КАНАДА

Як і Сполучені Штати, Канада є федеральною дер­жавою, але має відмінну структуру державного устрою. В адміністративному плані Канада ділить­ся на IO провінцій і три території (рис.

Три території — Юкон, Північно-Західні тери­торії та Нунавут — разом займають величезну пло­щу. що становить половину Австралії, але населяє її лише близько IOO тис. осіб. Нунавут є най­новішим доповненням до канадської політичної карти і заслуговує особливої уваги. Створена в 1999 р., ця територія є результатом угоди між ко­рінними жителями — інуїтами (ескімосами) — і

РИСУНОК 4-16

федеральним урядом. Охоплюючи всю Східну Арктику Канади, Нунавут займає п'яту частину канадської землі, його площа більша від будь-якої іншої провінції чи території. Оскільки 80 % її 28-тисячного населення є інуїтами. Нунавут, що в перекладі означає «Наша земля», є першою тери­торією, яка має значне самоврядування корінних жителів (окрім повного володіння площею, ЩО дорівнює половині Техасу).

За кількістю населення першість утримують Онтаріо (11,8 млн) і Квебек (7,3 млн), третє місце займає Британська Колумбія (4,2 млн), далі йдуть три провінції Прерій (загальна кількість 5,2 млн), найменшими є чотири атлантичні провінції (разом вони налічують 2,4 млн).

Населення в часі та просторі

На карті, що ілюструє розміщення населення Ка­нади (рис. 4-4), показано, шо лише близько 1/8 цієї величезної країни можна віднести до ойкумени 20 — заселеної зони постійного проживання. Як вид­но з рисунка 4-16, у канадській ойкумені перева­жає переривчаста смуга поселень, що облямовує південний кордон. Ми можемо ідентифікувати на цій карті чотири концентрації населених пунктів, найбільшою з яких є так звана Головна вулиця (домівка більш ніж шістьох із кожних десяти ка- надійнів). Як згадувалося раніше (рис. 4-9), Голов­на вулиця є конурбацією, яка простягається через крайній південь провінцій Квебек та Онтаріо, від міста Квебек у південно-західному пониззі річки Св. Лаврентія, через Монреаль і Торонто до Вінсо- ра на річці Детройт. Трьома меншими геопросто- ровими концентраціями населених пунктів є: 1) півмісяць Сент-Джон — Галіфакс у центральній частині провінції Нью-Брансвік та Нова Шот­ландія; 2) прерії південних Алберти, Саскачевану і Манітоби; 3) південно-західна частина Британсь­кої Колумбії, розташована у третьому за величи­ною метрополісі Канади — Ванкувері.

Канада до XX ст.

Карта населення Канади з’явилася набагато пізніше, ніж карта Сполучених Штатів. Як ілюст­рує риунок 4-7, проникнення у внутрішню части­ну канадської території, порівняно з європейською експансією у Сполучені Штати, затрималося на кілька десятиліть. Для прикладу, в 1850 р„ коли східні Сполучені Штати і більша частина Тихооке­анського узбережжя були вже заселені, канадська межа заселення лише сягнула озера Гурон. У термінах політичної географії Канада до останньої третини XIX ст. ще не була єдиною, та й тоді об'єднувалася вона неохоче, лише побоюючись, шо США розширять свій кордон у північному напрямі.

Розвиток сучасної Канади, а також її культур­ної географії зумовлений поділом на дві культури, який обговорювався на початку цього розділу. Справа у тому, шо саме французи, а не британці, були першими європейськими колонізаторами Ка­нади. Протягом XVlI ст. Нова Франція розрослася і охопила басейн річки Св. Лаврентія. район Вели­ких Озер і долину Міссісіпі. У 1680-х роках поча­лася низка воєн між англійцями та французами, яка закінчилася поразкою Франції та переданням Британії прав на Нову Францію у 1763 р. До того часу як Лондон перейняв контроль над цими тери­торіями, французи зробили значний прогрес у своїх володіннях у Північній Америці. Тут панува­ли французькі закони, французька система земле­володіння та Католицька церква, були засновані великі поселення (в тому числі Монреаль на річці Св. Лаврентія). Британці, які не планували оста­точно придушити французів і були переобтяжені проблемами у своїх інших американських ко­лоніях. віддали колишньому французькому Квебе­ку (територія, що простягається від Великих Озер до гирла річки Св. Лаврентія) право зберегти свою правову систему і систему землеволодіння, а також свободу релігії.

