§ 6. Права та обов'язки батьків щодо виховання дитини

Обов'язки та права батьків щодо виховання дитини є го­ловними серед усього комплексу батьківських прав та обов'язків, закріплених сімейним законодавством. Усі інші права та обов'язки батьків щодо їхніх дітей покликані забезпечувати належне вико­нання батьками свого головного обов'язку - виховувати дитину.

У чинному СК України одержала своє вирішення багаторічна дискусія науковців щодо правильності розгляду права батьків на виховання дитини одночасно і як обов'язку. Стаття 61 КпШС УРСР 1969 р. містила положення, згідно з яким батьки мають право й зобов'язані виховувати своїх дітей. Відповідні статті майже всіх Кодексів про шлюб та сім'ю інших союзних республік містили ана­логічні норми. Із приводу цього у літературі висловлювалася дум­ка, що «законодавець необґрунтовано застосовує до одного виду суспільних відносин (відносин щодо сімейного виховання) зовсім різні юридичні моделі: право та обов'язок... Право та обов'язок - це різнополюсні поняття. Одне з них полягає у поведінці, яка до­зволена, а інше - у вчинках обов'язкових»¹. У чинному СК України проведено чітку межу між правами та обов'язками батьків щодо виховання дитини шляхом закріплення переліку обов'язків бать­ків щодо виховання та розвитку дитини в одній статті, а переліку їх прав щодо виховання - в іншій. Тим самим законодавець усунув різночитання, які існували у тлумаченні цих норм науковцями.

Виховання - це планомірний та цілеспрямований вплив на свідомість та поведінку людини з метою формування певних уста­новок, понять, принципів і ціннісних орієнтацій, які забезпечують необхідні умови для її розвитку, підготовки до життя та праці^{[175] [176].}

Завдяки природній близькості між батьками та дітьми, тому особливому емоційно-психологічному мікроклімату, створити який можна лише в умовах родини, інтенсивності та результати­вності впливу на дітей, сімейне виховання виступає необхідною умовою успішного формування особистості^[177].

Право на виховання дитини - це особисте немайнове право батьків. Воно є тісно пов'язаним з особою, а тому не може бути пе­редане іншим особам. Батьки не можуть бути позбавлені цього права не інакше як за рішенням суду та на підставах, передбачених чинним законодавством. Батьки не можуть передавати будь-кому свої права на виховання дитини й не можуть відмовитися від них, не припиняються ці права і тоді, коли батьки разом із дитиною не проживають.

Пріоритетність батьківського виховання забезпечується наяв­ністю у батьків цілого комплексу інших немайнових прав, поклика­них забезпечити ефективне здійснення батьками їх прав та вико­нання обов'язків щодо виховання дитини. Так, батьки мають право:

- на безперешкодне спілкування з дитиною (ст. 153, 157, 168 СК України);

- на визначення місця проживання дитини (ст. 160, 163 СК України);

- вимагати відібрання малолітньої дитини в будь-якої осо­би, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду (ст. 163 СК України).

Права батьків щодо виховання дитини як суб'єктивні права виникають після народження дитини та її реєстрації в органах державної реєстрації актів цивільного стану. Зміст цих прав ви­значити досить важко, але окреслити межі правового регулюван­ня є необхідним.

Зміст суб’єктивного права батьків на виховання має охоплю­вати: 1) право батьків на власну поведінку щодо дитини; 2) право батьків забороняти іншим особам певну поведінку; 3) право бать­ків на захист права на виховання в разі його порушення.

Таким чином, право батьків щодо виховання дитини охоплює:

1) право на особисте виховання, право залучати до виховання дитини інших осіб, право передавати дитину на виховання іншим фізичним або юридичним особам, право обирати форми та методи виховання, крім тих, які суперечать закону, моральним засадам суспільства (ст. 151 СК України);

2) право вимагати невтручання у здійснення батьками права на виховання дитини (ст. 5 СК України);

3) право на захист порушеного права на виховання дитини (ст. 18, 158, 159, 162, 163 СК України).

