7.4. РЕЛІГІЙНІ УЯВЛЕННЯ РИМЛЯН

Рим - вічне місто (Roma Aeterna) та культурна столиця Євро­пи, якій судилося перетворитися з невеликого села у величез­ний культурний центр, який дав початок ідеї Європи. Місто Рим, яке сьогодні є столицею Італії, розташоване на Апеннінському півострові, на берегах ріки Тибр.

• ЛЕГЕНДИ ПРО ВИНИКНЕННЯ РИМУ

Існують дві давні легенди, які розповідають про виникнення Риму, і які стали темою багатьох літературно-мистецьких творів наступних епох.

> Перша сповіщає, що латинського царя Нумітора скинув з престолу його брат Амулій. У Нумітора була дочка Рея-Сільвія, яка завагітніла від Марса. Коли в царстві Нумітора стався пере­ворот, Рея-Сільвія народжувала своїх двійнят. Амулій, побоюю­чись, що коли двійнята виростуть, то зможуть забрати в нього трон, наказав їх утопити. Двійнят виловила вовчиця, яка їх ви­годувала. Цими дітьми були Ромул (Romulus) і Рем (Remus). Коли вони виросли, то повернули трон своєму діду, і збудували нове місто. Під час сварки Ромул вбив Рема, а місто назвав своїм іме­нем - Рим.

> Друга легенда розповідає, що після Троянської війни, яку троянці програли ахейцям, група троянців, очолюваних Енеєм, покинула батьківщину і відправилась у нові землі. По дорозі во­ни зробили зупинку на березі ріки Тибр. Жінки з групи троянців не хотіли плисти далі, і одна з них, на ім'я Рома, спалила кораб­лі троянців, щоби не довелось плисти далі. Оскільки не було на чому плисти, Еней вирішив осісти в цих краях, а засноване тро­янцями місто було назване з честь Роми - жінки, яка спалила ко­раблі. В будь-якому випадку, офіційною датою заснування міста вважається 753 рік до РХ. Сучасні археологічні дослідження по­казують, що Рим виник з невеликого поселення латинян.

• ІСТОРІЯ РИМУ

Історія Стародавнього Риму поділяється на три періоди, від­повідно до форми правління, яка в той час панувала в Римі: цар­ський, республіканський та імперський.

Завойовуючи нові території, римляни встановлювали свої військові табори - каструм (castrum)^[5], завданням яких було слідкувати за порядком серед поневолених народів. У центрі табору знаходилось помешкання претора (військового комі­сара) - преторія (praetorium), а навколо помешкання військо­вих та оборонні укріплення. Навколо каструмів зазвичай осе­лялися ветерани, які закінчили військову службу і не хотіли повертатися до рідних країв, а згодом там з’являлися торгов­ці та ремісники.

Так військові табори переростали в населені пункти. Їм нада­вали статус муніціпій (municipium), а їхні мешканці отримува­ли права латинських громадян.

Якщо муніціпія розросталась та розбудовувала власну інфра­структуру, вона отримували статус колонії (colonia), а їхні гро­мадяни отримували статус римських громадян і могли корис­туватися всіма привілеями римського права (Coloniae civium Romanorum).

Всі вільні мешканці Римської держави поділялися на чотири групи, які мали права чотирьох рівнів, затверджені законодав­ством:

римські громадяни (civitas Romana), які користувалися всіма законними правами, включно з правом участі в народних збо­рах і управління країною;

латинські громадяни (civitas Latini), які мали всі права рим­ського громадянина, окрім права участі в управлінні держа­вою, права обирати та бути обраним на державні посади;

переґріни (peregrinus) - громадяни країн, завойованих Римом, які мали власне самоврядування, і навіть могли мати власних царів, які однак підпорядковувалися Риму, і які не мали нія­ких прав у Римі;

дедитиції (dediticii) - члени племен, завойованих Римом, які не мали ніяких прав у Римі та були позбавлені власного са­моврядування, і керувалися призначеними Римом чиновни­ками.

Зростання багатств Риму призводило до нових викликів. Римські порядки, які формувалися в умовах римського полісу, були непридатними для управління величезною імперією. Вій­ни примножували кількість рабів, праця яких сприяла розвит­ку багатств рабовласників.

