7.2. ВІРА І ОБРЯД

Віра християн ґрунтується на Божому Одкровенні, викла­деному у Біблії та традиції Церкви. Християни вірять у єдино­го Бога. Бог, будучи єдиним у своїй природі, перебуває у трьох Особах - Отець, Син і Святий Дух - Свята Трійця.

Незважаючи на те, що людина зробила свій вибір, і відверну­лася від Бога, Бог не залишив людину в її нещасті. Він пообіцяв їй спасіння. Впродовж історії людство то відходило від Бога, то відшуковувало його у своїх духових пошуках. Бог продовжу­вав діяти в людській історії, посилаючи пророків та даруючи людству свій Закон. Врешті, коли з'явився найвідповідніший час, Син Божий став людиною, прийняв людську природу, що­би прожити людське життя, померти людською смертю, зійти в ад та воскреснути, подолавши своєю смертю людську смерть. Син Божий у людській природі отримав ім'я Ісус, а оскільки він був Божим помазаником для виконання найважливішої в історії людства події, його звуть також Месія або Христос.

Людина є особливим творінням Бога; вона сотворена зі звичної матерії, але Бог вдихнув у неї свій Дух, який надав лю­дині особливу гідність. Християни вірять, що людська душа з'являється в момент зачаття людини, але ніколи не помирає. Проживши земне життя, людина помирає. Смерть у християн­стві не є абсолютним кінцем людського буття, а відділенням душі від тіла. Тіло після смерті повертається в неживу матерію, в якій розчиняється, а душа відходить із цього світу, щоби очіку­вати свого воскресіння. Після смерті людина повинна скласти звіт за своє життя. Праведники перебувають у Раю, тобто насо­лоджуються присутністю Бога, а грішники опиняються в пеклі, де покутують за свої гріхи. В кінці віків Христос вдруге прийде у світ. В той момент усі померлі воскреснуть та стануть на кін­цевий суд. Спасіння людини є спільною справою Бога і людини. Католики, православні і частина протестантів вважають, що Гос­подь дарував людині можливість спасіння, а людина покликана його реалізувати власними добрими справами.

• ЛІТУРГІЯ

Як і віруючі кожної релігії, християни виражають свою віру в обряді. Християнське богослужіння формувалося на основі єв­рейського благочестя та візантійського церемоніалу. Оскільки більшість ранніх християн були євреями, то й молилися вони так, як звикли молитися у традиції синагоги. До того ж, Апосто­ли часто проповідували в синагогах під час синагогальних бого­служінь. Оскільки богослужіння в синагозі містить у собі читан­ня Святого Письма, розспівування псалмів на духовних пісень, то ці богослужбові елементи перейшли у християнське богослу­жіння. І сьогодні богослужіння всіх християнських конфесій на­повнені псалмами і читанням Святого Письма.

Окрім літургії, в католицькій та православній традиціях сформувались богослужіння добового циклу. До них входять ве­чірня, яку християни моляться ввечері, оскільки перейняли біб­лійну традицію, відповідно до якої доба починається з вечора; повечір'я, яке моляться після заходу Сонця; північна, яку молять­ся опівночі; час перший, час третій, час шостий та час дев'ятий, які моляться впродовж дня. Сьогодні ці богослужіння повністю рідко можна зустріти в парафіяльних храмах. У більшості вони практикуються в монастирях. Богослужіння добового циклу складаються з псалмів, уривків Святого Письма та стихир, тобто релігійних пісень. У протестантських деномінаціях традиція бо­гослужінь зазнала численних змін.

• ЛІТУРГІЙНИЙ РІК

Важливим елементом літургійного обряду є літургійний рік, тобто перелік свят, які відзначають християни впродовж року. В католиків та православних літургійний рік містить у собі два цикли: рухомий та нерухомий. До нерухомого циклу належать свята, які кожного року святкуються в одні і ті самі дні місяця. Головними святами рухомого циклу є Різдво Богородиці, Возд- виження Чесного Хреста, Покров Богородиці, Непорочне зачат­тя Богородиці, Різдво Христове, Богоявлення, Благовіщення Господнє, Преображення Господнє, Успіння Богородиці. Ці свята поділяються на господські, в який Церква згадує події, пов'язані з Ісусом Христом, та богородичні, в яких Церква згадує події, пов'язані з Богородицею.

