§ 3. Визначення походження дитини та запис батьків дитини

Реєстрація народження дитини здійснюється з одночасним визначенням її походження та наданням прізвища, імені та по ба­тькові (ст. 145, 146, 147 СК України).

У ч. 1 ст. 122 СК України закріплено презумпцію шлюбного походження дитини, яка складається з двох частин: презумпції материнства дружини та презумпції батьківства чоловіка¹.

Згідно із презумпцією шлюбного материнства матір'ю вважається жінка-дружина, і саме матір'ю тієї дитини, яку вона забрала із закладу охорони здоров'я. При цьому походження дитини від матері (материнство) встановлюється не медичним закладом, а органом державної реєстрації актів цивільного стану на підставі довідки чи іншого документа, виданого лікувальним закладом, в якому народилася дитина.

¹ Ромовська З. В. Сімейний кодекс України : наук.-практ. комент. / З. В. Ромовська. - Київ : Ін Юре, 2003. - С. 251.

У разі народження дитини поза закладом охорони здоров'я документ, що підтверджує факт народження, видає заклад охорони здоров'я, який проводив огляд матері та дитини. Якщо такого огляду не робилося, документ, що підтверджує факт народження, видає медична консультаційна комісія у разі встановлення факту народження жінкою дитини. За відсутності документа закладу охорони здоров'я або медичної консультаційної комісії, що підтве­рджує факт народження, підставою для проведення державної реєстрації актів цивільного стану є рішення суду про встановлен­ня факту народження (ч. 4 ст. 13 закону України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану»).

Відповідно до презумпції батьківства, сформульованої ще римськими юристами, - pater is est quem nuptiae demonstrant - ба­тьком дитини вважається той, хто перебуває у шлюбі з матір'ю. Ця презумпція ґрунтується на повазі до дружини як жінки і є законо­давчим відображенням моральності її поведінки у шлюбі як мора­льно-етичного стандарту¹.

Презумпція батьківства не поширюється на дитину, яка була народжена до шлюбу, навіть якщо батьком дитини є теперішній чоловік її матері. Записати його батьком дитини можна відповідно до ст. 125, 126 СК України^{[150] [151].}

Презумпція шлюбного батьківства (материнства) поширю­ється на три групи дітей:

1) тих, які були зачаті та народжені у шлюбі;

2) тих, які були зачаті до шлюбу, але народжені у шлюбі;

3) тих, які були зачаті у шлюбі, але народжені протягом 10 мі­сяців після його припинення чи визнання його недійсним.

Презумпція походження дитини від осіб, які перебувають у шлюбі між собою, дає підставу записувати її за письмовою заявою будь-кого з подружжя до органу державної реєстрації актів цивільного стану. При цьому жодних додаткових доказів похо­дження дитини, крім запису про шлюб батьків, закон не вимагає, і заперечення чоловіка чи дружини щодо запису себе чи іншого з подружжя батьками дитини не мають значення. Закон надає запи­су про шлюб значення достатнього та безперечного доказу похо­дження дитини від указаних у ньому батьків, і саме тому права та обов'язки дружини та чоловіка як батьків дитини не потребують будь-якого документального підтвердження.

Зокрема, заява дружини до органу державної реєстрації актів цивільного стану про невизнання чоловіка батьком дружини не є перешкодою для запису його батьком дитини¹. Якщо дружина вважає, що батьком дитини не є її чоловік, вона може оскаржити його батьківство за правилами ст. 138 СК України.

Одночасно з поданням заяви про реєстрацію народження ди­тини до органу державної реєстрації актів цивільного стану пови­нен бути поданий відповідний документ, який посвідчує факт на­родження дитини цією жінкою, а також документи, що посвідчу­ють особи батьків, і Свідоцтво про шлюб між ними.

Визнання батьком дитини колишнього чоловіка її матері має перш за все реєстраційне значення й не завжди відображає конс­татацію істинного факту. Законодавець констатує: незважаючи на припинення шлюбу (визнання його недійсним), батьком дитини буде визнано колишнього чоловіка, якщо раніше їх шлюб було укладено і з моменту його припинення або визнання недійсним сплинуло не більше 10 місяців. У деяких країнах (Франція, ФРН) протягом строку дії презумпції батьківства колишнього чоловіка матері жінка не має права укладати другий шлюб^{[152] [153]. Однак зацікав­лені особи мають право (вже не в органах державної реєстрації актів цивільного стану, а в суді) довести протилежне й потім змі­нити актовий запис. Винятком з цих правил є народження дитини матір'ю, яка вступила до сплину зазначеного строку в новий шлюб, тобто якщо дитина народилася після реєстрації цього по­вторного шлюбу, її батьком визнається новий чоловік матері.}

Правило щодо презумпції шлюбного материнства (батьківст­ва) може викликати певні труднощі у зв'язку із нововведенням у сімейному законодавстві України - встановленням інституту окремого проживання подружжя, який передбачає формальне збереження шлюбу, але змінює правовідносини подружжя. Очеви­дно, у таких випадках чоловік має вважатися батьком дитини, на­родженої до спливу 10 місяців після винесення судового рішення про встановлення режиму окремого проживання подружжя, оскі­льки лише рішення суду може бути юридичним фактом, що ви­кликає відповідні юридичні наслідки. Якщо ж чоловік та дружина фактично проживають окремо, але не оформили це у встановле­ному порядку, презумпція батьківства одруженого чоловіка у разі народження його дружиною дитини зберігатиметься.

