Природно-просторові ресурси міста

Слово «город», яке знаходимо у рукописах часів Київської Русі, походить від слова «городити», «огороджувати». Точ­ніше, місто — огороджена укріплена місцевість. Спочатку люди ставили огорожу від хижих звірів, потім — від ворогів.

Соціальний аспект трансформації села у місто (від ла­тинського urbos) полягає головним чином у формуванні ор­ганізованого соціального ядра та початку соціального роз­поділу праці. Стосовно природи, як стверджує Л. Мамфред, у містах виявляється тенденція до зміни, знищення або за­міни звичайних умов місцевості штучними, які посилюють владу людини і створюють ілюзію її повної незалежності від природи.

Виділяють три основні типи історичних міст, які різко відрізняються між собою рівнем урбанізації:

• давні міста (до IV ст. до н. е.);

• середньовічні міста (V — середина XVII ст.);

• міста нового та новітнього часів (із середини XVIII ст. до наших днів).

Давні міста, незважаючи на їхні розміри та велику кіль­кість мешканців, навряд чи можна назвати урбанізованими.

На рубежі нової ери (населення нашої планети тоді ста­новило близько 230 млн чоловік) окремі міста Стародавнього Сходу досягають величезних розмірів (наприклад, Вавилон і Александрія — до 500 тис.). У період свого розквіту Рим налічував близько 1,5-2,0 млн мешканців. Хоча ці міста і мали певні ознаки урбанізації (висока щільність забудови, значні території замощень, помітна зміна природного ланд­шафту), урбанізованими їх ще не називають.

Рим із його гігантськими комплексами видовищних спо­руд (Великий цирк на 250 тис. глядачів, Колізей із амфітеат­ром на 87 тис. глядачів), храмами, тріумфальними арками, віадуками мав досить розвинений житловий фонд та інже­нерне обладнання. Його водопроводи поставляли мешкан­цям міста достатню, навіть за нинішніми мірками, кількість свіжої питної води.

Середньовічні міста, які починають оживати після три­валого застою, пов’язаного із занепадом Римської імперії, також не мають сучасних ознак урбанізації. У містах прожи­ває лише 3—5 % населення планети (у цей період населення Землі коливається в межах 440—550 млн). Більшість міст того часу налічує 5—20 тис. мешканців. Лише в окремих столич­них містах, таких як Лондон, Париж, Мадрид, Лісабон, Мос­ква, населення становило 200—500 тис.

Із середини XVII ст. зі зростанням темпів капіталістич­ного розвитку набирає обертів урбанізація. У цей час кіль­кість населення Землі збільшується до 952 млн у 1800 р. і до 1 656 млн у 1900 р. Частка міського населення зростає, але навіть на початку XX ст. вона не перевищує 10—20 %. Щоправда, вже тоді в Англії вона становить близько 70 %, що дає підстави стверджувати, що саме ця країна стала першою урбанізованою країною світу (у США, Німеччині, Франції частка міського населення тоді не перевищувала 40 %).

На першій стадії урбанізації місто практично мало чим відрізняється від села, яке також було відгороджене від полів земляним валом або частоколом, мало постійну забудову, за­гальні місця поховання та звалищ. У селі вже були ритуальні будівлі, які виділялись серед примітивної забудови.

Раннє місто, як і село, використовувало в основному органічні джерела енергії — рослинні та тваринні, місцеві джерела води. Як для однієї, так і для іншої форми розсе­лення характерні тривалий обробіток землі, використання у вигляді добрив людських і тваринних екскрементів. Цей період розвитку поселень відрізняється низькою концент­рацією неорганічних відходів (скляних і металевих), а також відсутністю забруднення повітря. Розмір міста і кількість його

Рис.

населення на першій стадії урбанізації залежали від площі та продуктивності сільськогосподарських земель. Оточуючі місто природно-територіальні комплекси перебували у рів­новазі та взаємозв'язку.