• СВЯТІ ТАЙНИ

Окрім загальних літургійних обрядів, у християнстві присут­ні також богослужіння, в яких християни молитовно святкують події окремих членів спільноти. Видимими знаками Божої бла­годаті, яку отримують християни, є Святі Тайни. В католицизмі та православ'ї їх є сім:

- Першою Святою Тайною є Хрещення. Під час її прийняття лю­дина стає християнином. Під час Хрещення людину полива­ють або занурюють у воду зі словами: «Хрещається раб Божий (раба Божа) в ім'я Отця і Сина, і Святого Духа. Амінь».

- Другою Святою Тайною є Миропомазання або Конфірмація, під час якої християнин отримує дар Святого Духа, яке вира­жається у помазанні миром. Східні християни миропома- зують відразу ж після Хрещення, а західні - коли дитині виповнюється 12 років.

- Третя Свята Тайна - Євхаристія, тобто прийняття Тіла і Крові Христа під видами хліба і вина.

- Четверта Свята Тайна - Покаяння або Сповідь, під час якої християнин визнає свої гріхи, виражає покаяння за них і намір виправитися, покутує їх та отримує відпущення гріхів.

- П'ятою Святою Тайною є Священство. Її отримують тільки ті, хто визначився до особливого служіння в Церкві.

- Шоста Свята Тайна - це Вінчання, під час якої двоє людей навіки поєднуються в одну сім'ю.

- Сьомою Святою Тайною є Єлеопомазання, під час якої хворі отримують благословення для здоров'я душі і тіла.

В більшості протестантських конфесій Святими Тайнами ви­знаються тільки дві: Хрещення і Євхаристія. Окрім Святих Тайн, християни моляться за членів своєї спільноти і при інших обста­винах. Найбільш сумним обрядом є похорон покійників. Христи­яни під час похорону моляться за прощення гріхів померлого та виражають свою віру в майбутнє воскресіння. Для здійснення богослужінь християни використовують храми. Розуміння хра­му у християнстві відрізняється від його трактування в інших релігіях. Якщо в дохристиянських релігіях храм є житлом Бо­га, то у християнстві простором перебування Бога вважається християнська спільнота, а храм є місцем зібрання і молитви християн.

• ЗАХІДНІ ЛІТУРГІЙНІ ОБРЯДИ

Від часу апостольської проповіді християнство, поширю­ючись по величезних територіях, ввійшло в різні культурні середовища. Особливості місцевих культур відбилися на специ­фіці релігійних обрядів. У ранній Церкві ще не існувало чіткої єрархії, а спілкування між общинами утруднювалось відсутніс­тю засобів комунікації. З цієї причини християни різних куль­турних середовищ формували власні богослужбові традиції. Їх прийнято називати обрядами (ritus). Впродовж історії Церкви одні обряди, розвиваючись і поширюючись, витісняли інші. Вна­слідок поділу Церкви на Східну і Західну, обряди теж прийнято поділяти на східні і західні.

- Найбільш поширеним серед західних обрядів є римський або латинський обряд. Він виник у Римі та спершу використо­вувався виключно римськими християнами. Неможливо встановити, коли саме в Римі почали молитися латинською. Ранні римські общини молитися грецькою-койне. Однак у час понтифікату Папи Віктора І (190-202) літургію в Римі вже служили латиною. Під час понтифікату Папи Григорія Великого (590-604) в рамках римського обряду відбулась літургійна реформа.

