РОЗВИТОК РОСІЙСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Чотири століття тому, коли європейські королі відправляли до далеких берегів свої флотилії на пошуки скарбів і захоплення колоній, мало що вказувало на те. що одного дня навколо міста серед лісів між Швецією і Чорним морем виникне найбільша серед усіх імперій.

По євразійських рівнинах на південь від тайги зі сходу на захід прокочувалися хвилі кочовиків: скіфи, сармати, готи, гуни та інші приходили, воювали, осідати, а потім зливалися з місцевим населенням або змушені були відступити. З часом унаслідок таких євразійських змішувань на території теперішньої України південніше Росії та північніше Чорного моря виникла нова домінуюча культура — культура східних слов’ян.

Східні слов'яни проживати і розширювали свої володіння на родючих землях. їхньою столицею на півдні був Київ, а на півночі — Новгород, шо на озері Ільмень. Обидва міста були центрами Русі та головними ланками на шляху між германо- мовними ганзейськими портами Балтійського моря і торговельними центрами Середземномор'я. У XI-XiI ст. південні та північні русичі об’єдналися у велику і порівняно багату державу лісів і степів.

Монголо-татарська навала

Багатство привертає увагу, а далеко на сході, на північ від Китаю зростала монголо-татарська імперія на чолі з Чінгізханом. У XIIl ст. монголо- татарські орди повернули своїх коней на Русь. Держава впала. До середини століття русичі ховалися по лісах, де не могли пройти монголо- татарські вершники, на відміну від відкритих рівнин України. Тут вони перегрупувалися, утворивши кілька держав. Усе ще відчуваючи загрозу татар, князі сплачували їм данину в обмін на мир.

Однією з держав, що утворилися, була Moc- ковія, глибоко причаєна в лісах над Москвою- рікою. Вона була далеко, і її легко було захистити. З часом Москва налагодила торговельні та політичні зв’язки з Новгородом, і навколо неї почав розширюватися ареал слов’янського заселення (на землях угро-фінських племен).

Монголо-татар тривожив її зростаючий вплив, і наприкінці XlV ст. вони вирушили на Москву. Напад було відбито, а сама Москва отримала статус непереможного центру східного слов'янства. Незабаром правитель країни, якого тепер називали великим князем, завоював Новгород, заклавши підгрунтя для подальшого зростання державності.

Велике князівство Московське

1 знову на хід подій вплинули сприятливі географічні умови: Москва розташовувалася в центрі, її було легко обороняти, а також підтримувати зв’язки з іншими слов’янськими поселеннями, зокрема з Новгородом. Північні та західні прикор-

доння центру взагалі не знали небезпеки ворожого нападу. Після відходу кочових орд і взяття Казані Москва дістала змогу розширити свої володіння за рахунок басейну Волги та прилеглих районів, де панував іслам — домінуюча релігія татар. За часів Івана Грозного (1547—1584) князівство Московське перетворилося на потужну військову силу та імперську державу (рис. 3-3). Її правителі називали себе царями і стверджували, що походять від візантійських імператорів.

Російські козаки

Розширенню Росії у східному напрямі дуже посприяла відносно невелика напівкочова спільнота, відома як козаки. На відміну від українських запорожців вони ше з XVI ст. полювали на східному прикордонні, головно на хутрових тварин. До середини XVH ст. ці першопрохідці дісталися берегів Тихого океану, по дорозі воюючи з татарами. Для закріплення завойованих територій вони закладали остроги — стратегічні фортифікаційні споруди вздовж річок. Розширення на схід припинилося у 1812 р. (рис. 3-3), а перед тим росіяни вже перепливли Берінгову протоку до Аляски і просунулися на південь західним узбережжям Північної Америки аж до півночі теперішньої Каліфорнії (див. вставку «Росіяни у Північній Америці»),

Цар Петро І

Коли Петро І (роки правління 1682—1725) став царем, Москва вже була центром великої імперії — принаймні з огляду на обшир підвладних територій. Після перемоги над татарами зникла загроза ісламського іга.

Потужний вплив мала Російська православна церква з чіткою ієрархією та сильними єпископами.

Петро об'єднав усі здобутки Росії та сподівався зробити з розхлябаної країни державу на кшталт європейської. Неподалік від Фінляндії, яка на той час перебувала під Швецією, він збудував передову столицю — Санкт-Петербург, укріпив її як міцну фортецю, а також зробив головним портом Росії.

Петро І був надзвичайним політиком і багато в чому засновником нової Росії. Прагнучи переробити країну, витягнути її з континентальних лісів на розлогі водні плеса Заходу, відкрити її для

Росіяни у Північній Америці

Першими білими поселенцями в Алясці були росіяни, о не західні європейці. Вони прийшли сюди з Сибіру через Берінґову протоку, а не через Атлантичний океан і Північну Америку. У 1748 р. російські мисливці на морських видр, хутро яких високо цінилося, заклали перше поселення на Алясці на острові Кодіок. Посуваючись на південь узбережжям, росіяни засновували поселення і форти, щоб захистити свої мізерні володіння. Так вони досягли території дещо північніше затоки Сон-Франціско, де збудували Форт Pocc 1812 р.

Російські поселення були ізольованими і слабко захищеними. Європейські торгівці хутром почали чинити тиск на своїх російських конкурентів, а для Сонкт-Петербурґа ті далекі поселення були лиш тягарем і створювали ризик. До того ж американські, британські та канадські мисливці активно винищували популяцію морської видри. Отож коли державний секретар США Вільям Сьюард запропонував Росії викупити її володіння за 7,2 млн дол., у Санкт-Петербурзі радо погодилися. Таким чином Аляска разом з узбережною територією, яка простягається далеко но південь, увійшла до складу США сорок дев'ятим штатом. За той вчинок Сьюард став об'єктом насмішок, Аляску називали «Сьюардовою химерою» або «Сьюардовою льодовнею». У 90-х роках XIX ст. добре ім'я повернулося до нього — на Алясці знайшли золото.

