§ 3. Управління майном дитини. Використання доходу від майна дітей

Право батьків на управління майном дитини виникає на під­ставі прямої вказівки закону. Воно не ґрунтується на договорі сто­рін, тому на відносини батьків і дітей не розповсюджують свою дію норми цивільного законодавства щодо управління майном (ст.

Управління майном охоплює два основних види дій батьків:

а) учинення правочинів щодо майна дитини, у тому числі правочинів щодо розпорядження майном;

б) вчинення дій щодо догляду за майном дитини (ремонту­вання, зберігання, догляд).

У Сімейному кодексі України закріплено традиційне саме для сімейного права поняття «управління майном дитини». Цей тер­мін перейшов до нового СК України із КпШС УРСР 1969 р. (ст. 78), де було вказано, що батьки саме управляють майном дітей. Термін «управління майном дитини» є зручним, оскільки він охоплює рі­зні дії батьків щодо майна дитини. Термін «управління майном дитини» охоплює і дії батьків, спрямовані на розпорядження май­ном, яке належить дитині на праві власності.

Чинне сімейне законодавство, регулюючи питання управлін­ня батьками майном дитини (ст. 177 СК України), вважає об'єктом цього виду управлінських правовідносин майно лише малолітньої дитини, тобто особи у віці до 14 років. Управління батьками май­ном дитини припиняється з досягненням дитиною 14 років. Непо­внолітні особи, тобто особи у віці від 14 до 18 років, самостійно управляють своїм майном, а батьки лише надають згоду на здійс­нення ними цивільно-правових правочинів у випадках, передба­чених законом (ст. 32 ЦК України). Управляти майном дитини, якій виповнилося 14 років, батьки можуть лише на підставі укла­деного з нею договору, якщо такий має місце.

Раніше, у XVI—XVIII ст., морально-релігійна орієнтація сім'ї бу­ла спрямована на авторитет батька - голови сім'ї, шанобу до ста­рших, повагу до думки батьків. Тодішнє виховання всіляко наса­джувало ідею покірності, що призводило до залежності дітей від батьків навіть після досягнення дітьми повноліття.

Сьогодні ж законодавець пішов шляхом якнайбільшої демок­ратизації суспільних відносин, що отримало своє відображення й у регулюванні відносин з управління майном дитини. Так, згідно з абз. 2 ч. 1 ст. 177 СК України батькам необхідно враховувати потре­би та інтереси малолітньої дитини під час здійснення управління її майном, тобто узгоджувати свої дії щодо управління майном особи­сто з дитиною, якщо остання може самостійно визначати свої по­треби та інтереси. Існує думка, що це положення має декларатив­ний характер, оскільки, по-перше, законом не встановлено, з якого віку батьки мають дослухатися до думки дитини, а по-друге, навіть вислухавши думку дитини, батьки ухвалюють остаточне рішення самостійно^[186]. Крім того, у законі не міститься вказівки на наслідки, які повинні мати місце у разі неврахування батьками дитини її думки з приводу обрання способів управління її майном.

У ст. 242 ЦК України встановлено, що батьки (усиновлювачі) є законними представниками своїх малолітніх та неповнолітніх дітей. Отже, закон прирівняв батьків за їхнім правовим станови­щем до представників, але назвав їх не просто представниками, а законними представниками, тобто особами, представництво яких випливає безпосередньо із закону. Таким чином, батьки управля­ють майном, яке належить малолітній дитині, без спеціального на те повноваження, на підставі самого свого правового статусу.

У процесі здійснення управління майном дитини батьки вчи­няють у встановленому законом порядку правочини, об'єктом яких виступає майно малолітніх. Згідно з ч. 6 ст. 203 ЦК України правочини, що вчиняються батьками (усиновлювачами), не мо­жуть суперечити правам та інтересам їхніх дітей.

Із метою охорони інтересів та прав дитини законодавець ви­значив, які правочини з майном малолітнього можуть вчинятися батьками вільно, а які правочини батьки мають право вчиняти тільки з дозволу органів опіки та піклування, а також установив коло правочинів, які батьки взагалі не мають права вчиняти з майном дитини.

Так, згідно з ч. 2 ст. 720 ЦК України батьки не мають права дарувати майно дітей.