Після американської війни за незалежність Лондону залишився регіон, який було названо Британською Північною Америкою (назви Канада, що походить від мови корінних жителів і означає «поселення», ше не було в ужитку), але це був регіон з явно французькими культурними ознака­ми. Американська революція змусила до втечі на Північ багато тисяч англійських біженців, і нев­довзі виникли труднощі між ними та французами. У 1791 р., враховуючи скарги цих нових посе­ленців, британський парламент розділив Квебек на дві провінції — Верхню Канаду — регіон, розта­шований вгору за течією від Монреаля на пів­нічному березі озера Онтаріо, і Нижню Канаду.

Цей перший культурний поділ не дуже вдало вирішив проблему, і в 1840 р. британський парла­мент здійснив нову спробу. Цього разу він знову об’єднав дві провінції за допомогою Акта об’єд­нання, за яким Верхня і Нижня Канада повинні були мати однакове представництво в законодав­чих органах. Ця спроба теж зазнала невдачі, і зу­силля знайти кращу систему врешті привели до Акта про Британську Північну Америку 1867 р., який дав початок Канадській федерації. Спершу вона складалася з Верхньої та Нижньої Канади, Нью-Брансвіку та Нової Шотландії, а пізніше, у 1870—1999 рр., до них приєдналися інші провін­ції та території. За Актом 1867 р. Онтаріо і Кве­бек знову були розділені, але цього разу Квебек отримав важливі гарантії: французький цивільний кодекс залишився незмінним, а право використан­ня французької мови захищалося у парламенті та суді.

Канада у XX ст.

Наприкінці XIX ст. Канадська федерація, що здіймалася на ноги, робила великі успіхи в розвит­кові регіонів і TepHTopiajTbHoi інтеграції у загально- континентальну економіку. У 1886 р. було завер­шено будівництво трансконтинентальної канадсь­кої Тихоокеанської залізниці, яка простяглася до Ванкувера, що було умовою для входу Британської Колумбії у федерацію 15 років перед тим. Цей но­вий життєво важливий шлях привів не лише до за­селення Крайнього Заходу, а й прилучив родючі провінції Прерій, де розвивалося сільське господар­ство, пов'язане з вирощуванням пшениці, особ­ливо коли напливли емігранти зі сходу і з-за кор­дону в перших роках XX ст. Почала набирати обертів й індустріалізація, і до 1920 р. канадська промисловість випередила сільське господарство як основне джерело національного доходу. Ми зазначали раніше (рис. 4-8), що домінуючою зо­ною промислової діяльності є коридор Торонто — Гамілтон — Вінсор південної частини Онтаріо (він функціонує і як один із 12 районів американсько­го Промислового поясу).

Інтенсифікація промисловості супроводжува­лася визріванням урбаністичної системи країни. Згідно з п’ятьма епохами розвитку американських метрополісів (за Бочертом) Mopic Йейтс створив кількаступеневу модель, яка ділить канадський досвід на три епохи. Початкова епоха сировинних матеріалів (до 1935 р.) охоплює столітній пере­хід від гранично меркантильної економіки до економіки, орієнтованої на сировину (виробниц­тво сировинних матеріалів і сільськогосподарсь­кої продукції на експорт) із зростаючою промис­ловою діяльністю в індустріальному запліччі, яке щойно зароджувалося. До 1930 р. Монреаль і Торонто зі своєю різною культурною сутністю перебували на верхівці урбаністичної ієрархії країни (тому Канада й досі не має єдиного міста- лідера).