Розкіш розхитувала римське суспільство та армію. У владних структурах з’явилась корупція, в армії зникала дисципліна, а на­род втрачав патріотичні засади. Наведення ладу в армії було до­ручено полководцю Гаю Марію (Gaius Marius), який п’ять разів поспіль обирався консулом, а в 106-105 роках провів масштабну військову реформу. Соціальні протистояння врешті призвели до Союзницької війни 91-87 років до РХ, під час якої італійські пле­мена повстали проти Риму, відстоюючи власні права. Рим зумів придушити повстання, але був змушений надати мешканцям міст Італії права римських громадян. У 89 році до РХ почалась но­ва політична криза: Рим розпочав війну проти Понту. Повстало питання про призначення головнокомандуючого армією на час війни. Сенат призначив головнокомандуючим консула Луціуса Корнеліуса Суллу Фелікса (Lucius Cornelius Sulla Felix), а народні збори визначили для цієї місії консула Гая Марію. Два призна­чення, які суперечили одне одному, призвели до громадянської війни. У 82 році до РХ Сулла ввійшов у Рим з армією.

• РИМСЬКА ІМПЕРІЯ

Всі ці події піднімали на найвищий п'єдестал римського сус­пільства військових. Врешті у 60-х роках І століття до РХ ре­альна влада опинилася в руках трьох впливових полковод­ців - Гая Юлія Цезаря (Gaius lulius Caesar), Гнея Помпея (Gnaeus Pompeius) і Марка Ліцинія Красса (Marcus Licinius Crassus). Пе­ріод їхньої найвищої влади називають першим тріумвіратом (triumviratus). Допоки їх було троє, в державі існував рівномір­ний розподіл сил, але коли Красс загинув у бою, то між Птолеме- єм і Цезарем почались протистояння. Сенат підтримував Птоле­мея, тому, виступаючи проти Птолемея, Цезар мусів виступити проти сенату. Цезар у той час керував Галлією. Не бажаючи усту­пити владу, Цезар вирішив іти напролом. У 49 році до РХ Цезар з військом вирушив на Рим, перейшовши ріку Рубікон. У 48 році до РХ Юлій Цезар здолав Птолемея, отримавши титул диктатора Риму. В народі Цезаря^[6] іменували імператором (imperator). Цей титул згодом став офіційним. Захопивши владу, Цезар назавжди зруйнував римську демократію. До його заслуг належать визна­чні військові здобутки.

З династії Юліїв-Клавдіїв походять імператори Октавіан Ав- ґуст (27 рік до РХ - 14 рік після РХ), Тиберій (14-37), Калігула (37-41), Клавдій (41-54) та Нерон (54-68). Наступна династія - Флавії - дала імператорів Веспасіана (69-79), Тита (79-81), До- міціана (81-96). Третя династія - Антоніни - дала імператорів Нерва (96-98), Траяна (98-117), Адріана (117-138), Антоніна Пія (138-161) та Луція Вера (161-169). З четвертої династії - Севе- рів - походять Септимій Север (193-211), Каракалла (211-217), Макрин і Діадумен (217-218), Елагаб (218-222) та Олександр Се­вер (222-235). Після династії Северів Римська імперія вступила в період політичної кризи ІІІ століття, коли на троні перебува­ли військові імператори, тобто правителі, висунені армією, а на околицях з'явилися імператори-сепаратисти: імператори Галлії (Imperium Galliarum, 260-274), Пальмірське царство (260-273), імператори Іллірії (268-285). Виходом з політичної кризи стала тетрархія (тєтрар/ia), тобто впроваджена імператором Діокле- ціаном форма правління, коли одночасно правили чотири пра­вителі. Тетрархія в Римській імперії існувала у 293-313 роках. Зліквідував цю форму правління, завоювавши володіння своїх співправителів, Константин І Великий, який легалізував хрис­тиянство у Римській імперії. Започаткована ним династія дала низку імператорів: Константин І (306-337), Крисп (317-326), Константин ІІ (337-340), Констанцій ІІ (340-350), Ветраніон (350), Констанцій Галл (351-354), Юліан ІІ Відступник (355-363) та Йовіан (363-364). Наступна династія Валентина-Теодозія бу­ла останньою, яка правила цілою Римською імперією, але біль­шість її представників мали співправителів. У 395 році імперія повністю розділилася на дві частини. Хоч офіційно вона продов­жувала називатися Римською імперією, але в ній було два імпе­ратори, один із яких перебував в Римі або Мілані і керував Захід­ною Римською імперією, а інший - у Константинополі, і керував Східною Римською імперією, яку прийнято називати Візантією. Західна Римська імперія припинила своє існування в 476 році, а її останнім імператором був Ромул Авґустул. Титул імператора Риму був відновлений аж у 800 році, і його отримав франкський король Карл Великий. Східна Римська імперія проіснувала до 1453 року, коли її столиця Константинополь була завойована турками.

