3.6. НЕОЯЗИЧНИЦЬКІ РЕЛІГІЙНІ РУХИ

В ХХ століття в різних країнах Європи спостерігався сплеск зародження релігійних вірувань, які ставили собі за ціль відро­дити древні релігії, які існували в Європі до поширення христи­янства.

• АСАТРУ

Коріння германського неоязичництва необхідно шукати в ро­мантизмі ХІХ століття. Численні німецькі інтелектуали цієї епохи інвестували свої творчі сили в дослідження автохтонної культу­ри німецької нації. Предметом наукових пошуків стали німецька мова, література, культура, мистецтво тощо. Етнологія зайняла провідне місце в тогочасній німецькій культурі. Вперше в історії німців дохристиянська релігія стала предметом систематичного вивчення. Очевидно, що серед дослідників - як фахівців, так і ама­торів - з’явились й такі, для яких давньогерманська релігія була не тільки захоплюючим минулим, а й майбутнім. Адепти герман­ської релігії прикладали зусилля для критики християнства, в якому вони вбачали єврейський, а тому й чужинський вплив, та для відродження дохристиянської релігії. На межі ХІХ-ХХ століт­тя австрійський поет Ґвідо фон Ліст (Guido von List, 1848-1919) почав пропагувати нове вчення - аріософію, тобто тези про те, що арійці були найвидатнішою расою у світі, а всі інші раси, в порівнянні з арійцями, є відсталими побічними продуктами ци- вілізаційних процесів, а також про те, що справжніми нащадка­ми арійців є німці.

Німецькі неоязичники намагаються відродити давню дохрис­тиянську релігію своїх народів на основі літературних пам'яток минулого та наукових досліджень. Оскільки древні германці вшановували духів, яких називали асами, то германське неоя­зичництво у всій різноманітності його проявів прийнято назива­ти асатру, що дослівно перекладається як «вірність асам». Послі­довники цієї релігії використовують власний символ - Мйольнір (молот Тора). Германське неоязичництво не має чіткого віров­чення. Послідовники цього руху ставлять собі за ціль відродити древню міфологію, а оскільки не існує єдиної версії її тлумачен­ня, то й віровчення різних груп асатру в деталях різняться між собою. Втім, основу вірувань складають давні германські міфи, описані в Еддах, в центрі яких стоїть Одін та інші аси.

Германські неоязичники мають чоловіче та жіноче священ­ство. Завданням священиків є керувати общиною віруючих, очо­лювати обряди, передавати віровчення і знання ритуалів. Чіткої ієрархічної структури неоязичники не мають. Кожна община є самостійною, і поєднується з іншими тільки на основі вільних асоціацій. Неоязичники практикують низку обрядів серед яких особливо виділяються блоти, сейдр і ґальдр.

- блоти (blot) - типові для язичництва жертвоприношення. Під час блотів Одіну та іншим асам жертвують їжу і напої, спалюю­чи їх або виливаючи на кам'яний жертовник;

- сейдр (seidr) - шаманський обряд, під час якого священик, ви­користовуючи ритмічну народну музику, входить у транс, пе­реключає свідомість і спілкується з духами;

- ґальдр (galdr) - розспівування рунічних текстів та заклинань задля колективного входження в транс.

• ДРУЇДИЗМ

Прагнення відродити язичницьку дохристиянську релігію в епоху романтизму сформувалось не тільки серед германських народів, а й серед нащадків давніх кельтів.

Кельтське неоязичництво почало свою історію в XVII століт­ті завдяки дослідженням Джона Обрі (John Aubrey, 1626-1697). Він вивчав культуру кельтів і популяризовував її, зібравши на­вколо себе групу однодумців і послідовників. Саме Обрі став пер­шим дослідником Стоунхенджа; він пов'язав його із культурою кельтів. Хоч сьогодні доведено, що Стоунхендж жодним чином не пов'язаний із кельтами, у XVII столітті теорії Обрі викликали величезний ажіотаж та широке зацікавлення кельтами. У Брита­нії, Ірландії та Бретані з'явились люди, які не тільки цікавилися культурою кельтів, а й намагалися відтворити їхній спосіб жит­тя. Виражалося це передовсім у відродженні кельської релігії, наскільки вона була їм відома. Спалахнув справжній друїдський рух. В 1717 році один із послідовників Обрі Джон Толанд (John Toland, 1670-1722) організував першу загальну зустріч друїдів з Британії, Ірландії та Бретані. Друїди, які з'їхались на зустріч, були людьми, які намагалися відродити кельтське язичництво.

