ТЕОЛОГІЧНІ ОБГРУНТУВАННЯ КОСМОСУ, ЛЮДИНИ І СУСПІЛЬСТВА

Маючи на увазі насамперед європейську цивілізацію, можна стверджувати, що найбільшого поширення релігійні погляди щодо побудови суспільства, сен­су буття людини в світі, якостей індивіда як релігійної істоти набули завдяки філософствуванням Тертуліана (160-220), Августина (354-430), Еріугена (810— 877), Ансельма Кентерберійського (1033-1109) і, звичайно ж, систематизатора теологічної традиції - Фоми Аквінського (1225-1274).

Августин Блаженний - яскравий представник релігійного погляду на суспільст­во. Він систематизував християнський світогляд, намагаючись представити його як цілісне вчення. Головна засада філософії Августина - твердження про те, що праг­нення до щастя є основною засадою людського життя. Це прагнення, підкреслював філософ, реалізується в пізнанні Бога, у розумінні людиною повної залежності від нього. Світ створено Богом.

Людська душа - це розумна душа, яка має початок і не має краю. Віра передує розу­му і пізнанню в душі людини. Для того, щоб пізнати світ, треба вірити. Віру ж, в свою чергу, треба підкріплювати розумом. Підкреслюючи пріоритет віри над розумом, Августин писав, що наука допомагає людині користуватись речами, віра - пізнавати вічні божественні справи й духовні об’єкти. Новою рисою світогляду Августина була увага до двох головних проблем: а) динаміки людської особистості; б) динаміки за­гальнолюдської історії. Першій проблемі філософ присвячує працю «Сповідь», дру­гій - трактат «Про град Божий».

На думку Августина, нерівність поміж людей - необхідне явище суспільного життя. І хоч злиденність є більш сприятливою умовою для спасіння, багатство все ж не є суттєвою перешкодою на шляху до цього.

Людська історія, за Августином, визначається боротьбою двох божествен­но-людських інститутів - Божого і земного царства. Боже царство складають праведники, земне - себелюбці-грішники. Після приходу Христа Боже царство розширилось і зміцніло.

У земній історії ці два царства переплетені між собою. Це унеможливлює до­сягнення рівності. Саме тому прагнення до рівності Августин розцінює як про­типриродне і приречене.

Цікавою є теза Августина про основні стадії розвитку людської історії. Провів­ши аналогію з шістьма днями творення світу, Августин називає відповідну кіль­кість стадій розвитку людства: вік немовляти, дитинство, отроцтво, юність, зрілість, старість. Остання розпочинається з моменту приходу Христа і буде продовжува­тись до кінця існування людства. Як би ми не характеризували ці думки філософа, зазначає В.Соколов, «можна стверджувати, що автор трактату «Про град Божий» став першим мислителем (принаймні в Європі), що зробив предметом філософсь­ких роздумів долю всього людства...» (Соколов В. Средневековая философия. - M., 1979. - C.78).

Августин обгрунтував необхідність держави, яка, хоч і базується на насильстві (бо, на думку Августина, природа людини - гріховна), проте є «Божим витво­ром», щоправда, нижчим за церкву.

Приблизно через 600 років ці ж думки розвивав італійський теолог архієпис­коп Ансельм Кентерберійський (1033-1109), перу якого належать трактати «Мо­нолог», «Додаток до міркування», «Діалог про граматику», «Чому Бог є люди­ною» та ін. Авторитет Ансельма був незаперечним. Ще за життя його називали «другий Августин» і беззастережно приймали авторитетні судження з філософії, моралі й політики.

Вирішуючи питання про співвідношення віри і розуму - а це питання, як ба­чимо, було центральним в філософії середньовіччя - Ансельм Кентерберійський віддає перевагу вірі. Він ставить її вище за розум, наслідуючи традиції Августи­на Блаженного. Разом з тим Ансельм не заперечує необхідності втілення Бога в людині. Людина, за Ансельмом, є образ Божий. Вона може бути вільною, тільки прагнучи до справедливості, яка, проте, здійснюється за прямими вказівками Бога. Звідси - необхідність постійного звернення людини до Бога в усіх її зем­них справах.

