7.5. ДУХИ, КУЛЬТ ІМПЕРАТОРА І ЧАС

Римляни вірили, що все у світі пронизане духами, які опі­куються своїми володіннями. Відповідно до сфери опіки духів, вони поділялися на різні групи. Найважливішим осердям сус­пільства є сім’я, тому її духи-опікуни відігравали важливу роль у римській релігії.

Духів-опікунів родин римляни називали пенатами (penates). Слово «пенати» походить від «penus» - комора, в якій зберіга­лися харчі. Пенати вважалися родинними духами, і опікува­лись родинами, не прив’язуючись до матеріальних об’єктів. Коли родина переїжджала до нової домівки, то пенати пере­їжджали з нею. В домівках створювалися домашні вівтарі, які у бідніших родин були шафами, а в багатших - спеціально спо­рудженими кам'яними нішами. Там стояли фігури пенатів. Їх виймали і ставили на стіл, коли родина сідала до трапези, і пенатам також давали їжу. Римляни вважали пенатів членами родини, і тому їхні трапези були спільними. В честь пенатів справляли родинні свята. Поряд із пенатами на домашніх свя­тилищах могли знаходитись також фігури божеств, які роди­на особливо вшановувала, а також фігури інших духів.

Духами-опікунами місцевостей були лари (lares). Вони опі­кувалися будь-якою місцевістю чи домівкою, і навіть по­дорожуючими, оскільки їхнім домом ставала дорога. Тому ларів поділяли на різні види: лари публічних місць (lares compitales), які опікувалися перехрестями, поворотами до­ріг, площами тощо, лари домівки (lares domestici), лари сім'ї (lares familiares), лари батьківського дому (lares patrii), лари моря (lares permarini), лари країни (lares praestitis), приват­ні лари (lares privati), лари земельної ділянки (lares rurales), лари мандрівників (lares viales) та інші. Фігури ларів, як і пе­натів, встановлювалися в домівках. Обряди в честь пенатів і ларів виконував глава родини.

Римляни вірили в долю і персоніфікували її в образі богині Фортуни (Fortuna). З плином часу це вірування трансформу­валося з віри в одну богиню Фортуну у віру в багатьох фор­тун - приватних доль.

За народження і смерть відповідала Парка (Parcae). Під впли­вом грецьких вірувань у Мойри (Μοΐραι), які плели людську долю, римляни також почали розрізняти три Парки:

S Нона (Nona), яка, як і грецька Клото (Κλωθώ), пряде нитку людського життя,

S Деціма (Decima), яка, як і грецька Лахесіс (Λάχεσις), розпо­діляє людську долю,

J Морта (Morta), яка, як і грецька Атропос (Атропо^), пере­різає нитку життя.

Особистим духом людини вважався геній (genius), який су­проводжував людину завжди і був добрим порадником в різ­них ситуаціях. Геній сприймався як внутрішній голос люди­ни. Його відповідником у грецькій культурі був даймоніон (6aipoviov), а в християнстві аналогом генія можна вважати ангела-хоронителя.

Коли людина помирала, то її дух покидав тіло. Духи померлих людей римляни називали манами (manes), які були нейтраль­ними у ставленні до людей. Живі люди приносили їм жертви як померлим предкам, просили їх про захист і опіку, але не обожнювали. Втім не всі померлі ставали манами. Люди, які за життя відіграли особливу роль у житті якоїсь місцевості або й усієї країни, після смерті ставали ларами.

Були й духи померлих, які ставали злими. Такими були ті, хто під час земного життя скоїв важкі злочини, або кого не похоро­нили належним чином. Таких духів називали лярвами (larv«) або лемурами (lemures). Слово «лярва» первісно означало маску, а згодом воно набрало значення привиду. Римляни ві­рили, що тричі на рік лемури покидають підземне царство, і тривожать живих людей.