У XX ст. стало ще ясніше, наскільки стратегічно й економічно розсудливими були дії Сьюарда. В 70-х роках у бухті Прудо біля арктичних схилів Аляски було відкрито великі запаси нафти, розробка яких триває дотепер. Подібно до Сибіру Аляско, мабуть, теж приховує незвідані скарби.

зовнішніх впливів, перемістити її людність, він не залишив у спокої геть нічогісінько. Новий цар примусив найбільші купецькі родини переїхати з інших міст до Санкт-Петербурга. Кораблі та диліжанси, які прибували до міста, мали платити за в’їзд будівельним камінням. Петро І добре розумів, що Росія може стати дійсно великою потугою, як- шо матиме не тільки сухопутну, а й морську силу. Він особисто поїхав до Нідерландів, де працював звичайним докером, аби дізнатися про найефективніший спосіб будування кораблів. Водночас царська армія продовжувала завойовувати інші народи й території: 1721 р. було приєднано Естонію, і це ще ширше відкрило російське вікно на захід. Але найвідчутніше розширення держави відбулося за рахунок територій на південь Томська (рис. 3-3).

Цариця Катерина II

З 1760 по 1796 р. правила Катерина II, і саме тоді Російська імперія дійшла до Чорного моря і зросла за рахунок Оттоманської Туреччини. Під вели- короську руку потрапили Кримський півострів, портове місто Одеса, а також усе північне узбережжя Чорного моря. На цей період припадає справді доленосний крок росіян: вони вторглися на гірський Кавказ, де проживали десятки етнокультурних груп, більшість яких сповідували іслам. Були захоплені міста Тбілісі (сучасна Грузія), Баку (Азербайджан), Єреван (Вірменія). Росія намагалася прокласти вихід до Індійського океану, але тут на перешкоді стала Британія, яка на той час панувала у Персії (сучасний Іран) і Туреччині. Незважаючи на це, Катерина II зробила Росію колоніальною імперією.

XIX століття

Експансія Росії на цьому не завершилася. Розширивши свої кордони на півдні, імперія взялася за Польщу — свого давнього ворога на заході. Більшість території теперішньої Польщі потрапила під владу Росії, у тому числі столиця Варшава.

На північному заході у 1809 р. Росія відвоювала у шведів Фінляндію. Упродовж майже всього XIX ст.

Трохи західніше Хабаровська вверх по Амурі пливе на буксирі баржа з вантажівками. У цей час із міста рушає потяг, перетинає ріку і прямує далі у довгу подорож углиб країни до Іркутська і ще далі на захід. Цей міст не просто з'єднує обидва береги найбільшої далекосхідної ріки Росії в межах Транссибірської залізниці, він — остання ланка трансконтинентальної магістралі. Саме тут 1916 р. завершилося 25-річне будівництво колії, яко з'єднала Москву і Владивосток, перетнувши всю територію Росії. Новий шлях замінив старий, який пролягав між Владивостоком і Східним Прибайкаллям через Північно-Східний Китай.

в центрі уваги Росії була Центральна Азія — регіон між Каспійським морем і Західним Китаєм. Тут влада Санкт-Петербурга поширилася, зокрема, на міста Ташкент і Самарканд (рис. 3-3). Росіяни зазнавали нападів кочовиків, тому прагнули розширити свої володіння у Центральній Азії аж до високих гір на півдні. Разом із тим підданими царя ставала велика кількість мусульман. На той час ці народи зберігали відносну автономію. Чимдалі на схід зростав вплив Японії та занепадав вплив Китаю, шо дало змогу Росії анексувати у Китаю кілька областей на схід від Амуру. Незадовго після того, 1860 р., на Тихоокеанському узбережжі було засноване місто Владивосток.

Але невдовзі відбулися події, які призвели до першого відступу Росії у прагненні нових територій. Перед тим упродовж п'яти століть експансія та консолідація майже не припинялися. У 1892 р. Росія почала будувати Транссибірську залізничну магістраль. Це була спроба ефективніше з’єднати віддалені прикордоння з серцевиною країни. На рисунку 3-3 видно, що найпряміший шлях до Владивостока пролягав через північно-східний Китай (Маньчжурію). Росія добивалася дозволу Китаю прокласти останню ділянку залізниці через його територію, але зустріла спротив.

Скориставшись боксерським повстанням 1900 р. (розд. 10), Росія окупувала Маньчжурію, шо становило загрозу інтересам Японії. У результаті розгорілася російсько-японська війна 1904—1905 рр., в якій росіяни були розгромлені. Японія навіть захопила південну частину Сахаліну, назвавши її Карафуто.

КОЛОНІАЛЬНА СПАДЩИНА

Так само, як і Британія, Франція та інші європейські держави, Росія зростала завдяки коло- 8 ніалізму. Проте існує і відмінність: між європейськими колоніями і метрополіями пролягали моря і океани, тоді як російські колонії розташовані на тому самому континенті — Центральна Азія, Сибір, Китай, Тихоокеанське узбережжя Далекого Сходу. У результаті виникла можливо й не найпотужніша, але найбільша територіально цілісна ім-

перія світу. На час російсько-японської війни під владою царя було 22 млн кв. км (8,5 млн кв. миль), тобто трохи менше від території майбутнього Радянського Союзу. Тож своїми розмірами комуністична імперія завдячувала головно Санкт- Петербургові та Європейській Росії, а не Москві й комуністичній революції.

