§ 7. Права та обов'язки батьків щодо захисту прав та інтересів дитини

На батьків також покладається захист прав та інтересів їхніх дітей. Необхідність захисту прав дитини виникає у будь- якому випадку, коли відбувається порушення її прав, незалежно від того, чи усвідомлює це сам потерпілий (дитина).

Об'єктом правового захисту в цьому разі є насамперед суб’єктивні права, які належать дитині. Дитина має бути захищена від усіх негативних як фізичних, так і етичних дій. До того ж від порушення, невизнання або оспорювання мають бути захищені майнові та немайнові цивільні права, сімейні права дитини, її пра­ва у сфері трудового, кримінального, адміністративного права та процесу, а також в інших галузях права. Крім того, батьки мають захищати не лише права дитини, передбачені різними галузями права, а також її інтереси, які взагалі не належать до сфери право­вого регулювання.

Захист прав та інтересів дитини здійснюється її батьками че­рез відсутність у дитини процесуальної дієздатності. Указане пра­во батьків також пов'язане з обов'язком батьків піклуватися про фізичний, духовний та моральний розвиток дитини, оскільки по­рушення прав дитини може вплинути на її розвиток. Батьки є за­конними представниками своїх дітей і без спеціальних повнова­жень (довіреності) виступають на захист їхніх прав перед будь- якими фізичними та юридичними особами, у тому числі в судах. Представляти права й інтереси дитини можуть як обидва батьки, так і один із них за домовленістю між ними.

Право на захист охоплює як засоби матеріально-правового ха­рактеру, так і засоби процесуально-правового характеру, що взає­модіють. Із точки зору матеріально-правового змісту право на за­хист надає батькам три групи можливостей: самозахист майнових прав та інтересів дитини, застосування до порушника цивільних правових засобів оперативної дії та звернення до компетентного державного чи громадського органу за захистом прав дитини з ви­могою застосувати до правопорушника засоби державного примусу.

Суб'єктивне право на захист охоплює і засоби процесуально- правового порядку. Це певна процедура (порядок) звернення за захистом порушеного права, безпосередньо визначена законом. До них належить перш за все право на звернення за судовим захис­том, і носієм цього права є кожний із батьків дитини. Право на звер­нення за судовим захистом передбачає не лише подання до суду позовної заяви (чи скарги), а і можливість подання до суду зустрічно­го позову чи заперечення проти нього, право брати участь у розгляді справи, користуватися процесуальними правами, вимагати винесен­ня рішення та право вимагати примусового виконання судового рі­шення. Кожен із цих елементів існує за наявності певних передумов, у певних часових межах і реалізується у певній специфічній формі.

Матеріальні та процесуальні норми, які регулюють способи, форми та порядок захисту, мають єдину мету - забезпечити по­вний, усебічний і швидкий захист суб’єктивного права й станов­лять єдиний комплексний інститут правового захисту^[179].

Право батьків на захист прав дитини може бути здійснене як у юрисдикційній формі (за допомогою суду, інших органів держа­вної влади, органів місцевого самоврядування), так і в неюрисди- кційній (право на самозахист своєї дитини, повнолітніх дочки та сина). Слід мати на увазі, що відносини, які виникають під час реа­лізації батьками права на захист дитини шляхом звернення до компетентних державних органів, регулюються нормами процесу­ального права. Ті відносини, що виникають під час самозахисту батьками прав дитини, регулюються нормами матеріального права.

Процесуальним засобом реалізації батьками права на судовий захист своєї дитини, гарантованим ст. 55 Конституції та іншими законами України, є процесуальне представництво. Воно забезпе­чує участь у цивільному процесі батьків, надає їм можливість ви­користовувати всі передбачені законодавством юридичні можли­вості для ведення цивільних справ у суді та захисту суб’єктивних прав й інтересів дитини. Батьки мають право виступати представ­никами дитини у цивільному та кримінальному процесі, а також під час розгляду в суді справ про адміністративні правопорушення.

Цивільне процесуальне представництво - це такі юридичні відносини, за яких одна особа - представник - виконує на підставі повноваження, наданого їй законом, процесуальні дії в цивільному судочинстві на захист прав та охоронюваних законом інтересів іншої особи. Представник у цивільному судочинстві покликаний виконувати дві функції - захищати права та інтереси осіб, які беруть участь у справі (здійснювати правозаступництво), й пред­ставляти таких осіб, бути їх повіреними (здійснювати процесуаль­не представництво)^[180].