Для вивчення давньоримської релігії й культури історія Ри­му має неабияке значення, особливо це стосується періоду від заснування Риму до повалення республіки, оскільки саме в цей час формувалися основи релігійних вірувань римлян. Цей пері­од відзначався злиттям народів, внаслідок якого сформувався римський народ. Кожен із цих народів привносив свої релігійні елементи, творячи величезний комплекс римської релігії. В пе­ріод республіки римська релігія поповнювалася впливами заво­йованих народів. На час повалення республіки римська релігія була вже цілковито сформованою. Імперський час був для Риму розквітом еллінізму, тобто синкретичної релігії і культури, яка починається із завоювань Олександра Македонського та форму­валася в період світової імперії Риму.

• РИМСЬКА РЕЛІГІЙНІСТЬ

Римська релігія є доволі молодою у порівнянні з релігіями народів Близького Сходу, і навіть релігії греків. Рим виник не з єдиної автохтонної культури одного народу, а внаслідок синтезу декількох культур. Основою римського народу стали латинські племена; значні етнічні вливання Рим отримав від етрусків; а найтісніші зв'язки римляни підтримували з греками. Ці три сег­менти, а також низка менш значущих впливів, стали основою римської культури. Оскільки римська культура увібрала в себе багато різнорідних впливів, то й релігія стародавніх римлян була синтезом релігійних уявлень різних народів. Докопатися до найдавніших основ римської релігії неможливо, позаяк во­на не мала єдиної основи. Найстарші дані про римську релігію вже були плодом культурного-етнічного синтезу. Римська ре­лігія перебувала в процесі постійних змін. Злиття латинських і етруських релігійних уявлень породили строкатий пантеон. Опісля, зустріч римлян із грецькою культурою, яка перебувала на вищих щаблях розвитку і тому вражала римлян своїми витво­рами, призвели до спроб ототожнення цих релігій. Римляни на­магалися знайти у своїй релігії відповідник кожному з грецьких божеств, а коли такого відповідника аж ніяк не вдавалося зна­йти, навіть дещо штучно підтягуючи їхні атрибути, то грецькі божества приймалися в римський пантеон під грецькими іме­нами. Як наслідок, в римському пантеоні з'являлися по декілька божеств з однаковими атрибутами. Все це спричинювало стро­катість і неузгодженість римської релігії, безмежність пантеону та неузгодженість міфів. Утім, римляни, на основі всього багат­ства доступного їм міфологічного матеріалу, створили надзви­чайно багату культуру, яка мала величезний вплив не тільки на європейську, а й на всю світову цивілізацію, а римська міфоло­гія, захоплюючи вишуканістю та багатством своїх образів і до­нині надихає митців та пересічних людей, залишаючись однією з основних тем для переспівів.

Незважаючи на ці особливості формування римської релігії, вона виробила власну специфіку, яка відрізняє її навіть від ре­лігії етрусків і греків. В основі римської релігійності стоїть віра в трансцендентну неокреслювану і неперсоніфіковану Боже­ственність, про яку можна сказати тільки те, що вона є, але не можна описати за допомогою якихось предикатів. Ця божествен­ність, хоч і трансцендентна, але активна. Вона діє, і сферою її ді­яльності є світ. У світі божественність не присутня безпосеред­ньо, а тільки через свою діяльність. Цю діяльність божествен­ності релігієзнавець Рудольф Отто називав терміном «numen». Її неможливо охопити розумом, чи пізнати. Numen можна тільки духовно пережити; і таке духовне переживання діяльності бо­жественності породжує в людській душі два відчуття: священ­ного страху (mysterium tremendum) і священного захоплення (mysterium fascinans). Numen присутній у всьому: речах, місце­востях, людях, домівках, природних явищах і катаклізмах, і на­віть рисах характеру людини. Особливо важливим для людей є numen, від якого залежить людське життя. Наприклад, numen присутній у камені, який лежить на морському дні, також numen присутній у блискавці. Для людини numen блискавки важливі­ший, оскільки блискавка може вбити людину, а numen каменя мало цікавий, позаяк людина може цей камінь ніколи й не по­бачити. Тому, коли римлянин вшановував божественність, яка не має імені, а для людини природно використовувати якість імена, то римлянину було ближчим звертатися до того, хто ви­разився у блискавці, ніж до того, хто виразився у камені. І навіть, зважаючи на те, що йдеться про одну і ту саму сутність, римля­нин намагався наголосити на тому, що для нього було важли­вим. Так, будь-що, що містить numen (а його містить абсолютно все), може сприйматися як священне. Тому в римському пантео­ні з'явилися божества блискавки і справедливості, каменю і пе- ремоги, домашнього порогу і кохання. Незалежно від того, чи то матеріальний предмет, чи поведінковий акт, чи моральна дія, чи природне явище, чи людина, воно має підстави обожнюватися. При цьому під обожненням в контексті стародавніх релігій по­трібно розуміти не проголошення Богом, а проголошення боже­ственним. Ті сутності, які були найважливішими для людини, проголошувались найважливішими носіями numen, а згодом і обростали культом.