Російські царі розширювали межі імперії частково через невдале географічне розташування держави, а саме через брак портів на теплих морях. Якби не революція, південні кордони Росії могли сягнути Перської затоки або навіть Середземного моря. Петро 1 прагнув відкрити Росію для торгівлі з усім світом. Він зробив Санкт-Петербург на Балтійському морі головним портом Росії. Проте через свою історичну географію Росія і надалі залишалася осторонь магістральних змін і прогресу. перебуваючи у самоізоляції. Навіть багато портів у теплих морях навряд чи змогли би перетворити Росію на торговельну державу, спрямовану на зовнішні ринки. Царські намагання мали здебільшого стратегічний, а не економічний, характер.

Імперська багатонаціональна держава

Російський експансіонізм протягом своєї багатовікової історії не обмежувався незаселеними чи нічиїми землями. Поступово держава ставала імперською потугою, шо анексувала та інкорпорувала різні народи й культури. Для цього часто застосовувалася зброя, усувалися незгідливі правителі, розпалювалися міжетнічні конфлікти. У царській 9 Росії імперіалізм процвітав. Коли жорстокий царський режим зіткнувся з революцією у своїй державі, до імперії входили народи більш ніж ста національностей. Переможці у революційній боротьбі — комуністи, які згодом створили Радянський Союз, — підкорених народів не звільнили. Вони просто змінили саму форму імперії, зв’язавши народи, завойовані царатом, у нову систему, яка теоретично надавала їм автономність і самоврядність. На практиці ж ці народи прирікалися на залежність. а в деяких випадках навіть на знищення. Коли розпалася радянська система, а «соціалістичні республіки» стали незалежними державами. Росія залишилася без імперських володінь, які розбудовувалися і укріплювалися століттями, без територій, багатих на важливі сільськогосподарські та мінеральні ресурси. Москва втратила контроль над аграрною сферою України і родовищами нафти й газу Центральної Азії. Але гляньмо ще раз на рисунок 3-3: навіть без європейських і центральноазійських колоній Росія все ж залишається імперією. Від Росії від'єдналися «республіки» на периферії, але Москва все ще контролює територію від кордону з Фінляндією до Північної Кореї. Переважна кількість населення тут — росіяни, але представники підкорених народів (від татар до якутів) усе ше проживають на землях предків. Залагодження спірних питань з корінним населенням є однією з нагальних проблем Російської Федерації.

Отже, за низкою фізико-географічних, етнічних. історичних та культурних чинників Росія становить окремий географічний світ, хоча деякі його межі визначені не чіткими кордонами, а перехідними зонами. Країну оточують переважно гори і пустелі, тут панує континентальний клімат, її об'єднує домінуюча культура, на землі їй немає рівних за розмірами. Попри це Росія почувається осторонь Європи на заході. Китаю на сході. Центральної Азії на півдні. Але, як побачимо пізніше, суспільство Росії перебуває у перехідному стані. Межі світу нестабільні, вони все ше змінюються. На заході Білорусь увійшла в XXI ст., переорієнтувавши свою політику з Європи на Москву. На Кавказі Вірменія і Грузія перебувають в орбіті Росії. У Центральній Азії міньйони росіян живуть за кордоном, у Північному Казахстані.

У 90-х роках XX ст. внаслідок падіння Радянського Союзу Росія реорганізувалася. Такі зміни неможливо зрозуміти, не знаючи про попередні сім десятиліть радянської влади, тож звернімося до цього важливого питання.

СПАДЩИНА РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ

Хоч комуністична епоха й завершилася, але її наслідки ше довго спостерігатимуться у політичній та економічній географії Росії. Сімдесят років централізованого планування та управління неможливо враз перекреслити, за один день неможливо всіх перевести на ринкову економіку.

До того ж не слід забувати, чому комунізм знайшов такий благодатний грунт для свого розвитку в Росії перших двох десятиліть XX ст. Тодішня Росія мала сумну славу: селяни животіли у тяжкій неволі, робітників жорстоко експлуатували. дворяни купались у розкошах, а царські палати вражали помпезністю. Відгомін західноєвропейської Промислової революції приніс робітникам

218 РОЗДІЛ З І РОСІЙСЬКИЙ СВІТ нові злидні. Страйки жорстоко придушувалися. Коли ж царі зрештою спробували покращити долю бідняків, ці спроби виявилися замізерними і запізнілими. Не було демократії, і люди не мали змоги висловити чи якось сповістити про свої нещастя. Європейська демократична революція пройшла повз Росії, а економічна революція за- торкнула її лише злегка. Більшість росіян і десятки мільйонів неросіян під владою царату зазнавали експлуатації та жорстких утисків, стикалися з корупцією, гинули від голоду. Коли народ почав повставати у 1905 р.. ніхто не міг собі уявити, шо станеться згодом. Навіть після демократичної лютневої революції 1917 р. політичне майбутнє Росії залишалося невизначеним.

Революція в Росії не відбувалася єдиним потоком. Виділялися різні групи: більшовики, шо виступали під ідеологічним проводом Леніна, були радикалами, а меншовики розглядали майбутнє країни ліберальніше. Підрозділи так званої Червоної армії воювали проти «білих», при цьому і ті. і ті виступали проти монархії. Держава як така перестала існувати, люди по селах і містах зазнавали страшних злигоднів. Більшість населення імперії була готова до рішучих змін.