• КУЛЬТ ІМПЕРАТОРА

Ще одним важливим аспектом римської релігії був культ Риму та імператора. Про обожнення римських імператорів зустріча­ються непоодинокі згадки в літературі, проте цей культ все ще обвитий багатьма вигадками. Імператорський культ в Римі мав два джерела: культ Олександра і культ Риму. Коли Олександр Македонський успішно завоював увесь Близький Схід, він про­голосив себе царем Вавилону та захопився східною культурою. З новим титулом виринуло й усе, що з ним пов’язувалося, а східні царі їхніми народами сприймалися як сакральні постаті. Й сам Олександр був не проти власного обожнення; він проголошував себе сином Зевса, чим заявляв про свої претензії на божествен­ний статус. Після смерті Олександра традицію обожнення царів продовжили його послідовники, які розділили між собою його імперію. Римляни захоплювалися грецькою культурою, а зі зрос­том політичного значення Риму, його мешканці вбачали в особі Олександра ідеал мужнього і мудрого правителя. Римські прави­телі намагалися копіювати Олександра, а в стратегію розвитку імперії було закладено завоювати все, чим володів Олександр.

Іншим джерелом культу імператора був культ Риму. Римляни вважали, що боги пронизують усе суще, але в усьому вони вира­жаються по-різному: є речі, в яких просто присутня божественна енергія, а є й такі, через які боги діють у світі. Наприклад, камінь і Сонце містять у собі божественну енергію, оскільки вони є тво­рінням богів, але через Сонце боги дарують світло і тепло, врожаї і добробут, тому Сонце є значно важливішим вираженням богів, аніж камінь, і Сонце заслуговує на більше вшанування, ніж ка­мінь. Той сам принцип може бути перенесений і на міста, народи, а навіть і на окремих людей. Римляни щиро вірили, що вони не просто завойовують світ, щоби отримати прибутки від своїх ко­лоній, а своїми завоюваннями несуть варварам порядок та верхо­венство права.

Сферу поширення римської культури, тобто ті терени, які римлянам вдалося спасти від варварства, вони називали Pax Romana (Римський світ). «Pax» - це передовсім мир, а згодом і світ, у якому панує мир. Римляни вважали, що війна потрібна тільки для того, щоби наступив мир: завоювання світу та підпо­рядкування його єдиній владі врешті призведе до встановлення миру, бо нікому буде воювати. Так римський pax ототожнювався з грецьким κόσμος (космос), та сприймався як антонім до χάος (хаос). Впорядковуючи світ, тобто перетворюючи його в pax або κόσμος, римляни виконували божественну функцію, яка давала їм право на божественні привілеї. Упродовж історії такі аргумен­ти неодноразово використовувалися для обґрунтування анексії та окупації. Окрім Pax Romana, світ знає також Pax Sinica (китай­ський світ), тобто поширення влади Неба на Землі й культури серед варварів, Pax Britannica (британський світ), найяскравіше виражений у колонізації, зокрема Індії, Pax Mongolica (монголь­ський світ), тобто поширення влади одного правителя, Русский мир (російський світ), який служить ідеологічним оправданням кількасотлітної військової агресії Росії.

Кожна сутність, яка містила в собі діяльну божественну енер­гію, персоніфікувалась і обожнювалась. Так, богами ставали Сон­це і Місяць, ріка і земля, планети і навіть тварини.

Попри всі ці міркування, проголосити імператора божествен­ним було не так просто. Все ж таки, Рим за часів Авґуста офіційно був республікою, а не монархією, а сам Авґуст носив титул прин- цепса. Титул «імператор» у той час був почесним величанням видатних полководців, і лише згодом почав означати монарха. В умовах республіки проголосити правителя божественним було значно важче, аніж у східних деспотіях. Тому в імператорському культі вшановували не самого імператора, а його генія. Римля­ни вважали, що боги обдаровують генія імператора особливи­ми дарами, які називали грецьким словом «χάρισμα» (харизма). Згодом це слово набрало два нові значення: у християнстві ним називають дари Святого Духа, а в побутовій мові - особливі об­дарування людини. В римській термінології харизмою назива­ли особливі обдарування правителя. Коли сенат проголошував імператора divus, то його тіло спалювали, щоб вивільнити його генія. Поки тіло горіло, священики випускали орла (священний птах Юпітера), і орел мав занести генія імператора до помешкан­ня богів. Римський сенат мав право не тільки обожнити імпера­тора, а й посмертно позбавити його цього статусу. Ця процедура називалася damnatio memoriae (осудження пам'яті), і викорис­товувалася, коли імператор за своїми моральними якостями був не достойний титулу divus.