Згідно зі ст. 47 СК України недійсність шлюбу не впливає на обсяг взаємних прав та обов’язків батьків і дитини, яка народила­ся у цьому шлюбі. У зв’язку з цим ч. 2 ст. 122 СК України закріплює правило, що батьком дитини, народженої до закінчення 10 місяців після визнання шлюбу недійсним, визнається колишній чоловік матері цієї дитини.

У разі народження дитини в зареєстрованому шлюбі, а також до спливу 10 місяців після припинення їх шлюбу, подружжя, а та­кож жінка та чоловік, шлюб між якими припинено, мають право подати до органу державної реєстрації актів цивільного стану спі­льну заяву про невизнання чоловіка (колишнього чоловіка) бать­ком дитини. При цьому вважається, що дитина народилася від ба­тьків, які не перебувають у шлюбі між собою. Якщо шлюб припи­нено внаслідок смерті чоловіка (оголошення його померлим), таку заяву має право подати мати дитини. Однак така вимога може бу­ти задоволена лише у разі подання іншою особою та матір’ю ди­тини заяви про визнання батьківства.

Відомості про батьків дитини у випадках, коли шлюб між ни­ми припинено або визнано недійсним і з моменту припинення цього шлюбу або визнання його недійсним спливло не більше 10 місяців, записуються у порядку, встановленому для реєстрації дитини, народженої від батьків, які перебувають у шлюбі. Відомо­сті про батька дитини записуються до Книги реєстрації народжень на підставі наданого Свідоцтва про шлюб чи іншого документа, що підтверджує факт державної реєстрації шлюбу, а також документа, який підтверджує факт і час припинення шлюбу (Свідоцтва про розірвання шлюбу, рішення суду про розірвання шлюбу або про визнання його недійсним, яке набрало чинності, Свідоцтва про смерть чоловіка тощо).

У випадках, коли дитина народилася до спливу 10 місяців із дня припинення шлюбу (визнання шлюбу недійсним), але після реєстрації повторного шлюбу її матері з іншою особою, батьком ди­тини вважається чоловік матері у повторному шлюбі.

Як уже зазначалося, юридичним фактом, на підставі якого виникають правовідносини між батьками та дітьми, є походження дитини від цих батьків, зареєстроване у встановленому законом порядку. Однак широке застосування сучасних медичних техноло­гій більше не дозволяє пов’язувати походження дитини, якому надається юридичного значення, лише з біологічним походжен­ням (кровною спорідненістю).

Відповідно до ч. 7 ст. 281 ЦК України повнолітні жінка або чоловік мають право за медичними показаннями на проведення щодо них лікувальних програм допоміжних репродуктивних техно­логій згідно з порядком та умовами, встановленими законодавст­вом. Умови застосування таких технологій встановлюються ст. 48 Основ законодавства України про охорону здоров’я, згідно з якою згоди така процедура має проводитися за умови наявності пись­мової подружжя, забезпечення анонімності донора та збереження лікарської таємниці. Порядок застосування допоміжних репродук­тивних технологій в Україні затверджено наказом Міністерства охорони здоров’я України від 09.09.2013 № 787.

Визначення походження дитини, народженої в результаті за­стосування допоміжних репродуктивних технологій, здійснюється відповідно до норм ст. 123 СК України. Правила ст. 123 СК України ґрунтуються на принципі визнання, згідно з яким правового зна­чення набуває не біологічний момент народження дитини, а соці­альний - намір особи визнати дитину своєю. При цьому визнання відбувається до народження дитини - у момент надання згоди на застосування тієї чи іншої репродуктивної технології. Особа за­здалегідь знає, що народжена дитина не матиме з нею генетично­го зв'язку, проте висловлює бажання встановити батьківські пра­вовідносини з цією дитиною.

На сьогодні такими штучними методами репродукції людини є наступні: а) штучне запліднення; б) сурогатне материнство; в) імплантація ембріона.

У разі застосування цих методів штучне запліднення може бути здійснено спермою чоловіка матері дитини, або для імплан­тації може використовуватись ембріон, який генетично походить від цього подружжя. У цьому випадку існує біологічна спорідне­ність між дитиною та обома батьками. Крім цього, можливе штуч­не запліднення донорською спермою або імплантація ембріона, який генетично пов'язаний лише з одним із батьків або взагалі не має з ними генетичного зв'язку (донорський ембріон). У цьому випадку біологічна спорідненість з одним із батьків або навіть з обома з них відсутня. Такі операції здійснюються у закладах, які мають відповідну ліцензію на вказаний вид діяльності, за наявно­сті письмової згоди подружжя чи одинокої жінки. Відомості про застосування штучного запліднення та імплантацію ембріона, а також про особу донора є лікарською таємницею.