Зміни настали, коли революція набула комуністичного характеру. Більшовики взяли гору над меншовиками і відправили більшість із них у заслання. У 1918 р. столицю перенесли з Петрограда до Москви. Це був крок усупереч принципові передової столиці, бо Москва розташована у глибині Росії, навіть не на головному судноплавному шляху (не говорячи вже про морське узбережжя), посеред саме тих лісів, які колись захищали країну від ворогів. Так і політика новосформованого Радянського Союзу була спрямована переважно всередину, а завдяки адміністративним ресурсам комуністичної системи і «трудовому ентузіазмові» країна невдовзі досягла тих цілей, які так довго лише мерехтіти попереду. Головним політичним і економічним будівничим цих подій був лідер революції, який переміг у боротьбі за владу, — Ленін (справжнє ім'я — Владімір Ільїч Ульянов).

Політична система

Завдяки значній експансії Росії під владою царизму опинилися представники багатьох національностей. Тепер революційний уряд намагався організувати це етнічне розмаїття у злагоджену державну структуру. Царі завойовували, але майже не нав'язували підвладним народам російську культуру. Серед десятків нерусифікованих культурних, мовних, релігійних спільнот були грузини, вірмени. татари, мусульмани Центральної Азії. На 1917 р. росіяни становили лише близько половини населення всієї країни. У такому обширному політичному регіоні неможливо було миттєво встановити російську державність, необхідно було асимілювати різні національні групи.

Отож національне питання стало головною проблемою молодої радянської держави після 1917 р. Ленін, який приніс до Росії філософію Карла Маркса, з самого початку говорив про «право націй на самовизначення». Першою реакцією багатьох народів, підвладних Росії, було проголошення незалежності, зокрема таке відбулося в Україні, Грузії, Вірменії, Азербайджані й навіть у Центральній Азії. Але Ленін не мав наміру дозволити російській державі розпастися. У 1922 р., коли остаточно було втілено плани створення Радянського Союзу, останню з цих недовго незалежних республік було цілком втягнено у сферу московського режиму. Наприклад, Україна проголосила свою незалежність 1917 р. і утримала цей статус до 1919 р., коли більшовики силоміць накинули Києву свою владу. Наслідком цього стала інкорпорація України до радянської системи.

Більшовицька політична система базувалася на етнічній самосвідомості численних народів, які були втягнуті до складу CPCP. За величезної площі та культурної неоднорідності імперії неможливо було окреслити окрему територію з рівним політичним статусом для кожної національності, а комуністи KepyBa_jIH долею понад 100 великих націй і малих етнічних груп. Було прийнято рішення про поділ країни на «радянські соціалістичні республіки», межі кожної з яких приблизно охоплювали територію, де проживають головно представники однієї з найбільших національностей. Повторимо. що на той час росіяни становили близько половини населення Радянського Союзу, який починав розвиватися. На рисунку 3-4 видно, шо вони були (і зараз є) найропорошенішою етнічною групою країни. Тож російська республіка була безперечно найбільшою республікою Союзу, охоплюючи майже 77 % усієї його території.

Серед радянських республік нечисленні меншини отримували нижчий політичний статус. їх називали «автономними радянськими соціалістичними республіками» (APCP), які практично були утворенням в межах більших (союзних) республік. Частину територій називали автономними облас-

Радянська федерація та її наслідки

На самому початку, коли розроблялися і починали втілюватися плани створення Радянського Союзу, само назво «Союз» пе- 10 редбачала федеративний устрій держави. Федерація — це така форма устрою, за якої влада розподіляється між центром і політичними одиницями (кантонами, штатами або «соціалістичними республіками», як у випадку з CPCP). Теоретично кожна І республіка мала право безперешкодно вийти з Союзу.

Звернімось до карти колишнього Радянського Союзу (рис. 3-5). Тут видно цікаву географічну закономірність: усі 15 республік мають спільний кордон з нерадянським сусідом. Жодна з республік не була замкнена всередині країни. Здавалося, географічне розташування підтверджує право республік за бажання вільно вийти з CPCP. Реальність, звичайно ж, була іншою. Жорстокий контроль Москви над республіками робив Радянський Союз федерацією лише на словах. Отож, саме слово «федеративний» стало широко використовуватися в політичному обігу. Офіційна назва російської республіки звучало так: Російська Радянсько Федеративна Соціалістична Республіка (РРФСР). Її можна знайти на будь-якій політичній карті до 1991 р. Але решта 14 республік не мали слово «федеративний» у своїх назвах. Постає питання: чому?

Відповідь слід шукати не лише у провідній позиції Росії серед республік Радянського Союзу, о й у надзвичайно складному політико-географічному устрої самої Російської республіки. Сьогодні, навіть після розпаду CPCP, назву «Російська Федерація» і надалі часто вживають, щоб указати (знову ж таки теоретично) на стосунки між центральною владою Москви і адміністраціями 21 республіки і близько 70 інших адміністративних одиниць у межах Російської держави. Дещо нижче йтиметься про натягнутість таких стосунків. Окремі національні спільноти прогнуть більшої автономності, а деякі республіки розглядають незалежність у значенні, близькому до суверенності колишніх членів Союзу, зокрема Латвії та України.

Федерацію недостатньо проголосити. Дебати стосовно цього тривають понад півстоліття, а європейського стандарту федерації так і не існує. Федеративний устрій передбачає добровільний розподіл влади, вільне об'єднання людей, які розуміють, що часткова відмова від суверенності обернеться на добре для всіх, кого це стосується. У роки радянського панування серед усієї багатоманітності народів Союзу такі ідеали федералізму практично не поширювались. Якщо сьогоднішня Росія прагне стоти дійсно федеративною державою, їй слід пам'ятати ці уроки минулого.