Наступною була епоха промислового капіта­лізму (1935—1975 рр.). протягом якої Канада до­сягла американського процвітання. Однак більша частина цих досягнень, у тому числі величезного зростання промисловості, третинних видів діяль­ності та урбанізації, відбулася після 1950 р.. бо Ве­лика депресія затяглася до Другої світової війни, після якої спостерігався тривалий спад еко­номічної діяльності. Головним стимулом були інвестиції американських корпорацій у будівницт­во підприємств промислових галузей Канади, особливо в автомобільну промисловість Онтаріо поблизу штаб-квартири автомобілебудування в районі Детройта. У Західній Канаді швидке зрос­тання видобування нафти і природного газу було поштовхом до розвитку міст Алберти, але нові сільськогосподарські технології зменшили потребу в робочій силі й зумовили міграцію із сільських місцевостей у сусідні Саскачеван і Манітобу. На повоєнний період також припадає виникнення Го­ловної вулиці Канади, яка на менш ніж двох відсот­ках території країни швидко прийняла понад 60 % її населення і приносила дві третини національно­го доходу, а також надавала майже 75 % усіх робо­чих місць у промисловості.

Третя епоха усе ще триває починаючи з 1975 р. Вона є епохою глобального капіталізму, що характе­ризується додатковими іноземними інвестиціями від азійської Тихоокеанської окраїни та Європи. Вона, звичайно, є також епохою перетворення у постіндустріальні економіку та суспільство, і в цьому процесі Канада переживає багато таких са­мих зрушень, як і Сполучені Штати. Цікавим є те, що коли міське населення США останнім часом вирівнялося і склало 75 % загального населення, в Канаді й далі триває процес урбанізації (у 2002 р. міське населення досягло 78 %). Більша частина цього розвитку відбувається у вигляді нової субур- банізації, яка набула дещо іншого вигляду через те, що канадські метрополіси до 1990-х років пере­живали значно меншу деконцентрацію (пов'язану з використанням автомобілів), аніж Сполучені Штати. Центри міст при цьому зберегли більшість свого населення з середніми доходами та еко­номічну базу. Але вже сьогодні великі міста Кана­ди стають «містами навиворіт», і у новій внутрі­міській географії їхніми символами дедалі частіше стають субурбанізовані середмістя, до яких при­єднані ультрамодні бізнес-комплекси. Прикладом може слугувати шосе 401 — автострада, що проля­гає від Торонто до Едмонтона (провінція Алберта) і являє собою один із найбільших світових торго­вих центрів.

Культурна та політична географія

Історичний розкол між франке- і англомовним населенням Канади, на загальну думку, був уре­гульований Актом про Британську Північну Аме­рику. Але він знову став гострою проблемою про­тягом останніх трьох десятиліть і є домінуючою рисою культурної та політичної географії країни. До свого 100-літнього ювілею, який Канадська фе­дерація відсвяткувала у 1967 ρ., стало очевидним, що мешканці Квебеку оцінювали себе як громадян другого сорту. Вони вважали, що двомовність оз­начала обов’язкове вивчення англійської для франкомовного населення і що Квебек не отри­мував належної йому частки багатства країни. Від 60-х років інтенсивність етнічних почуттів у Кве­беку виражалася у періодах невдоволення, незва­жаючи на всі зусилля федерального уряду. Протя­гом 70-х років, коли сепаратистська політична партія у Квебеку прийшла до влади, в Оттаві був складений перший варіант нової федеральної конституції. У 1980 р. виборці Квебеку одностайно відхилили суверенітет, запропонований референ­думом. Але нова конституція не задовольнила гро­мадян Квебеку, і у 80-х, і на початку 90-х років уряд Оттави безуспішно намагався розробити план, прийнятний для всіх провінцій, який утри­мав би Квебек у складі федерації.

До 1995 р., коли прагнення Канади до консти­туційних реформ вичерпалися, неможливо було відтягувати далі проведення другого референдуму про суверенність Квебеку. З відновленням сил у сепаратистської партії, котра знову очолила цей рух, переважаючий франкомовний електорат май­же схвалив незалежність: вона дістала вражаюче число голосів — 49,4 % — результат, що тепер розглядається канадійцями як «майже летальний». Незважаючи на заклики багатьох сепаратистів провести наступне голосування, яке могло б пе­ретворити поразку (шо ледве не стала перемогою) у справжню перемогу, після 1995 р. рішення ор­ганізувати третій референдум зволікалося. Голов­ною причиною цього є результати опитування громадської думки у Квебеку, які показують, шо підтримка руху за відокремлення скоротилася до менш ніж 45 % і шо у 2001 р. лідер сепаратистів Люсьен Бушар несподівано залишив політику.

