7.6. ДУХОВЕНСТВО І ЧИНОВНИКИ РИМУ

Римляни в усьому любили порядок, і все намагалися впоряд­кувати. Як і в кожній релігії, в ранньому Римі кожен храм мав своїх священиків, свої обряди і свої порядки. Але в Римі такий лад проіснував недовго.

• КОЛЕГІЯ ПОНТИФІКІВ

В Римі діяли чотири священичі колегії: Колегія понтифіків, Колегія авгурів, П’ятнадцять мужів для принесення жертв та Ко­легія епулонів. Найвищою і першою за значенням священичою колегією була Колегія понтифіків (Collegium Pontificum). Зав­данням колегії було слідкувати за тим, щоби всіх богів належно вшановували, і жоден культ не був занедбаний. Іншими слова­ми, понтифіки слідкували за порядком у світі богів (pax deorum). Також вони займались формуванням релігійного законодавства (ius pontificium) та його тлумаченням (commentarii pontificum). Членів колегії називали понтифіками (pontifex). Це слово озна­чає «будівельник мостів», оскільки вони, на переконання рим­лян, поєднували людей і богів, а таке поєднання римляни при­рівнювали до будування мостів через ріку Тибр. Кількість чле­нів колегії змінювалась. В усі часи існування Колегії понтифіків до неї належали Великий Понтифік - голова Колегії, сакральний цар, фламіни та Верховна Весталка.

> Великий Понтифік (Pontifex Maximus) керував Колегією понтифіків, і був найвищим священиком Риму. Він слідкував за всім релігійним життям країни, накладав штрафи на священи­ків, які негідно виконували свої обов'язки, консультував владу з релігійної позиції, міг ветувати деякі рішення влади, якщо вони не відповідали релігійним вимогам, очолював головні держав­ні богослужіння, приймав рішення про заснування храмів, вів облік надприродних віщих знаків (annales maximi), корегував календар тощо. Тобто, влада Великого Понтифіка була надзви­чайно широкою. Вважалось, що його повинні обирати боги, а не люди. Тому вибір Великого Понтифіка відбувався не голосуван­ням, а киданням жереба. Після обрання, він займав свою посаду довічно. Посада Великого Понтифіка існувала від засування Ри­му, й існує до сьогодні. Коли в Римі була встановлена імперія, то Великим Понтифіком завжди був імператор. Лишень після того, як офіційною релігією Римської імперії стало християнство, ім­ператор Ґраціан у 382 році ліквідував цю посаду. Однак незаба­ром Папа Лев І Великий її відновив, і від тоді цей титул носять всі Римські Папи. Так, титул Великий Понтифік є найстаршим титулом у світі, який безперервно присвоювався.

> Іншим важливим понтифіком був сакральний цар (rex sacrorum). Цей титул з'явився після того, як в Римі відбулось по­валення монархії та проголошення республіки. Римляни ство­рили цей титул з остраху перед гнівом богів. Логіка його вста­новлення така: боги звикли, що основні богослужіння очолює цар, а при республіканському правлінні царя немає; боги могли образитись, що раптом богослужіння почав очолювати не цар, а людина нижчого рангу, і розцінити це як зневагу. Щоби не розізлити богів, римляни вирішили обрати одного зі священи­ків, назвати його царем, доручити виконувати ті богослужбові функції, які колись виконував справжній цар, але політичної влади йому не давати. Щоби відрізнити його від справжніх ца­рів, яких у Римі в той час уже не було, його почали називати са­кральним царем.