тями або іншими одиницями за національною ознакою. Це була складна і громіздка система, якій бракувало доброї організації. Незважаючи на це, у 1922 р. вона була офіційно впроваджена під прапором Союзу Радянських Соціалістичних Республік.

Із часом до складу Союзу ввійшло 15 республік (рис. 3-5), частина з них — це республіки, які «об’єдналися» ше на початку, в 1922 р., а решта увійшли згодом, як от Молдова, Естонія, Латвія і Литва. Внутрішня політика часто змінювалася, інколи просто тому, шо так волів диктатор комуністичної імперії. При цьому багатонаціональне розмаїття Радянського Союзу ледве уживалося разом за комуністичної системи розмежування, яка нагадувала апартеїд. Незабаром ситуація 20-х років значною мірою змінилася завдяки демографічним змінам, міграціям, війні, економічним факторам. Мало того, сталінська HauioHa_jTbHa політика передбачала переселення цілих народів з їхніх пито-

мих земель заради «вдосконалення» загальної форми федерації. Ці народи виселялися на схід, а на їхнє місце приїжджали росіяни. З плином часу 11 внаслідок політики русифікації радянської імперії в усіх неросійських республіках розрослися численні російські меншини (див. табл. 3-1).

Республіка Росія була лише однією з п’ятнадцяти, але в Радянському Союзі займала домінуючу позицію, була центром строго контрольованої федерації (див. вставку «Радянська федерація та її наслідки»). Тут проживала половина населення країни, тут знаходилися столиця і серцевинний регіон CPCP. Росія охоплювала понад три чверті території Радянського Союзу і, таким чином, була ядром імперії. В інших республіках слово «російський» часто ставало синонімом «радянського» — менші республіки жили саме в такій реальності. Росіяни приїжджали до інших республік, щоб навчати (в колоніальних школах вивчалася російська мова), організовувати місцеві комуністичні партії (а часто й керувати ними), втілювати в життя економічні рішення Москви. Це була політика справжнього колоніалізму, але дуже ретельно замаскована. На світовій арені Радянський Союз виступав ревним захисником гноблених народів, потужною силою у процесі деколонізації. Таке дивовиж? протиріччя розкрилося лише згодом.

Радянська економічна система

Геополітичні зміни внаслідок заснування Радянсі кого Союзу супроводжувалися грандіозним екс помічним експериментом: перетворення царсью імперії зі схильністю до капіталізму в комуністи' ну. З початку 20-х років утвердилося централізов; не планування економіки країни: московсь? керівництво приймало всі рішення щодо госпс дарського розвитку. Така політика мала дві голові мети: прискорення процесу індустріалізації; коле? тивізацію сільського господарства. Для їх досяі нення було мобілізовано всю країну на чолі з уг равлінням державного планування — Госпланол Уперше в таких масштабах і вперше за марке? стсько-ленінськими принципами всю країну бул організовано до роботи на загальнодержавні інте реси за вказівкою центральної влади.

Згідно з політикою планування аграрний сек тор мав стати продуктивнішим, якшо організуват в ньому величезні державні господарства. На дода ток до експропрійованих володінь колишні землевласників у селян відбирали приватні госпс

СПАДЩИНА РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ 221

дарства, і всі ці землі об’єднували у колективні підприємства. Ці землі мали входити до колгоспів і радгоспів, які б займалися рослинництвом і тваринництвом, при цьому сільськогосподарська продуктивність мала бути найбільшою завдяки максимальній механізації та мінімальним затратам робочої сили. Проте велика кількість індивідуальних землевласників виступали проти нововведень і намагалися саботувати їх.

Тих, шо противилися грандіозним задумам комуністів, спіткала жахлива доля. Трагедія тих людей стала одним із чинників, на якому піднісся ан- тиросійський дух націоналізму в нині незалежних республіках. Для прикладу, у 30-х роках за наказом Сталіна конфіскували всю сільськогосподарську продукцію України, після чого закрили частину кордону між Україною і Росією. Почався голодомор, який приніс смерть мільйонам людей. За часів тоталітарного режиму сповідувався принцип «Мета виправдовує засоби», тож колишні жертви царату зіткнулися з новими страхітливими труднощами. За підрахунками Девіда Ремніка (книга «Могила Леніна»), від ЗО до 60 мільйонів людей загинули від штучно створеного голоду, під час політичних «чисток», у сибірському засланні та за багатьох інших обставин.

Радянський офіціоз завжди приховував від усього світу цю незбагненну людську трагедію. Лише у 1956 р., за три роки після смерті Сталіна, частину цих злодіянь було оприлюднено. Одним із наслідків стала реабілітація імен тих. хто був знищений диктаторським режимом. Однак нове керівництво у принципі продовжувало подібну політику, борючись уже з новою генерацією дисидентів.

Але повернімося до часів колективізації. Після її тотального проведення всупереч сподіванням радянської влади продуктивність сільського господарства не зросла. Люди звикли працювати на своїй землі і дбали про неї краще, ніж про якусь там державну. Свою роль зіграли і обурення щодо силового нав'язування нової програми, і погане керівництво, і недостатнє заохочення селян до максимальної віддачі. Якщо сюди додати ще й постійні погодні негаразди через відносно невигідне географічне розташування більшості території країни, то вже ні в кого не викликатимуть подиву низькі отримані врожаї — менші, ніж

224 РОЗДІЛ З І РОСІЙСЬКИЙ СВІТ очікувалося, і менші, ніж було потрібно для задоволення потреб країни. Упродовж трьох поколінь комуністичного правління Радянський Союз мусив імпортувати продовольчі товари з-за кордону.