Частина 2 ст. 123 СК України регулює встановлення похо­дження дитини в разі застосування такої допоміжної репродукти­вної технології, як сурогатне материнство. Сурогатне материнство є винятком із загального здавна відомого правила «mater est gestation demonstrat» - матір'ю є та, яка народила дитину на світ.

Сутність сурогатного материнства полягає в тому, що заплід­нена яйцеклітина пересаджується до організму генетично сторон­ньої жінки, яка виношує й народжує дитину не для себе, а для без­дітного подружжя.

Жінка, яка виношує й народжує дитину, одержує певне утри­мання від подружжя у вигляді грошей, ліків, посиленого харчу­вання тощо. Однак їй не надається право вирішувати долю імплантованого їй ембріона - ці питання має вирішувати подруж­жя, оскільки «сама по собі згода дружини та чоловіка на імпланта­цію ембріона з використанням їх генетичного матеріалу в орга­нізм іншої жінки має розглядатися як дія, спрямована на виконан­ня ї'х репродуктивної функції, тобто як здійснення однієї з право­мочностей, яка складає зміст суб’єктивного права на материнство (батьківство)»¹.

Конститутивною ознакою сурогатного материнства є укла­дення до моменту зачаття дитини договору про виношування ди­тини сурогатною матір’ю з метою подальшого встановлення бать­ківських правовідносин між цією дитиною та особами, які уклали такий договір із сурогатною матір’ю^{[155] [156]. Істотне значення має те, що такий договір повинен укладатися саме до моменту зачаття дити­ни, оскільки, безумовно, договір про передачу вже зачатої або на­родженої дитини повинен визнаватися нікчемним як такий, що суперечить моральним засадам суспільства.}

Спеціальних вимог до договору про сурогатне материнство чинне законодавство України не встановлює. Умовами такого до­говору можуть бути умови щодо компенсації витрат на медичне обслуговування сурогатної матері, заклад, в якому буде здійсню­ватися запліднення та прийматимуться пологи, наслідки наро­дження дитини з фізичними чи психічними недоліками, наслідки відмови сурогатної матері надати згоду на запис подружжя бать­ками дитини, умови та строки оплати послуг сурогатної матері, підстави для зміни та розірвання договору тощо.

Сімейний кодекс України не вимагає отримання повторної згоди сурогатної матері на запис подружжя батьками після наро­дження дитини.

У разі реєстрації походження дитини від подружжя внаслідок застосування допоміжних репродуктивних технологій запис про батьків здійснюється за правилами, встановленими для реєстрації походження дитини від батьків, які перебувають у шлюбі. Зокрема, у разі народження дитини жінкою, якій в організм було перенесено ембріон людини, зачатий подружжям у результаті застосування допоміжних репродуктивних технологій, державна реєстрація на­родження здійснюється за заявою подружжя, яке дало згоду на таке перенесення. У цьому випадку одночасно з документом, що підтверджує факт народження дитини цією жінкою, подається заява про її згоду на запис подружжя батьками дитини, справж­ність підпису на якій має бути нотаріально засвідченою, а також довідка про генетичну спорідненість батьків (матері чи батька) з плодом.

Важливим є і те, що у разі перенесення в організм іншої жінки ембріона людини, зачатого подружжям (чоловіком та жінкою) в результаті застосування допоміжних репродуктивних технологій, або народження дружиною дитини після перенесення в її організм ембріона людини, зачатого її чоловіком та іншою жінкою в ре­зультаті застосування допоміжних репродуктивних технологій, материнство оскаржуватися не може (ч. 2 ст. 139 СК України).

Одним з основних принципів сімейного права України є при­рівняння дітей, народжених у шлюбі, до дітей, батьки яких не є по­дружжям, - дитина, народжена від осіб, які не є подружжям, має такі само права та обов'язки, як і дитина, народжена у шлюбі, за умови, що її походження було зареєстроване у встановленому за­коном порядку.

Виходячи з цього, законодавець установив два порядки ви­значення походження дитини від батьків, які не перебувають у шлюбі між собою: реєстраційний (добровільний), за якого похо­дження дитини визначається за спільною заявою матері та батька дитини, та судовий, коли дитина народилася від осіб, які не пере­бувають у шлюбі, і батько (мати) дитини відмовляється визнати батьківство у добровільному порядку.

Реєстраційний порядок установлення батьківства, тобто подання спільної заяви про визнання батьківства, є найпростішим способом установлення батьківства, який передбачає добровільне визнання батьківства і виключає можливі колізії й суперечки між батьками дитини щодо її походження. Сутність цього способу встановлення батьківства полягає в тому, що чоловік (батько ди­тини) виражає волю, спрямовану на визнання народженої дитини своєю, а мати дитини надає згоду на визнання його батьківства.

