РЕЛІГІЙНО-МІФОЛОГІЧНИЙ СВІТ ТА КУЛЬТОВЕ ЖИТТЯ АГАФІРСІВ, ГЕЛОНІВ, БУДИНІВ, НЕВРІВ, ТАВРІВ

Близькі до скіфських релігійно-міфо­логічні уявлення мали, судячи з усього, і найспорідненіші з ними за походжен­ням, культурою та, очевидно, мовою агафірси. їхні безпосе­редні предки, найближчі за деякими характерними звичаями до закаспійських масагетів, скоріш за все як союзники і молодші партнери протоскіфів прийшли з останніми в степи Східної Європи близько середини — третьої чверті VIII ст.

На захід від Дністра (звідки і назва, яка може тлумачитися як «ага-тірси» — ті, що мешкають за Тірасом-Дністром) ага­фірси просуваються на початку VI ст. до н. е., залишаючи в Молдові і Трансільванії комплекс скіфської культури. Але з власне скіфами їхні взаємини були постійно напруженими. Скіфи завдали об’єднанню агафірсів нищівного удару десь у першій третині V ст. до н. е. Згодом агафірси перейняли звичаї місцевих фракійських племен і поступово розчинились в їхньо­му середовищі. Конкретно про їхні релігійно-міфологічні уяв­лення практично нічого не відомо, але маємо припускати, що початково вони були близькі до скіфсько-сако-масагетських, а потім синкретизувалися з дако-фракійськими.

Гелони — народ зі скіфською матеріальною культурою — міг бути як ірано-арійського, так і давнього індо-арійського східноприазовсько-передкавказького походження. Можливо, вони були в етномовному відношенні найближчими до сіндівта меотів відповідного реґіону, які, за О. Трубачовим, мали бути реліктовими місцевими індо-аріями. На межі VII—VI ст. до н. е. (якщо не століттям раніше під тиском скіфів під час їхнього утвердження в Передкавказзі) гелони, очевидно після початку розбрату зі скіфами «царства Ашкуза», розселяються по лісо­степових просторах Дніпровського Лівобережжя, Харківщини та Донеччини, де змішуються з місцевими праслов’янами (які колонізовують басейн Ворскли ще у IX ст.

Порівняно зі скіфами-кочовиками гелони, як і праслов’яни, орієнтувалися на хліборобство, а також садівництво і навіть виноградарство, запозичене в припонтійських греків. Геродот 126

пише, що в місті Гелоні (який Б. Шрамко переконливо ототож­нив із величезним Більським городищем на Ворсклі, нижче Пол­тави) височіли дерев’яні храми зі статуями богів та жертовника­ми, а його мешканці раз на три роки справляли свято Діоніса.

Переселяючись на свою нову батьківщину, гелони частково підкорили, а частково витіснили на північ місцеве будинське на­селення бондарихінської культури (яке, відійшовши до лісо­вої зони, трансформувалося у носіїв юхнівської культури, які огородилися від мігрантів низкою невеличких городищ-фор- тець вздовж Десни та Сейму). Проте з праслов’янами-сколота- ми у басейні Ворскли, які тут вже збудували Західне укріплен­ня майбутнього спільного Більського городища, вони, судячи з усього, досягли порозуміння. Неподалік від нього гелони зво­дять власне, Східне укріплене городище приблизно таких самих розмірів та фортифікаційної потужності.

Далі співпраця налагоджується ще краще і, з огляду на спільну загрозу від передкавказько-приазовських скіфів-кочо- виків, не пізніше середини VI ст. до н. е. праслов’яни Західного та гелони Східного укріплень зводять Велике Більське городи­ще, яке захищало простір між двома попередніми і мало загаль­ну площу 4020 га. Не виключено, що роботи зі зведення цих величезних фортифікаційних споруд розпочалися ще на межі VII—VI ст. до н. е. — відразу після укладання союзницької уго­ди між місцевими праслов’янами (імовірно авхатами, якими керували нащадки міфічного Липоксая) та прийшлими гелона- ми. За Геродотом, у створенні міста взяла участь і група при- понтійських греків, шанувальників Діоніса.

Очевидно, ці події знайшли своє відображення в місцевому, гелонському та, можливо, й сколотському епосі.

Отже, можемо зробити висновок, що гелони, на відміну від 127

кочових скіфів (які вбили свого царя Скіла, обурившись його участю у діонісійських святкуваннях в Ольвії), приязно стави­лися до еллінських звичаїв і сприймали окремі аспекти їхньої культової практики (зокрема діонісійської).

Цей висновок дає можливість припускати (хоча, зрозуміло, не стверджувати) знайомство принаймні невеличкої кількості мешканців Гелона і з окультним боком діонісизму, представле­ним езотеричним ученням орфіків (поширеним і серед понтій- ських греків). Можливо, гелони та поворсклинські праслов’яни переймали й інші елементи давньогрецького релігійно-міфоло- гічно-ритуального комплексу, але відомостей щодо цього немає.