За наявності дозволу органів опіки та піклування батьки ма­ють право вчиняти такі правочини:

1) укладати договори, які підлягають нотаріальному посвід­ченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори щодо поділу або обміну житлового будинку чи квартири (ч. 2 ст. 177 СК України);

2) видавати письмові зобов’язання від імені дитини (ч. 2 ст. 177 СК України);

3) відмовлятися від майнових прав дитини (ч. 2 ст. 177 СК України);

4) укладати договори щодо іншого цінного майна, що нале­жить дитині (п. 4 ч. 1 ст. 71 ЦК України);

5) зобов’язуватись від імені дитини порукою (ч. 3 ст. 17 зако­ну України «Про охорону дитинства»).

Серед усіх правочинів, які батьки вчиняють із майном дитини за наявності дозволу органів опіки та піклування, найбільш важ­ливе значення мають правочини, об’єктами яких є квартири та жилі будинки, які належать малолітнім. Це пояснюється як висо­кою матеріальною цінністю таких речей, так і їх специфічними якостями - здатністю задовольняти житлові потреби дитини. За­конодавець наголошує, що дозвіл органу опіки та піклування на вчинення правочинів щодо нерухомого майна дитини надається тільки у разі гарантування збереження її права на житло (ч. 4 ст. 177 СК України). Таке гарантування матиме місце тоді, коли дозвіл органами опіки та піклування надається із певних підстав: по-перше, у разі встановлення справжньої необхідності відчужен­ня житла дитини, по-друге, встановлення реальної можливості придбання нового житла, а також строків та умов його придбання, по-третє, за відсутності даних, які свідчать про недобросовісність батьків під час укладення правочину, а також з інших підстав, на­явність яких є гарантією збереження права дитини на житло.

У будь-якому разі дозвіл органів опіки та піклування не впли­ває на розвиток правовідносин, які виникають у разі укладення ба­тьками правочину, об’єктом якого виступає майно малолітнього^[187]. Цей дозвіл слід розглядати як передумову виникнення таких пра­вовідносин, а отже, у разі суперечки наявність дозволу на укладення вказаного правочину не є для суду достатнім підтвердженням

законності правочину. Якщо в результаті укладення такого право- чину майнові права дитини було порушено, то він незважаючи на дозвіл органів опіки та піклування має визнаватися недійсним.

Крім цього, дозвіл органів опіки та піклування вимагається не лише у разі укладення батьками правочинів, спрямованих на відчуження майнових прав дитини, а і правочинів, спрямованих на набуття цих прав, тобто згода органів опіки та піклування буде потрібною і тоді, коли за кошти дитини купують квартиру чи ав­томобіль, адже відповідно до ст. 322 ЦК України власник зо­бов’язаний утримувати майно, що йому належить.

Крім вищезгаданих правочинів, щодо яких законом встанов­лено спеціальні правила, а також крім заборони дарувати майно дитини, всі інші правочини батьки вчиняють вільно.

У відносинах з управління майном дитини особливого зна­чення набуває питання про взаємодію батьків у процесі реалізації цього права. Як відомо, батьки мають рівні права та несуть рівні обов’язки щодо своїх дітей. На практиці це положення означає, що батьки вирішують питання про управління майном дитини спіль­но. Більшість правочинів із майном малолітнього вчиняються од­ним із батьків за наявності усної згоди другого з батьків чи з його «мовчазного схвалення». Винятком є правочини щодо транспорт­них засобів та нерухомого майна дитини. Для укладення таких пра- вочинів одним із батьків повинна надаватись письмова нотаріально засвічена згода другого з батьків. Якщо один із батьків дитини по­мер чи його визнано у встановленому законом порядку безвісно відсутнім або оголошено померлим, а також у випадку, коли відомо­сті про батька дитини були записані за вказівкою матері або відо­мості про особу як батька дитини були виключені з актового запису про народження дитини, то за таких обставин для вчинення право- чину достатньо волі того з батьків, із ким залишилася дитина.

Крім цього, правочини щодо транспортних засобів та неру­хомого майна малолітньої дитини можуть вчинятися одним із ба­тьків без згоди другого, якщо він проживає окремо від дитини не менш як 6 місяців та не бере участі у вихованні й утриманні дити­ни або якщо місце його проживання невідоме.

Також батьки можуть укласти договір, в якому буде визначе­но, що управління майном дитини здійснюватиметься батьками на інших засадах. Інакше кажучи, СК України надає батькам право довірити одному з них вирішення питань управління майном ма­лолітньої дитини.

Частина 6 ст. 177 СК України встановлює презумпцію дійсно­сті правочину, вчиненого щодо майна дитини одним із батьків. Проте другий із батьків має право звернутися до суду з вимогою про визнання правочину недійсним як укладеного без його згоди, якщо цей правочин виходить за межі дрібного побутового.