Коли імператора проголошували divus, йому споруджували храм і призначали священнослужителів. Імператорський культ був символом вірності народу своєму правителю. Культ імпера­торів поширювався і за межами Риму, в колоніях. Вшанування імператора поневоленими народами було показником їхньої толерантності до римської влади. Імператорський культ був обов'язковим, а відмова від його виконання викликала санкції. Ця вимога була проблемною для представників двох релігій - юдеїв і християн. Юдеям римський уряд надав особливий ста­тус - religio licita (дозволена релігія) - який звільняв їх виконан-

ня ритуалів імператорського культу. Християни цього статусу не мали; це й було основною причиною переслідувань. Імпера­торський культ був ліквідований, коли Римська імперія легалі­зувала християнство, але деякі його елементи залишились. Єв­ропейських монархів, особливо правителів Священної Римської імперії, сприймали за сакральних персон, а титул «divus» змі­нився на титулярну приставку «Dei gratia» (волею Божою), який додавався до титулу монархів.

Отже, в римській релігії, окрім офіційних богів, існувала й віра в численних духів-опікунів: пенатів, які опікувались родинами, і ларів, які опікувались домами і місцевостями. Кожна людина ма­ла духів, які відповідали за різні аспекти долі: за успіх відповіда­ли фортуни, а за життя парки. Парків було три: Нона, яка пряде нитку людського життя, Деціма, яка розподіляє людську долю, та Морта, яка перерізає нитку життя. Духом-порадником люди­ни був її геній. Після смерті людини її душа ставала маном. Якщо людина була визначною за життя, то її душа ставала ларою; а якщо злою, то лярвою чи лемуром. Римляни розвинули також імператорський культ. Імператора не проголошували богом, а тільки божественним, але це не завадило його культу стати ду­же популярним.

• КАЛЕНДАР

Стародавні римляни вели літочислення за періодами правлін­ня царів Риму, а згодом за іменами консулів. Октавіан Авґуст у 16 році до РХ провів реформу літочислення. Після реформи роки почали рахувати від дати заснування Риму, тобто від 753 року до РХ. На письмі біля цифр року вказували «ab Urbe condita» (від заснування міста), або скорочено - «ab U. c.», чи «a.u.c.». Кален­дар римлян у такому вигляді, як ми його знаємо, з'явився вна­слідок реформи Юлія Цезаря на основі римських стандартів. Йо­го досі називають юліанським календарем або старим стилем. Відповідно до нього, час ділився на періоди по чотири роки, три з яких тривали по 365 днів, а четвертий тривав 366 днів. Рік три­валістю 366 днів називається високосним. Юліанський календар був дуже точним, і майже відповідав сонячному циклу. Ним єв­ропейці користувалися до 4 жовтня 1582 року, коли Папа Григо­рій ХІІІ провів реформу, впровадивши григоріанський календар або новий стиль, яким більшість країн світу користується й досі. Відмінність між юліанським та григоріанським календарями у тому, що в юліанському календарі високосним є кожен четвер­тий рік, а в григоріанському високосним є також кожен четвер­тий рік, але високосним не є кожен сотий рік, однак високосним є кожен чотирьохсотий. Іншими словами, за чотириста років у юліанському календарі налічуються сто високосних років, а в григоріанському - 97 років.

Римський календар складався з дванадцяти місяців і мав ре­лігійний характер. Місяці поділялися на дві групи: одна група місяців припадала на час, коли день зростав, тобто в першому півріччі, від січня до червня, а інша - на час, коли день зменшу­вався, тобто на друге півріччя, від липня до грудня. Місяці пер­шої групи присвячували богам, і тому їм давали імена богів.

Так, січень був присвячений богу Янусу, тому його римляни називали mensis Januarius (місяць Януса), від чого походить сучасне англійське «January», німецьке «Januar» або «Jänner»^[7], французьке «Janvier» тощо.