> Вірогідно, що найдавнішими римськими божествами були ті, які опікувалися домівкою. Головними елементами древньої домівки були вхід та домашнє вогнище. Тому й найвищий авто­ритет у древніх римлян отримали божества, які заопікувалися входом і вогнищем. Це були Янус і Веста. Янус (Janus) отримав своє ім'я від латинського слова «janus» (критий прохід). Первіс­но Янус заопікувався входом і виходом, а згодом його компетен­ції зростали: будучи опікуном входу і виходу, він також почав сприйматися як бог початку і кінця, меж і кордонів, народження і смерті, тобто будь-яких крайніх точок і границь, а також часу і простору. З молитви до Януса починали і закінчували день, мі­сяць, рік. Йому був посвячений перший день кожного місяця - календу, і перший місяць року - січень (Januar, January). Як бог часу і простору, він у філософському осмисленні став богом по­рядку. Римляни перейняли від греків уявлення про первісний хаос, оформлений порядком. В особі Януса римляни бачили пер­соніфікацію порядку-космосу, в якому чотири елементи первіс­ного хаосу (вода, вогонь, повітря і земля) отримали пропорцію і розташування у просторі. В більшості випадків Януса зображали як старця з двома обличчями, розвернутими в різні сторони. Ці обличчя символізували те, що Янус одночасно дивився на Захід і на Схід, на початок і на кінець, до минулого і до майбутнього.

> Богинею домашнього вогнища - ще однієї важливої части­ни домівки - була Веста (Vesta), яку після зіткнення римської і грецької культур ототожнили з грецькою богинею Гестією (Εστία), яка також опікувалась домашнім вогнищем. Вогонь зни­щував всю нечистоту; він очищував і загартовував навіть мета­ли. Тому Веста стала також опікункою чистоти, вірності та щи­рості. В її храмі римляни часто зберігали офіційні документи і угоди. Якщо Янус був богом початку і кінця, то Веста - богинею середини, центру. Оскільки Веста була жіночим божеством, то во- на стала також опікункою жінок і всього, що пов'язане з жінками. В Римі на Палатинському пагорбі був споруджений храм Вести, в якому горів вічний вогонь як символ Вести. У храмі служили жриці Вести - вестальські діви (virgo vestalis) або весталки.