Перехопивши ініціативу після 1995 р., феде­ральний уряд відреагував зверненням до канадсь­кого Верховного суду переглянути консти- туційність відокремлення Квебеку. У 1998 р. суд постановив, що провінція не мала права відокре­митися в односторонньому порядку згідно з міжнародним правом. Проте цією постановою та­кож визнано, що Канада не є неподільною: отже, якщо абсолютна більшість електорату Квебеку проголосує за відокремлення, уряд Оттави буде змушений обговорити його умови, але конституція Канади має вмістити відповідну нову поправку. Озброєний цим правовим тлумаченням, федераль­ний уряд вніс пропозицію прийняти законопро­ект. який надає офіційного статусу постановам су­ду і робить процес відокремлення значно склад­нішим. По-перше, нижня палата канадського пар­ламенту визначатиме прозорість будь-якого питан­ня про відокремлення, ухваленого на референдумі провінції. По-друге, цей орган зобов'язаний чіт­кіше вирішувати питання про абсолютну більшість голосів, яка, очевидно, має перевищувати 50 % плюс один. По-третє, законодавство закладає фун­дамент для ухвалених судом переговорів стосовно умов відокремлення, на яких провінція, що від­діляється. має досягти домовленості з Оттавою та дев'ятьма іншими провінціями у таких питаннях, як кордони, гарантії прав мовних меншин та корінних жителів, а також виплата своєї частки національного боргу Канади. Якщо б ситуація у Квебеку колись дійшла до такого стану, то легко передбачити, шо окремі провінції (особливо Бри­танська Колумбія і Алберта) продовжуватимуть зберігати свою давню тверду позицію і наполягати на тому, щоб Квебек заплатив дуже високу ціну за свою незалежність. За такої імовірності будь-які переговори скоріше за все приречені на безвихідь.

Серед питань, які має обговорювати Квебек, найбільш проблемним із географічного огляду є те, що французький лінгвістичний регіон не збіга­ється з територіальними межами цієї провінції. Як видно з рисунка 4-18. Французька Канада, за ви­нятком територій, шо переходять на північ про­вінції Нью-Брансвік. обмежена зоною, розташова­ною у середній і нижній частинах долини Св. Лав- рентія. Більше того, як переконливо свідчить роз­поділ голосів проти відокремлення на референдумі 1995 р. (рис. 4-17), в межах цього франкомовного регіону існують численні нефранкомовні громади, особливо вздовж кордонів з Онтаріо та США. а та­кож у столичному Монреалі. Десятки англомовних муніципалітетів на цій південній периферії Квебе­ку загальмували рух за поділ країни, заявивши про свій намір залишитися у складі Канади і стверджу­ючи, шо вони мають таке ж право від’єднатися від Квебеку', як і Квебек від Канади. Хоча ця заява викликає спротив сепаратистського уряду провін­ції (який усвідомлює, що розчленований незалеж­ний Квебек буде менш привабливий для голосую­чих на будь-якому майбутньому референдумі), опитування показують, шо майже половина фран­комовного населення з нею погоджується.

У масштабах цілої країни криза у Квебеку' роз­будила етнічні почуття 1,2 млн корінних народів (індіанців та інуїтів). їхні права також отримали схвалення у Верховному суді, і до кінця 1990-х років було досягнуто ряд перемог: утворення Ну­навуту і надання права обмеженого самоврядуван­ня племенам у північній частині Британської Ко­лумбії. Основною вимогою цих народів було те. щоб їхні права як корінних жителів захищалися федеральним урядом в усіх провінціях. Це спра­ведливо стосовно передусім народу крі, чиї істо­ричні володіння займають більшу, північну, час­тину провінції Квебек. Управління справами наро­ду крі було доручене урядові Квебеку в 1912 р., —