Друга стадія урбанізації пов'язана з подальшим еконо­мічним розвитком, який характеризується інтенсивним ви­користанням сільських природних і трудових ресурсів. Пе­реробка сільськогосподарської сировини, а також гірничі розробки та виплавка металів вимагали залучення такої кіль­кості населення, яку б могла прогодувати земля, що належала місту. Розвиток економічних зв'язків між містами зумовив будівництво доріг, розвиток морського та річкового транс­порту. Ця стадія відрізняється в основному лише деякою пе­ревагою міста над сільськогосподарським оточенням.

Третя стадія урбанізації, яка збіглася з періодами тех­нічної та науково-технічної революцій, відрізняється стій­кою перевагою урбанізованого середовища над природними ландшафтами та трансформацією невеликих урбанізованих територій у великі. На даній стадії природне середовище міс­та якісно змінюється, зумовлюючи негативні екологічні та соціальні наслідки (рис. 11.1). На території міста утворюють­ся значні площі штучної підстилкової поверхні, змінюється ґрунтовий покрив. Нові джерела енергії, небачене раніше промислове виробництво, зокрема сталеварне, коксове, хімічне, автомобільний транспорт викидають у повітря та воду відходи, які не можуть переробити природні саморегу­лювальні екосистеми.

Міста розростаються у бік передмість і витісняють при­родні ландшафти. Упродовж тривалого історичного періоду довкола щільного міського центру формуються концент­ричні урбанізовані смуги, які мають різну густоту забудови (рис. 11.2). Якщо площа середньовічного міста становила сотні гектарів, а інколи і менше (середньовічний Львів «за мурами» займав лише 50 га), то сучасне місто охоплює величезні території, які досягають сотень квадратних кі­лометрів.

Розростаючись по горизонталі, сучасне місто одночасно росте й угору.

Росте концентрація міського населення, його густота в окремих містах досягає небувалих величин. Наприклад, у Парижі вона донедавна становила 250 тис. чол./км², що в 35 разів більше середньої густоти міського населення та в 650 разів більше середньої густоти сільського населення Франції. На кожного парижанина припадає лише 40 м² землі і тільки 3 м² зеленого простору. У сучасному містобудуванні ведеться пошук нових просторових рішень, в основу яких покладено принцип «вільної» забудови, умілого розміщення будинків різної поверховості, використання характерних рис місцевого рельєфу. Найперше, на що звертають увагу, — за­безпечення домінування довколишньої природи. Може, це й ілюзорне відчуття, створене архітектурним генієм, але воно так необхідне мешканцю міста, якому «бракує» при­роди. Саме так сприймаються нові житлові райони Вільню­са — Жирмунай і Лаздинай, відзначені у свій час Ленінською премією СрСР.

Гармонійний зв’язок забудови із природним ландшафтом відчувається у багатьох житлових масивах Москви (Кунцево, Орєхово-Борисово, Зеленоград), Києва, Дніпропетровська, Таллінна. У країнах Східної Європи ці принципи застосо­вані в житловій забудові Варшави, Софії, Пітешті (Румунія), Дрездена (Німеччина), Егера, Печа, Дунайвароша (Угорщи­на). У Белграді для кращого узгодження будівель із ландшаф­том архітектори змінили навіть звичайний силует житлових будинків. Часто для пом’якшення урбанізованих елементів доводиться створювати організований і добре озеленений простір.

Рис. 11.2. Розвиток міста на прикладі Кракова (J. Bogdanowski, 1981)

Місто та довкілля, як система урбанізованих і неурбані- зованих територій, розглядаються сучасним містобудуван­ням не тільки за окремими його компонентами (житлова, промислова або інша забудова та природний ландшафт), але й у цілому, як співвідношення міста та його приміської природної та окультуреної природних зон.

Із висоти пташиного польоту можна спостерігати пря­мування урбанізованого потоку «міської цивілізації». Цей потік можна або зупинити, або спрямувати в потрібне русло. Все полягає в тому, щоб зберегти «неурбанізований фон» від невиправданої забудови, а також його руйнування будівель­ними кар’єрами та розробками корисних копалин.

Проблема сучасних великих міст якраз і посилюється че­рез нестачу природно-просторових ресурсів. Якщо раніше вони розглядались як фізичний простір, який необхідно подолати, то сьогодні набувають великої цінності у відтворенні трудового та культурного потенціалу особистості.