- Ще одним західним обрядом є міланський або амброзіанський обряд. Він розвинувся в Мілані та його околицях у найдавніші часи історії Церкви. Сьогодні цей обряд поширений у Пів­нічній Італії та подекуди у Швейцарії. Проповідь хрис­тиянства в Мілані розпочав апостол Варнава, а його учень Анаталон став першим єпископом цього міста. Відповідно, християнська община в Мілані розвивалась незалежно від римської, і сформувала власну літургійну традицію. Амврозій Міланський (Медіоланський) провів перше впорядкування міланського обряду, через що цей обряд називають також амврозіанським. Як виглядав цей обряд до Амврозія, сьогодні неможливо сказати, але найвірогідніше, що Амврозій не вніс у нього вагомих змін. Після Амврозієвого впорядкування обряд мав численні візантійські впливи, зокрема антифонний спів. Коли Тридентійський Собор реформував римську месу, то ця реформа зачіпила всі обряди Західної Церкви. Собор постановив, що всі обряди, які використовувалися понад двісті років, повинні бути збереженими. Тому міланський обряд не витіснився римським. Однак, коли у 1570 році була реформована римська меса, тогочасний міланський архиєпископ Кардинал Карло Борромео створив спеціальну комісію, перед якою постало питання уніфікувати міланський обряд із максимальним збереженням його древніх елементів. Так, у 1567 році був виправлений календар, у 1582 році - бревіарій (збірник добових богослужінь), а в 1589 році - месал. Той варіант міланського обряду, який сформувався після реформ Кардинала Борромео, зберігався непорушним аж до Другого Ватиканського Собору. Як тільки на Соборі підняли питання про реформу римського обряду, то виникла ідея реформування й міланського. Реформи ініціював міланський архиєпископ Кардинал Джованні Баттіста Монтіні, а коли він у 1963 році став Папою Римським під іменем Павла VI, реформу продовжив його наступник Кардинал Джованні Коломбо. Було ухвалене рішення реформувати обряд за римським взірцем. Результатом реформи став новий месал 1976 року. Сьогодні в міланському обряді існує власний календар, дещо відмінний від римського. Меса і богослужіння добового кола римського і міланського обрядів також відрізняються. У п'ятниці Великого посту та у Страсну п'ятницю в міланському обряді меса не служиться.

- Третім сьогодні існуючим західним обрядом є мозарабський обряд. Це - комплекс традицій богослужінь, які поширені в деяких містах Іспанії. Центром мозарабського обряду є місто Толедо. Його назва походить від іспанського слова «mozarabes» (мозараби), яким називали християн, котрі жи­ли на теренах мусульманських держав Піренейського пів­острова. Також його називають іспанським або вестготським. Цей обряд містить в собі численні візантійські впливи. На цій підставі сформувалась теорія, що іспанські християни до вестготського завоювання використовували римський обряд, а мозарабський обряд до Іспанії принесли вестготи. Сьогодні дослідники відмовилися від цієї теорії, оскільки вестготи були аріанами, а тому між ними і католиками не могло бути ніяких контактів, тим паче взаємовпливів. Окрім цього, сьогодні доведено, що цей обряд існував у Іспанії до вестготів. Візантійські впливи могли бути занесеними до цього обряду відомими іспанськими єпископами, які навчалися або перебували якийсь час в Константинополі. Ключову роль у формуванні цього обряду відіграв Ізидор Севільський. У своїй праці «De ecclesiasticis officiis» (Про церковні служби) він провів вичерпний аналіз богослужінь свого обряду. Четвертий Толедський Собор 633 року поста­новив уніфікувати мозарабський обряд так, щоби на території всього Вестготського королівства відбувались однакові богослужіння. Виконання цього завдання було доручене Ізидору Севільському. З цією ціллю він написав месал і бревіарій. Мозарабський обряд, реформований Ізи- дором, залишався незмінним упродовж століть. Під час арабського завоювання католики Іспанії молились тільки у відповідності до цього обряду. Під час Реконкісти іспанські католики підтримували тісні контакти з католицьким світом, результатом чого стало проникнення до Іспанії римського обряду. Врешті, Коянський Собор 1050 року дозволив єпархіальним капітулам та управам монастирів впроваджувати на своїх територіях римський обряд. У 1071 році на римський обряд перейшов Арагон. Цим кроком арагонський король Санчо Рамірес намагався привернути увагу католицьких країн до Реконкісти. Коли, у 1076 році, Санчо Рамірес став королем Наваррії, то римський обряд і там став домінуючим. У 1080 році король Альфонс VI скликав Помісний Собор, на який з'їхалось духовенство Кастилії та Леону. Цей Собор ухвалив рішення про перехід на рим­ський обряд. У Толедо, який перебував під владою мусуль­ман, мешкало багато християн. Арабський уряд дозволив їм зберегти шість храмів, у яких католики молилися за мозарабським обрядом. Коли у 1085 році Альфонс VI відвою­вав Толедо від арабів, то в цих шести храмах було дозволено зберігати мозарабський обряд, але в новозаснованих хра­мах король розпорядився вводити римський обряд. Та­кож мозарабський обряд було дозволено зберігати в базиліці Сан-Ізидоро в Леоні. Проникнення римського обряду до Іспанії відбувалося без участі Риму. В цьому процесі виразилося бажання іспанської знаті в усьому уподібнитися до інших європейців, навіть ціною втрати власної ідентичності. Цей процес також не мав підтримки населення, якому власні традиції були більше до вподоби. Головна проблема мозарабського обряду полягала в тому, що його богослужіння відбувались готською мовою, яка вже була малозрозумілою народу. В кінці ХІІІ століття мозарабський обряд зберігся тільки в Толедо, а всі інші іспан­ські храми і монастирі перейшли на римський обряд. Вижити мозарабському обряду вдалось тільки завдяки ентузіазму однієї людини - толедського архиєпископа Кардинала Франсиско Хіменеса де Сіснерос, який у 1500 році добився у королеви Ізабелли Кастильської права на скликання Собо­ру в Толедо для вирішення питання обряду. Він зібрав групу священиків, які володіли готською мовою, і доручив їм виправити та перевидати літургійні книги. У тому ж 1500 році Кардинал Хіменес видав месал, а в 1502 році - бревіарій. Священикам, які знали готську, було доручено служити месу в мозарабському обряді. У ХХ столітті мозарабський обряд пережив ще одну реформу. Коли Другий Ватиканський Собор ухвалив рішення про активізацію мирян у літургії, була проведена реформа різних обрядів Католицької Церкви. На кшталт реформ римського та міланського обрядів, відбулась і реформа мозарабського обряду. Папа Іван-Павло ІІ доручив Конференції католицьких єпископів Іспанії самостійно ухва­лювати рішення про використання мозарабського обряду, а в день Вознесіння Христового 1992 року Папа, вперше в історії, у Римі відслужив месу в мозарабському обряді. Після цих кроків Папи мозарабський обряд став популярнішим в Іспанії.