Реалізація батьками права залучати до виховання дитини ін­ших осіб полягає у тому, що батьки спонукають інших осіб взяти участь у вихованні їхніх дітей. Тут не йдеться про передачу дитину на виховання цим особам, дитина не припиняє спільного прожи­вання з батьками, а вказані особи не замінюють батьків у вихов­ному процесі. Такими особами можуть бути як фізичні особи, так і юридичні. Фізичні особи можуть бути родичами дитини (дід, баба, брати сестри тощо) або сторонніми особами. Сторонні особи теж можуть мати різну кваліфікацію. Вони можуть доглядати за дити­ною на прохання батьків (сусіди), здійснювати догляд за дитиною на професійній основі (няні, гувернантки), мати спеціальну підгото­вку в тій чи іншій галузі (репетитори, спортивні інструктори) тощо.

До юридичних осіб можуть належати різноманітні дошкільні, шкільні та позашкільні навчальні заклади. Залучаючи до виховання дітей юридичних осіб, батьки мають право на вибір навчального закладу залежно від потреб дитини та можливостей батьків Відві­дування дитиною навчального закладу не звільняє сім'ю від обов'язку виховувати, розвивати і навчати її в родинному колі.

Від залучення до виховання дитини інших осіб слід відрізняти передання дитини батьками на виховання іншим особам (фізич­ним чи юридичним).

Чинне українське законодавство передбачає передання ди­тини батьками на виховання не лише фізичним, а і юридичним особам. Однак у цьому випадку категорія юридичних осіб, до яких батьки мають право передавати свою дитину, є іншою, ніж тих юридичних осіб, які залучаються батьками до виховання дитини. Указані заклади призначаються для дітей, позбавлених батьківсь­кого піклування. Ними є медичні, навчальні й виховні заклади, а також заклади та установи праці й соціального захисту населення, в яких проживають діти, позбавлені батьківського піклування.

Таким чином, правові наслідки залучення батьками до вихо­вання дитини інших осіб та передання дитини на виховання ін­шим особам є різними. Проте передання дітей на виховання до інтернатних закладів, залучення третіх осіб для надання допомоги у вихованні та встановлення над дітьми опіки чи піклування, коли батьки з тих чи інших причин самі не можуть виховувати дітей, не означає відмови від своїх прав та обов'язків щодо дитини.

Виховання як цілеспрямований процес формування особисто­сті здійснюється завдяки реалізації різноманітних виховних мето­дів. Під час здійснення права на виховання дітей батьки використо­вують методи та форми виховання, які залежать від рівня їх педаго­гічної культури, традицій, що склалися в сім'ї, індивідуальних фізи­чних та інтелектуальних якостей дітей та багатьох інших обставин.

Форми та методи виховання, які використовуються батьками у процесі виховання дітей, не повинні суперечити закону та мораль­ним засадам суспільства. Так, законом прямо забороняється засто­совувати до дитини будь-які форми фізичного та психічного насиль­ства, образи, недбале й жорстоке поводження з нею, експлуатацію, включно із сексуальними зловживаннями, втягненням у злочинну діяльність, залученням до вживання алкоголю, наркотичних засобів і психотропних речовин, залученням до екстремістських релігійних психокультових угруповань і течій, використанням її для створення та розповсюдження порнографічних матеріалів, примушуванням до проституції, жебрацтва та бродяжництва, втягнення до азартних ігор (ст. 10 закону України «Про охорону дитинства» (2001 р.), втягненням неповнолітніх у діяльність з організації й проведення видовищних заходів сексуального чи еротичного характеру (ст. 7 закону України «Про захист суспільної моралі» (2003 р.) тощо.