РИСУНОК 4-17

відповідальність, яку рух за незалежність позбавив би законної сили. У будь-якому випадку народ крі, очевидно, теж міг би домагатися незалежності. Внаслідок цього рештці франкомовних мешканців Квебеку залишилося б якихось 45 % теперішньої території провінції (яка б і далі зменшувалася, якби рух англомовних прихильників поділу країни досягнув успіху). Як ілюструє рисунок 4-16, тери­торія народу крі — це зовсім не пустеля: тут знахо­дяться життєво необхідні об’єкти гідроенергетич­ного проекту затоки Джеймс, потужна система гребель, дамб і штучних озер, яка принесла вагомі перетворення на більшій частині Північно- Західного Квебеку і, крім того, виробляє електро­енергію для велетенського ринку в межах і поза межами цієї провінції.

Врешті-решт, події останньої чверті минулого століття дедалі більше впливають на канадський політичний ландшафт, і не тільки у Квебеку. Регіоналізм також посилився на заході, де лідери (деякі з них навіть дійшли до погроз про відокрем­лення власного регіону) невдоволені поступками щодо Квебеку і наполягають на тому, що однакове ставлення Оттави до всіх десяти провінцій є ос­новним принципом, що виключає можливість призначення спеціального статусу для будь-кого. Останні загальнофедеральні вибори ясно виявили появу ліній розлому, що оточують Квебек і від­діляють західні провінції (Британську Колумбію, Алберту і Саскачеван) від решти країни. Навіть центральна частина на чолі з Онтаріо та східний блок провінцій Атлантичного узбережжя голосува­ли по-різному, і політико-географічна гіпотеза «чотирьох Канад» незабаром могла би стати ре­альністю. Отже сьогодні національна єдність Канади перебуває під тиском і протистоїть кон­солідованим деволюційним силам, які погрожу­ють перетворити нові лінії розлому в постійний розрив.

Економічна географія

Зростання канадської просторової економіки, як і у Сполучених Штатах, підтримується диверсифі- кованою високоякісною ресурсовою базою. Раніше ми зазначали, що Канадський щит має багаті сировинні родовища, а нафту і природний газ ви­добувають у великих кількості в Алберті — на південний захід від цього шита. Канада здавна є провідним виробником та експортером сільськогос­подарської продукції, особливо пшениці та інших зернових, які постачає житниця країни — провінції Прерій. Нові технології підтримують продуктивність праці на високому рівні, але

По великих містах Північної Америки

Торонто

Торонто — столиця провінції Онтаріо і найбільший метрополіє Канади (4,9 млн меш­канців) — є історичним центром англомовної Канади. В архітектурі його центральної час­тини переважають вишукані будівлі вікторіанської епохи, які оточують процвітаючий діловий центр — один із провідних економічних осередків Канади. Центральний діловий район багатий на визначні місця, серед яких можна виділити банеподібний стадіон Скайдом, знаменитий Сіті-Голл з його двома поверненими один до одного висотними вигнутими хмарочосами та найвищу в світі телевізійну вежу заввишки 1815 футів (553 м). Торонто є також важливим портом та індустріальним комплексом, промислові споруди якого займають кілометри берегової лінії озера Онтаріо.

Живучість є, мабуть, першою характеристикою, яку мешканці Торонто дають своєму місту, що має більше населення середнього класу, ніж центральні міста Сполучених Штатів подібних розмірів. Строкатість є ще однією основною його ознакою, оскільки етнічна мозаїко Торонто є найбагатшою серед міст Північної Америки. Найбільшими етнічними громадами (а їх понад десяток) є італійська, португальська, китайська, грецька та українська. Загалом Торонто налічує мешканців зі 169 країн, які розмовляють понад 100 мовами, а приплив іммігрантів, особливо українців, і далі триває: ті, що народилися за межами Канади, становлять більше 40 % теперішнього населення міста.

За останні десятиліття Торонто досягло значних успіхів завдяки структурі уряду мет- рополісу, який заохочував співпрацю центру міста і передмість. Однак ці відносини ста­ють напруженими, бо в міру того як окраїни міста набувають критичної кількості насе­лення, економічної активності та політичної поважності, центральне місто змушене ми­ритися з небажаним злиттям із п'ятьма своїми найближчими субурбанізовоними пе­редмістями.