У правознавстві добровільним встановленням батьківства визнається юридичний акт батька дитини, який не перебуває у шлюбі з її матір'ю, спрямований на виникнення правовідносин між батьком та дитиною.

Щодо правової природи цього акта в юридичній науці існу­ють різні точки зору. Деякі дослідники вважають його односто­роннім правочином, і стверджують, що, як і будь-який правочин, цей акт може бути визнаний недійсним з усіх підстав, передбаче­них для визнання правочинів недійсними¹. Інші правознавці ви­ключають можливість застосування категорії правочину в сімей­ному праві та вважають добровільне визнання батьківства специ­фічним сімейно-правовим актом^{[157] [158].}

Щодо добровільного визнання батьківства закон встановлює мінімальну кількість заборон та обмежень. Чоловік, який перебу­ває у шлюбі, не повинен отримувати згоду своєї дружини на ви­знання батьківства щодо дитини, народженої іншою жінкою. Крім цього, до функцій органу державної реєстрації актів цивільного стану не належить установлення факту кровної спорідненості між батьком та дитиною, оскільки воно не має правового значення для визнання батьківства у добровільному порядку. Але якщо батьків­ство добровільно визнається чоловіком, який у момент здійснення відповідного запису знав, що він не є батьком дитини, то у майбу­тньому він не зможе оскаржити запис про батьківство, посилаю­чись на цю обставину (ст. 136 СК України).

Чоловік та жінка можуть подати заяву до органу державної ре­єстрації актів цивільного стану про добровільне визнання батьківс­тва як до, так і після народження дитини. Значення такої попере­дньої заяви полягає в тому, що за її наявності державна реєстрація визнання батьківства відбувається одночасно з державною реєст­рацією народження дитини (незалежно від того, живий цей чоло­вік на момент народження дитини чи ні), і нової заяви про ви­знання батьківства не потрібно, якщо раніше подана заява не була відкликана батьком чи матір'ю дитини. Однак хоча закон не вису­ває особливих умов для подання заяви про визнання батьківства ще до народження дитини (під час вагітності жінки), така заява, очевидно, може бути прийнята лише за наявності обставин, які свідчать, що згодом подача заяви про визнання батьківства буде ускладнена або неможлива (наприклад, чоловік буде призваний до лав Збройних Сил чи перебуватиме у довготривалому відря­дженні). Крім цього, перешкодою можуть бути й особливості хара­ктеру чоловіка та жінки, ситуація, що склалася, ставлення до неї членів сім'ї та інші обставини, які впливають на мотиваційну сфе­ру діяльності людини¹.

Одночасно з поданням заяви до органу державної реєстрації актів цивільного стану повинен бути наданий документ, що під­тверджує вагітність матері, виданий закладом охорони здоров'я. При цьому строку вагітності закон не надає правового значення, а тому така заява може бути подана на будь-якому строку вагітності.

Оскільки добровільне встановлення батьківства є юридич­ним актом батька дитини, який не перебуває у шлюбі з її матір'ю, спрямованим на виникнення правовідносин між батьком та дити­ною (ст. 125 СК України), цей акт, як і будь-яка інша юридична дія, передбачає наявність у суб'єкта, котрий його вчиняє, відповідного рівня свідомості та волі. Виходячи з цього, особа, визнана судом недієздатною, не може визнати своє батьківство. Не допускається встановлення батьківства й за заявою опікуна недієздатного, оскільки визнання батьківства є волевиявленням особистого ха­рактеру. Однак це правило не поширюється на інших осіб, які не мають дієздатності у повному обсязі, - осіб, визнаних у судовому порядку обмежено дієздатними, та неповнолітніх.

Право неповнолітніх осіб визнавати своє батьківство ґрунту­ється на тому, що визнання батьківства спирається на факт зачат­тя дитини цією особою, і чоловік має право визнавати своє бать­ківство з того ж віку, коли біологічно він може стати батьком^{[159] [160]. Відповідно, у таких випадках закон передбачає обов'язковість по­відомлення про такий акт батьків, опікуна чи піклувальника не­повнолітнього про запис його батьком дитини, а в разі неможли­вості цього - повідомлення органу опіки та піклування (ч. 2 ст. 126 СК України).}

У літературі висловлювалася пропозиція, що у випадку ви­знання батьківства неповнолітньою особою недостатньо простого повідомлення про це батьків, опікуна чи піклувальника неповно­літнього, а необхідно отримати їхню згоду, оскільки неповнолітня особа може не повністю усвідомлювати усі наслідки добровільно­го визнання батьківства. Крім того, внаслідок цього права та обов'язки виникають не лише у батьків дитини, а і, наприклад, у діда чи баби^[161]. Однак така пропозиція викликає певні сумніви. Що робити у тому випадку, коли, наприклад, мати дитини та неповно­літній чоловік подаватимуть спільну заяву про визнання батьківс­тва, а батьки чоловіка не дадуть згоди на це? Адже досить часто на практиці саме батьки неповнолітнього, навіть якщо він сам визнає своє батьківство, вважають, що дитина не його, побоюючись зо­бов'язування до сплати аліментів, людського осуду тощо. Очевид­но, що повідомлення батьків, опікуна чи піклувальника неповно­літнього само по собі й має на меті надати їм можливість вжити заходів у випадку їх незгоди для більш детального з'ясування си­туації. Тому доцільнішим видається надання батькам неповноліт­нього батька дитини права на звернення до суду з позовом про оспорювання батьківства за правилами ст. 136 СК України.