- До Колегії понтифіків належали також фламіни (flamines), тобто головні священики декількох найважливіших богів Риму. Фламінами називали головних священиків центральних хра­мів римських богів. Тобто, офіційний культ окремого бога очо­лювався іншим фламіном. Римляни були переконані, що поса­ди фламінів встановлені за царювання Нуна-Помпілія, другого царя Риму. Старшими фламінами називали очільників культу головних богів. Молодшими фламінами називали головних слу­жителів другорядних богів. Фламіни очолювали виключно офі­ційні культи, визначені державою і фінансовані з державного бюджету. Культи, які не входили в державний перелік, не мали фламінів. У Римі діяли п’ятнадцять фламінів, з них три старші і дванадцять молодших. Старші фламіни завжди входили до Ко­легії понтифіків, а згодом до неї ввійшли і молодші фламіни. Трьома старшими фламінами (flamines maiores) були фламіни Юпітера, Марса і Квірина.

S Фламін Юпітера (Flamen Dialis) очолював храм Юпітера Ка- пітолійського, тобто храм Юпітера, який знаходився на Капі- толійському пагорбі в Римі. Оскільки Юпітер був верховним богом римського пантеону, то його Фламін користувався особливою повагою і привілеями. Він був членом сенату, і під час засідань сенату сидів на спеціальному стільці з пере­хрещеними ніжками (sella curulis). Фламін Юпітера вважався священною особою, і все, що було з ним пов’язане, також було священним. Навіть його волосся і нігті не мав права обстри­гати раб, як це було в інших римських вельмож. Це мусів ро­бити тільки вільний слуга. А після обстригання, його волосся і нігті хоронили в землі. Коли в’язня вели на покарання, і по дорозі в’язень побачив Фламіна Юпітера, то в цей день в’язня не могли карати, а якщо Фламін заступався за в’язня, то його мусіли відпустити.

S Другим старшим фламіном був Фламін Марса (Flamen Martia­lis), який очолював храм Марса і, на відміну від Фламіна Юпі­тера, був тісно пов’язаний з армією, оскільки Марс був богом війни і військових, а його храм знаходився на Марсовому по­лі, яке офіційно не входило до території Риму, і на якому зна­ходилась військова база, бо солдатам зі зброєю не дозволяли заходити в Рим, і вони збиралися саме на Марсовому полі. Під час березневих святкувань Фламін Марса приносив Марсу в жертву коня.

S Третім старшим фламіном був Фламін Квірина (Flamen Quirinalis), тобто бога-опікуна хліборобів Квірина, якого ото­тожнювали з Ромулом, засновником Риму. Храм Квірина зна­ходився на Квіринському пагорбі, а головні святкування від­бувалися в лютому. Фламіни обиралися довічно, і ніхто не міг їх звільнити. Вони втрачали свою посаду тільки в одному ви­падку - коли помирали їхні дружини. Римляни вважали, що вдівство - це божа кара Фламіну, який образив бога, а також божий знак, яким божество само звільняло Фламіна.

S В часи імперії, коли виник імператорський культ, а самого імператора обожнили, з’явився й четвертий старший фла­мін, який керував культом імператора. Цей фламін отриму­вав титул, у якому містилося ім’я імператора. Наприклад, в часи Юлія Цезаря його фламін мав титул Фламін Священного Юлія. Молодших фламінів (flamines minores) було дванад­цять. Десять із них мали такі титули і функції: Фламін Кар- менти (Flamen Carmentalis), Фламін Церери (Flamen Cerialis), Фламін Фалація (Flamen Falacer), Фламін Флора (Flamen Floralis), Фламін Фурріна (Flamen Furrinalis), Фламін богині Палес (Flamen Palatualis), Фламін Помони (Flamen Pomonalis), Фламін Портуна (Flamen Portunalis), Фламін Вулкана (Flamen Volcanalis), Фламін Вольтурна (Flamen Volturnalis). Ким були ще два молодші фламіни, досі невідомо.