Головними моральними принципами, на яких ґрунтуються уявлення суспільства про виховання дітей, є повага до дитини, до її людської честі та гідності, врахування її особистих уподобань, особ­ливостей її психічного та фізичного розвитку. Стримування власної волі дитини під час її виховання, прагнення до підкорення її всім велінням батьків, незважання на уподобання дитини, її фізичний, моральний та психічний стан розцінюються як застосування до ди­тини відповідної форми насильства (залежно від конкретної пове­дінки батьків), що суперечить моральним засадам суспільства.

Стаття 150 СК України містить перелік тих дій, які батьки зо­бов’язані вчиняти щодо дитини з метою забезпечення її права на належне виховання та розвиток. До них закон відносить:

- піклування про здоров’я дитини;

- піклування про фізичний та духовний розвиток дитини;

- забезпечення здобуття дитиною повної середньої освіти;

- підготовка дитини до самостійного життя;

- повага до дитини.

Крім того, стаття містить також і перелік тих дій, від яких ба­тьки зобов’язані утримуватися під час здійснення виховання ди­тини. Вони зобов’язані утримуватися від:

- будь-яких видів експлуатації дитини;

- неповаги до дитини;

- фізичних покарань;

- таких видів покарань, які принижують людську гідність дитини.

У сімейно-правовій літературі обов’язок батьків щодо вихо­вання дитини визначається як міра належної поведінки, яка проявляється в особистому впливі на дитину, порівнюючи свої дії з вимогами педагогіки, нормами моралі та моральності й права із метою виховання її в дусі відданості Батьківщині.

Таким чином, на батьків покладається обов’язок впливати на свідомість дитини, щоб вона зростала особистістю, яка поважає права та свободи інших людей, любить свою сім'ю, свій народ і свою Батьківщину. Проте норма ч. 1 ст. 150 СК України має здебі­льшого ознаки норми моралі й має декларативний характер, вона не може бути забезпечена санкцією, оскільки не завжди форму­вання особистості, яка є гідним членом суспільства та громадяни­ном власної держави, залежить тільки від батьківського виховання. Особистість формується не тільки у сім'ї. На її формування вплива­ють також інші соціальні групи, зокрема такі, як навчально-виховні заклади, які охоплюють усі ланки системи освіти, позашкільні та культурно-просвітницькі заклади, засоби масової інформації тощо. Крім того, кожна дитина має свої індивідуальні, властиві тільки їй особливості психіки, фізіології та розумових процесів, які також впливають на соціалізацію дитини та формування її особистісних якостей. Саме через це не може забезпечуватися державним при­мусом виховання дитини, наприклад не в дусі патріотизму.

Батьки зобов'язані виховувати у дітей любов та повагу до ба­тька та матері, а також і до тих родичів, які спільно з дитиною не проживають (діда, баби, повнолітніх братів і сестер, тітки й дядька тощо). Батьки зобов'язані заохочувати спілкування дитини з ро­дичами. Спілкуванню дитини з бабою, дідом, прабабою, прадідом, братами та сестрами покликане сприяти закріплення у законі права цих осіб на спілкування з дитиною, а також покладення на батьків дитини обов'язків не перешкоджати та сприяти цьому спі­лкуванню (ст. 257, 259 СК України).

Процес виховання дітей здійснюється батьками на власний розсуд з урахуванням досягнень сучасної педагогіки та психології. Але закон установлює певні напрямки виховання дитини, які є обов'язковими для батьків. Частина 2 ст. 150 СК України встанов­лює обов'язок батьків піклуватися про здоров'я дитини. Цей обов'язок кореспондує праву дитини на охорону здоров’я, прого­лошеному міжнародними правовими актами й закріпленому у Конституції України та в інших нормативних актах внутрішнього законодавства.

Батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я своїх дітей, їх фі­зичний та духовний розвиток і ведення ними здорового способу життя. Цей обов'язок батьків полягає:

- у забезпеченні батьками дітям сприятливих умов життєді­яльності, тобто такого стану середовища життєдіяльності, в якому відсутній будь-який шкідливий вплив його факторів на здоров'я дитини і є можливості для забезпечення нормальних і відновлен­ня порушених функцій організму;

- у забезпеченні дитині умов виховання, які відповідають вимогам санітарних норм щодо здійснення заходів, спрямованих на збереження та зміцнення здоров'я дітей, їх гігієнічне виховання та засвоєння ними основ гігієни;

- у сприянні утвердженню в дитини здорового способу життя;

- у сприянні наданню дитині необхідної первинної лікува­льно-профілактичної допомоги, що передбачає консультацію лі­каря, просту діагностику та лікування основних найпоширеніших захворювань, травм та отруєнь, профілактичні заходи, а також на­данню спеціалізованої й високоспеціалізованої допомоги;

- у забезпеченні дитині проходження щорічного обов'язко­вого медичного огляду (дитині у віці до 1 року - щомісячно);

- у запобіганні вживанню дитиною тютюнових виробів, алко­гольних напоїв, наркотичних засобів, психотропних речовин тощо.

Батьки зобов'язані також піклуватися про фізичний розвиток дитини, який, у свою чергу, тісно пов'язаний зі здоров'ям дитини. Фізичне виховання дитини має бути спрямоване на оволодіння знаннями, уміннями й навичками щодо управління своїм фізич­ним розвитком, різновидами рухової активності з метою вихован­ня особистості дитини в дусі відповідального ставлення до влас­ного здоров'я та здоров'я оточуючих.

Обов'язку батьків піклуватися про духовний розвиток дити­ни кореспондує право дитини на духовний розвиток, яке охоплює:

- право на освіту;

- право на прояв своїх здібностей;

- право на свободу світогляду й віросповідання;

- право на свободу літературної, художньої, наукової та тех­нічної творчості.

Таким чином, батьки мають сприяти одержанню дитиною належної освіти, прояву нею своїх здібностей, розширенню її сві­тогляду, її самовизначенню щодо сповідання певної релігії або несповідання ніякої, її зайняттям літературною, художньою, нау­ковою чи технічною творчістю.

Батьки за взаємною згодою мають право виховувати своїх ді­тей відповідно до своїх власних переконань та ставлення до релігії, але вони не мають права під час визначення дитиною свого став­лення до релігії примушувати до сповідання або відмови від спо­відання релігії, до участі або неучасті в богослужіннях, релігійних обрядах і церемоніях, навчання релігії (ст. 3 закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» (1991 р.). Крім того, бать­ки зобов'язані виховувати своїх дітей у дусі терпимості та поваги до громадян, які не сповідують релігії, та до віруючих інших віро­сповідань.

Виконуючи свій обов'язок щодо розвитку здібностей дитини, батьки мають виявляти ці здібності, сприяти розвитку здібностей та обдарувань дитини, задоволенню їх інтересів, духовних запитів і потреб у професійному визначенні.

Моральне виховання здійснюється у процесі всієї життєдіяль­ності особи з урахуванням віку і того середовища, яке визначаль­ним чином впливає на ціннісні орієнтації дитини (сім'я, друзі та ін.). Воно спрямовується на формування у дитини моральної сві­домості, моральних почуттів та моральної поведінки. Дбаючи про моральний розвиток своєї дитини, батьки мають спрямовувати свій виховний вплив на формування уявлення дитини про суспі­льні ідеали, виховання моральних якостей, активної життєвої по­зиції. Також батьки мають виховувати у дитини повагу до людини як найвищої цінності суспільства, розвивати почуття гордості, че­сті та гідності, співчуття, відвертості та готовності допомагати. Вони мають дати дитині уявлення про моральні цінності людського життя та культуру, коригувати знання дитини про мораль, одер­жані з різних джерел, сприяти моральному самовихованню дитини.

Велике значення у виробленні моральних звичок у поведінці дитини відіграє загальна атмосфера в родині. Способи поведінки дитини, які формуються, мають підтримуватися традиціями та пра­вилами, встановленими у родині. Організація досвіду поведінки полягає головним чином у створенні стійкого позитивного впливу. Батьки мають сформувати у дитини правильне розуміння сутності моральних норм та установок у сфері взаємовідносин між статями й потребу керуватися ними в усіх сферах життя та діяльності.