Спори, які виникають між батьками щодо управління майном дитини, можуть вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Звернення до органів опіки та піклування не є обов’яз­ковим для батьків. Вони мають право одразу звернутися до суду за вирішенням спору. Також батьки мають право оскаржити висно­вок, наданий органом опіки та піклування, у судовому порядку.

На практиці норма, встановлена ч. 6 ст. 177 СК України, ви­кликає непорозуміння, адже якщо трактувати її буквально, то ви­ходить, що на вчинення правочину з майном дитини, який вихо­дить за межі дрібного побутового, має надаватись згода обох ба­тьків, в іншому випадку правочин може бути оскаржено у будь- який час тільки з підстави відсутності згоди другого з батьків. Зрозуміло, що така ситуація може породжувати на практиці зло­вживання одним із батьків правом на оскарження правочину з майном дитини, вчиненого без його згоди. Тому другою підста­вою, яка хоча прямо і не записана у вказаній статті, проте логічно випливає зі змісту норми, має бути невідповідність правочину ін­тересам дитини. Тобто той із батьків, який звертається до суду з вимогою про визнання правочину, вчиненого з майном дитини, недійсним як укладеного без його згоди, повинен у своїх вимогах обґрунтувати не лише факт позбавлення його права дати згоду на укладення правочину, а і факт невідповідності правочину інтере­сам дитини та вказати у позові на негативні наслідки правочину.

Не виключається також можливість передання батьками час­тини прав щодо управлінню майном дитини, що їм належать, ін­шим особам - професійним управителям. Так, наприклад, дитина може бути власником цінних паперів, управління якими потребує спеціальних знань. Зрозуміло, що батьки можуть не мати таких знань для здійснення ефективного управління майном дитини, що, у свою чергу, може призвести до його втрати. У такому випад­ку єдиним можливим способом забезпечити майнові права дитини є відчуження майна, управління яким потребує спеціальних знань, з огляду на неможливість батьками укласти договір управління майном дитини з професійним управителем. Відповідно до ч. 1 ст. 1032 ЦК України установником управління є власник майна, а в ч. 3 вказаної статті зазначається, що у разі, коли власником майна є малолітня особа, установником управління може бути опікун або орган опіки та піклування.

У випадках, коли проти батьків малолітньої дитини відкрито судове провадження про позбавлення батьківських прав, суд може за заявою органу опіки та піклування у порядку ст. 151-152 ЦПК заборонити здійснення управління та відчуження майна, яке нале­жить дитині, й передати таке управління органу опіки та піклування.

У ст. 178 СК України визначається порядок використання до­ходу, одержаного від майна дитини, відповідно до якого дохід, одержаний від використання майна малолітньої дитини, батьки мають право використовувати на виховання й утримання інших дітей та на невідкладні потреби сім'ї. Таким доходом можуть бути дивіденди від акцій, відсотки по депозитах, суми орендної плати за користування майном, що належить дитині, тощо.

Діти в одній сім'ї мають жити в однакових умовах, а викорис­тання доходів, отриманих від майна однієї дитини, на утримання інших дітей, відповідає засадам розумності та справедливості. Ви­рішення невідкладних потреб сім'ї також є дією, спрямованою на задоволення інтересів дитини. До таких проблем можна віднести забезпечення належного лікування, відпочинку для кожного чле­на сім'ї, придбання побутової техніки тощо.

Зазначені правила стосуються лише доходів від майна мало­літньої дитини. Неповнолітня дитина згідно з ч. 2 ст. 178 СК Укра­їни розпоряджається доходом від свого майна відповідно до норм ст. 32 ЦК України.

Після припинення управління згідно з ч. 8 ст. 177 СК України батьки зобов'язані повернути дитині майно, яким вони управляли, а також доходи від нього. Відповідно до ч. 2 ст. 189 ЦК України продукція, плоди та доходи належать власникові речі, якщо інше не встановлено договором або законом. Хоча батьки й управляють майном дитини, вони не набувають щодо нього права власності, а управляють майном безоплатно. Майно, що є об'єктом управління, а також продукція, плоди та доходи від нього належать дитині. Тому батьки зобов'язані повернути дитині її майно в належному стані.

Таким чином, управління майном дитини - це особливий комплекс дій батьків, спрямованих на заміну дієздатності малолі­тньої дитини (у частині, що стосується здійснення майнових прав), що полягають у збереженні майна, забезпеченні можливості користування ним дитиною, а в окремих випадках - можливості одержання доходу, який разом із майном підлягає поверненню дитині після припинення управління.