Особи, визнані судом обмежено дієздатними, можуть само­стійно подавати заяву про добровільне визнання свого батьківст­ва, і згоди піклувальника на це не потрібно. Пояснюється це тим, що обмеження дієздатності стосується лише сфери майнових прав особи, але не її прав у сфері особистих немайнових відносин, у то­му числі й сімейних.

Обов'язковою умовою добровільного визнання батьківства є згода на це матері дитини. Безумовно, це правило дещо обмежує права чоловіків, адже виходить, що жінка, яка не перебуває у шлюбі, своє материнство посвідчує без будь-яких ускладнень, а чоловік може подати відповідну заяву лише разом із матір'ю ди­тини, що суперечить базовій засаді рівності чоловіка та жінки у сімейних правовідносинах. Однак таке «обмеження» видається доцільним, оскільки жінка зазвичай знає, хто є батьком її дитини, і здійснення запису про батьківство без її згоди може породити пе­вні труднощі та суперечки. Крім цього, чоловік, який вважає себе батьком дитини, може звернутися з відповідним позовом до суду й установити своє батьківство у судовому порядку.

Згода матері на визнання батьківства чоловіком дозволяє за­побігти визнанню батьком дитини особу, яка не має до неї жодного стосунку. Крім того мати може захистити інтереси дитини й не допустити визнання батьківства біологічним батьком, який може заподіяти дитині істотну шкоду^[162]. Тому відсутність згоди жінки- матері виключає визнання батьківства у добровільному порядку. Проте відмова матері від подання спільної заяви про визнання батьківства не є перешкодою для звернення чоловіка, який вважає себе батьком дитини, до суду з позовом про визнання свого бать­ківства за правилами ст. 128 СК України.

Якщо заява про визнання батьківства не може бути подана особисто, її можна подати через представника або надіслати по­штою, за умови її нотаріального засвідчення. Повноваження пред­ставника також мають бути нотаріально засвідчені.

Крім реєстраційного (добровільного) порядку встановлення ба­тьківства є можливим визнання батьківства у судовому порядку.

Визнання батьківства у судовому порядку здійснюється за наявності певних умов. По-перше, батьки дитини не повинні пере­бувати у зареєстрованому шлюбі між собою (актовий запис про реєстрацію народження дитини в органах державної реєстрації актів цивільного стану та Свідоцтво про її народження підтвер­джують, що вона народилася від осіб, які не перебувають у зареєс­трованому шлюбі). По-друге, це можливо, якщо ймовірний батько дитини, народженої поза шлюбом, або її мати відмовляються від подання спільної заяви про добровільне визнання батьківства.

На відміну від КпШС УРСР, який під час розгляду таких справ орієнтував суди на прийняття обмежених груп доказів, що повинні були свідчити про визнання відповідачем батьківства (спільне про­живання та ведення спільного господарства матір'ю дитини й відпо­відачем до народження дитини, спільне виховання чи утримання ними дитини або інші докази, що з достовірністю підтверджували б визнання відповідачем батьківства), чинний СК України усунув суперечності, які існували у КпШС, і переніс центр ваги з проблеми отримання доказів визнання відповідачем батьківства у сферу походження дитини від цих батьків. Для цього нововведення зна­чним стимулом стали сучасні досягнення генетичної науки, а та­кож практика судів загальної юрисдикції, яка свідчила про значне відставання правил, установлених КпШС, від можливостей сучас­них засобів доведення.

Слід зауважити, що обставини, передбачені ст. 53 КпШС УРСР, і зараз можуть служити підставами для визнання батьківства, зокрема спільне проживання матері дитини з чоловіком та ведення ними спільного господарства тощо. У зв'язку з цим заслуговує підтрим­ки пропозиція М. В. Антокольської про поширення на фактичні шлюбні відносини, передбачені ст. 74 СК, ураховуючи їх тривалий та стабільний характер, правил про презумпцію батьківства фак­тичного чоловіка, аналогічних тим, які застосовуються щодо осіб, які перебувають у зареєстрованому шлюбі^[163]. Крім цього, згідно з п. 3 постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 від 15.05.2006 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнст­ва та стягнення аліментів» відповідні норми Кодексу про шлюб та сім'ю УРСР, що достовірно підтверджують визнання відповідачем батьківства, в їх сукупності (спільне проживання й ведення спіль­ного господарства відповідачем та матір'ю дитини до її народжен­ня, спільне виховання або утримання ними дитини тощо) повинні застосовуватися під час розгляду справ про встановлення батьків­ства щодо дитини, яка народилася до 1 січня 2004 р., тобто до на­брання чинності Сімейним кодексом України, а справи про ви­знання батьківства щодо дитини, яка народилася не раніше 1 січ­ня 2004 р., суд має вирішувати відповідно до норм чинного Сімей­ного кодексу України. Однак поширення дії правил ст. 128 СК ли­ше на дітей, народжених після 1 січня 2004 р., видається неправи­льним, оскільки така вказівка не лише не враховує того, що бать­ківські правовідносини мають тривалий характер, а і суперечить загальним засадам регулювання сімейних відносин, однією з яких є регулювання сімейних відносин з максимально можливим ура­хуванням інтересів дитини.

