких вимог.

Особі, на користь якої винесено рішення про стягнення алі­ментів, для отримання присуджених коштів судом має бути вида­ний виконавчий лист. Виконавчий лист може бути пред’явлено до виконання протягом усього періоду, на який присуджено алімен­ти. При цьому примусове виконання рішень покладається на Дер­жавну виконавчу службу, яка входить до системи органів Мініс­терства юстиції України, тому саме до цього органу має звернути­ся зацікавлена особа з виданим судом виконавчим листом з метою примусового виконання рішення про стягнення аліментів.

Аліменти можуть бути стягнуті за минулий час, що передував пред’явленню виконавчого листа до виконання, але не більш як за 3 попередні роки. Якщо ж за виконавчим листом, пред’явленим до виконання, аліменти не стягувалися у зв’язку з розшуком платни­ка аліментів або у зв’язку з його перебуванням за кордоном, вони мають бути сплачені за весь минулий час.

На підставі ч. 4 ст. 194 СК України заборгованість за аліме­нтами стягується незалежно від досягнення дитиною повноліття, а якщо стягуються аліменти на повнолітніх дітей, які продовжу­ють навчання, заборгованість за аліментними платежами може бути стягнута лише до досягнення дитиною 23 років.

У разі, коли аліменти присуджуються судом у частці від заро­бітку (доходу) платника, заборгованість визначається в порядку, передбаченому ст. 195 СК України.

З урахуванням матеріального та сімейного стану платника аліментів суд може відстрочити або розстрочити сплату заборго­ваності за аліментами. Крім того, за позовом платника суд може повністю або частково звільнити його від сплати заборгованості за аліментами, якщо вона виникла у зв'язку з його тяжкою хворо­бою чи з інших поважних причин. Також суд може звільнити плат­ника аліментів від сплати заборгованості, якщо буде встановлено, що вона виникла внаслідок неподання без поважної причини ви­конавчого листа до виконання особою, на користь якої присудже­но аліменти (ст. 197 СК України).

Якщо заборгованість виникла з вини особи, яка зобов'язана сплачувати аліменти за рішенням суду, одержувач аліментів має право на стягнення неустойки (пені) у розмірі 1 відсотка від суми несплачених аліментів за кожен день прострочення. Роз­мір неустойки може бути зменшений судом з урахуванням матері­ального та сімейного стану платника аліментів. Неустойка не сплачується, якщо платник аліментів є неповнолітнім (ст. 196 СК України).

Із метою захисту права дитини на утримання сімейним зако­нодавством передбачається контроль органу опіки та піклу­вання за цільовим витрачанням аліментів. Перевірка належ­ного витрачання аліментних коштів може відбутися за заявою платника аліментів або за власною ініціативою органу опіки та піклування. У разі встановлення нецільового витрачання алімен­тів платник має право подати до суду позов про зменшення розмі­ру аліментів чи про внесення частини аліментів на особистий ра­хунок дитини у Державному ощадному банку України.

Згідно зі ст. 232 СК України всиновлення надає всиновлюва- чу права і накладає на нього обов'язки щодо дитини, яку він уси­новив, у такому ж само обсязі, який мають батьки щодо дитини. Відповідно всиновлювачі зобов'язані надавати утримання всино­вленим дітям на загальних підставах, крім випадків, коли всинов­лення визнається недійсним або скасовується. Визнання всинов­лення недійсним чи його скасування тягне за собою припинення прав та обов'язків, що виникли у зв'язку з усиновленням, між дитиною й усиновлювачем, а також його родичами. Водночас у разі визнання всиновлення недійсним суд може ухвалити рішення про стягнення аліментів на дитину з особи, яка була її усиновлю­вачем, на строк не більш як 2 роки, якщо дитина не має батьків або батьки не мають змоги її утримувати, за умови, що всиновлю- вач може надавати матеріальну допомогу (ч. 6 ст. 237 СК України). Такий підхід застосовується у випадку скасування всиновлення, якщо воно суперечить інтересам дитини та (або) не забезпечує їй сімейного виховання (ч. 6 ст. 239 СК України).

Аліментний обов'язок припиняється у випадку смерті одного з батьків (батьків) або дитини, а також у разі визнання зазначених осіб померлими. У разі появи особи, визнаної померлою, або вста­новлення її місцезнаходження відповідне рішення скасовується, й аліментний обов'язок поновлюється.

На підставі ст. 43 ЦК України фізична особа може бути в судо­вому порядку визнана безвісно відсутньою, якщо протягом 1 року в місці її постійного проживання немає відомостей про місце її пе­ребування. Над майном такої особи встановлюється опіка. За за­явою зацікавленої особи опікун над майном фізичної особи, ви­знаної безвісно відсутньою, або фізичної особи, місце перебування якої невідоме, надає за рахунок цього майна утримання особам, яких вони за законом зобов'язані утримувати (ч. 4 ст. 44 ЦК).

