Теорії еліт

Філософсько-соціологічні теорії еліт розробляли Платон, А. Сен- Симон, Ф. Ніцше, С. Франк та інші. Засновниками політологічних теорій еліти були В. Парето, Ґ. Моска, Р. Міхелс. Еліта (фр.

• люди, що отримали найвищий рейтинг у галузі їх діяльності;

• найбільш активні політично, такі, що орієнтовані на владу;

• люди, що користуються найбільшим престижем, статусом, багатством;

• люди, що мають інтелектуальну або моральну перевагу над ма­сою;

• богонатхненні (харизматичні) особистості;

• творча меншість;

• кваліфіковані спеціалісти, менеджери (технократи).

Наприклад, нова американська еліта, яка дістала назву меритокра- тія, визначається наявністю вищої освіти (здобутої у найпрестижніших ВНЗ); видатних здібностей (саме вони - а не спадкоємне багатство або ро­довитість - є підставою до входження в цю еліту); обов’язковою наявністю реальних успіхів і результатів діяльності; амбіційністю та честолюбством.

Так чи інакше, різні теорії еліт виходять із того, що соціальна струк­тура будь-якого суспільства поділяється на вищий, привілейований, і ниж­чий, пригнічений, шари; на тих, хто здійснює функції управління, і тих, ким керують; на творчу культурну меншість і на інертну відсталу біль­шість. За С. Франком, така суспільна нерівність випливає з ієрархізму, ор­ганічно притаманного суспільству. Інакше кажучи, у будь-якому суспільс­тві, незалежно від принципів, які воно офіційно сповідує, меншість воло­дарює над більшістю, тобто будь-яке суспільство є олігократією - владою меншості. Справа лише в тому, чи має ця меншість об’єктивні підстави до володарювання (в першу чергу відповідний інтелектуальний та моральний рівень, творчі й управлінські здібності, а також соціально прийнятні чин­ники, що виводять до цього вищого прошарку - спадкоємність або родови­тість, багатство або особисті заслуги тощо). Якщо немає таких підстав, то краще говорити не про правлячу еліту, а про правлячу кліку (фр. clιque - банда).

Лише в короткі моменти бунту та анархії виникає ситуація, коли на­товп, маса діє не під керівництвом вождів, - але це стан розпаду, який не може існувати довго. Тому революції, декларуючи рівність, фактично є засобом зміни однієї правлячої еліти іншою, притому засобом найгіршим, оскільки звільняють протисоціальні, протидержавні інстинкти людей.