Північноамериканська угода про вільну торгівлю (НАФТА)

Економіки Канади, Сполучених Штатів та Мексики надали офіційного статусу своїм взаємовідносинам за допомогою Північноамериканської угоди про віль­ну торгівлю (НАФТА), яка набула чинності в 1994 р. Цей економічний альянс створив найбільший у світі торговельний блок: ринок США — 8 трлн доларів плюс ринок споживачів — 413 млн (що перевищує ринок Евросоюзу на 377 млн). За період від сьогодні до завершення (2009 р.) НАФТА інтегруватиме свої складові економіки за допомогою низки заходів. Це, приміром, зниження тисяч тарифів, квот то імпортних ліцензій, щоб усунути більшість торгових бар'єрів на шляху до торгівлі сільськогосподарськими та промис­ловими товарами, а також третинними то четвертин­ними послугами. Більше того, знімаються обмеження на потоки інвестиційного капіталу через міжнародні кордони, а також триває лібералізація стосовно пра­ва іноземної власності на продуктивні засоби.

Засновники НАФТА підкреслюють можливості, які принесе втілення цієї угоди в життя. Збільшаться інвестиції в підприємництво, коли потоки експорту без перешкоди скеровуватимуться на величезні нові рин­ки. В той же час посилення конкуренції даватиме спо­живачам доступ до більшого вибору якісних продуктів за нижчими цінами. Канада, яка приєдналася до НАФТА головно щоб захистити поступки, які вона отримала згідно з угодою про вільну торгівлю з Спо­лученими Штатами 1989 р., спершу натрапила на скептичне ставлення більшості своїх громадян до но­вої угоди. Проте ці сумніви розвіялися, коли починаю­чи з 1993 р. експорт Канади і кількість нових робочих місць значно зросли. Торгівля зі Сполученими Штата­ми під час виконання умов двостороннього договору 1989 р. стимулювала більшу частину цього експорту, особливо експорт на південь товарів за зниженими тарифами.

Незважаючи на помітний прогрес, упровадження угоди НАФТА продовжує бути мішенню для критики. Організовані профспілками робітники опираються переміщенням та втраті робочих місць у ряді промис­лових галузей (переміщення, на їхню думку, виника­ють головним чином від імплементації цієї торгової угоди). Захисники довкілля скаржаться на те, що зас­новники угоди та уряди недостатньо врахували їхні інтереси, а група соціологів та осіб, котрі планують державну політику, стверджують, що НАФТА мала б робити значно більше, аби зменшити різницю в дохо­дах по регіонах і усунути нерівномірний розвиток регіонів у межах своєї торговельної зони.

По мірі реалізації своїх цілей НАФТА вимагати­ме, щоб кожна країна-учасниця зосереджувалася на виробництві тих товарів та послуг, у яких вона має порівняльну перевагу (наукових дослідженнях та роз­робках, технологічній майстерності, менеджерських ноу-гау і т. п.). Оскільки робітники переміщуватимуть­ся від менш продуктивних до більш продуктивних га­лузей, географія зайнятості буде реструктуризувати- ся — за умови, що ці три країни продовжуватимуть своє пристосування до континентальних та глобаль­них економічних змін.

Успіхи НАФТА викликають значний інтерес решти країн Західної півкулі. Хоча вони переважно зайняті своїми власними регіональними зусиллями до більшої економічної інтеграції (як побачимо в розділах 5 і 6), переважна більшість прагне бути членом цієї угоди. Наслідком цього стало запрошення до приєднання Чілі у 1995 р. (ініціатива, яку все ще блокує Конгрес США). З цією метою також зародилися амбіційні пла­ни створення Американської зони вільної торгівлі (АЗВТ), яка становитиме єдиний ринок майже 850 млн споживачів і об'єднуватиме торгівлю на цілій півкулі. Якщо АЗВТ буде імплементована до своєї цільової дати — 2005 р., вона повинна прискорити завершен­ня НАФТА, а також трансформацію останньої у значно більшу наднаціональну організацію.