На відміну від германського неоязичництва, доктрину якого можна узагальнити принаймні в головних рисах, кельтське нео- язичництво неймовірно різноманітне. Ті небагаті відомості про древню релігію кельтів, які вдалося реконструювати, не дають можливості сформувати повну картину цієї релігії. Це означає, що фундатори напрямів кельтського неоязичництва були змуше­ні домислити ті сегменти доктрини і культу, які втратилися впро­довж століть. Відповідно, спільним між різними друїдськими об­щинами було тільки те, що всі вони апелюють до релігії давніх кельтів. Найвідомішими друїдськими організаціями є такі:

Ancient Druid Order (Древній орден друїдів), який, з ціллю вка­зати на його першість, інколи називають Most ancient Order of Druids (Найдавніший орден друїдів) - це перша організа­ція кельтських неоязичників, заснована Джоном Толандом в Лондоні в 1717 році, а згодом перейменована у Universal Druid Bond (Загальне об'єднання друїдів);

Ar nDraiocht Fein, відома також як A Druid Fellowship (Товари­ство друїдів), заснована в 1984 році Ісааком Боневіцом органі­зація, яка зосереджується виключно на розвику неязичниць- кої релігійності;

Archaeological Order of Druids (Археологічний орден друїдів) - організація, яку заснував Вентворт Літтл у 1874 році як ор­ганізацію, яка поєднувала в собі ідеї масонів, розенкрейцерів і друїдів. Оскільки організація була масонською ложею, її та­кож називають Ancient Masonic Order of Druids (Древній ма­сонський орден друїдів);

The Order of Druids in America (Орден друїдів в Америці) - це американське відгалуження Археологічного ордену друїдів, створене в 1912 році; перша друїдсько-масонська ложа в Аме­риці;

International Grand Lodge of Druidism (Міжнародна велика ло­жа друїдів) - заснований у 1908 році у Мюнхені союз числен­них малих організацій, які відкололися від Древнього ордену друїдів;

British Druid Order (Британський орден друїдів) - організація, яку в 1979 році заснував Філіп Шаллкрасс, і яка розвиває дру- їдське шаманство;

Druid Hermeticists (Друїдичні герметичні) - організація, яка виникла в період між 1901 і 1914 роками, і яка намагається поєднати друїдизм із герметизмом;

The Druid Order (Орден друїдів) - організація, яка в 1964 році відділилась від Древнього ордену друїдів;

The Druid Society (Друїдське товариство) - друїдська організа­ція, яка виникла в 1806 році на основі заснованої в 1788 році в Нюбурґу (США) масонської ложі;

Gorsedd of Bards (Трон бардів) - товариство письменників, яке в 1792 році заснував Йоло Морґанґ, і яке зосереджується на вивченні і практиці кельтських культів;

Mount Haemus Grove - одна з найстарших друїдських організа­цій, яку в Оксфорді заснував Вільям Стаклі, послідовник Джо­на Обрі;

Nuada - друїдська організація, заснована в Лондоні в 1916 ро­ці;

The Order of Bards, Ovates and Druids (Орден бардів, оватів і друїдів) - організація, яка виникла в 1964 році на основі Древ­нього ордену друїдів;

Reformed Druids of North America (Реформовані друїди Пів­нічної Америки) - організація, яка була заснована в 1964 році групою студентів Карлтін-Коледжу у США;

The Universal Bond (Загальне об’єднання) - організація, засно­вана в 1918 році, члени якої намагаються поєднати друїдизм і вікку.

• ДОДЕКАТЕЇЗМ

Намагання відродити дохристиянську релігію з’явилися й у Греції, де окремі шанувальники національних традицій захопи­лися грецькою античністю. Такі захоплення обумовлювалися національними почуттями. Деякі представники грецької інтелі­генції, переживши турецьку неволю, численні політичні кризи впродовж ХХ століття та зайнявши другорядну роль у житті су­часної Європи, поставили собі за ціль відродити античну славу свого народу. Вони дійшли до переконання, що давня слава Гре­ції обумовлювалась їхнім язичництвом. Так з’явилися прагнен­ня відродити древню релігію. Апогей цих прагнень спостерігав­ся на межі ХХ-ХХІ століть.

В 1997 році була зареєстрована Ύπατο Συμβούλιο των Ελλήνων Εθνικών (Вища рада грецького народу) - перша релігійна ор­ганізація, яка проголосила програму відродження язични­цтва. Ця організація, хоч і презентується як виключно релігій­на, наповнена вагомою політичною складовою, розвиваючи крайній націоналізм, а також веде гостру антихристиянську полеміку.