Батьки зобов'язані забезпечити здобуття дитиною повної за­гальної середньої освіти. Указаному обов'язку кореспондує право дитини на освіту, гарантоване нормами ст. 53 Конституції України.

Незважаючи на різноманітність можливих видів освіти, здо­буття, доступність і безоплатність яких забезпечується державою, а також на розгалужену мережу навчальних закладів усіх форм власно­сті, обов'язковим є забезпечення батьками здобуття тільки загальної середньої освіти. Усі інші види освіти ґрунтуються на принципі доб­ровільності вибору типів закладів освіти та видів діяльності.

Ще одним обов'язком батьків щодо виховання дитини є обо­в'язок готувати дитину до самостійного життя. Цей обов'язок полягає в тому, що батьки мають виробляти в дитини необхідні навички самообслуговування та трудові вміння, розвивати наполегливість, охайність, вправність, кмітливість та інші вольові й етичні якості. Вони мають сприяти формуванню в дитини висо­кої культури, організованості, чіткості, точності, працелюбності, відповідальності, соціальної активності, ініціативності й творчих навичок. Підготовка до самостійного життя також має охоплювати професійну орієнтацію дитини, ознайомлення її з різними профе­сіями та спеціальностями. Батьки мають сприяти розвиткові у ди­тини організаторських здібностей, цілеспрямованості, вмінню планувати свою життєдіяльність, творчо оперувати отриманими знаннями й передавати їх іншим особам. Батьки також покликані розвивати технічну творчість дитини, формувати пізнавальний інтерес в тій чи іншій галузі знань. Діти мають залучатися батька­ми до виконання різноманітних домашніх обов’язків, до вирішен­ня питань бюджету сім’ї та його використання тощо.

Батьки зобов’язані поважати дитину. Вони мають ставитися до неї як до особистості, враховуючи її бажання, інтереси та потреби.

Незважаючи на те, що батьки відповідно до ч. 2 ст. 151 СК України мають право передавати дитину на виховання іншим фі­зичним чи юридичним особам, головною умовою такого передан- ня є збереження батьківського піклування щодо дитини. Незале­жно від причин і термінів передання дитини на виховання іншим особам батьки зобов’язані піклуватися про дитину. Цей обов’язок існує незалежно від того, чи проживає дитина разом із батьками (з одним із них). Він не припиняється і тоді, коли батьки передають дитину на виховання іншим фізичним чи юридичним особам. Мо­же змінюватись лише обсяг цих обов’язків. За батьками, як прави­ло, залишається повний комплекс майнових обов’язків - обов’язки щодо утримання дитини, а немайнові обов’язки виконуються ба­тьками настільки, наскільки вони мають змогу це робити, адже батьки мають виконувати їх особисто, а дитина більшість часу пе­ребуває не з ними. Усі обов’язки батьків щодо турботи про дитину (особисті немайнові та майнові) припиняються тільки в разі вси­новлення дитини (ч. 1 ст. 232 СК України). При цьому ці обов’язки припиняються не з моменту надання згоди батьками на всинов­лення дитини (ст. 217 СК України), а з моменту набрання чинності рішенням суду про всиновлення (ст. 225 СК України). В усіх інших випадках вони зберігаються за батьками, незважаючи на те, що діти більшість часу перебувають під наглядом інших осіб.

Частина 6 ст. 150 СК України забороняє застосовувати до дитини будь-які види експлуатації, а ч. 7 - фізичне та психологічне насильство. Ця норма є важливою гарантією попередження насильства у сім'ї, оскільки така заборона стосується найближчих родичів дитини - її батьків.