Відповідно до ст. 39 ЦПК України права, свободи та інтереси дитини захищаються у суді їхніми батьками. Проте з цього прави­ла існує виняток, установлений ч. 3 ст. 11 ЦПК України. Якщо дії законного представника суперечать інтересам особи, яку він пред­ставляє, суд залучає відповідний орган чи особу, яким законом на­дано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб. Таким органом, як правило, є орган опіки та піклування, який відповідно до покладених на нього завдань та розподілу повноважень між структурними підрозділами відповідних управлінь і відділів місце­вої державної адміністрації вживає заходів щодо захисту особистих та майнових прав дітей і бере участь у розгляді судами суперечок, пов’язаних із захистом прав дітей.

За загальним правилом процесуальний представник не замі­щає сторону в цивільному судочинстві, а діє поряд із нею на захист її суб’єктивних прав та охоронюваних законом інтересів. Однак оскільки цивільна процесуальна дієздатність виникає тільки з до­сягненням фізичною особою 18 років (ч. 1 ст. 29 ЦПК України), а в деяких випадках неповнолітні особи у віці від 14 до 18 років можуть особисто здійснювати цивільні процесуальні права та обов’язки в суді (ч. 2 ст. 29 ЦПК України), до досягнення дитиною 14 років батьки повністю замінюють дитину в цивільних процесу­альних відносинах, а після досягнення дитиною 14 років вони мо­жуть діяти у цивільному процесі поряд із дитиною. У разі реєстра­ції шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, вона набуває цивільної процесуальної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу.

Батьки мають право звернутися за захистом прав та інтересів дітей і тоді, коли відповідно до закону вони самі мають право зве­рнутися за таким захистом. У тому разі, якщо право на звернення до суду за захистом своїх прав мають повнолітні працездатні дочка або син, батьки не мають права звертатися до суду як законні представники без спеціальних на це повноважень. Вони мають право брати участь у справі як представники повнолітніх праце­здатних дочки чи сина на загальних підставах. Захист у суді прав та інтересів дитини їхніми батьками не позбавляє і батьків права мати субпредставника, оскільки вони самі є законними представ­никами своїх дітей (ст. 38 ЦПК України).

Повноваження батьків підтверджуються Свідоцтвом про на­родження дитини, оригінал або затверджена суддею копія якого приєднується до справи (ст. 42 ЦПК України). Батьки, які предста­вляють інтереси своєї дитини в суді, можуть вчиняти від її імені всі процесуальні дії, що їх має право вчиняти дитина як особа, яка бере участь у справі (ст. 44 ЦПК України).

Крім судових органів, батьки мають право звернутися за захис­том прав своєї дитини до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських організацій. Такими органами є всі ті органи, головною функцією яких є здійснення заходів щодо охо­рони дитинства. Батьки мають право звернутися за захистом прав дитини до вказаних органів шляхом подання скарги або заяви.

Відповідно до ст. 19 СК України батьки мають право на звер­нення до органу опіки та піклування за захистом сімейних прав та інтересів дитини. Звернення за захистом до органу опіки та піклу­вання не позбавляє батьків права на звернення до суду.

Батьки мають право на звернення до органів опіки та піклу­вання для вирішення спору щодо прізвища (ст.

Батьки мають право на самозахист своєї дитини. Поняття самозахисту та межі здійснення особами свого права на са­мозахист містяться у ст. 19 ЦК України, норми якої підлягають застосуванню відповідно до ст. 8 СК України.

Стаття 19 ЦК України передбачає право особи на самозахист не тільки свого порушеного права, а і прав інших осіб від пору­шень і протиправних посягань. Це право полягає в можливості у разі порушення права чи інтересу дитини або виникнення реаль­ної загрози такого порушення застосувати доцільну та адекватну не заборонену законом протидію, яка не суперечить моральним засадам суспільства та спрямована на попередження або припи­нення цього порушення чи ліквідацію його наслідків без звернен­ня до суду чи інших компетентних органів, покликаних надавати допомогу в захисті прав дитини.