- До Колегії понтифіків належала також Верховна Весталка (Vestalis Maxima). Вестальські діви (virgo vestalis) або весталки були жрицями богині Вести. До жрецтва Вести могли належати тільки особи жіночої статі, оскільки Веста - жіноче божество; її жриці мусіли бути дівами, тобто незайманими, оскільки вогонь, який був символом Вести, є джерелом очищення. Культ Вести був дуже шанованим серед римлян, а весталки користувалися величезною пошаною. Культ Вести та інститут весталок проіс­нували до 391 року, коли імператор Теодозій проголосив дер­жавною релігією Риму християнство і заборонив язичницькі культи. Головна жриця Вести - Верховна Весталка - належала до Колегії понтифіків.

• КОЛЕГІЯ АГУРІВ

Ще однією авторитетною організацією римських священиків, яка займала друге місце після Колегії понтифіків, була Колегія авгурів. Римляни перейняли від етрусків захоплення ворожбит­ством і відчитуванням знаків. Вони вірили, що боги промов­ляють до людей через зашифровані знаки, розшифрувати які могли тільки належним чином вишколені спеціалісти. Такими спеціалістами й були авгури (Augur). Вони ніколи не займались жертвоприношенням чи храмовим служінням, як це робили понтифіки. Авгури перебували на державній службі, фінансува­лися з державного бюджету і виконували державні замовлення.

• КОЛЕГІЯ ЕПУЛОНІВ

Третьою священичою групою, яка перебувала на державній службі, була Колегія епулонів. Епулони (Epulones), як і авгури, не виконували приношення жертв, але й не ворожили. Їхнім завдан­ням була організація бенкетів під час державних релігійних свят. Римляни впродовж року святкували безліч свят, і дуже любили супроводжувати релігійні свята іграми, народними гуляннями та бенкетами, які в більшості відбувалися за державний кошт. Оскільки таких святкувань було дуже багато, то їх організація забирала багато часу і зусиль. Римляни в усьому шанували по­рядок. Щоби навести лад в організації народних святкувань були призначені спеціальні посадовці - епулони. Оскільки святкуван­ня були релігійними, і кожне свято мало свої особливості (харак­тер ігор, специфіка музики і танців, їжа), то для правильної орга­нізації святкувань потрібно було фахівців із релігійною освітою. Тому епулони були не тільки державними чиновниками, а пере­довсім священнослужителями. Їх кількість також змінювалась: в найдавніші часи їх було троє, і їхню колегію офіційно називали «три епулони» (Triumviri Epulones), а згодом їх стало сім, і коле­гію почали називати «сім епулонів» (Septemviri Epulones).

• П'ЯТНАДЦЯТЬ МУЖІВ ДЛЯ ПРИНЕСЕННЯ ЖЕРТВ

Четвертою священичою колегією були П'ятнадцять мужів для принесення жертв (quindecimviri sacris faciundis). До цієї групи належали найдостойніші патриції Риму, основним завдан­ням яких було вичитувати у Сивілльських книгах пророцтва про майбутнє Риму. Сивілльські книги (Libri Sibyllini) зберігалися у великій пошані, і їх відкривали тільки у найнебезпечніших мо­ментах римської історії, щоби дізнатися про майбутнє. Це, за до­зволом влади, могли робити тільки учасники четвертої свяще- ничої колегії. Отже, П’ятнадцять мужів для принесення жертв були тлумачами сивілльських пророцтв. Римляни перейняли від греків перекази про сивілл (σίβυλλα, sibylla), тобто пророчиць, які сповіщали майбутнє і застерігали перед трагедіями. Сім із цих Сивілл мешкали у Греції: Дельфійська (Артемія), Фригій­ська (Лампуса), Колофонська, Еритрейська (Герофіла або Самія), Самоська (Фіто або Самофена), Делоська, Троянська. Декілька Сивілл жили у країнах Близького Сходу: Перська (Самбефа), Хал­дейська, Єгипетська (Агриппа або Тараксандра), Сабська або Єв­рейська (яку згодом ототожнили із згадуваною у Біблії царицею Савською). Три Сивілли належали до ареалу римської культури: Кумська, Тибуртинська (Альбунея) і Кіммерійська (Кармал). Найвідомішою з них була Сивілла Кумська, яку й вважали автор­кою Сивілльських книг.