Своєї завершеності теологічна традиція суспільства і людини набула у тво­рах систематизатора ортодоксальної схоластики, засновника томізму, італійсь­кого ченця-домініканця Фоми Аквінського (1225-1274). Він дістав блискучу ос­віту в Неаполітанському, а пізніше - Паризькому університетах, працював вик­ладачем теології, займався літературною діяльністю. Найважливішою справою Фоми Аквінського все ж стало, за дорученням римської курії, опрацювання аріс- тотелізму у християнсько-католицькому дусі. В працях «Сума істини католиць­кої віри проти язичників» і «Сума теології» Фома Аквінський виявив себе оригі­нальним мислителем, якому належать цікаві і по-своєму глибокі думки, що за­слуговують на увагу.

Передусім Фома Аквінський намагається обгрунтувати буття Бога приро­дним буттям речей, що було новим кроком у теології на відміну від попередніх мислителів. Співвідношення віри й розуму - традиційна проблема і пункт релі­гійної філософії - також отримує пояснення в його працях. Намагаючись раціо­налізувати релігійні догмати (він не міг не враховувати розвиток наук і досить поширених філософських поглядів П.Абеляра, М.Аверроеса щодо співвідношен­ня теології і філософії), філософ дає їм «розумне» пояснення: обгрунтування до­гматів не під силу людському розуму, тому що вони «надрозумні», а не ірраціо­нальні, як вважалось раніше. Саме в цьому полягає перевага віри над розумом, теології над філософією. Людина, вважав Фома Аквінський, виступає єдністю душі й тіла. Душа нематеріальна і субстанціальна. Однак своє завершення вона одержує лише в тілі. Душа являє собою, з одного боку, «двигун» тіла, з друго­го - його субстанційну форму. Вона є інтелектом, проявом Божого в людині. На думку Фоми Аквінського, тільки у Бога інтелект є сутністю, в людині ж він - потенція сутності, а тому мислить не інтелект в людині, а людина за допомогою його. Цим же людина наближається до розуміння Бога - мети життя людини. Споглядання Бога є підготовкою до вічного життя після смерті. Споглядання найглибше реалізується в любові.

В трактаті «Про правління можновладців» Фома Аквінський розвиває дум­ки Арістотеля про людину як політичну істоту, загальне благо як ціль держави, моральне як вираз середини між крайнощами пороків багатства і бідності. Разом з тим він наповнює ці тези релігійним змістом. Це надзвичайно подоба­лось церкві, за що врешті-решт Фома Аквінський дістав титул «ангельського доктора».

Релігійні пояснення будови суспільства і характеру людської діяльності до­сить довго домінували в духовному житті людства. Невилучені вони з нього повністю й сьогодні. Разом з тим, незважаючи на заборони, гоніння, а то й прямі погрози, що нерідко втілювались у знищенні єретиків, йшов альтернативний релігійному пошук пояснень цих питань, земне обгрунтування сутності держа­ви, моральних і правових регуляторів соціальних відносин.

Виникнення нових форм політичного життя суспільства, соціальних сил і спо­собів організації господарської діяльності - йдеться про зародження й розвиток капіталістичних суспільних відносин - зламало духовну диктатуру церкви. Ре­форматорські рухи - лютеранський, цвінгліанський, а особливо кальвіністсь­кий - серйозно підривали традиційну ідеологію, стверджували нові підходи (хоч і в межах релігійності) щодо обгрунтування людського співжиття і людських стосунків у державі. Водночас значного поширення набуває нова культура, що дістала назву гуманізму. Гуманізм - це світське вільнодумство, що так чи іна­кше звільнилось від схоластично-богословського впливу і протиставляло світську науку, мистецтво, мораль церковним вченням. Гуманісти звертались до антич­ності, що була значно ближчою «новому класу» - буржуазії - ніж церковно-схо­ластична вченість. Через це доба дістала назву - Відродження, або Ренесанс.

Культура Відродження була набагато глибшою за культуру, що базувалась на теологічних догмах. Її визначальний елемент - визнання прав і інтересів лю­дини, що ігнорувались релігійною мораллю аскетизму. Людина проголошува­лась вищою цінністю на Землі, її права мають земне походження, мета і сенс буття - в розвитку здібностей і реалізації їх на практиці. І хоч ці положення адресувались здебільшого можновладцям, не можна не визнати їх прогресив­ний, хоч і історично обмежений характер.