У цьому випадку аліментний обов'язок не перекладається на опікуна, останній тільки здійснює реалізацію підопічного майна й виплачує відповідні грошові суми на утримання дітей, батьків чи інших осіб. У разі відсутності такого майна або якщо кількість його є невеликою, майнові права правомочних утискаються у зв'язку з неодержанням утримання, а тому час безвісної відсутності відпо­відача призводить до утворення заборгованості за аліментами. Проте суд за наявності поважних причин може звільнити його від такої заборгованості повністю або частково. Водночас якщо безві­сно відсутньою визнано аліментноправомочну особу, цей факт також не припиняє аліментного зобов'язання, а спричиняє тільки призупинення його виконання. Заборгованості по сплаті аліментів під час безвісної відсутності правомочного не виникає, тому в разі появи такої особи стягнення аліментів продовжується з моменту скасування рішення суду про визнання її безвісно відсутньою^[198]. У випадку ухвалення судом такого рішення аліментний обов'язок припиняється.

Порівняно новим та прогресивним можна вважати положен­ня ст. 199 СК України, згідно з яким, якщо повнолітні дочка чи син продовжують навчання й у зв’язку з цим потребують матеріальної допомоги, батьки зобов'язані утримувати їх до до­сягнення 23 років за умови, що вони можуть надавати матеріальну допомогу. Право на утримання припиняється у разі припинення навчання.

Сімейне законодавство не конкретизує, яка форма навчання (очна чи заочна)^[199] дозволяє особі претендувати на матеріальну підтримку з боку батьків. Однак є підстави вважати, що алімент­ний обов'язок може покладатися на батьків лише у випадку отри­мання дитиною освіти за денною формою навчання, оскільки інші форми отримання освіти дозволяють особі працювати та забезпе­чувати себе необхідними коштами. У випадку, якщо, наприклад, повнолітня особа навчається заочно та з будь-яких причин не має заробітку (доходу), обов'язку по її утриманню у батьків виникати не буде.

Якщо аліментний обов'язок щодо дітей, які не досягли пов­ноліття, є безумовним і не залежить від наявності фінансових мо­жливостей батьків, то покладення обов'язку сплати аліментів на повнолітніх дітей, які продовжують навчання, можливе лише в тому випадку, якщо батьки можуть надавати матеріальну допомогу.

Право на звернення до суду з позовом про стягнення алімен­тів має той із батьків, із ким проживає дочка чи син, а також самі дочка чи син, які продовжують навчання.

Батьки також несуть аліментний обов'язок стосовно своїх непрацездатних повнолітніх дітей, які потребують матері­альної допомоги. Такий аліментний обов'язок не є продовженням утримання дітей до повноліття їхніми батьками. Ці зобов'язання є різними за своєю сутністю й не можуть ототожнюватися. Обов'я­зок по утриманню повнолітньої непрацездатної дитини може по­кладатись на батьків навіть у тому випадку, якщо до досягнення особою повноліття в сім'ї були нормальні відносини та батьки на­лежним чином піклувалися про дитину, утримували її. За таких умов не допускається взаємозалік обов'язків на тій підставі, що в минулому батьки добровільно утримували своїх дітей.

У підґрунті аліментного обов'язку батьків стосовно їхніх ді­тей, які не досягли повноліття, й обов'язку з утримання непраце­здатних повнолітніх дітей лежить різний склад юридичних фактів. У першому випадку до них належать походження дитини від пев­них батьків, малоліття чи неповноліття дитини та її потреба в ба­тьківському утриманні; у другому випадку - кровне споріднення між дітьми та батьками, непрацездатність повнолітніх дітей та їх незабезпеченість, а також достатня матеріальна забезпеченість батьків. Аліментне зобов'язання щодо повнолітніх непрацездат­них дітей за наявності зазначених умов виникає заново.

У випадках, коли з батьків стягувались аліменти на утриман­ня неповнолітніх дітей, продовження стягнення цих аліментів по досягненню дітьми повноліття (за мотивом непрацездатності ді­тей, як і за будь-якими іншими мотивами) не допускається. Необ­хідно подати новий позов.

Вимогу про стягнення аліментів можна висувати як до бать­ка, так і до матері непрацездатного, а також до обох батьків вод­ночас. Якщо обидва з батьків живі, то особи, зобов'язані спільно надавати утримання, відповідають у рівних частках, окрім випад­ків, коли суд з огляду на різне матеріальне становище зо­бов'язаних осіб або з інших поважних причин визнає за необхідне встановити інший розмір участі у виконанні цього обов'язку. Тоб­то суд може врахувати, наприклад, ту обставину, що один із бать­ків, який проживає з непрацездатними донькою чи сином, надає їм матеріальну допомогу, здійснює за ними догляд тощо.