Ще у ході колективізації влада почала залучати в сільськогосподарський обіг чимало територій через упровадження грандіозних іригаційних систем. Пізніше, у 50-х роках, у Казахстані стали втілювати програму освоєння цілини і перелогів, унаслідок чого пасовиська перетворювалися на пшеничні лани. Але іншим наслідком стали природні катастрофи: пересохли відведені ріки, пестициди отруїти грунтові води, багато людей захворіло. І знову те ж саме: намагаючись вирішити старі проблеми, створювали нові.

Радянський Союз хотів розвинути промисловий комплекс. Для цього були потрібні сотні тисяч робочих рук, які мали звільнитися, за задумом радянських планувальників, завдяки колективізації та механізації сільського господарства. Влада добре розуміла, шо держава буде сильною лише за наявності потужної промисловості, тому на її піднесення було затрачено величезні кошти. Пріоритетним став також розвиток енергетики і транспорту. Як наслідок, порівняно з сільським господарством програма індустріалізації в CPCP проходила успішно. Різко зростала продуктивність, а на час. коли Друга світова війна накотилася на імперію в 1941 р., промисловий сектор уже міг задовольнити потреби в обладнанні та зброї, щоб подолати нацистських окупантів.

Проте навіть на цьому тлі реалізація радянських грандіозних планів негативно відбилася на майбутньому країни. Оскільки все ж неможливо було ігнорувати ринковий тиск і певні вартісні 13 чинники, система державного планування передбачала виробництво певних товарів у певних місцях, часто не зважаючи на умови економічної географії. Для прикладу, виробництво пасажирських вагонів зосередили на латвійському заводі. Жоден інший завод будь-де в країні не мав права виробляти таку продукцію, навіть якби близькі поставки сировини здешевили її виробництво. Це суттєво підвищувало затратність у промисловому комплексі, а за відсутності конкуренції керівники підприємств почувалися на сьомому небі, а робітники могли дозволяти собі не дуже високу сумлінність.

Радянська система міцно прив’язала економічну географію республік до центру і одну до одної. У своїх потребах сировини, енергії чи будь- чого іншого всі республіки та інші адміністративні одиниці обов'язково мали якусь залежність. Розвиток територій цілком підпорядковувався наказам Москви. Для прикладу, місто Братськ на річці Ангара спочатку було каторжним табором у Сибіру, але одного дня тут почали будівництво греблі, і постало заводське місто, яке згодом перетворилося на великий регіональний осередок промислових підприємств. Серйозною перешкодою на шляху здійснення економічних реформ у пострадянський період була нерентабельність багатьох таких підприємств.

Розпад Радянського Союзу розпочався ще навіть перед тим, як 1985 р. до влади прийшов М. Горбачов. В Афганістані провалилася дорога воєнна кампанія; «радянський В’єтнам» прокотився жахливим відлунням в усьому суспільстві. В економічній, політичній і соціальній системах Союзу з’явилися ознаки руйнації. Поштовхом до пожвавлення у комуністичній Східній Європі стала демократизація. Горбачов усвідомлював, що експеримент з комунізмом зазнав у Союзі повного фіаско, та все ж намагався контролювати деструктивні сили. Саме йому — лідерові, який відкрив радянське суспільство світові і самим його громадянам, завжди завдячуватимемо тим. шо падіння старого ладу відбулося з мінімальними людськими втратами.

Після розпаду CPCP Росія втратила більше, ніж просто територію і населення (близько 20 млн росіян усе ще проживають у 14 країнах, які виникли на місці імперії); вона втратила мінеральні та паливні ресурси, а також залишилася з територіально розірваною економікою. Раніше CPCP був провідним виробником нафти у світі (більшість нафти споживалася на внутрішньому ринку, тому країна ніколи не була провідним експортером). Тепер значна частина ресурсів опинилася за межами Росії, і з 1991 р. російські керівники намагаються контролювати видобуток, переробку' і експорт нафти та природного газу в колишніх радянських республіках. Вони стверджують, що інфраструктура промисловості розбудовувалася завдяки інвестиціям Москви. — тож тепер вона має законне право на частку у прибутках. Росія також здійснює тиск на уряди колишніх республік, щоб не допустити прокладання трубопроводів в обхід її території. Як і всі колоніальні держави, Росія не бажає відпустити свої колишні володіння, не зберігшії своєї економічної присутності.

ЗМІНИ

У ПОЛІТИЧНІЙ ГЕОГРАФІЇ

На політичних картах деколи розрізняють «європейську» (на захід від Уралу) і «азійську» (на схід від нього) Росію. Для такого поділу не існує жодного географічного підгрунтя. 1 справді, на

рисунку 3-6 видно, шо більшість населення Росії зосереджена на одній п’ятій території на заході країни. Проте, згідно з картою етнічних груп (рис. 3-4) росіяни, які становлять 83 % населення, переважають як на східних обширах країни, так і в західному серцевинному ареалі. Далекосхідні російські міста Комсомольськ і Хабаровськ не менш «європейські», ніж Ростов чи Нижній Новгород, адже російський географічний світ простягається від Санкт-Петербурга до Владивостока і від Мурманська до Закавказзя.

Разом із тим у Росії тісно переплелися різні нації та етноси, і. незважаючи на 75 років комуністичного режиму і посиленої русифікації, багато неросійських культур існують донині. Вище вже йшлося про те, то з метою розв’язання проблеми етнокультурного розмаїття CPCP було створено нову політико-географічну структуру, до якої входили внутрішньореспубліканські малі політичні одиниці, шо мали задовольнити етнічні запити і вимоги. Дія прикладу, у Грузії, одній із республік Закавказзя, було виділено дві так звані автономні радянські соціалістичні республіки (APCP) і одну автономну область.