Сучасні форми просторової організації та концентрації виробництва, а також інтенсивний розвиток транспорту да­ють можливість ізолювати найагресивніші стосовно довкілля та людини господарські об’єкти, а цінні природні комплекси зробити доступнішими для населення. Такий підхід, закла­дений у методиці районного планування, яке ще на почат­ку минулого століття запропонував англійський архітектор Патрік Аберкромбі, розробляючи проект Великого Лондона (нині воно використовується в українському містобудуванні). Це планування визначає території перспективного розвитку населених міст і їх груп (систем, агломерацій), зон обмеженого розвитку урбанізації та можливого розміщення підприємств, що забруднюють довкілля. Передбачається створення екологічних коридорів, зон охорони водних джерел і водосховищ, а також територій, які охороняються (цінних природних ландшафтів, заповідників, заказників, архітектурно-історичних комплек­сів), і, нарешті, розвиток сільськогосподарських поясів. Подіб­на структура, закладена в районному плануванні, дає змо­гу управляти екологічною ситуацією в містах і приміських зонах.

Питання «раціональної урбанізації», тобто розумного співвідношення урбанізованих і неурбанізованих територій, або ж урбанізованої земної поверхні та неурбанізованого природного каркасу, надзвичайно актуальні. У таблиці 11.1 наведено типи екологічно обґрунтованих територій і їх місце у балансі суходолу Землі.

Таблиця 11.1.

Типи екологічно обґрунтованих просторів і їх місце у балансі суходолу

Таблиця 11.1. (Продовження)

Типи екологічно обґрунтованих просторів і їх місце у балансі суходолу

Як бачимо, 18 % земного суходолу, на думку вчених, має бути зайнято постійним перебуванням людини (про­живання, праця, дозвілля). Характерно, що тут присутність природних екосистем коливається в межах 10—20 %. На 0,5 % земного суходолу елементи природного ландшафту зовсім відсутні (великі агломерації та конурбації, міста зі щільною забудовою). Зазначені у таблиці співвідношен­ня типів неурбанізованих і урбанізованих територій — це в кращому разі побажання науковців, на які слід орієнту­ватися. Спрямувати розвиток урбанізації у правильне рус­ло можна лише шляхом екологічного планування міського розвитку (Владимиров, 1999; Sukopp, Wittig, 1993). Такий підхід випливає з Концепції сталого розвитку, схваленої Міжнародною конференцією ООН із проблем довкілля (Ріо-де-Жанейро, 1992).

Як відомо, існують розрахунки екологічних, госпо­дарських і психологічних потреб людей у території. На­приклад, за Ю. Одумом, на одного мешканця планети необхідно мати 2 га землі (пропашні — 0,6 га, технічні культури — 0,4 га, природні ландшафти — 0,8 га, про­мисловість і соціальна інфраструктура — 0,2 га). Роз­поділ території земної поверхні на душу населення має співвідноситися як 5: 4: 1 — відкриті простори: культурні ландшафти, передусім господарські землі: урбанізовані те­риторії». Згідно з вимогами ФАО ООН, ліси на суходолі мають займати 50 %, сільськогосподарські землі — 45 %, забудова — 5 % території (5:4,5:0,5).

Запропоновані 12 типів просторових зон (табл. 11.1) мож­на згрупувати таким чином: відносно не зачеплені людською діяльністю, перетворені (сільськогосподарські, рекреаційні тощо) і глибоко змінені (урбанізовані).

Тоді це співвідношення буде виглядати так: 5,5:4:0,5. Як бачимо, наведені «екологічно збалансовані» пропозиції збігаються, хоча це лише приблизні, орієнтовні показни­ки. Вони більше стосуються планетарних масштабів. Регіо­нальні умови, особливо високо урбанізованих місцевостей, вимагають зовсім іншого співвідношення. Однак і за цих умов слід дотримуватися головного принципу: не допус­кати розповзання урбанізованих територій на шкоду при­родному каркасу.

Як наголошував відомий український архітектор І. Д. Ро- дичкін, зв’язок між містом і природою має розглядатися як вихідна й вирішальна позиція проектування, а не другорядна (після вирішення селітебних, виробничих, транспортних, ко­мунально-господарських, промислових питань).