Заборона експлуатації дитини не суперечить обов'язку бать­ків готувати дитину до самостійного життя, що передбачає, між іншим, залучення її до суспільно-корисної праці, праці із самооб­слуговування, а також різних видів домашньої праці. Ця діяльність дитини стає експлуатацією тоді, коли вона становить небезпеку для її здоров'я, служить перешкодою в отриманні нею освіти або завдає шкоди її здоров'ю, фізичному, розумовому, духовному, мо­ральному та соціальному розвитку, що може статись через те, що батьки покладають на дитину численні обов'язки по веденню до­машнього господарства, дитина не відвідує закладу освіти, мало спить, недостатньо їсть, часто хворіє, має певні ознаки відставан­ня розумового розвитку, обмежений світогляд тощо. Усі види екс­плуатації дитини є недопустимими за будь-яких обставин.

Батьки є вільними у виборі засобів та методів виховання, але виховні заходи не можуть бути такими, що принижують людську гідність дитини. Зокрема, недопустимим є застосування до неї фі­зичних покарань, які розглядаються чинним законодавством як фізичне насильство.

Недоторканність гідності дитини - це проблема забезпечення поваги до неї, її людських прагнень і прав з боку інших людей, перш за все її батьків, та суспільства в цілому. Отже, забезпечення поваги до дитини само по собі є повагою до її честі та гідності. Будь-які про­яви неповаги до дитини є приниженням її людської честі та гідності.

Покарання, які принижують людську гідність дитини, не пов'язані із застосуванням до дитини фізичного насильства, мо­жуть полягати у забороні дитині займатися улюбленою справою (спортом, інтелектуальною або художньою творчістю, читати, танцювати, грати на музичних інструментах тощо), спілкуватися з однолітками, обмежувати їх свободу пересування, відвідувати різ­ні культурні заходи (цирк, театр, кінотеатр тощо) та інше. Проте заборона вищевказаної поведінки не є приниженням людської гідності дитини, якщо вона встановлюється з метою захисту за­конних прав та інтересів дитини.

Мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілку­вання між собою. Спілкування є необхідною умовою здійснення ба­тьками виховання дитини. Саме спілкування є головним способом здійснення батьками свого права на особисте виховання дитини. Легальне визнання права батьків та дітей на спілкування є право­вим засобом забезпечення права дитини на належне батьківське виховання, а також правовою гарантією належного здійснення батьками своїх обов’язків щодо виховання дитини.

Це право батьків є їх особистим немайновим правом і не може бути передане іншим особам. Воно полягає у можливості щоден­них побачень, листуванні, одержанні та передачі інформації стосо­вно один одного¹. Батьки мають переважне право перед усіма ін­шими особами на спілкування з дитиною, воно не може бути об­межене, батьки не можуть бути позбавлені цього права, крім ви­падків, коли таке право обмежується законом.

Спілкування - це процес взаємозв’язку й взаємодії суб’єктів, в якому відбувається обмін діяльністю, інформацією, досвідом, здібностями, уміннями та навичками, а також результатами дія­льності. Спілкування батьків і дітей повинно будуватися на повазі до гідності одне одного, дотриманні вироблених людством норм моральності, звичок і т. ін.

Спілкування може бути включеним у діяльність (праця, на­вчання, гра) або визначатися самою потребою в спілкуванні як такому; може бути безпосереднім, тобто здійснюватися «обличчям до обличчя», або опосередковуватись різними системами комуні­кації (поштою, телефоном, комп’ютером), а також бути вербаль­ним або невербальним.

У повсякденному житті батьки та діти безперешкодно спіл­куються всіма можливими способами та за допомогою різноманіт­них засобів. Однак іноді виникають обставини, через які можли­вість безперешкодного спілкування з тих чи інших причин обме­жується. Причини виникнення таких перешкод можуть мати як об’єктивний (стихійні лиха, війни тощо), так і суб’єктивний харак­тер (розірвання шлюбу між батьками, хвороба когось із батьків чи дитини, вчинення кимсь із них правопорушення тощо). Державою вживаються заходи щодо сприяння возз’єднанню дитини, яка постраждала внаслідок стихійного лиха, техногенної аварії чи ка­тастрофи, з членами сім’ї (ст. 28 закону України «Про охорону дитинства»). Дитина, батьки якої проживають у різних державах, має право на регулярні особисті стосунки й прямі контакти з обо­ма батьками. Дитина та її батьки для возз’єднання сім’ї мають право на вільний в’їзд в Україну та виїзд з України у порядку, встановле­ному законом (ст. 16 закону України «Про охорону дитинства»); той із батьків, хто проживає окремо від дитини, має право на осо­бисте спілкування з нею (ч. 2 ст. 157 СК України).