Багаторічні археологічні дослідження Більського городища дали величезний матеріал щодо матеріального втілення релігій­но-міфологічних уявлень та обрядово-культової практики його мешканців. Без сумніву, місто Гелон було провідним релігійним центром Дніпровського Лісостепового Лівобережжя. Тут, за Б. Шрамком, знайдено глиняні жертовники з ямами, куди ски­дали рештки жертвоприношень (попіл, кістки тварин, вотивні статуетки), культові комплекси та різноманітні ритуальні пред­мети (зокрема вотивні глиняні зображення оголених ЧОЛОВІКІВ! жінок, часто з ознаками руху тіла, можливо, в обрядовому танці; свійських, як бики, та диких, як ведмеді, тварин, а також птахів; культовий посуд, модельки для ворожіння тощо).

Відомі тут і рештки якоїсь культової споруди з дерев’яни­ми колонами. Це підтверджує свідчення Геродота про те, що храми в Гелоні були дерев’яними. Очевидно також, що в жит­лових спорудах вогнища теж мали центральне сакральне зна­чення.

Над Східним городищем, на пагорбі, височіло величне святи­лище приблизно 260 м у довжину та 40 м завширшки, з числен­ними глиняними (знайдений і один кам’яний) жертовниками та культовими ямами, які містять матеріали VI—IV ст. до н. е. Су­дячи зі знахідок вотивних речей та численних аналогій з інши­ми культовими комплексами Лісостепової України скіфського часу, маємо всі підстави вважати, що тут переважали аграрні культи (вони, як відомо за історичними та етнографічними ма­теріалами, часто мали й еротичний аспект).

Як зазначалося, гелони поселилися на землях будинів, з яки­ми до їхнього приходу пов’язують матеріали бондарихінської культури Лісостепового Лівобережжя, а після — юхнівської культури Деснянського Полісся. В етномовному відношенні бу- дини, очевидно, були представниками південно-східних балто- слов’янських етносів, чиї нащадки незабаром слов’янізували­ся. З урахуванням загального архаїчного (порівняно з лісосте­повими праслов’янами) господарства, суспільного життя та культури можна вважати, що в свідомості будинів провідне

місце належало уявленням, близьким до вірувань спільної бал- то-слов’янської доби.

Якщо ж убачати в будинах якийсь східнобалтський етнос, то, відповідно, маємо пов’язувати з ними те, що дослідники, зокрема В. Іванов і В. Топоров, реконструюють як основу схід- нобалтської релігійно-міфологічної системи. Головними по­статями її пантеону були досить пасивний (у пізніших пере­казах) бог-батько (Дієвас) та голова богів атмосферного рівня громовержець Перкунас (Перкон, аналог слов’янського Перу- на). З Перкунасом були пов’язані бог-коваль Кальвіс, боги Місяця і Сонця, дочка Сонця, божества-близнюки Юміс, а та­кож традиційний його антипод, пов’язаний з Нижнім світом, — Велс (Вялніс).

Щось подібне до цього пантеону могло бути і в неврів (якщо їх також розглядати як один із балтських етносів скіфської доби).

Принаймні (на відміну від гелонів та будинів часів канівсь­кої культури східніше Дніпра) з праслов’янами Лісостепового Правобережжя та Волині у неврів не було антагонізму, і пам’ятки обох етнокультурних груп співіснують досить розло­го. При цьому неври тяжіють до лісових, а праслов’яни до лісо­степових ландшафтів, що пов’язується з традиційною орієнта­цією їхнього господарства. Тому навіть якщо неври і не були безпосередньо прабалтами, шар архаїчних уявлень доби балто- слов’янської спільноти мав займати у їхній свідомості більш чільне місце, ніж у їхніх безпосередніх сусідів з півдня.

Окрему проблему становить реконструкція релігійно-міфо­логічних вірувань таврів. Таврами античні автори називали мешканців укритих лісами Кримських гір та південного узбе­режжя Криму, приблизно між сучасними Севастополем і Фео­досією. їм відповідає місцева, дещо архаїчна порівняно з того­часною скіфською, кизил-кобінська археологічна культура І тис. до н. е., характерною ознакою якої є колективні похован­ня небіжчиків у скорченій позі в кам’яних скринях. Це засвід­чує наявність розвинутих родових поховальних ритуалів.

Етнічна належність таврів залишається дискусійною, хоча дослідники здебільшого вважають походження відповідної культури синкретичним, за провідної участі двох етно-культур- но-мовних масивів. Один із них — скотарський, північнопри- чорноморський, індоєвропейський, судячи з усього, арійської гілки. Другий — пов’язаний глибинними традиціями та похо­дженням з гірськими народами Північно-Західного Кавказу прилеглого до нього узбережжя Чорного моря, скоріш за в близький в етномовному відношенні до предків сучасних аб зо-адигських народів. їм також (хоча, зрозуміло, не лише був притаманний звичай колективних поховань у кам’яг скринях.

Наприкінці І тис. до н. е., вже після краху Великої Скіфії утворення окремого, достатньо еллінізованого Пізньоскі ського царства в Криму, таври, які також зазнавали дедалі бі. шого впливу античної культури, змішуються зі скіфами Пері гірського Криму, засвоюючи, очевидно, і їхню мову. Як і слідок у джерелах з’являється етнонім «тавро-скіфи». Де. їхні святилища відомі, але про це доцільніше розповісти в рі ділі, присвяченому релігійно-міфологічному світобаченню, панувало в античних центрах Північного Причорномор’я.