В Давньому Римі рік починався у березні, коли вся природа розквітала. Тому лютий був останнім місяцем року, під час якого відбувалися свята Februa (очищення), коли римляни очищувались від своїх гріхів, щоби чистими увійти в новий рік, а також поминали померлих. Тому римляни називали цей місяць mensis Februarius (місяць Фебруї). Звідси походить су­часна англійська назва «February», німецька «Februar», фран­цузька «Fevrier» та інші.

Березень присвячувався богу війни Марсу. Звідси і його ла­тинська назва mensis Martius (місяць Марса), а також англій­ська «March», німецька «März», французька «Mars» тощо.

З квітнем пов'язана значно складніша історія. Латиною його називали mensis Äprilis, від чого походить англійське «April», німецьке «April», французьке «Avril» та інші. Однак значення слова «Äprilis» не могли чітко пояснити навіть античні авто­ри. Оскільки значення назви цього місяця з давніх часів було невідомим, він декілька разів перейменовувався: імператор Нерон перейменував його у свою честь - Neroneus, імператор Коммод назвав цей місяць Pius, оскільки одне з його імен бу­ло Пій (Pius), а імператор франків Карл Великий називав його Ostermond (місяць Пасхи), оскільки Пасха зазвичай випадала на цей місяць.

Травень присвячувався богині Майї, тому римляни називали його mensis Maius (місяць Майї), англійці «May», німці «Mai», а французи «Mai».

Червень присвячувався Юноні, тому його називали mensis Zùnius (місяць Юнони). Звідси й сучасні його назви: англій­ською «June», німецькою «Juni», французькою «Juin» тощо.

Червнем закінчувалось перше півріччя, місяці якого присвя­чувались божествам. Місяці другого півріччя не личило присвя­чувати богам, оскільки впродовж цих місяців день ставав корот­шим. Тому вони в латинській мові мали тільки номери, і ці номер­ні назви збереглися у більшості сучасних європейських мовах. Нумерування місяців починалося з березня. Так, березень був першим місяцем, квітень - другим, травень - третім, червень - четвертим, але оскільки ці місяці мали свої назви, то їхні номери ніколи не використовувалися. Починаючи з липня місяці прос­то нумерували. Сьогодні назви двох наступних місяців мають свої назви, але ці назви з'явилися в імперський період, і похо­дять від імен двох засновників Римської імперії. Липень назва­ний у честь Юлія Цезаря, і тому носить латинську назву mensis Julius (місяць Юлія), а потім вона перейшла в англійське «July», німецьке «Juli» та французьке «Juillet». Серпень названий в честь Октавіана Авґуста - mensis Augustus (місяць Авґуста), а згодом ця назва переросла в англійське «August», німецьке «August» та французьке «Aout». В доімперський період, тобто до царю­вання Юлія Цезаря і Октавіана Авґуста, ці місяці не мали своїх назв. У той час липень називали mensis Quintilis (п'ятий місяць), а серпень - mensis Sextilis (шостий місяць). Наступні місяці збе­регли свої номерні назви. Вересень - mensis September (сьомий місяць) від латинського septem (сім); жовтень - mensis October (восьмий місяць) від octo (вісім); листопад - mensis November (дев'ятий місяць) від novem (дев'ять); грудень - mensis December (дев'ятий місяць) від decem (десять). Зі 153 року в Римі почали обирати консулів терміном на один рік. Оскільки консули всту­пали на свою посаду першого січня, то на цей день перенеслось святкування Нового року. Відповідно, порядок місяців змістився на два місяці уперед. Але назви залишились старими. Саме тому, наприклад, вересень, який є дев'ятим місяцем року, латинською називається mensis September (сьомий місяць).

Серед днів місяця римляни виділяли три особливі дні: кален- ди, нони та іди.

Перші дні кожного місяця вони називали календами (calen­dae), і ці дні були святковими. Саме від їхньої назви утворило­ся слово «календар». Календи посвячували богу Яносу.

День, який ділив місяць на дві половини, римляни називали ідами (idus). У ці дні вшановували Юпітера, і приносили йому жертви. В різні місяці іди випадали в різні дні, залежно від три­валості місяця: в березні, травні, липні та жовтні іди відзнача­лися п'ятнадцятого дня місяця, а в інші місяці - тринадцятого. Крилатою стала фраза «березневі іди», оскільки 15 березня 44 року до РХ, тобто саме в березневі іди, вбили Юлія Цезаря.