> З формуванням усталеного римського пантеону з'явилася більш-менш усталена єрархія богів. Правителем світу, а тому й верховним божеством Риму став Юпітер (luppiter). Ім'я цьо­го бога вказує на походження його культу. Слово «luppiter» є трансформованим варіантом більш давнього «lovis pater», яке у свою чергу розвинулось із «Дьяуш-Піта» (Світлосяйний Отець), як Бога називали древні індоарійці. Таке саме походження має й ім'я грецького Зевса, оскільки слово «Ζεύς» розвинулось із «Ζεύ πατήρ», яке також походить від «Дьяуш-Піта». Це означає, що релігії стародавніх Індії, Персії, Греції, Риму та багатьох інших країн походять від єдиного кореня, оскільки й ці народи індоа- рійського походження. Поступово розходячись в різні сторони світу, індоарійці втрачали віру в Єдиного Бога, зосереджуюсь на його численних атрибутах, які персоніфікувались і обожнюва­лись, проте історична пам'ять в іменах верховних божеств збе­регла віру в Єдиного Бога, в якого вірили їхні предки. Як Дьяуш- Піта і Зевс, Юпітер був богом світла в усіх його проявах. Оскільки світло сіяє з Неба, то Юпітер був богом Неба, з якого він поси­лав грім і блискавки, сонячне світло, дощ, без якого не було би врожаю. Різні аспекти Юпітера вшановувались як його окремі іпостасі. Найбільш шанованими іпостасями Юпітера були: Юпі- тер-Тонанс (luppiter Tonans), який посилав дощ; Юпітер-Фуль- ґур (luppiter Fulgur), який, як і грецький Зевс, метав блискавки; Юпітер-Феретріус (luppiter Feretrius), який керував війнами; Юпітер-Віктор (luppiter Victor), який приносив перемогу; Юпі- тер-Лаціаріс (luppiter Latiaris), який опікувався латинськими племенами; Юпітер-Термінус (luppiter Terminus), який опікував­ся кордонами Риму; Юпітер-Лібертас (luppiter Libertas), який оберігав свободу. Оскільки Юпітер був головним богом Риму, то його храм знаходився в самому центрі міста - на Капітолійсько- му пагорбі. Коли римляни завойовували нові території, вони будували храми Юпітера в окупованих країнах. Так у ІІ столітті після РХ Єрусалимський Храм був перетворений у храм Юпітера.

> Дружиною Юпітера була Юнона (luno). Вона мала різнома­нітні риси: опікунка жінок, творець законодавства, охоронець Риму тощо. Як дружину Юпітера, її іменували царицею (Regina). В грецькому пантеоні її ототожнювали з Герою (Ήρα). Як і Юпі­тер, Юнона мала різні іпостасі. Одна з них особливо закарбува­лась у пам'яті людства: Юнона допомагала керувати державою, і пригадувала людям про важливість дотримання закону. Тому її також ототожнювали з грецькою богинею пам'яті Мнемосиною (Μνημοσύνη), дочкою Урана, яка була матір'ю муз. Мнемосина була також богинею уособлення, відокремлення, чи грецькою μονήρης (монерес). Від цього слова походить латинський епі­тет, яким величали дружину Юпітера - Юнона-Монета (luno Moneta). Під цим іменем їй посвятили храм на Капітолійському пагорбі, тобто поряд із храмом Юпітера. При цьому храмі діяв перший монетний двір Риму. Саме від імені Юнони-Монети гро­ші, які карбувались у її храмі, тобто перші римські гроші, почали називати монетами. Згодом це слово почали використовувати для означення металічних грошей будь-якої країни. В Юпітера і Юнони була дочка - Мінерва (Minerva), яка розділяла функції батьків. Її особливими характеристиками були опіка над мо­лоддю та медицина. В цій іпостасі її називали Мінерва-Медіка (Minerva Medica). Як у етрусків верховний статус займали три божества - Тінія, Уні та Менрва (етруська трійця), так і в римлян Юпітер, Юнона і Мінерва становили капітолійську трійцю, тоб­то три головні божества римського пантеону.

- Важливим божеством римської релігії був Сатурн (Saturnus). Його ім'я походить латинського слова «satus» (посів), що вказує на його зв'язок із сільським господарством: Сатурн опікувався врожаями, а згодом його компетенція узагальнилась, тобто пе­ренеслась на добробут і матеріальні статки. Римляни вірили, що в давнину Сатурн був правителем римлян, і в час його царюван­ня народ не мав приватної власності. Нічим не володіючи, але маючи всього в достатку, люди були добрими: вони не заздри­ли, не крали, не воювали тощо. Більшість соціальних гріхів по­роджуються приватною власністю. Відсутність власності усуває причину гріхів: коли ніхто нічим не володіє, тоді нічого красти і ніхто нікому не заздрить. Час правління Сатурна називали золо­тим віком. Оскільки греки мали схожий міф про золотий вік, і у греків він тривав у час правління Кроноса (Κρόνος), який також був божеством сільського господарства, то римляни ототожни­ли Сатурна і Кроноса. В честь Сатурна названа одна із планет Сонячної системи, і один із днів тижня. Через те, що Сатурн був богом багатства, з ним пов’язували також економіку і фінанси країни. У храмі Сатурна в Римі знаходилась державна казна; то­му свою казну римляни називали «гроші Сатурна». Як і грець­кий Кронос вважався батьком Зевса, так і римського Сатурна почали називати батьком Юпітера, а атрибут володіння часом, яким наділявся грецький Кронос, згодом перенісся і на Сатурна.

