1.4. ХРИСТИЯНІЗАЦІЯ КЕЛЬТІВ І ГЕРМАНЦІВ

На час поширення християнства серед кельтських народів, ці племена пережили наслідки великого переселення народів, в результаті якого германці витіснили кельтів із їхніх земель на Захід.

• МІСІЯ СВЯТОГО ПАТРІКА

Християнізація Ірландії була складним процесом, який відбув­ся завдяки невтомній і саможертовній праці низки відданих осіб. Найбільше власної праці у справу християнізації Ірландії вклав Святий Патрік (Patrick), який жив у другій половині IV та пер­шій половині V століття, хоч точні дати його народження і смерті встановити неможливо. Святий Патрік народився у Британії в християнській родині, був викрадений з родинного дому і потра­пив у рабство в Галлії. За час перебування в рабстві він щиро мо­лився та багато постив.

• ДВАНАДЦЯТЬ АПОСТОЛІВ ІРЛАНДІЇ

Ірландські християни виділяють, окрім Святого Патріка, два­надцять осіб, яким завдячують своєю християнізацією, і назива­ють їх Дванадцять Апостолів Ірландії (Da apstol decc na hErenn):

- Святий Кьяран (Ciaran) Сайґірський, який помер у 530 році, був співпрацівником Святого Патріка і єпископом. Резуль­татом його місійної роботи було заснування Папою Віргілієм у 549 році Єпархії Оссори (Dioecesis Ossoriensis) і монастиря у Сайґірі, де Святий Кьяран проживав свої останні роки.

- Святий Кьяран (Ciaran) Кломнакнойський (бл.515-бл.549) був місіонером, єпископом і засновником монастиря Клом- накнойс (Cluain Mhic Nois). Щоби відрізнити Кьярана Сай- ґірського та Кьярана Кломнакнойського, першого називають Кьяраном Старшим, а другого - Кьяраном Молодшим

- Святий Брендан (Breandan) Клонфертський (бл. 484- бл.578) прославився як видатний місіонер, який проводив надзвичайно успішні місії в Ірландії, Шотландії і на Уельсі, засновував монастирі і общини. Через особливу любов до подорожей, які він пов’язував зі своєю місійною діяльністю, його ім’я обросло легендами, в яких розповідають, що Святий Брендан зробив човен зі шкіри і подорожував на ньому в пошуках втраченого Раю.

- Святий Брендан (Breandan) Біррський також був активним місіонером в Ірландії, і належав до учнів Святого Брендана Клонфертського. Він був засновником монастиря в Біррі.

- Святий Канік (Canicus) з Ахабо (515/516-600), якого в Ірлан­дії називають Saint Canice, а в Шотландії - Saint Kenneth, проводив місії в Ірландії і Шотландії. Він відомий також як богослов, який писав коментарі на Євангелії.

- Святий Ніннід (Ninnid) був засновником монастиря в Інісмак- самгі (Inis Muighe Samh), в якому мешкав і вчив своїх учнів.

- Святий Лезеріан (пом.564) вів місіонерську роботу на острові Девеніш.

- Важливий внесок і християнізацію Ірландії зробили також Святий Сенан (Senan, бл. 488-560), Святий Мобі (Mobhi, бл.500-бл.544), Святий Родан з Лорри (Rodan, пом.584) та Святий Колумба Терриґласський (Columba, пом.552).

- Святий Колумба з Йони проводив місії в Ірландії, а згодом перебрався до Шотландії і на острів Йона, де заснував монас­тир. Дванадцять Апостолів Ірландії були учнями Святого Фінніана Клонардського (Finnian, 470-549), який заснував монастир у Клонарді (Східна Ірландія), в якому навколо Святого гуртувалася група його учнів.

• ХРИСТИЯНСТВО В ШОТЛАНДІЇ І УЕЛЬСІ

Християнізація Шотландії та Уельсу відбувалась різними шля­хами. Перші християни туди потрапили ще в час римського за­воювання Англії. Римляни, створивши в Англії свою колонію, підтримували тісні контакти з Шотландією. Так християни по­трапляли до північних регіонів Британії. Однак, найактивніше християнство проникало до Шотландії з Ірландії.

