Місто як соціально-екологічна система

Урбанізація — світовий історичний процес, який відбу­вається під впливом багатьох факторів з неоднаковою ви- раженістю та роллю у різних районах планети. Ці фактори можна згрупувати за шістьма ознаками: а) промислове вироб­ництво; б) невиробнича містоутворювальна діяльність; в) ін­тенсифікація сільського господарства; г) міжфункціональна взаємодія (інтеграція різних видів діяльності); д) вплив світо-

Рис.

вого господарства, розвиток міжнародної торгівлі; е) наслідки «демографічного вибуху». Слід зазначити, що урбанізація — найголовніший процес розвитку суспільства. Вона відчуває на собі впливи та прояви багатьох факторів і підпорядкована основним історичним законам суспільного розвитку.

Отже, урбанізація — передусім соціальне явище. Місто — продукт суспільного розвитку, цивілізації, однак одночасно це й автономна екосистема, або елемент глобальної екосис­теми — біосфери. Аналізуючи різні підходи до міста, наголо­симо, що на місто накладаються різнорідні фактори — абіо­тичні (рельєф, клімат, водний режим), біотичні (рослинний покрив, фауна, мікроорганізми), техногенні (забудова, інфра­структура, транспортна мережа тощо) та соціальні (суспільна організація, спосіб життя, традиції тощо).

Місто як урбоекосистема є функцією трьох основних під­систем. Тому цю штучну систему можна записати у вигляді простої формули:

УЕС=Ф (П+С+Т), де УЕС — урбоекосистема, П — природна підсистема, С — соціальна підсистема, Т — технічна підсистема.

Порушення, або «шум», в одній із підсистем унаслідок зворотного зв'язку проявляється в системі «місто» або ж у сусідній підсистемі. Наприклад, соціальна нерівність (С), яка в недалекому минулому розділяла міста на райони багатих і бідних із різним рівнем благоустрою, негативно вплинула на розвиток озеленення, тобто на стан природної підсистеми (П).

Недосконалість технічного середовища (Т), що харак­теризується великою кількістю промислових підприємств, надмірною щільністю забудови, недосконалістю транспорт­них комунікацій, а також мізерним фінансуванням зеленого господарства та природоохоронних програм (підсистема С), погіршує стан природного середовища (підсистема П), що веде місто як соціоекосистему до стану, який називають еко­логічною кризою.

Сьогодні урбанізацію розглядають не лише як ріст місь­кого населення та підвищення ролі міст у суспільному житті, але і як процес перебудови всього середовища проживання люди­ни, організації її повсякденної життєдіяльності та характеру задоволення потреб у цьому двоєдиному соціальному та природ­ному середовищі. Екологічний підхід до міста — загальнона- уковий. Його суть полягає у трактуванні міста як складної системи у мережі зв’язків між елементами, що його утворю­ють, та «зовнішнім» соціальним і природним середовищем. Таке трактування неминуче веде до уяви, що екологічний підхід є міждисциплінарним, оскільки всі ці зв’язки — не лише соціальні, економічні чи культурні, але і ресурсні, енергетичні та інформаційні. Причому останні завжди за­лежать від суспільної мети та цінностей. Тому екологічний аналіз міста — одночасно і соціальний.

«Автономну екосистему» або біогеоценотичний покрив із його біологічним началом можна по-справжньому вивчати лише у випадку бачення «соціального»: суспільно-економіч­них стосунків на всіх етапах урбанізації природи, естетичних уявлень попередніх і сьогоднішніх поколінь, наукового ро­зуміння антропогенних змін і їхніх наслідків передусім для живої природи та її генопласту, включаючи людську попу­ляцію.

Місто — середовище життя людей. Якість життя тво­риться у взаємодії людини та середовища. М. Ф. Реймерс, вивчаючи співвідношення соціального та екологічного, поді­ляє структуру середовища життя людей на п’ять основних складових:

1) природне середовище, здатне до умовно нескінченного самопідтримання;

2) квазіприродне, яке самодеградує без підтримки людини;

3) артеприродне, де велика кількість елементів створена людиною і не трапляється у природі.

Ці компоненти урбоекосистеми саморуйнуються навіть за підтримки людиною:

4) матеріальне соціальне середовище, яке формується зга­даними вище складовими, створює конкретний інформа­ційний клімат (природа батьківщини, її культур­ні ландшафти, пам'ятки культури тощо);

5) соціально-духовне се­редовище.