- Брагський обряд є четвертим серед західних обрядів, які існують до сьогодні. Він сформувався у єпархії Брага (Пор­тугалія) в VI столітті. У УІІ-УІІІ століттях брагський обряд був повністю поглинутий мозарабським. А коли й сам мозарабський обряд витіснявся римським, зникли останні проблиски брагського. В ХІУ-ХУ століттях з'явилися свяще­ники, які почали відроджувати брагський обряд. Папа Пій V у 1570 році благословив використання елементів браг- ського обряду в римській месі в Португалії. Робота над відродженням обряду була тривалою і клопіткою. Аж у 1918 році Римська Курія затвердила брагський месал і дозволила його використання. Сьогодні він використовується в деяких португальських храмах. Він має певні особливості в літургії та в календарі, однак є дуже схожим до римського.

- П'ятим західним обрядом є ліонський обряд, який сформу­вався у УІІІ-ІХ століттях. На відміну від інших обрядів, які формувалися як самобутні літургійні традиції, ліонський обряд виник як відгалуження від римського обряду шляхом вливання в нього елементів галльського обряду та звичаїв придворної каплиці Карла Великого. Відмінність між римсь­ким та ліонським обрядами спостерігалась у багатому цере­моніалі останнього. Велика Французька революція знищила цей обряд, але в ХІХ столітті він зумів відродитися. Після Дру­гого Ватиканського Собору відбулась реформа ліонського обряду, внаслідок якої він був спрощений. Після реформи відмінності між римським та ліонським обрядом стали майже непомітними.

- Окрім живих західних обрядів, у минулому існували й інші, які зникли в ході історії. Одним із зниклих західних обрядів був аквілейський обряд, який практикувався в Аквілейській Церкві. Ця Церква сформувалась як одна з давніх помісних Церков і розташовувалась на теренах, які охоплювали Венецію (Північна Італія), Словенію та півострів Істирія (Хорватія). Від початку свого існування Аквілейська Церква підтримувала добрі відносини з Римською. Однак у 553 році візантійський імператор Юстиніан скликав Другий Константинопольський Собор, на якому були осуджені «три глави». Аквілейський митрополит Павлін І категорично відмовлявся погоджуватись із рішеннями Собору, а оскільки Папа рішення підтримав, то Аквілейська Церква відкололася від усіх інших Церков і проголосила власний Патріархат. У VI столітті територія Аквілеї була розділена між Візантією та ланобардами. В 607 році Аквілейський Патріарх Кандиніан відновив спілкування з Римською Церквою, і ввійшов у підпорядкування Папи Римського, але зберіг свій титул. У 1451 році його катедра була перенесена до Венеції, а Патріарх змінив титул на Патріарха Венеції, яким користується і досі. Однак та частина Аквілейської Церкви, яка опинилася під владою лангобардів, не підтримала Патріарха Кандиніана та обрала свого Патріарха. Так відбувся розкол Аквілейської Церкви. Згодом Аквілейський Патріарх примирився з Като­лицькою Церквою та ввійшов у її структуру. У 1751 році Папа Бенедикт XIV на вимогу австрійської імператриці Марії- Терезії ліквідував Аквілейський Патріархат та перетворив його у дві архиєпархії - Удіне і Горіція. Аквілейська Церква мала власний обряд, який зник зі зникненням самої Церкви. Сьогодні історичні спадкоємці цієї Церкви - Патріарх Ве­неції, архиєпископ Удіне і архиєпископ Горіції - проводять богослужіння в римському обряді.