У межах міста, де процеси перетворення природних ланд­шафтів відбуваються в цілому активніше, ніж за ними, існує три типових стани ландшафту:

• природний ландшафт, який упродовж деякого часу збері­гається і використовується у новому місці або його нових районах;

• перетворений і змінений природний ландшафт, який на­був антропогенного вигляду;

• повністю перетворений, штучний ландшафт у найбільш засвоєних районах міста.

Збереження в місті природного ландшафту упродовж тривалого часу, як свідчить практика, — справа майже не­можлива. Водночас слід усіма силами намагатися продов­жити його існування на урбанізованій території, зберігаючи до останнього окремі фрагменти: куртини дерев чи навіть одне вікове дерево. Велика частка «штучного» ландшафту, особливо пам’яток архітектури, може бути в історичних частинах міст (Київ, Львів, Харків, Одеса, Чернівці, Івано- Франківськ).

На взаємозв’язок міста із природним оточенням вплива­ють такі фактори:

• величина та розташування лісових масивів;

• наявність водойм і водотоків;

• мезо- та мікрокліматичні особливості;

• структура міста (розчленована, компактна, розтягнута тощо);

• функціональне зонування міста;

• господарський профіль міста;

• санітарно-гігієнічні умови;

• розвиток транспортних зв’язків;

• композиційно-візуальний взаємозв’язок (панорамний огляд, домінанти, ізоляція тощо);

• співвідношення «відкритих» і «закритих» просторів.

Зупинимося окремо на понятті відкритих просторів, які представлено природними та зміненими природними ланд­шафтами. Виділяють такі типи відкритих просторів:

• системи розселення та приміські зони (М 1:5000; 1:50 000; 1:100 000) — позаміські простори усіх типів: ліси, водойми, поля (включаючи дрібні населені пункти та інже­нерно-транспортні споруди тощо);

• міські відкриті простори (М 1:5000; 1:2000) — парки, сади, сквери, набережні, водойми;

• «фонові» відкриті простори (М 1:2000; 1:5000) — у ме­жах житлових мікрорайонів, громадських центрів, комплексів промислових підприємств.

Під системою відкритих просторів розуміють таку сукуп­ність взаємодіючих незабудованих (озеленених, водних) тери­торій міста або будь-якого містобудівельного утворення, яка сприяє оздоровленню довкілля, поліпшує умови масового від­починку населення, збагачує зовнішній вигляд міста, допома­гає охороні природного ландшафту. Вирішенням цих завдань в умовах містобудівельної діяльності займається ландшафтна архітектура.

Місто як складна соціоекосистема може розраховувати на благополуччя лише за умов наявності науково обґрунтованих екологічної політики та екологічного планування. «Програми та планування, — зазначають німецькі екологи Г. Зукопп і Р. Віттіг, — можна назвати лише тоді екологічними, коли вони служать меті тривалої гарантії збереження природних ресурсів і життєвого середовища для потреб людей, тварин і рослин». Екологічне планування, таким чином, має бути націлене на довкіллєзберігальний міський розвиток, або, як сьогодні прийнято говорити, на сталий розвиток міської со- ціоекосистеми.

У зв’язку з цим центральними в межах просторового еко­логічного планування є такі питання:

• придатність території для певного використання (функ­ціонування);

• чутливість території до користування (навантаження);

• навантаження, що мають лягти на територію;

• конфліктні ситуації, які виникають через одночасну дію факторів (придатності, чутливості та завантаженості).

Відповіді на ці питання можна дати за умов глибокого аналі­зу всіх компонентів міського середовища. У Німеччині, напри­клад, для цього використовують тематичні карти (табл. 11.2).

Таблиця 11.2.

Зміст тематичних карт аналізу міського середовища (за Sukopp, Wittig, 1993)

Таблиця 11.2. (Продовження)

Зміст тематичних карт аналізу міського середовища

(Sukopp, Wittig, 1993)

У межах містобудівельних планів, проектів і програм, які виконуються в Україні, закладаються екологічні чи природо­охоронні розділи, які наскрізь пронизують ці документи.

Вирішення екологічних проблем охоплює всі ієрархічні рівні системи державного планування (рис. 11.3).

11.3.