Найскладніша ситуація спостерігалася в самій Росії. Російська Радянська Федеративна Соціалістична Республіка політико-адміністративно була поділена на шість країв, 49 областей, 16 APCP, п’ять автономних областей і 10 автономних округів. Краї та області виділялись як окремі адміністративні одиниці головно для державного економічного планування, ведення перепису населення і т. д. Що ж до автономних республік і областей, то вони створювалися для виокремлення близько 40 значних національних меншин на території Росії. Одним із таких регіонів була Єврейська автономна область на Далекому Сході — майже цілком ізольований закуток країни зі складними топографічними умовами, в якому завжди проживало не більше ЗО тис. осіб.

Ця громіздка політико-географічна система почала хитатися ше до падіння Радянського Союзу. Хоча автономні області мали вищий статус, ніж автономні округи, поступово більшу роль у державних справах почали відігравати народи і керівники декотрих автономних округів, а не автономних областей. Але тоді, коли криза Радянського Союзу почала наближатися зростаючими темпами, ці проблеми відійшли на задній план. Наприкінці 1991 р. постала Росія як незалежна країна з офіційною назвою Російська Федерація, підтвердивши тим, що вона перейняла багаторівневу й розмаїту політичну географію.

Російська Федерація успадкувала складну адміністративну структуру Союзу, і за один день змінити її було неможливо. Та все ж треба було щось робити, оскільки ряд республік та інших адміністративних одиниць усередині Росії виступали за незалежність або більшу автономність.

У 1992 р. більшість із 90 автономних республік, областей, округів і країв (всі вони складають ієрархію адміністративних одиниць) у складі Росії підписали договір, згідно з яким відтепер вони разом утворювали нову федеративну систему. Спершу дехто відмовився підписувати документ, серед них Татарстан, завойований чотири століття тому Іваном Грозним, і одна республіка Передкавказзя, тоді відома як Чечено-Інгушетія, де мусульмани розпочали війну за незалежність. На карті видно, що Чечено-Інгушетія розкололася на дві окремі республіки, які відповідно називалися Чечня (Ічкерія) та Інгушетія (рис. 3-7). Пізніше противником підписання договору залишилася лише Чечня, шо спричинило тривалий і жорстокий збройний конфлікт, який почався із введення російських військ. Для народу та інфраструктури Чечні він мав катастрофічні наслідки, як і для політичних лідерів Росії.

Федеративний устрій Росії

Російська Федерація, яка все ще перебуває на стадії розвитку, має такий самий складний територіальний устрій, як і РРФСР доби комунізму. На початку XXl ст. до Федерації входило 89 адміністративних одиниць: два автономні федеративні міста, 21 республіка, 11 автономних округів, 49 областей, шість країв. Федеративні міста — це Москва і Санкт-Петербург. 21 республіку було виділено для позначення території проживання значних етнічних меншин, і вони утворюють кілька блоків (рис. 3-7).

Порівняно з іншими адміністративними одиницями статус республіки Російської Федерації теоретично займає майже найвищу сходинку в загальній ієрархії, та все ж деякі з них проблемніші від інших. Один із блоків таких республік лежить у серцевинному ареалі Росії, а решта розкидані по периферії: Кавказ. Далека Північ, південь Центральної Азії, схід Сибіру. Впродовж останніх років найбільше уваги приділялося Чечні, де Москві ніяк не вдавалося політично залагодити ситуацію; Татарстану — республіці серцевинного ареалу, де зростали національний рух та ісламське відрод-

228 РОЗДІЛ З І РОСІЙСЬКИЙ СВІТ ження; Республіці Саха (Якутія) на східній периферії, площа якої становить третину Канади, з мінімальним населенням і величезними запасами корисних копалин.

У 90-х роках кілька адміністративних одиниць, які не мали статусу республіки, проголосили намір отримати його, сподіваючись збільшити свою вагу у Федерації та зменшити контроль Москви над місцевим населенням і ресурсами. У Татарстані та Приморському краї на Тихоокеанському узбережжі навіть велися розмови про від’єднання. Такі дії частково відображали слабкість і корумпо- ваність центру, неефективність адміністрації, опортунізм місцевих лідерів. Проте у 2000 р. на місце президента Бориса Єльцина, який став уособленням подій, що відбувалися, прийшов Влалімір Путін. Він, як виявилося, був строго налаштований на зменшення влади областей і республік, а також влади їхніх лідерів. Усе було готове для ще одного перекроювання карти Росії.

Москва і федеративні компоненти

Після падіння комуністичної системи, коли Росія втратила владу над радянськими республіками і була змушена залишитися сама, її лідери зіткнулися з величезною проблемою. Країна багатьох національностей і культур, яка звикла до авторитарного правління і державного контролю практично за всім — від заводського виробництва до повсякденного життя, — мала тепер перейти на новий устрій. Тепер усе мало відбуватися впорядковано: демократизація політичної системи, формування ринкової економіки, приватизація державних підприємств, звільнення преси та інших медіа — інакше країна буквально б розпалася.

Лідери Росії усвідомлювали, шо в них практично немає вибору. З одного боку, можна було й надалі зосереджувати якомога більшу силу в центрі, у Москві, де приймалися рішення, які стосувалися всіх республік, областей та інших 14 підрозділів країни. Унітарний державний устрій з централізованим урядом і адміністрацією, притаманний авторитарним королівствам минулого, виявився прийнятним для тоталітарної диктатури новітніх часів. З іншого боку, можна було розділити владу між республіками і областями, дозволивши виборним регіональним лідерам представляти інтереси своїх народів у Москві. Росія вибрала саме останній варіант як єдиний шлях розібратися з проблемами економічної та культурної багатоманітності країни.