потреби в робочій силі продовжують зменшувати­ся, і робітники ферм становлять тепер лише 2 % робочої сили країни.

Постіндустріалізація викликала значне зни­ження зайнятості у промисловому секторі, і най­більш ураженим у цьому сенсі ε промисловий центр південної частини провінції Онтаріо. З ін­шого боку, міцні третинний і четвертинний секто­ри Канади (у яких зайнято понад 70 % загальної чи­сельності робітників) створюють безліч нових еко­номічних можливостей. На шастя. південь Онтаріо отримує вигоду від цих постіндустріальних пере­творень, оскільки навколо двох університетських містечок — Ватерлоо і Гуелфа — виріс провідний у країні комплекс високих технологій та наукових досліджень і розробок, який лежить па відстані майже 60 миль (100 км) на захід від Торонто.

На майбутнє економіки Канади також сильно впливатиме постійний розвиток її торговельних зв’язків. Історичний договір про вільну торгівлю між Сполученими Штатами та Канадою, підписа­ний у 1989 р., ініціював зняття всіх тарифів та інвестиційних обмежень між двома країнами. Щорічний потік товарів і послуг через кордон є найбільшим на міжнародній торговій арені (в кінці 1990-х років понад 4/5 канадського експорту було скеровано у Сполучені Штати, від яких Кана­да отримала близько 2/3 імпорту). У 1994 р. еко­номічні відносини ще більше зміцнилися завдяки імплементації Північноамериканської угоди про вільну торгівлю, яка консолідувала здобутки дого­вору 1989 р. і відкрила нові можливості для обох країн, долучаючи Мексику до цього торгового

партнерства (див. вставку «Північноамериканська угода про вільну торгівлю (НАФТА)»).

Через те шо ці угоди про вільну' торгівлю де­далі більше впливають на просторову економіку Канади, вони, ймовірно, ослаблюють внутрішні зв’язки сходу із заходом і зміцнюють міжнародні зв’язки півночі з півднем. Оскільки багато місце­вих зв’язків через кордон будуються на геогра­фічних та історичних, вже добре сформованих спільних рисах, можна очікувати, шо в майбутньо­му вони посилюватимуться у таких напрямках: провінції Атлантичного узбережжя — з сусідньою Новою Англією; Квебек (навіть якщо він буде не­залежним) — зі штатом Нью-Йорк; Онтаріо — з Мічіганом та близькими штатами Середнього За­ходу; провінції Прерій — з Верхнім Середнім Заходом та передусім Британська Колумбія — з тихоокеанським Північним Заходом США. Утім такі функціональні переорієнтації становлять, звісно, ше одну групу могутніх деволюційних сил, шо стоять перед урядом Оттави, тому шо більшість потенційних економічних ліній розколу збігають­ся з тими, які розмежовують «чотири Канади» політично.

Зростаюча важливість транснаціональних ре­гіонів, які вимальовуються через американсько-ка­надський кордон, нагадує концепт регіональної 21 держави Кенічі Омае, з яким ми ознайомилися у розділі І. Регіональна держава є «природною еко­номічною зоною», шо ігнорує наявні кордони і формується глобальною економікою, частиною якої вона є. Її лідери ведуть справи безпосередньо з іноземними партнерами і домовляються про найкращі умови з урядами країн, у яких вони діють. Описуючи Канаду. Омае називає регіональ­ними державами і тихоокеанський Північний Захід (вісь Сіетл—Ванкувер), і район Великих Озер (надзвичайно переплетений промисловий комп­лекс Онтаріо—Мічіган) та застерігає, що спосіб, в який керівники Оттави ставляться до цих нових економічних суб’єктів, є критичним для виживан­ня канадської держави. Це застереження як ніколи актуальне, оскільки до тихоокеанського Північно­го Заходу і Великих Озер приєдналася біпьшість інших зон. І справді, зростаючі міжнародні зв'язки є дедалі очевиднішими на загальній регіональній конфігурації Північної Америки, до якої ми звер­немося в останній частині розділу.