¹ Ромовська З. В. Сімейний кодекс України : наук.-практ. комент. / З. В. Ромовська. - Київ : Ін Юре, 2003. - С. 304.

Чинним законодавством України передбачено правові гаран­тії права батьків та дитини на спілкування на той випадок, якщо дитина або батьки опиняться у такій ситуації, за якої є неможли­вим вільне здійснення права на спілкування. Ці гарантії містяться як у СК України, так і в інших законодавчих актах.

Право батьків та дитини на безперешкодне спілкування не припиняється в тому разі, коли дитина передана на виховання ін­шим фізичним або юридичним особам. Опікун чи піклувальник не мають права перешкоджати спілкуванню дитини з її батьками (ч. 3 ст. 249 СК України). Прийомні діти та вихованці дитячих будинків сімейного типу мають право підтримувати особисті контакти з ба­тьками (ст. 256³ та 256⁷ СК України). Право на збереження родин­них стосунків мають також вихованці навчально-виховних закладів для дітей, позбавлених батьківського піклування (п. 6.4 Положення про дитячі будинки і загальноосвітні школи-інтернати для дітей- сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, затвердженого наказом Міністерства освіти і науки молоді та спорту України, Міні­стерства соціальної політики України від 10.09.2012 № 995/557).

Незважаючи на те, що відповідно до ст. 166 СК України особа, позбавлена батьківських прав, утрачає особисті немайнові права щодо дитини, мати чи батько, позбавлені батьківських прав, ма­ють право на звернення до суду із заявою про надання їм права на побачення з дитиною. Суд може дозволити одноразові чи періоди­чні побачення з дитиною, якщо це не завдасть шкоди її життю, здоров'ю та моральному вихованню, за умови присутності іншої особи (ст. 168 СК України).

Випадки обмеження або позбавлення батьків та дитини пра­ва на спілкування передбачаються виключно законодавчими ак­тами, зокрема у разі вчинення батьками (одним із них) або дити­ною правопорушення, що призвело до використання заходу впли­ву, пов'язаного з повною або частковою ізоляцією особи від суспі­льства (арешт, обмеження волі, позбавлення волі, направлення до загальноосвітніх шкіл соціальної реабілітації та професійних училищ соціальної реабілітації, приймальників-розподільників). Способами обмеження права батьків та дитини на безперешкодне спілкування є такі:

- обмеження кількості й тривалості побачень;

- ускладнений порядок їх отримання;

- обмеження кількості телефонних розмов тощо.

Батьки можуть бути позбавлені права на спілкування з дити­ною у разі позбавлення їх батьківських прав (ст. 166 СК України) й усиновлення дитини (ст. 232 СК України). Тимчасово батьки (або один із них) чи дитина можуть бути позбавлені права на спілку­вання в разі вчинення насильства в сім'ї після отримання офіційно­го попередження про недопустимість вчинення насильства в сім'ї. Захисним приписом особі може бути заборонено чинити певну дію (дії) стосовно дитини, яка стала жертвою насильства в сім'ї, а саме:

- відвідувати її, якщо вона тимчасово перебуває не за місцем спільного проживання членів сім'ї;

- вести з нею телефонні переговори тощо (ст. 13 закону України «Про попередження насильства в сім'ї»).