• ІНШІ ОБ'ЄДНАННЯ СВЯЩЕНИКІВ

Окрім чотирьох основних колегій, в Римі існували й інші гру­пи священиків, які виконували особливі ритуали та відігравали важливу роль у релігійному житті римлян.

Однією з таких груп були Авральські брати (Arvales fratres), назва яких походить «arvum» (пашня), що показує їхній зв’язок із аграрними культами. Авральські брати виконували обряди Церери. Авральських братів завжди було дванадцять. Вони призначались довічно. Терміном на один рік вони оби­рали з-поміж себе магістра, який призначав нового авраль- ського брата, коли котрийсь із них помирав.

Іншою групою були феліціали (fetiales) - двадцять чоловіків, завданням яких було слідкувати за правильністю міжнарод­ної політики Риму та оголошувати війни. Салії (salii) - дванад­цять жерців Марса і дванадцять жерців Квірина, завданням яких було організовувати танці під час релігійних свят. Авґус- тали (Sodales Augustales) - жерці, які організовували культ імператора.

• ЧИНОВНИКИ

Релігійне значення у Стародавньому Римі мали також дер­жавні чиновники. Вони, як і священики, брали участь у прине­сенні жертв і публічних богослужіннях. Становлення римської чиновницької єрархії формувалось у ході історії. Ранній Рим формувався кількома сотнями родин, які об’єднувалися в одне поселення. Десять родів об’єднувались у групу, яку називали ку- рією (cùria). Десять курій об’єднувались у більшу групу - трибу (tribus). Відповідно, триба включала в себе сто родів. Оскіль­ки Рим заселяли три етнічні групи - латиняни (Latini), сабіни (Sabini) та етруски (Etrusci) - кожна з них утворила свою трибу. Отже, в ранньому Римі існували три триби. Оскільки триба налі­чувала сто родів, то традиційно вважається, що ранній Рим скла­дався з трьохсот родів. Однак такий поділ не був точним: триба могла включати дещо більше або дещо менше родів, а кількість триб також зростала. До 241 року до РХ населення Риму та йо­го сільських околиць налічувало 35 триб. Лідерів курій і трибів називали патриціями. З плином часу патриції для управління містом утворили раду старійшин - сенат (senatus), і самі стали представниками своїх курій у ньому. Зі зростом політичного і військового значення Риму в місто прибували нові поселенці. Їм дозволяли поселятися в місті, володіти землею, займатися ре­меслом і торгівлею, але не допускали до політичної діяльності й громадянських прав. Цих людей називали плебс (plebs) або пле­беї, що означає «множина», «маса». Зі зростом господарств бага­тих патриціїв, їм були потрібні робітники. Щоби забезпечити цю необхідність, патриції наймали плебеїв, яких включали у свої курії та надавали їм громадянський захист. Плебеїв, включених у курії, називали клієнтами, а патриціїв, які мали клієнтів - па­тронами (patronus). Систему відносин між патронами і клієнта­ми прийнято називати клієнтелою (clientèla). Слова «патрицій» та «патрон» - спільнокореневі; вони походять від латинського «pater» (батько). Главою держави у Стародавньому Римі вважав­ся римський цар (Reges Romae). Древні історики згадують про сім царів Риму: Ромул (Romulus, 753-717 роки до РХ), Нума Пом- пілій (Numa Pompilius, 717-673 роки до РХ), Тулл Гостілій (Tullus Hostilius, 673-642 роки до РХ), Анк Марцій (Ancus Marcius, 642­617 роки до РХ), Луцій Тарквіній Пріск (Lucius Tarquinius Priscus, 616-579 роки до РХ), Сервій Туллій (Servius Tullius, 578-535 ро­ки до РХ) і Луцій Тарквіній Гордий (Lucius Tarquinius Superbus, 535-509 роки до РХ). Римські царі не мали абсолютної влади, на кшталт східних тиранів, а розділяли владу зі сенатом. Їхні по­вноваження були схожі до повноважень правителів грецьких полісів. Центром політичного життя стала центральна площа міста - Римський форум (Forum Romanum), який відіграв у житті Риму таку саму роль, як і Ареопаг в Атенах.