Рис. 11.4. Структура середовища життя мешканців великого міста: 1 — квазіпри- родне середовище; 2 — артеприродне середовище; 3а — матеріальна. культу­ра; 3б — духовна культура; 4 — людина

Автор ці складові укла­дає в схему співвідношен­ня природного, квазіпри- родного, артеприродного та соціального середови­ща життя людини (рис. 11.4). Створена автором модель — матриця люди­на — суспільство (в на­шому випадку міської гро­мади) «анатомує» особис­тість і спілку, дає змогу з еколого-синтетичних по­зицій підійти до пробле­

ми їх взаємостосунків із середовищем життя, які відбивають потреби людей.

Б. С. Преображенський, Ґ. Л. Райх (1987), створюючи територіально-антропоекологічну модель міста, розглядають його таким чином:

• як систему, що цілісно реагує на зовнішні фактори, якими є зміни в його середовищі, подані або у вигляді супер­систему або систем рівного рангу (суміжних територіальних антропоекологічних або природних систем);

• як екологічну систему, яка виступає як «дом-ойкос», послуговуючи системі «господаря» — мешканців міста (со­ціальна підсистема);

• як систему антропо(демо)-екологічну, тобто таку, де центральним елементом виступає людина;

• як систему соціоекологічну.

Запропонована авторами модель складається із двох основних частин («якою управляють» і «яка управляє») і є об'єктом складних міждисциплінарних досліджень: загаль- нобіологічних, медико-біологічних, соціальних, економічних тощо.

Цікавим є підхід до побудови моделі міської екосистеми польського вченого А. Костровицького (1979), який виріз­няє в ній підсистему управління, оскільки вона «відбиває соціальні завдання у будь-яких умовах її автономності», а та­кож просторову підсистему.

УЕС=Ф (П+С+Т+Пр+У).

Концептуальна модель керованої міської екосистеми (урбоекосистеми) дає змогу сьогодні, коли формується пла­нетарна (ноосферна) свідомість, забезпечити «існування об’єктивних передумов для розвитку квітучих природних комплексів на урбанізованих територіях» (Шварц, 1974). Адже управління на рівні міської ради може усунути нега­тивні впливи технічної та соціальної підсистем, гармонізуючи взаємодію всіх підсистем.

А. Костровицький цілком обґрунтовано та закономірно вводить у свою модель підсистему «просторова структура», оскільки за весь період історії міст, крім природного середо­вища (біотичних і абіотичних компонентів ландшафту), ос­воювався і простір (Кучерявий, 1984).

Щоб краще уявити процес освоєння на території міста природно-територіальних комплексів (ПТК), слід включати у наведену формулу ще одну функціональну залежність — ча­сову (Ч). Підсистема «час» потрібна не лише для дослідження генези природних екосистем, а й для складання тривалих прогнозів, прийняття управлінських рішень.

Сучасна міська екосистема перебуває також у функціо­нальній залежності від зовнішньо-внутрішньої підсистеми «енергія». Крім сонячної, місто отримує додатково велику кількість «антропогенної» енергії, яка стала передусім для великих і дуже великих міст планетарно-кліматичним фак­тором.

Отже, функціональна формула міської соціоекосистеми має такий вигляд:

УЕС=Ф (П+С+Т+Пр+Ч+Е+У+А), де УЕС — урбоекосистема, П — природна підсистема (струк­тура та функціонування атмосфери, гідросфери, літосфери, ґрунтового покриву, фітоценозів і зооценозів), С — соціальна підсистема (соціальна структура населення міста, суспільно- економічні, біологічні та інтелектуальні аспекти); Т — тех­нічна підсистема (структура та види житлових умов, роботи, транспорту, послуг, обороту інформації), Пр — простір, який обумовлюють природна та технічна підсистеми, Ч — час, за який досліджуються зміни в урбоекосистемі (у минулому, теперішньому та майбутньому), Е — енергетична підсистема (матеріально-енергетичний потік із навколишнього середо­вища), У — підсистема управління (прийняття адміністратив­них, організаційних, політичних і економіко-технологічних

Рис.