Позбавлення або обмеження права батьків на спілкування з дитиною не може бути передбачене угодою (договором). Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов'язків тим із них, хто проживає окремо від ди­тини. Водночас той із батьків, із ким проживає дитина, не має пра­ва перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкува­тися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілку­вання не перешкоджає нормальному розвиткові дитини (ст. 157 СК України). Із цього випливає, що встановлення у договорі поло­ження про те, що той із батьків, хто проживає окремо, не може спі­лкуватися з дитиною, є недопустимим як таке, що порушує право останнього на спілкування з дитиною.

Забезпеченню належного виконання батьками своїх обов'яз­ків та безперешкодному здійсненню прав щодо виховання дитини має сприяти право батьків на вибір місця проживання дитини. Ви­значаючи місце проживання дитини, батьки здійснюють своє пра­во на особисте виховання дитини, оскільки дитина, як правило, проживає з батьками чи одним із них. У тому разі, коли батьки ди­тини спільно не проживають, право визначати місце проживання дитини залишається за кожним із батьків, і кожен із них має брати участь у визначенні місця проживання дитини на засадах рівності. До речі, причини роздільного проживання батьків (відсутність або розірвання шлюбу між ними, тимчасове роздільне проживання з поважних причин) не мають значення. Ніхто з них не може бути усунений від вирішення цього питання.

Із права батьків на особисте виховання дитини випливає їх пе­реважне право перед іншими особами на те, щоб малолітня дитина проживала з ними. Батьки є кровними родичами дитини, що пов'язує їх взаємними правами та обов'язками, тобто вони станов­лять сім'ю. Кожна особа має право на проживання в сім'ї. Право ба­тьків проживати з дитиною охоплює право батьків на визначення місця проживання малолітньої дитини (ст. 160 СК України), право батьків вимагати від інших осіб утримуватися від самочинних дій щодо зміни місця проживання малолітньої дитини (ст. 162 СК України), їхнє право вимагати повернення дітей від будь-якої осо­би, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду (ч. 2 ст. 163 СК України).

Право батьків проживати з дитиною забезпечується нормами ст. 167, 170 СК України, які передбачають, що в разі позбавлення батьківських прав одного з батьків чи відібрання дитини без по­збавлення батьківських прав іншого з батьків суд перш за все має розглянути питання про передання дитини іншому з батьків.

Право батьків проживати з дитиною встановлюється тільки щодо малолітньої дитини, неповнолітня ж дитина має право ви­значати місце свого проживання самостійно, і це місце проживан­ня може бути відмінним від місця проживання батьків.

Закон, охороняючи право батьків на особисте виховання сво­їх дітей, передбачає їхнє право вимагати повернення дітей від будь-якої особи. Така вимога може бути висунена батьками за умови, що дитина утримується якою-небудь особою, включно з її роди­чами, не на підставі: а) закону; б) судового рішення. На підставі закону чи судового рішення дитина може проживати в сім'ї усино- влювача або опікуна. Передання дитини до сім'ї патронатного ви­хователя, прийомних батьків або батьків-вихователів теж не є під­ставою вимагати відібрання малолітньої дитини в цих осіб.

Батьки мають право вимагати відібрання дитини шляхом по­дання позову до суду. Такий позов мають право подати тільки ба­тьки, не позбавлені батьківських прав, оскільки батьки, позбавле­ні батьківських прав, втрачають особисті немайнові права щодо дитини. Такого права також не мають батьки, в яких дитину віді­брано без позбавлення їх батьківських прав, оскільки разом із правом на особисте виховання дитини вони позбавляються і права на проживання з нею.

Суд може відмовити у відібранні малолітньої дитини й пере- данні її батькам або одному з них, якщо буде встановлено, що це суперечить її інтересам. Якщо буде встановлено, що ані батьки, ані особи, в яких перебуває дитина, не в змозі забезпечити її належно­го виховання, суд за позовом органів опіки й піклування або про­курора передає дитину на піклування цим органам. Якщо така ви­мога не висувалася, суд окремою ухвалою звертає на це увагу за­значених органів.