У 509 році в Римі було усунуто останнього царя, і встановле­но, що країна є спільною річчю, яка належить всім. «Спільна річ» латинською - res publica. Згодом це слово (республіка) почало означати просто державу, незалежно від форми правління^[8], а ще пізніше воно стало антонімом до терміну «монархія». Влада опи­нилася в руках сенату та коміцій (comitio - народні збори). На чо­лі країни стояли претори (praetor), а згодом цю посаду перейме­нували на консул (consul), а словом «претор» почали називати військових комісарів. Консулів обирали терміном на один рік; завжди обирали двох консулів, які керували одночасно, при чому кожен консул мав право вето на рішення іншого консула. Спер­шу консулів обирали виключно з числа патриціїв, однак внаслі­док тривалої боротьби патриціїв і плебеїв, останні у 367 році до РХ добилися, що один із консулів був патрицієм, а інший - пле­беєм. Консул-патрицій мусів бути не молодшим 41 року, а кон­сул-плебей - не молодшим 42 років. Після завершення каденції консула, він отримував титул проконсул (proconsul), а після Пу­нічних війн на проконсулів було покладене завдання управлін­ня провінціями. З утвердженням імперії консул перетворився з посади на почесний титул, який не мав ніякої влади, а проконсул залишився керівником провінції, але на цю посаду в часи імпе­рії чиновники призначалися імператором. Ареною боротьби па­триціїв та плебеїв став римський сенат, який виконував функції парламенту. Членами сенату були римські чиновники, зокрема претори або консули, еділи (aedilis), тобто шість чиновників, які відповідали за храми, офіційний культ та народні ігри, квес­тори (quaestor), тобто люди, які управляли фінансами Риму, та цензори (censor), які слідкували за майновим цензом громадян, правильністю нарахування податків та моральними аспектами життя службовців. До сенату входили також трибуни (tribunus), які спершу були керівниками триб, а згодом стали депутатами в сенаті від соціальних груп. Розділяли два види трибунів: вій­ськові трибуни (tribunus militum), яких було переважно шість, і які представляли в сенаті інтереси військових, та народні три­буни (tribunus plebis), яких завжди було десять і їх обирали на­родні збори для захисту прав плебеїв перед свавіллям патриціїв. Коли в Римі діяли диктатори, вони також були членами сенату. Римський диктатор (dictator) - це державний чиновник, який обирався сенатом на певний термін для одноосібного управ­ління країною в часи особливих небезпек, наприклад, війн або повстань. Статус посадовців визначався спеціальним переліком посад і прав осіб, які їх займали - cursus honorum (шлях честі)^[9]. Найпочеснішим серед римських сенаторів вважався принцепс (princeps) - найстарший сенатор серед колишніх цензорів, який мав право першим висловлювати свою думку на сесії сенату. Згодом цей титул перебрали римські імператори. В найдавніші часи римський сенат налічував 100 сенаторів, згодом їхня кіль­кість збільшувалась: 300 сенаторів у час республіки, 900 - у час Цезаря, 600 - у час Октавіана Авґуста, і навіть 2000 у пізні часи. Плебеї, які отримали місця в сенаті та державні посади, швид­ко відійшли від простого народу й домоглися для себе широких прав. Як наслідок, між плебеями, які отримали посади, і плебе­ями, які залишались на нижчих суспільних прошарках, утвори­лась прірва. Плебеї, які займали високі посади, поступово злива­лися з патриціями, утворивши врешті-решт новий соціальний прошарок - нобілітет (nobilitas, знать).