Дні, які випадали за дев'ять днів до ід, називали нонами (nonae). Календи, нони та іди були опорними днями для ра­хування днів місяця, допоки в Римі не був установлений семи­денний тиждень. Опісля ці дні залишались тільки у традиції, але втратили своє значення для обліку часу.

З днями тижня склалася історія схожа до назв місяців. Їх рим­ляни також посвячували богам. Римляни після реформи Юлія Цезаря використовували семиденний тиждень, відповідно до семи планет.

Понеділок присвячувався богині Місяця Луні (Luna). Тому цей день латиною називався dies lunae (день Луни). Сьогодні ця назва збереглася в романських мовах, наприклад, італій­ською - lunedì, французькою - lundi. В германських мовах на­зва змінилася, але зміст залишився той самий: німецькою - Montag, від слів «Mond» (Місяць) і «Tag» (день); англійською - monday, від слів «moon» (Місяць) та «day» (день).

Вівторок присвячувався Марсу і латиною його називали dies Martis (день Марса), і цю назву він зберіг у сучасних роман­ських мовах: італійською - martedì, французькою - mardi. В германських мовах вівторок також змінив назву, але зберіг зміст. Якщо в римській релігії Марс був богом війни, то в гер­манській богом війни був Тюр (Tyr). Саме трансформація його імені дала англійську назву Tuesday та німецьку Dienstag.

Середа присвячувалась Меркурію, тому латинською цей день називається dies Mercurii (день Меркурія), а сучасними роман­ськими мовами він зветься: італійською - mercoledì і фран­цузькою - mercredi. В деяких германських мовах назва середи адаптувалась до місцевої релігійної культури. Так, сучасне англійське Wednesday, староанглійське wodnesd^g, нідер­ландське woensdag, нижньонімецьке wunsdag походять від імені германського бога Водана (Wodan) або Водена (Woden), але сучасне німецьке слово «Mittwoch», як відповідне україн­ське «середа», означає «середина тижня».

Четвер римляни присвячували Юпітеру і називали dies lovis (день Юпітера). Звідси походять французьке jeudi, іспанське jueves та італійське giovedì. Основною характеристикою Юпі­тера був грім і блискавка. В германській і скандинавській мі­фології бог-громовержець звався Тор (Thor). Від цього імені походять назви четверга Thursday (англійська), Torsdag (дат­ська) та інші. «Грім» німецькою - Donar. І це слово стало осно­вою німецької назви четверга - Donnerstag.

П'ятницю римляни присвячували Венері, і називали dies Veneris (день Венери). Звідси походять сучасні назви vendredi (французька), venerdì (італійська). В германській міфології атрибути, схожі до римської Венери мала богиня Фрія (Frija). Від її імені походять назви п'ятниці в германських мовах: friday (англійською), Freitag (німецькою) та інші.

Субота присвячувалась Сатурну, і римляни називали цей день dies Saturni (день Сатурна). Звідси сучасна французька на­зва samedi та англійська saturday. А от в італійській (sabato) та іспанській (sabado), як і в українській, вкоренилися назви похідні від єврейської. Так само німецька назва Samstag похо­дить від грецької Σάββατο, яка також сягає єврейської назви.

- Неділю римляни посвячували Сонцю, тому й називали dies Solis (день Сонця) або dies Dominica (день Господній). Звідси й сучасні назви: італійська - domenica, іспанська - domingo, французька - dimanche, а також німецька - Sonntag (від Sonne - Сонце) та англійська - sunday (від Sun - Сонце).

День римляни традиційно ділили на дванадцять годин. Він починався зі стандартним сходом Сонця, що відповідає сучас­ному 6.00, та закінчувався заходом Сонця, тобто о 18.00 за су­часним часом. Латинське «hora quarta diei» (о четвертій годині) відповідало сучасному «о 10.00». Ніч спершу ділилася на чотири сторожі, тобто чотири зміни охорони міста. Їх називали: prima vigilia (перша сторожа), secunda vigilia (друга сторожа), tertia vigilia (третя сторожа) і qvarta vigilia (четверта сторожа). Згодом ніч також почали ділити на дванадцять годин.