Історія християнства Західної Європи у першому столітті тісно пов'язана з падінням Західної Римської імперії та Великим пере­селенням народів у IV столітті, тобто з міграцією германських племен. Германці оселилися на Півночі Європи задовго до Різдва Христового. Ці народи мирно жили за межами Римської імперії, розвиваючи свою культуру та господарство. Лишень зрідка між римлянами і германцями виникали збройні сутички, які однак не переростали у важливі історичні події. Так тривало століття­ми. За час свого проживання у Північній Європі германці видо­змінювали свою мову та етнічний склад: одні племена зникали, інші зливалися або розпадалися, нові племена виникали. Врешті на час падіння Західної Римської імперії найбільшими герман­ськими племенами були алемани, бургунди, франки, готи, лан- гобарди, сакси, тюрінґи, вандали, англи та інші. У 370-х роках з Азії до Східної Європи почали переселятися гуни - войовничий народ тюркського походження. В Європі гуни нападали на землі, на яких жили германці. Атаки гунів змусили германців пересе­лятися на нові землі. Оскільки ті частини Європи, які не були за­селені германцями, належали Римській імперії, то переселення германців означало завоювання ними земель імперії. На заво­йованих територіях, які простягалися по Східній і Центральній Європі, гуни організували величезну імперію, яка досягла піку своєї могутності в часи правління гунського вождя Аттіли, під проводом якого вони дійшли аж до Риму. У 453 році Аттіла по­мер, а його країна погрузла в тривалі міжусобні чвари. Невдовзі гуни розчинилися серед поневолених ними народів, і зникли зі світової історії.

• ХРИСТИЯНІЗАЦІЯ АЛЕМАНІВ

Першою групою германських племен, яким вдалося відірвати від Римської імперії частину земель, були алемани. Вони сфор­мувалися з різних германських племен, і заселяли південну частину басейну ріки Ельба, тобто приблизний простір між су­часними Прагою і Берліном. У ІІІ столітті алемани вторглися у Галлію та Італію, а у V столітті франки відтіснили алеманів на територію сучасних Західної Австрії (Форарльберґ), Південної Німеччини (Швабія) та Східної Швейцарії. На цих територіях і до нині спілкуються специфічним алеманським діалектом ні­мецької мови. Етнонім «алемани» згодом переріс у французьку назву німців: французькою Німеччина називається ПАПетадпе. Алемани довго дотримувались германського язичництва. По­вна християнізація алеманів відбулась аж після того, як їх заво­ювали франки. Однак і задовго до цього християнські місіонери проводили місії серед алеманів.

• ХРИСТИЯНІЗАЦІЯ БУРГУНДІВ

Ще одне германське плем'я - бургунди - просунулися з Пів­нічної Європи на Захід, та заснували на новій території власне королівство зі столицею у Вормсі (сучасна Південно-Східна Ні­меччина). Скориставшись послабленням Візантії, бургундський король Ґундагар (385-436) в 435 році почав проти неї війну, але переоцінив свої сили. Візантійці вщент розбили бургундів, що призвело до падіння Вормського Бургундського королівства. Ці драматичні події в історії бургундів описані в найпопулярнішо- му середньовічному епосі «Пісня про Нібелунгів». Опісля бургун­ди розсіялися по Західній Європі: вони заселили території сучас­ної Південно-Східної Франції (провінції Бургундія, Рона-Альпи, Прованс) та Західної Швейцарії, встановивши нову столицю в Ліоні.

Бургунди рано стали християнами. Найвірогідніше, що хрис­тиянство вони перейняли від готів. Саме тому вони були арі- анами. Перехід до католицизму у них відбувся в той час, коли Бургундія належала до імперії франків. Історія не зафіксувала якихось суттєвих проблем під час переходу бургундів до орто­доксального християнства. Приналежність до християнства ставала причиною частих конфліктів та сутичок бургундів з алеманами, які були язичниками. До релігійної історії бургундів належить найзагадковіша легенда середньовіччя, яка захоплює романтичні уми до сьогодні. Це - легенда про Святий Грааль. В середньовіччі виникла легенда, що після Тайної Вечері, чашу, з якої Ісус Христос причащав апостолів, забрав Йосиф Ариматей- ський - фарисей, який навернувся до віри Христа. Коли Христа розіп’яли, і римський військовий пробив списом бік Ісуса, Йо- сиф зібрав у цю чашу краплі його крові. Цю чашу й називають Святим Граалем. Легенди розповідають, що Святий Грааль по­трапив до Європи і знаходився десь на території Бургундії. Най­більше ці легенди поширилися серед кельтів і норманів, а вони рознесли її по всій Європі. Літературне оформлення легенда отримала в циклі романів про короля Артура і лицарів круглого столу, які йшли на найрізноманітніші подвиги, щоби віднайти Святий Грааль. У ХІІ-ХІІІ століттях з’явилися лицарські романи «Персеваль, або легенда про Грааль» (Perceval, le Conte du Graal) Кретьєна де Труа, «Роман про Грааль» (Le Roman du Graal) та «Мерлін» (Merlin) Роберта де Борона, «Парцифаль» (Parzival) Вольфрама фон Ешенюаха та інші. Навіть у ХХІ столітті легенда про Святий Грааль стала неймовірно популярною завдяки рома­ну Дена Брауна «Код да Вінчі» (The Da Vinci Code) 2003 року та однойменному фільму Рона Говарда 2006 року.