Непрацездатними є особи, визнані у встановленому порядку інвалідами І, ІІ, ІІІ груп, а також особи, які досягли загального пен­сійного віку (жінки - 55 років, чоловіки - 60 років).

Аліменти на утримання непрацездатних повнолітніх дітей повинні стягуватись на весь час непрацездатності особи. Такий обов'язок суд може покласти на батьків і в тому випадку, коли не­працездатність має тимчасовий характер.

Обов'язковою умовою виникнення права на аліменти у не­працездатної особи є її матеріальна незабезпеченість. Ознакою незабезпеченості є такий розмір джерела існування (заробітку, до­ходу, пенсії, допомоги тощо), якого явно не вистачає для задово­лення елементарних потреб^[200]. При цьому слід ураховувати реальні витрати непрацездатної особи для підтримки життєвої активності та не брати до уваги достатню забезпеченість у минулому. Для визначення матеріальної незабезпеченості треба брати до уваги не суб’єктивні (колишні звички, потреби), а об’єктивні моменти (стан здоров’я, потреба в сторонньому догляді, наявність утрима­нців, майна, що приносить дохід, тощо). Аліментні зобов’язання переслідують мету задоволення необхідних потреб одних членів сім’ї за рахунок інших. Тому зобов’язати платника до задоволення потреб позивача з урахуванням умов його життя в минулому було б глибоко помилковим та призвело б до суттєвого порушення прав платника¹.

Неодноразово вченими порушувалося питання про те, чи мо­жливе стягнення аліментів на повнолітніх непрацездатних дітей із батьків, які самі є непрацездатними. Справедливо зазначається, що закон не ставить у залежність право непрацездатних дітей, які потребують допомоги, на отримання аліментів від батьків від на­явності працездатності у батьків. Відповідно, і непрацездатні ба­тьки, якщо вони за своїм матеріальним становищем спроможні надавати допомогу дітям, не можуть бути звільнені від сплати аліментів. Обов’язок аліментування не може бути покладений ли­ше на непрацездатних батьків, котрі самі потребують допомоги й мають право на одержання утримання від своїх дітей. У цьому ви­падку, так би мовити, погашаються вимоги дітей до батьків взає­мними вимогами батьків до дітей^{[201] [202].}

Згідно із ч. 2 ст. 200 СК України під час визначення розміру аліментів з одного з батьків суд бере до уваги можливість надання утримання другим із батьків, своїми дружиною, чоловіком та пов­нолітніми дочкою чи сином. Із точки зору окремих науковців, як­що непрацездатний перебуває у шлюбі, то аліменти стягуються в першу чергу з другого з подружжя^[203].

Розглядаючи вимоги про стягнення аліментів, суд обов’яз­ково має враховувати матеріальне становище сторін. У разі, коли непрацездатні повнолітні діти є матеріально забезпеченими, тоб­то отримуваних ними коштів достатньо для задоволення їх потреб, вони не мають права на отримання аліментів від батьків. Обов'язок по сплаті аліментів на повнолітніх непрацездатних ді­тей не може покладатися на батьків, які не мають фінансових мож­ливостей його виконувати або, інакше кажучи, мають низький рі­вень доходів. Оскільки закон чітко не визначає рівень матеріальної забезпеченості для певних категорій осіб, суд має оцінювати її само­стійно, виходячи з потреб уповноваженої та зобов'язаної особи.

Суд визначає розмір аліментів на повнолітніх дочку чи сина у твердій грошовій сумі та (або) у частці від заробітку (доходу) платника аліментів з урахуванням обставин, зазначених у ст. 182 СК України.

Однак вбачається, що стягнення аліментів на непрацездатних повнолітніх дітей у відсотковому відношенні до заробітку є недо­цільним, ці кошти повинні стягуватись тільки у твердій грошовій сумі. Суду слід враховувати суму, яка повинна витрачатись непра­цездатним громадянином на його обґрунтовані потреби (лікуван­ня, сторонній догляд, їжу, одяг тощо). Розмір аліментів має визна­чатись як різниця між тим доходом, який має непрацездатний, і сумою, яка йому потрібна для життя з урахуванням ступеня не­працездатності.

До відносин між батьками та повнолітніми дітьми щодо на­дання їм утримання можуть бути застосовані норми про відраху­вання аліментів на дитину за ініціативою платника, укладення договору між батьками про сплату аліментів на дитину, припи­нення права на аліменти на дитину у зв'язку з набуттям права власності на нерухоме майно, зміну розміру аліментів, стягнення аліментів за минулий час та заборгованості за аліментами, відпо­відальність за прострочення сплати аліментів, яким було приділе­но увагу вище.