Згідно із ч. 2 ст. 128 СК України підставою для визнання бать­ківства є будь-які відомості, що засвідчують походження дитини від певної особи, зібрані відповідно до Цивільного процесуального ко­дексу України. Наприклад, доказами батьківства конкретного чоло­віка можуть бути різноманітні документи (листи, заяви за місцем роботи про надання матеріальної допомоги тощо), усні заяви та поведінка відповідача під час вагітності матері та після народження дитини (турбота про матір, вітання з новонародженим, обрання імені дитині та ін.). Усе це може прямо чи опосередковано свідчити про те, що батьком дитини є саме відповідач. Крім того, на сьогодні існує багато видів різноманітних експертиз, які дозволяють установити батьківство з великою мірою точності. Такими є, наприклад, гене­тична дактилоскопія (зокрема, аналіз ДНК, де міститься генетичний код, індивідуальний для кожної особи, при цьому ДНК дитини зав­жди поєднує ознаки ДНК матері та батька), експертиза амніотичної рідини (навколоплідних вод під час вагітності). Однак висновок експертизи щодо походження дитини є одним із доказів, які мають бути оцінені судом у сукупності з іншими доказами у справі, оскіль­ки жодні докази не мають для суду заздалегідь установленої сили.

Крім того, неявка сторони на експертизу у справах про ви­знання батьківства або відмова надати експертам необхідні пред­мети дослідження самі по собі не є безумовною підставою для ви­знання встановленим чи спростованим факту, для з’ясування яко­го була призначена експертиза. Це питання має вирішуватися су­дом у кожному конкретному випадку залежно від того, яка зі сто­рін і з яких причин не з’явилася для проведення експертизи чи не надала експертам необхідні предмети, а також яке значення має для неї висновок експертизи тощо.

У разі, коли ухилення сторони у справі зазначеної категорії від участі в експертизі або від надання необхідних матеріалів, до­кументів тощо унеможливлює її проведення, суд відповідно до ст. 146 ЦПК України може визнати факт, для з’ясування якого її було призначено, або відмовити в його визнанні (залежно від того, хто зі сторін ухиляється, а також яке значення має для них ця екс­пертиза). Якщо відповідач у такій справі ухиляється від участі у проведенні судово-біологічної (судово-генетичної) експертизи, суд вправі винести ухвалу про його примусовий привід на прове­дення такої експертизи.

Справи про визнання батьківства суд розглядає у позовному провадженні.

Закон установлює вичерпний перелік осіб, які можуть звер­татися до суду з позовами про визнання батьківства.

Найчастіше ініціатором визнання батьківства у судовому по­рядку виступає мати дитини, яка при цьому виступає як на захист власних інтересів, так і на захист інтересів дитини. Щодо остан­ньої слід зазначити, що оскільки на момент подачі позову про ви­знання батьківства між дитиною та особою, яка вважається її батьком, жодних правовідносин ще не існує, відповідно, підставою для заявлення позову в цьому випадку є не суб’єктивне право, а охоронюваний законом інтерес дитини. Цей інтерес полягає в тому, щоб знати свого батька й мати з ним правовий зв'язок¹. Від­повідно, звернутися до суду з позовом про визнання батьківства може і сама дитина, яка досягла повноліття. У цьому випадку, як слушно зазначається у правовій літературі, таке право повинно надаватися й емансипованим неповнолітнім особам, які набули повної дієздатності до повноліття, за правилами ст. 35 ЦК України^{[164] [165].}

Законом передбачено можливість подання заяви до суду й іншими особами. Зокрема, суд приймає відповідні позови, подані опікуном чи піклувальником дитини, які є законними представни­ками інтересів підопічного.

Право на звернення до суду з відповідним позовом мають і особи, які утримують та виховують дитину (тітка, дядько, двою­рідні сестра, брат, а також сусіди чи інші сторонні особи). При цьо­му до участі у справі повинен бути залучений представник органу опіки та піклування.

Також позов про визнання батьківства може бути поданий чоловіком, який вважає себе батьком дитини. На практиці останні випадки виникають найчастіше тоді, коли мати дитини відмовля­ється подати до органу державної реєстрації актів цивільного ста­ну спільну заяву з батьком дитини про визнання батьківства.