• ХРИСТИЯНІЗАЦІЯ ФРИЗІВ

Германський народ фризів оселився у Центрально-Північній Європі. Сьогодні себе вважають фризами і спілкуються фризь- кою мовою 400 тисяч чоловік у Нідерландах і 20 тисяч чоловік у Німеччині. Однак у давнину фризи мали вагомий вплив на євро­пейську історію. У 500-734 роках існувало Фризьке королівство (Magna Frisia), яке включало в себе сучасні Нідерланди та Пів­нічну Німеччину. У 734 році франки завоювали Фризію. Фризи довгий час трималися язичництва. Християнство до їхніх пле­мен проникало внаслідок торгових контактів із християнськи­ми народами, але рання християнізація не була успішною. Хрис­тиянізація фризів найбільшою мірою була заслугою Святого Ві­лліброрда (Willibrord, бл. 657-739) - бенедиктинського монаха, який у 690 році відправився до фризів, де розгорнув величезні місії. Вілліброрд заснував багато монастирів та будував храми. Він проповідував навіть найжорстокішим вождям, які вели себе з християнством дуже агресивно. В час місії Вілліброрда три­вали постійні війни між франками і фризами. Вілліброрд був близьким до родини франкського майордома Карла Мартелла, а в 714 році саме Вілліброрд хрестив його сина - майбутнього першого франкського короля з династії Каролінгів Піпіна Ко­роткого. Місії Вілліброрда відбувалися за підтримки франків. Але своїм успіхом місія завдячує передовсім ентузіазму, запа­лу, сміливості та величезній вірі Вілліброрда. У 695 році Папа Сергій І висвятив Вілліброрда на єпископа фризів. Місіонер за­снував першу фризьку єпархію з центром у місті Утрехт. У 716 році фризький король Радбод, який був запеклим противником християнства, користаючись внутрішнім ослабленням франків, відвоював свої землі та влаштував погроми християнських хра­мів і монастирів. Після цих лихоліть Вілліброрд відновив пони­щені святині. Святий Вілліброрд сьогодні є найбільш шанова­ним святим у Нідерландах; його справедливо іменують «Апос­толом фризів».

• ХРИСТИЯНСТВО І ВАНДАЛИ

Германське плем'я вандалів вело війни як на Сході Римської імперії, в Дакії, так і на Заході. Вони проникли в Галлію та Іспа­нію, а звідти частина вандалів переселилася у Північну Африку, де на територіях сучасних Алжиру, Тунісу і Лівії організували своє королівство, включивши у нього Сардинію, Корсику та не­велику частину Сицилії. Це королівство існувало у 439-534 ро­ках. Піку своєї могутності Вандальське королівство досягло в час царювання Гейзеріха. Саме під його командуванням вандали у 455 році вторглися в Рим і пограбували його. Врешті візантій­ська армія розгромила королівство вандалів, і вони зникли з іс­торичної арени. На час заснування королівства вандалів у Пів­нічній Африці, вони вже були християнами, але, як і більшість германських племен, прийняли християнство в аріанському ва­ріанті. В Північній Африці поширеною була християнська єресь донатистів. Оскільки донатисти зазнавали утисків від римської влади, то вони надавали всіляку підтримку вандалам, у яких вбачали союзників у боротьбі проти ортодоксального христи­янства, хоч між віровченнями аріан та донатистів було мало спільного. До ортодоксального християнства вандали так і не перейшли. Зникнувши з історії, вони не відіграли вагомої ролі в релігійних процесах раннього середньовіччя.