- В Х столітті на основі римського сформувався глаголичний обряд, який відрізнявся від римського тільки тим, що бого­служіння в ньому відбувались не латиною, а церковносло­в’янською мовою. Він був поширений в деяких регіонах Хорватії. Після Другого Ватиканського Собору, коли месу почали служити національними мовами, глаголичний обряд зник, оскільки в усій Хорватії почали молитися хорватською, і зникла єдина відмінність між римським і глаголичним обрядами.

- У VІ-ХІ століттях на півночі Італії існувало лангобардське князівство Беневенто. В ньому сформувався беневентіан- ський обряд, який відрізнявся від римського тільки тим, що в ньому використовувався беневентіанський хорал, а не григоріанський, а богослужбові книги писались специ­фічним беневентіанським шрифтом. З падінням князівства Беневенто зник і його обряд. У IV-VIII століттях у Галлії (Франція) існував власний обряд, який зник після того, як Карл Великий включив Галлію в імперію франків. Карл Великий прагнув уніфікації країни, і прикладав зусилля для того, щоби по всій його імперії використовувався тільки римський обряд.

- Серед кельтів Британії, Бретані та Ірландії у ІІІ столітті сформувався власний кельтський обряд. Його виникнення обумовлювалося віддаленістю кельтських земель від конти­нентальної Церкви. У VI столітті Августин Кентерберійський уніфікував кельтський обряд. Однак поступово він витіснявся римським. Так він у ІХ столітті повністю зник у Бретані, а в ХІ - в Шотландії, Англії та Ірландії.

- Ще одним обрядом, який сформувався в Британії, був са- румський обряд, назва якого походить від слова Sarum - латинської назви міста Солсбері. Цей обряд сформувався в катедральному соборі міста Солсбері та поширився в Південній Англії. Поштовхом для його формування стало завоювання Англії норманським герцогом Вільгельмом За­войовником. Вільгельм призначив єпископом Солсбері Ос­мунда, який реформував та уніфікував різнорідні літургійні традиції Англії. За прикладом Солсбері в різних єпархіях також почались літургійні реформи, які призвели до від­мінностей їхніх обрядів. На цій підставі деякі літургісти говорять про герефордський, йоркський, бангорський, абердинський та інші обряди. Поступово його витіснив римський обряд. Однак сарумський обряд ліг в основу літургійної традиції Англіканської Церкви, утвердженої у Книзі загальних молитов (The Book of Common Prayer). Королева Марія І Тюдор у XVI столітті намагалася рестав­рувати сарумський обряд, хоч і безуспішно; в час правління королеви Єлизавети І він зник остаточно. В минулому свої специфічні обряди випрацьовували й різні чернечі ордени. Так, існували бенедиктинський, домініканський, цистерціанський та інші літургійні обряди.

• СХІДНІ ЛІТУРГІЙНІ ОБРЯДИ

Як і в Західній Церкві, так і в Східній кожна церковна община формувала власні літургійні обряди. Однак, якщо на Заході моно­літність Католицької Церкви призвела до домінування римсько­го обряду, то на Сході автокефалія помісних Церков дозволила розвиватися самобутнім обрядам. Східні обряди піддаються чіткій класифікації. Критерієм для їхньої класифікації є структура ана­фори. Анафора - це основна частина літургії, на якій відбувається освячення Дарів. Кожна анафора східної літургії містить в собі чо­тири елементи: Prafatio - вступна частина анафори, яка в кожній літургійній традиції різна, але завжди містить у собі молитви по­дяки і прослави Бога за його добрі вчинки; Sanctus - древній хрис­тиянський гімн прослави Бога; Anamnesis - пригадування Тайної Вечері зі словами освячення; Epiclesis - прикликання Святого Ду­ха для освячення Дарів; Intercessio - молитви про благословення для Церкви, усіх живих і померлих. Ці чотири елементи присутні у більшості східних літургій, але в різних послідовностях. Кожна група обрядів має власну послідовність частин анафори. Серед східних літургійних обрядів виділяють дві групи:

- Олександрійський літургійний обряд використовується моно- фізитськими та католицькими Церквами олександрійської традиції, тобто Коптською, Коптською Католицькою, Етіоп- ською, Етіопською Католицькою та Еритрейською Церквами. В цьому обряді використовуються єгипетська літургія Васи- лія Великого, яка служиться в будні і рядові неділі; літургія Григорія Богослова, яка служиться у святкові дні; літургія Кирила Єрусалимського, яка служиться під час Великого і Різдвяного постів.

- Група антіохійських обрядів поділяється на дві підгрупи:

С До західно-сирійської підгрупи належать антіохійський, вірменський і візантійський обряди. Визначальною особ­ливістю західно-сирійських обрядів є анафора типу PSAEJ, тобто частини анафори розміщені в такій послідовності: префаціо, санктус, анамнезис, епіклезис та інтерцессіо.

• Антіохійський обряд використовується сиро-якови- тами, сирійськими католиками, маронітами і сиро- маланкарами, тобто Церквами антіохійської традиції, які відкололися від православних Церков внаслідок прийняття монофізитства, і тими з них, які уклали унію з Римом.

• Вірменський обряд використовується Вірменською Апостольською Церквою та Вірменською Католицькою Церквою.

• Візантійський обряд є найпопулярнішим серед східних християн. Він зародився у Візантійській імперії та поширився в усіх Церквах, які перебували в єдності з Константинопольським Патріархатом. Унаслідок впливу Константинополя у православному світі ві­зантійський обряд, витісняючи інші, поширився в історичних Патріархатах Олександрії, Антіохії, Єру­салиму, а також серед молодих Православних Церков (Сербська, Румунська, Болгарська, Російська та інші). Цей обряд використовується також Греко-Католицькими Церквами, тобто Церквами, історично спорідненими з Константинополем, які відновили свою єдність із Римом. Більшість християн України сповідують саме візантійський обряд. У західно-сирійських обрядах використовуються сирійський та грецький варіанти літургії апостола Якова, грецький і сирійський варіанти літургії Василія Великого, літургія Івана Златоустого, літургія Григорія Вірменського та інші.

Східно-сирійські обряди використовуються Ассирійською Церквою Сходу та похідними від неї, а саме Халдейською Католицькою Церквою, Сиро-Малабарською Церквою та іншими. Особливістю цього обряду є анафора типу РБЛ)Е, тобто частини анафори розміщені в такій послі­довності: префаціо, санктус, анамнезис, інтерцессіо та епіклезис. Отже, відмінністю між західно-сирійськими і східно-сирійськими анафорами є те, що в західно- сирійських анафорах епіклеза випереджує інтерцессію, а у східно-сирійських інтерцессія випереджує епіклезу. У східно-сирійській традиції використовуються три літур­гії: літургія Несторія, яка служиться на Богоявлення, у п'ятницю Івана Хрестителя (перша п'ятниця після Богоявления), у день трьох святителів^[24], ніневійський піст^[25], Великий четвер; літургія Теодора Мопсуестійського, яка служиться в усі дні, починаючи з четвертої неділі до Різдва і закінчуючи Квітною неділею, за виключенням днів, коли служиться літургія Несторія; літургія Таддея і Марія, яка служиться від Великої суботи до четвертої неділі перед Різдвом. Поправки у ці приписи з'явилися тільки у традиції Сиро-Малабарської Католицької Церкви, яка постановою Діамперського Собору 1599 року відмовилася від літургій Несторія і Теодора Мопсуестійського, аргументуючи своє рішення тим, що вони були осуджені як єретики, та вико­ристовує тільки літургію Таддея і Марія.

Різноманіття християнських літургійних обрядів є наслідком синтезу християнської віри та культур тих народів, які прийня­ли християнство. Одну віру християни виражали по-різному, за­лежно від культурних надбань своїх народів, ніколи не встанов­люючи обмеження для здорового благочестя.