У разі подання такого позову іншими (крім вищеперерахова- них) особами, як зазначено у п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 від 15.05.2006 «Про застосування судами окре­мих норм Сімейного кодексу України під час розгляду справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів», суддя відповід­но до п. 3 ч. 3 ст. 121 ЦПК України повинен повернути заяву, оскі­льки в таких випадках позивач не має права представляти інтере­си дитини. Однак така позиція Пленуму Верховного Суду України, очевидно, потребує уточнення. У випадках, коли, наприклад, мати дитини залякана негативними наслідками й сама боїться зверну­тися з таким позовом до суду, заявити позов про визнання бать­ківства може й прокурор^[166].

Позов про визнання батьківства може бути поданий за наяв­ності таких обставин:

а) дитина була народжена матір'ю, яка не перебуває у шлюбі, немає спільної заяви батьків або рішення суду, і запис про батька дитини в Книзі реєстрації народжень зроблено за прізвищем ма­тері, а ім'я та по батькові дитини записано за вказівкою матері (ч. 1 ст. 135 СК України);

б) мати померла або неможливо встановити місце її прожи­вання, а запис про неї та про батька дитини зроблено за заявою родичів, інших осіб або уповноваженого представника закладу охорони здоров'я, в якому народилася дитина (ч. 1 ст. 135 СК України);

в) батьки дитини невідомі, і запис про них у Книзі реєстрації народжень зроблено за рішенням органу опіки та піклування (ч. 2 ст. 135 СК України).

Одночасно з вимогою про визнання батьківства, як правило, висуваються вимоги про стягнення аліментів на утримання дити­ни. У таких випадках аліменти стягуються із дня подання позову, а не з моменту народження дитини (ст. 191 СК України).

Для вимог про визнання батьківства строк позовної давності не встановлено, тому такий позов може бути заявлений у будь- який момент після народження дитини.

Стаття 131 СК України регулює ситуації, коли у Книзі реєст­рації народжень матір'ю дитини записана вигадана особа, оскіль­ки жінка, яка народила дитину, підкинула її або залишила у поло­говому будинку, де перебувала під чужим прізвищем. У таких ви­падках жінка, яка вважає себе матір'ю дитини, може звернутися до суду з позовом про визнання свого материнства.

Справи про визнання материнства розглядаються у порядку позовного провадження, оскільки при цьому існує спір про право. Відповідачем у таких справах є дитина як можливий суб'єкт май­бутніх сімейних правовідносин з особою, яка вважає себе її ма­тір'ю. Жінка, записана матір'ю дитини, виступає у справі як закон­ний представник малолітнього або неповнолітнього відповідача. Якщо ж позов подається опікуном чи піклувальником дитини, особою, яка утримує та виховує дитину, а також самою дитиною, яка досягла повноліття, то відповідачем визнається особа, яку по­зивачі вимагають визнати матір'ю дитини^[167].

Підстави та порядок судового визнання материнства є таки­ми ж самими, як для визнання батьківства у судовому порядку, тобто підтвердженням позовних вимог можуть бути будь-які докази, зібрані у встановленому законом порядку: свідчення свід­ків, письмові документи (заяви, листи тощо), висновки експертиз та ін.

Виходячи з найвищих інтересів дитини й необхідності надання їй сімейного виховання, заява про визнання материнства не може бути задоволена у разі всиновлення дитини, і сама лише наявність судового рішення про визнання материнства не є абсолютною під­ставою для відібрання дитини в осіб, з якими вона проживає¹.

У разі народження дитини у батьків, які не перебувають у шлюбі між собою, тобто у зв'язку з добровільним визнанням бать­ківства чи визнанням його в судовому порядку (ст. 126 СК Украї­ни), у новому Свідоцтві про народження дитини юридична фікція замінюється на правдиву інформацію про батьків дитини.

Підставою для внесення змін до Книги реєстрації народжень може бути заява матері, яка не перебуває у шлюбі, опікуна чи пік­лувальника або самої повнолітньої особи щодо внесення відомос­тей про батька дитини, якщо вони зазначені в актовому записі про народження відповідно до ст. 135 СК України.

Якщо мати дитини не перебуває у шлюбі, і батьківство не бу­ло встановлене ні добровільно, ні в судовому порядку, то запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень згідно зі ст. 135 СК України здійснюється за вказівкою матері. Так, громадянство та прізвище батька дитини записуються за прізвищем матері, а його ім'я - за її вказівкою. Відповідно, по батькові дитини у цьому випадку визначається за іменем особи, яку мати дитини назвала її батьком. При цьому жодних батьківських правовідносин між дити­ною та батьком-«фікцією» не виникає, тобто у дитини виникають правовідносини лише з матір'ю та її родичами. Однак важливо мати на увазі, що встановлений ст. 135 СК України запис фіктивних ві­домостей про батька дитини не є перешкодою у майбутньому для встановлення батьківства як добровільно, так і примусово.