• ХРИСТИЯНІЗАЦІЯ САКСІВ, АНГЛІВ І ЮТІВ

Частина германців розселилася на Півночі Європи. Це були племена саксів, англів та ютів. Усі ці племена первісно жили на території сучасної Данії, де юти займали її північ, англи - центр, а сакси - південь. Саме від етноніму племені ютів півострів, на якому розташована сучасна Данія, називається Ютландією. Від назви англів походить сучасна назва Англії, хоч англійці є наро­дом, який виник внаслідок змішання різних етнічних груп, серед яких англи були тільки одними з багатьох. Від ентоніму «сакси» в різних мовах розвинулися назви різних народів. Так, ірландці Англію називають Бавапа (Саксонія), а англійців вавапасЬ (сак­си), носії гельської мови також Англію називають Бавипп (Сак­сонія), а англійців вавиппасЬ (сакси). Натомість, естонці назива­ють Бакватаа (Саксонія) Німеччину, а німців ваквіавей (сакси); так само фіни Німеччину називають Баква (Саксонія), а німців saksalaiset (сакси). Сакси на зорі своїх мандрів (ІІІ-V століття) розділилися на дві групи. Одні з них вирушили на Південь і осе­лилися на теренах сучасної Північної Німеччини. Там сакси утво­рили свою державу, яка проіснувала аж до її завоювання Карлом Великим. Сьогодні Саксонією називаються три федеративні землі Німеччини: Нижня Саксонія (Niedersachsen) зі столицею у місті Ганновер, Саксонія-Ангальт (Sachsen-Anhalt) зі столицею у Маґдебурґу, Саксонія (Sachsen) зі столицею у місті Дрезден. На­справді сакси займали територію, яка суттєво перевищувала ці три федеративні землі, і охоплювала майже всю Північну Німеч­чину. Сакси, які оселилися на теренах сучасної Німеччини, поді­лялися на три етнічні підгрупи: вестфали (західні сакси), від ет­ноніму яких походить назва федеративної землі Нордрайн-Вест- фален (Nordrhein-Westfalen), остфали (східні сакси) і ерґерни (середні сакси). Християнізація саксів була складним процесом і відбувалася політичним шляхом. Сакси залишалися язичника­ми аж допоки їх завоював Карл Великий. Разом із приєднанням саксів до імперії франків відбувалась їхня християнізація. Карл Великий сприймав себе не тільки великим завойовником, а пе­редовсім носієм і оборонцем християнства. Тому однією з ви­значальних цілей його завоювань була християнізація народів Європи, якщо вони до цього не були християнами.

Ті сакси, які переселилися на Північний Захід, об’єдналися з англами, ютами і фризами, та осіли у Британії. Там вони витіс­нили кельтський народ бритів і зайняли Південний Схід Брита­нії. Поступово англи, сакси, юти і фризи розширилися, зайнявши більшу частину Британського острова, за винятком Шотландії, Уельсу та півострова Корнуолл у Південно-Західній Британії. Після 500 року вони утворили на цій території сім держав:

- Вессекс (Wessex) - Західно-Сакське королівство;

- Суссекс (Sussex) - Південно-Сакське королівство;

- Есекс (Essex) - Східно-Сакське королівство;

- Кент (Kent) - королівство ютів;

- Східна Англія (East Angles) - королівство східних англів;

- Нортумбрія (Northumbria) - королівство утворене у 655 році шляхом об’єднання двох королівств англів Берниція (Bernicia) і Дейра (Deira);

- Мерсія (Mercia) - королівство західних англів.

Цей період історії Англії називають гептархія (heptarchy) - се­мицарство. Кожне з королівств мало свого короля і власні поряд­ки. Так тривало, допоки король Вессекса Еґберт (Egbert), який правив у 802-839 роках, завоював інші королівства, об’єднавши Англію. Після смерті Еґберта країна знову розділилось. Але його внук Альфред Великий (Alfred the Great), який правив у 871-901 роках, знову об’єднав країну. Альфред першим іменував себе ко­ролем Англії. Населення Англії спілкувалося англосаксонською мовою, яка у той час була дуже близькою до старосаксонкської, якою спілкувалися сакси в континентальній Європі, та до фризь- кої мови. Згодом англосаксонкська мова еволюціонувала в ан­глійську. Невдовзі Англію настигло нове лихо - дани, тобто одне з племен вікінгів, які почали завоювання східних частин країни. Саме дани, переселившись зі Скандинавії до Ютландії, змусили великі групи англів, саксів, ютів та фризів покинули історичну батьківщину і перебратися до Британії. Завойовані данами те­рени Британії називають Данелаг (датське право). Поступово англосакси, кельти та дани злилися, будуючи єдину Англію. На початку ХІ століття королі Данії носили також титул королів Англії. Аж у 1042 році англосакси повернули свою владу: коро­лем став Едуард Сповідник (Edward the Confessor), який правив у 1003-1066 роках. Після його смерті королем став Гарольд II Ґодвінсон (Harold Godpinson). На його долю випало нове лихо: у 1066 році на Англію з Півдня напав герцог Нормандії Вільгельм^[2] Завойовник, який завоював Англію та став її королем, давши по­чаток династії, яка правила до 1154 року.