> Дружиною Сатурна вважали богиню Опс (Ops), яка також мала сільськогосподарські атрибути. Свята в її честь називали опаліями (opalia).

> В римському пантеоні було декілька божеств із сільськогос­подарськими атрибутами. Щоби їх класифікувати і впорядкува­ти, римляни виділяли божествам дуже вузькі сфери панування. Так, Сатурн опікувався не всім сільським господарством, а тіль­ки посівами. А вже земля, яка народжує плоди, стала сферою па­нування богині Теллус (Tellus), яку часто називали просто Зем­лею (Terra).

> Зернами і їхньою силою проростання керувала Церера (Cerès) - дочка Сатурна і Опс; вона вдихала життя в зерна, по­силала вітер і дощ. Церера користувалась величезною поша­ною римлян. Її називали також Божественною богинею (Dea Dia). В її честь щорічно перед збором врожаю влаштовувались святкування - цереалії (cerealia), а також народні ігри (ludi Ceriales). Римляни ототожнювали Цереру з грецькою Деметрою (Дцццтцр). Оскільки Деметра в рамках елевсинських містерій пов’язувалась із народженням, смертю та воскресінням, то ці риси переносились і на Цереру.

> Її дочка - Прозерпіна (Proserpina), яка відповідала грецькій Персепоні (Пероєфбиц), була володаркою підземного царства. В ній поєднувались характеристики аграрного божества, оскільки навіть її ім’я походить від латинського слова «proserpere» (про­ростати), з божеством підземного царства. Римляни, як і інші народи, вбачали зв’язок між підземеллям і плідністю в тому, що рослини виростають із-під землі. У храмі Церери зберігався дер­жавний архів Риму, тому її жерці були воднораз римськими архі­варіусами. Оскільки сільським господарством займались плебеї, а не патриції, то саме серед плебеїв її шанували найбільше, а в періоди боротьби між плебеями і патриціями, плебеї вважали Цереру своєю провідницею.

> Опікуном і охоронцем зібраного врожаю був Конс (Consus); він також опікувався кіньми. Оскільки запаси зерна на зиму хо­вали у підземних сховищах, то й вівтар Конса знаходився під землею, до того ж присипаний ґрунтом. Його розкопували тіль­ки двічі на рік, коли проводилися святкування в честь Конса - 21 серпня, коли збирали врожай, і 15 грудня, коли зерна ховали у підземні сховища на зиму. Свята в честь Конса називали консуа- ліями (consualia). Консу також приписували функцію надавати мудрі поради. Синонім до слова «порада» - «консультація» утво­рене від імені Конса. Його прикликали на наради, особливо коли потрібно було прийняти важливе рішення. Тому нараду римля­ни називали «consilium» (консиліум). Цим словом називали за­сідання римського сенату, а згодом його почали використовува­ти для означення будь-яких нарад. Главу Римської республіки називали - консулом (consul), тобто тим, хто проводить наради сенату. Й сьогодні радника дипломатичних представництв на­зивають консулом.

> Опікункою квітів і цвітіння вважалася богиня Флора (Flora), культ якої був поширений також серед племен сабінів. Її ім'я по­ходить від слова «flos» (квітка). Сьогодні словом «флора» нази­вають рослинний світ.

> Її чоловіком вважався Зефір (Ζέφυρος, Zephyrus), культ яко­го римляни перейняли від греків, і в обох релігіях він вшанову­вався під одним і тим самим іменем. Зефір опікувався західним вітром, який починав дути навесні та спричинював запилення рослин. Сьогодні словом «зефір» називають легкий, приємний вітер.

> Опікуном тваринництва і пастухів був Фавн (Faunus), яко­го ототожнювали з грецьким богом Паном (Πάν), і зображали зі схожими з ним рисами. Похідним від імені Фавна словом «фау­на» й до сьогодні називають тваринний світ.