У разі смерті матері, а також за неможливості встановити мі­сце її проживання чи перебування запис про матір та батька дити­ни здійснюється за заявою родичів, інших осіб або уповноважено­го представника закладу охорони здоров'я, в якому народилася дитина, а якщо батьки дитини невідомі, то державна реєстрація народження дитини здійснюється за рішенням органу опіки та

¹ Ромовська З. В. Сімейний кодекс України : наук.-практ. комент. / З. В. Ромовська. - Київ : Ін Юре, 2003. - С. 269.

Тема 9. Особисті немайнові права та обов'язки батьків і дітей піклування, яким визначається прізвище, власне ім'я, по батькові дитини й відомості про її батьків.

Від визнання батьківства (материнства) у судовому порядку слід відрізняти встановлення факту батьківства (материн­ства) за рішенням суду. У разі смерті^[CLXVIII] чоловіка (жінки), який(яка) не перебував(ла) у шлюбі з матір'ю (батьком) дитини й за життя з будь-яких причин не подавав(ла) до органів державної реєстрації актів цивільного стану заяви про добровільне визнання свого батьківства (материнства), суд за заявою зацікавлених осіб згідно зі ст. 130, 132 СК України може встановити факт батьківст­ва (материнства) цього чоловіка (жінки).

Підставами для встановлення факту батьківства (материнст­ва) за рішенням суду є:

1) смерть батька (матері) дитини;

2) визнання себе за життя батьком (матір'ю) дитини;

3) відсутність суперечності інтересів щодо батьківства (ма­теринства) цього чоловіка (жінки) з інтересом іншої особи;

4) наявність запису про батька (матір) дитини у Книзі реєст­рації народжень здійснено за заявою родичів, інших осіб або упов­новаженого представника закладу охорони здоров'я, в якому на­родилася дитина.

Заява про встановлення факту батьківства (материнства) приймається судом до розгляду за реєстрації народження дитини з використанням юридичної фікції, передбаченої ч. 1 ст. 135 СК України, тобто якщо жодна конкретна особа не була записана ба­тьком дитини відповідно до ст. 126, 128 СК України.

Для встановлення факту материнства не має значення, пере­бувала жінка, факт материнства якої встановлюється, у шлюбі, чи ні.

На відміну від визнання батьківства (материнства) у судовому порядку, встановлення факту батьківства (материнства) після смерті чоловіка (жінки) має на меті встановлення не батьківських, а інших відносин - можливості отримання аліментів від родичів батька (ма­тері), виникнення спадкових, пенсійних, житлових прав тощо.

Наслідки встановлення факту батьківства (материнства) майже рівнозначні констатації наявності родинних відносин, що

ґрунтуються на походженні. Цей юридичний факт діє зі зворотною силою: правовідносини між батьком (матір'ю) та дитиною вини­кають з моменту народження дитини.

Оскільки у таких справах немає спору про право, розгляд цих справ здійснюється за правилами не позовного, а окремого прова­дження: заявник подає заяву про встановлення факту батьківства й надає необхідні докази. Якщо суд визнає їх достатніми, факт ба­тьківства (материнства) вважається встановленим.

Закон не встановлює конкретного переліку цих доказів. Під­ставою для встановлення факту батьківства (материнства), як і для визнання батьківства (материнства) у судовому порядку, мо­жуть бути будь-які відомості, що свідчать про походження дитини від певної особи, зібрані відповідно до вимог Цивільного процесу­ального кодексу України. Такими доказами можуть бути дії, вчи­нені особою за життя, в яких проявлялося визнання нею батьківс­тва (материнства), - виховання, навчання дитини, надання їй ма­теріальної допомоги тощо.

На відміну від КпШС УРСР, чинне сімейне законодавство України передбачає можливість установлення факту батьківства (материнства) незалежно від того, визнавала особа своє батьківс­тво (материнство) за життя чи взагалі не знала про народження у неї дитини. Тому сам по собі, наприклад, факт визнання свого ба­тьківства (материнства) особою, яка вже померла, не завжди пов'язується з наданням дитині регулярної та достатньої для її існування матеріальної допомоги, оскільки особа могла і взагалі не знати за життя про своє батьківство (материнство).

Водночас, якщо під час розгляду заяви про встановлення фа­кту батьківства (материнства) з'ясується, що між зацікавленими особами виник спір про право, наприклад щодо спадщини, то суд зобов'язаний залишити заяву без розгляду й роз'яснити сторонам їх право на звернення з відповідним позовом, під час розгляду якого буде розглянуто цивільно-правовий спір і встановлено ба­тьківство (материнство).

Заяву про встановлення факту батьківства (материнства) можуть подати особи, зазначені у ч. 3 ст. 128 СК України, тобто ма­ти дитини, її опікун (піклувальник), інші особи, які утримують та виховують дитину, або сама дитина, яка досягла повноліття.