Християнство до Англії проникло дуже рано. Південна части­на Британії входила у склад Римської імперії. Оскільки христи­янство швидко поширювалося по всіх теренах імперії, христи­яни рано з’явилися і розвинулося в Британії. Вже у IV столітті в Британії існували єпархії і розвинена церковна структура. Єпископи з Британії брали участь в Помісних Соборах в Арлі 314 року та в Ріміні 359 року, що свідчить про розвиненість хрис­тиянських общин на острові. Переселення германців на Британ­ський острів призвело до кризи місцевого християнства: гер­манці-язичники нищили храми і монастирі на завойованих те­риторіях. Відновлення величі Церкви у Британії вимагало нової християнізації. Нова християнізація Британії відбувалася дво­ма шляхами: місіонери з кельтських племен і місіонери з Риму. Християнізація британських германців велася з трьох осередків кельтської культури: Уельсу, Шотландії та Ірландії. Святий Ілль- туд (Illtud) був бритом, який у V столітті облаштував свій монас­тир на Уельсі. Навколо святого зібралися численні учні та послі­довники, які стали місіонерами британських германців. Святий Нініан (Ninian, бл.360-432) був першим єпископом Шотландії. Він розгорнув активні місії серед скотів, які вплинули на хрис­тиянізацію британських германців. Апостолом і найбільш шано­ваним подвижним в Ірландії був Святий Патрік (Patrick), який у V столітті розгорнув масштабні місії в Ірландії, і цим вплинув на християнізацію Британії. Також на християнізацію британських германців вплинули Дванадцять Апостолів Ірландії.

• ГРИГОРІАНСЬКА МІСІЯ В АНГЛІЇ

Другим шляхом поширення християнства серед британських германців була місія, організована Папою Григорієм Великим. У 597 році в Південно-Східній Англії висадилася група християн­ських місіонерів, яких туди відправив Папа Григорій Великий. Від імені Папи Григорія ця масштабна кампанія іменувалася гри­горіанською місією. На чолі місії стояв Святий Августин Кентер- берійський (Augustine of Canterbury) - бенедиктинський монах, який народився в Римі і перебував у римському монастирі Свя­того Андрія, а згодом відправився до Англії. Августин будував храми і монастирі, навертав саксів, англів, ютів і фризів, створю­вав навчальні заклади для підготовки духовенства. Його місія була настільки успішною, що у 601 році була організована Кен- терберійська архиєпархія - перше християнське єпископство се­ред британських германців, а Святий Августин став першим ар- хиєпископом Кентерберійським. Відтоді й до сьогодні катедра в Кентербері є головним храмом Англії. Після відділення Церкви Англії від Риму і утворення Англіканської Церкви, архиєпископ Кентерберійський став її духовним лідером. У 604 році в Англії виникли ще дві єпархії: в Лондоні та Рочестері. Святий Авгус­тин Кентерберійський помер у 604 році, залишившись у пам'яті англійців апостолом Англії та невтомним працівником у справі поширення християнства. Святий Августин Кентерберійський прагнув також об'єднати християнські єпархії Британії в одну структуру, однак це йому не вдалося. Кельтські єпархії, не захо­тіли єднатися під проводом архиєпископа Кентерберійського та зберегли своє безпосереднє підпорядкування Папі Римському. Відтоді Церква Англії та Церква кельтів існували як паралельні структури. Це відіграло свою вагому роль під час англійської ре­формації часів короля Генріха VIII.

Отже, християнізація кельтів було складним і тривалим про­цесом, який розпочався ще під час римського завоювання Пів­денної Британії і тривав до раннього середньовіччя. Найбільшу роль у процесі християнізації кельтів відіграв Святий Патрік і Дванадцять Апостолів Ірландії. Розселення германців по Пів­нічній Європі супроводжувалося поширенням християнства. Германськими племенами, які розселилися у північно-європей­ських районах, були сакси, англи, юти і фризи. Вони вийшли з півострова Ютландія (сучасна Данія) та розділилися на дві гру­пи, одна з яких оселилася на теренах сучасної Північної Німеч­чини, а інша перейшла до сучасної Англії, витісняючи кельтів на Північ і Захід. Ті германці, які оселилися на континенті, три­валий час зберігали власне язичництво, і християнізувалися аж після того, як їх завоював франкський імператор Карл Великий. Тому їхня християнізація була наслідком релігійно-політичних процесів. Натомість християнізація тих германців, які оселили­ся в Англії, не мала жодної політичної складової. Християнізація британських германців відбувалася трьома шляхами: християн­ський спадок Римської Британії, впливи кельтських християн та «григоріанська місія», очолювана Святим Августином Кентербе- рійським. У 601 році виникло перше англійське єпископство - Кентерберійська архиєпархія.