У федеративній системі загальнодержавний уряд зазвичай відповідає за питання оборони, зовнішньої політики, зовнішньої торгівлі. Регіони (кантони, штати чи інші одиниці) зберігають контроль за рештою справ — від освіти до транспорту. Федеративний устрій не перетворює багатоманітність у щось єдине, а дає змогу різним компонентам держави співіснувати. При цьому виразником спільних інтересів є загальнодержавний уряд, а регіональних інтересів — місцева влада. Не одна країна залишилася цілісною лише завдяки федеративному устрою. Для прикладу можна назвати Австралію та Індію.

Але важко утримати загальноприйнятний баланс сил між центром і регіонами (або штатами). Сьогодні на американській політичній арені, через 200 років після прийняття конституції, тривають бурхливі суперечки щодо прав штатів. Цілісність нової Росії також склалася завдяки грандіозному федеративному експериментові, а країні ледь поза 10 років. Тривають зміни у владних структурах; з часом, безумовно, зміниться і сама система російської федеративное™. У цьому одна з переваг такого устрою: можна вводити зміни, не ставлячи під загрозу всю систему.

Федеративний устрій Росії часто зазнає тиску. Одна з причин — відповідність самої федеративної карти старій радянській схемі зі складною регіональною ієрархією (області, краї, округи, республіки). Як перед, так і після 1991 р. республіки мають виший статус, викликаючи заздрість інших регіонів. Тоді як лідер Татарстану відкрито заявляв про самовизначення і автономію республіки, представники Челябінської області в усьому підкорялися Москві. Якщо члени федерації мають нерівний статус, то країна приречена на проблеми, як, скажімо. Канада; тому важко і Росії, адже утворення всередині країни завжди були нерівні.

Ще однією причиною проблем Росії є її велика територія. Географи користуються терміном «опір відстані» для позначення того, як зі збіль- 1? шенням відстані між певними точками зменшується взаємодія між ними. Оскільки Росія — найбіїь- ша країна світу, відстань відіграє важливу роль у відносинах між столицею і окраїнами. Мало того. Москва лежить у крайній західній частині велетенської країни, і від Тихоокеанського узбережжя її відділяє півсвіту. Тож не дивно, шо одним із найнеспокійніших регіонів був і є Приморський край, шо біля Владивостока. У 1997 р. російський уряд намагався звільнити обраного губернатора краю, оскільки той, зокрема, відмовився перераховувати місцеві податкові надходження до Москви.

Ше одну проблему проілюстровано рисунком 3-7: самі республіки (і меншою мірою автономні області) відчутно відрізняються за розмірами. Територіально найменші республіки зосереджені у серцевинному ареалі Росії, тоді як найбільші — далеко на сході, де скажімо, Саха майже в тисячу разів більша за Інгушетію. З іншого боку, населення обширних східних республік мізерне у порівнянні з тими найменшими у серцевинній частині. Така багатоманітність викликає адміністративні трудноті.

Та, мабуть, найсерйознішу проблему для Росії створює соціальний конфлікт між Москвою і суб- державними політичними утвореннями. Зараз майже повсюдно в Росії Москва не користується пошаною. Столицю вважають привілейованим ігровим майданчиком для тих, хто найбільше скористався з розпаду Союзу, — для бюрократів і дармоїдів, чия економічна політика знизила рівень життя, чиї жадібність і корумпованість зашкодили економіці, чиї дії в Чечні стали катастрофою, для тих, хто дозволив іноземцям (головно Сполученим Штатам) підточувати силу та престиж Росії, хто не платить зарплатню робітникам, які тяжко працюють на все ше державних підприємствах, хто не репрезентує належним чином російський народ.

Хоча скарги на столицю притаманні й розвинутим країнам, але в Росії взаємна недовіра між столицею і підлеглими регіонами настільки глибока, що цю проблему можна вважати центральною для уряду Путіна чи будь-кого з майбутніх керівників держави.

У середині 2000 р. адміністрація Путіна пішла на зменшення влади регіонів, створивши нову територіальну систему, згідно з якою 89 республік, областей та інших утворень увійшли до семи нових адміністративних одиниць. Це робилося не для того, щоб посилити їхній вплив у Москві, а щоб зміцнити владу Москви над ними (рис. 3-8). Кожен із цих суперрегіонів має свою столицю, яка покликана бути провідником московського керівництва. Така система, проте, може стати на перешкоді деяким потужним інвесторам у республіках і областях та не дасть зростати місцевому самоврядуванню. Тому дуже сумнівно, що вона запрацює.

<< | >>

↑

Источник: Блій Г. де, Муллер Пітер. Географія: світи, регіони, концепти / Пер. з англ.; Передмова та розділ «Україна» О. Шаблія. — K.: Либідь,2004. - 740 с.; іл.. 2004

Еще по теме РОЗВИТОК РОСІЙСЬКОЇ ДЕРЖАВИ:

- Географические открытия - Мировая география -

- Антропология - Безопасность жизнедеятельности - Биология - Бухгалтерский учет - География - Деловое общение - Журналистика и СМИ - Информатика, вычислительная техника и управление - История - Конфликтология - Медицина - Науки о земле - Политология - Право ЕС - Право РФ - Право України - Психология - Религиоведение - Технические науки - Физика - Филология - Философия - Финансы - Экология - Экономика - Юриспруденция и право -