StvUs — стратегія управління структурного об’єкта

рішень на рівні міста), А — підсистема державних рішень (на рівні «центру») із біокібернетичних позицій.

На рисунку 11.5 зображено схему кібернетичних взаємо­зв’язків у міській соціоекосистемі, де NPn — джерело ма­теріальних ресурсів, які забезпечують життєдіяльність біо­ценозів, NPe — джерела енергетичних ресурсів (сонячна радіація, тепло тощо), N_b — джерело збурювання, Zot — век­тор стану об’єкта управління.

Побудову та реалізацію моделей керованих міських екосис­тем слід розглянути як основу забезпечення стійкого стану або як гомеостаз міської екосистеми з урахуванням інтересів не лише людини, а й усього живого та неживого.

Розглянемо функціонування урбоекосистеми у складі соціально-технічного (С, Т, У), екологічного (П), просторо­во-часового (П, Ч) та матеріально-енергетичних (Е) блоків (рис. 11.6). У теперішньому ноосферному розумінні УЕС = У, тобто це урбоекосистема, якою можна управляти. Як бачимо зі схеми кібернетичних взаємостосунків, в урбоекосистемі, де еталонний блок завдяки регулятору системи управління перебуває у взаємозв’язку з блоком реальної урбоекосистеми, підтримуючи її у стані гомеостазу, маємо справу з реальним управлінням.

Моделювання урбоекосистем має важливе значення для дослідження та виявлення конкретних форм ноосферге- нези, у вирішенні проблем антропо-екологічних процесів і біосферно-ноосферного районування, яке пов’язане з те­риторіальною неоднорідністю міст.

Досліджуючи взаємозв’язки урбоекосистеми, виходимо з причинно-наслідкових залежностей та існування між ок­ремими елементами міського середовища різних зворотних зв’язків (як негативних, так і позитивних) (рис.

Автор об’єднує позитивні та негативні зв’язки, беручи до уваги зменшення або збільшення можливостей системи, у декілька груп: 1) суплетивні (++) — збагачують взаємодію­чі системи, піднімають їх на вищий організаційний рівень; 2) компенсаційні (00) — компенсують завдані витрати, причо­му організаційний рівень систем не знижується; 3) редукційні (++) — сприяють заміні порушених зв’язків (або елементів) іншими поза тією самою підсистемою; 4) деструктивні (—) — в яких під дією ланцюгів зворотного зв’язку порушується функціонування взаємодіючих підсистем, причому залежно від інтенсивності зворотності явищ виникають: а) деградації, унаслідок яких дана система переходить з вищого організа­ційного рівня на нижчий, зберігаючи, однак, можливості для свого функціонування; б) дегенерації з глибокими змінами, що порушують функціонування системи (ознакою дегенера­ції, крім недорозвинутості, є також гіпертрофія, наприклад, евтрофія водних екосистем); на відміну від деградацій про­цеси дегенерації незворотні; в) дисфункції, які обмежують можливості виконання екосистемою функцій (річка, взя­та в колектор); г) декомпозиції, які є наслідком порушення просторової структури екосистеми (терикони, висотна забу­дова).

Основне завдання урбоекології — розробка принципів, які по­переджають виникнення негативних зв'язків у межах системи міста. Ці принципи повинні стосуватися як усієї системи, так і зон її безпосереднього та опосередкованого впливу. Для цього необхідні спеціальні дослідження, особливо досліджен­ня взаємодій, їхньої сили та інтенсивності, розподілу в часі та просторі.

У процесі досліджень враховуються шість основних ознак стану урбоекосистеми:

• характер зв’язків (односторонні, двосторонні, багато­сторонні);

• місце прояву наслідків (безпосередні типу АА; опо­середковані типу A>B>C>A тощо);

• час, за який виявляються впливи (негайні, річні, бага­торічні);

• характер дії та методи їх вимірювання (фізичні, які вимірюються у прийнятих одиницях виміру, біологічні, со­ціальні та економічні);

• сили дії (у випадку відсутності кількісних даних — за 5-бальною системою);

• дальність дії (місцеві, локальні, районні, міжрайонні тощо).

Отже, на природну підсистему (автономну екологічну сис­тему) проектуються всі окремо взяті або пов'язані між собою підсистеми, а в окремих випадках і вся урбоекосистема.

11.4.