> Важливе місце серед божеств, які опікувалися плідністю, займала Венера (Venus), до компетентності якої належали жін­ки, дівчата, матері, пологи тощо. В грецькій міфології відповід- ницею Венери була Афродіта (Αφροδίτη). Поступово, як це і в інших релігіях траплялося з аналогами Венери, їй все більше на­давали значення опікунки кохання. Тому її жриць називали жри­цями кохання, а також з її іменем пов'язували захворювання, які передаються статевим шляхом - венеричні. Венері посвячували одну з планет Сонячної системи. Оскільки планета Венера щове­чора з’являлася на зоряному небі першою (вечірня зоря) та зни­кала останньою (ранішня зоря), то її називали носієм світла, або латинською - Люцифер (Lucifer). Через те, що в культі Венери вбачали аморальну статеву поведінку, слово «Люцифер» серед християн набрало негативного значення: Люцифера ототож­нили зі сатаною. До того ж у Біблії кілька разів богинь східних культур, які були відповідниками Венери, зображали як сатану.

> Богом вогню вважався син Юпітера і Юнони - Вулкан (Vulcanus), якого вшановували із вдячності і зі страху, оскільки римляни усвідомлювали подвійну природу вогню: завдяки йому можна було готувати їжу, але і з його вини гинули люди, домівки і місцевості. З розвитком ремесел Вулкан став опікуном ремісни­ків, оскільки багато видів ремесла неможливі без використання вогню. Римляни вважали, що Вулкан виготовляв блискавки для Юпітера і зброю для воїнів. Його ототожнювали з грецьким бо­гом Гефестом (Ηφαιστος).

> Над водами панував брат Юпітера - Нептун (Neptunus), який ототожнювався з грецьким богом морів Посейдоном (Ποσειδων).

> Богом війни, який опікувався воїнами, вважався Марс (Mars), який ототожнювався з грецьким Аресом (Άρης). Оскіль­ки римляни майже постійно вели війни, Марс займав у їхньому пантеоні важливе значення. Однак римляни не тільки шанува­ли Марса, а й боялися його, бо він міг розгніватись на римлян і викликати війну проти них. Щоби Марс не нашкодив Риму, його храм знаходився поза офіційною межею міста. Місцевість, де розташовувався храм Марса, називали Марсовим полем. Рим­ляни не дозволяли солдатам заходити в Рим зі зброєю. Тому на Марсовому полі знаходились казарми, і ця місцевість фактично перетворилась у військове містечко.

> Існували в римській релігії також божества підземного цар­ства. Володарем країни мертвих був Діс-патер (Dis Pater) або Отець Діс, що означає «багатий отець». Багатим його назива­ли тому, що всі рослини проростають із землі, і все потрапляє в землю. Згодом його уніфікували з греко-римським Плутоном (Πλούτων, Pluto) та Оркусом (Orcus). Діс-патер, Плутон та Оркус первісно були різними богами, які, однак, володіли одним і тим самим - підземним царством мертвих. Вірогідно, що ці культи виникли в різних релігійних культурах, але згодом злилися во­єдино. Його дружиною була Прозерпіна. Під владою Діс-патера і Прозерпіни знаходились багато божеств і духів. Римляни їх не вшановували, а радше остерігались. Їм ніколи не посвячувались храми. В центрі Риму знаходилась глибока яма, яка вважалася шляхом до царства мертвих. Вона завжди була закрита. Відкри­вали її лише тричі на рік, щоби скласти жертви богам підзем­ного царства. Ці жертви сприймалися не як акт вшанування, а відкуплення. Хоч підземних богів не любили, все ж вважали за краще віддати їм жертви, щоби вони не розізлились, і не шкоди­ли людям. Дні, коли відкривалась яма підземних богів, вважали­ся нещасливими. В ці дні не проводилось ніяких урочистостей, не шлюбувалися, і не починали ніякої нової справи.

Зі зростом імперії в Рим із різних культур прибували нові бо­жества. Влада Риму вбачала в цьому проблему: вони побоюва­лись, щоби нові боги не зіпсували мораль громадян. Деякі куль­ти, які вважалися особливо аморальними, влада забороняла, як це було, до прикладу, з вакханаліями в честь Діоніса. Щоби впо­рядкувати релігійне життя, сенат, йдучи за прикладом греків і етрусків, обрав дванадцять основних богів, які були проголоше­ні державними. Ними були: Юпітер, Марс, Нептун, Вулкан, Мер­курій, Аполлон, Юнона, Мінерва, Церера, Діана, Веста і Венера. Інші боги вшановувались, як і досі, але цих дванадцять вважали­ся обов’язковими для римлян, вшанування яких повинне було утримувати високий рівень моральності звичаїв.