У 2008 році виникла ще одна неязичницька релігійна орга­нізація - Λάβρυς (Лабріс). Ця організація зосереджується ви­ключно на релігійності, повністю уникаючи політичного на­ціоналізму та антихристиянських настроїв. Представники Лабрісу прикладають величезні зусилля для популяризації грецької культури, особливо театру та музики.

Окрім цих організацій, які є найбільшими релігійними об’єд­наннями грецьких неоязичників, існують і інші менші організа­ції. Грецькі неязичницькі організації існують за межами Греції, в діаспорі. Зокрема у США були створені дві організації, кожна з яких налічує лишень кілька десятків членів: Hellenion і Elaion. Ці організації проводять богослужіння на кшталт античної ре­лігії та ведуть активну роботу з ціллю популяризації неоязич- ництва.

Проблемою вивчення грецького неоязичництво є його наз­ва. Послідовники цього напряму іменують себе дуже різними термінами. Найпоширенішим серед дослідників і послідовників терміном для окреслення грецького неоязичництва є еллінізм. Однак це слово дуже багатозначне: ним також називають епоху в історії культури, яка розпочалась завоюваннями Олександра Ма­кедонського; а також спробу відродження грецького язичництва на основі неоплатонізму, здійснену візантійським імператором Юліаном Відступником. Ще одним терміном, який використову­ється для окреслення грецького неоязичництва, є додекатеїзм. Це слово, хоч і менш популярне, має тільки одне значення, а тому не породжує непорозумінь. Слово бшб£ка0£Їород (додекатеїзм) означає «дванадцятибожжя» і вказує на те, що стародавні греки, етруски і римляни виділяли дванадцять головних божеств, вша­нування яких було обов’язковим для адепта античної релігії.

У грецькому неоязичництві виділяються дві тенденції:

- реконструктивізм, тобто прагнення абсолютно точно від­родити доктрину віри, моральний кодекс і обрядовість ан­тичності. Єдиним критерієм правильності віри та ритуалу є відповідність тим нормам, які сповідували древні греки. При такому налаштуванні послідовники додекатеїзму не допускають жодних домислів і новотворень. Основи віров­чення вони шукають у грецьких міфах, моральний кодекс - у «Дельфійських максимах» (збірник афоризмів), «Законах Солона», етичних творах Арістотеля та інших;

- сприйняття античної релігії як фундаменту, на якому пови­нні насаджуватися результати власних релігійних пошуків. Представники цього напряму вважають, що релігія старо­давніх греків не повинна залишатися незмінною, а мусить відповідати духу часу. Для них критерієм правильності док­трини віри і обрядовості є власні відчуття і бажання вірую­чих, а не історичні дані.

Грецькі неоязичники стверджують, що вони не відроджують, а продовжують традицію давньогрецької релігії. Відповідно до їхніх переконань антична релігія ніколи не зникала, вона по­стійно практикувалась групою адептів, переживши античність, середньовіччя та новий час.

• РІДНОВІРСТВО

Слов’янське неоязичництво основувалось на тих самих фун­даментах, що й германське чи кельтське, тобто на романтично­му захопленні народними традиціями і древньою культурою, які у ХІХ столітті охопили всю Європу. Як і в Західній Європі, в різних слов’янських країнах пролунав заклик повернення до «рідної віри». Звідси й походить загальна назва слов’янського неоязичництво - рідновірство. Перший спалах рідновірства від­бувся в Польщі. В 1818 році польський етнограф Адам Зоріан Чарноцький (1784-1825), який писав під псевдонімом Зоріан Доленґа-Ходаковський, опублікував роботу «Про слов’янство до християнства», в якій виклав критику християнізації слов’ян та закликав до відродження язичництва. Його заклик знайшов підтримку серед деяких слов’янських інтелектуалів, які почали активне вивчення слов’янської давнини. Втім, до перших відро­джень язичництва було ще далеко. Перехід від теорії до прак­тики відбувався у 20-х і 30-х роках ХХ століття серед поляків і українців. У 1921 році Владислав Колодзей створив Святе Коло Послідовників Святовида (Swi^te Koto Czcicieli Swiatowida) - пер­шу релігійну організацію слов’янських неоязичників. У період соціалізму ця організація не могла діяти в Польщі, але в 1995 ро­ці вона відродилась під назвою Рідна Польська Церква (Rodzimy Kosciol Polski). Осередком популяризації польського рідновір­ства був журнал «Zadruga». На основі однодумців, які єднались навколо цього журналу, Ян Станхюк в 1937 році створив ще одну неязичницьку організацію - Рідна віра (Rodzima Wiara). Від на­зви цієї організаї, яку згодом повторили й інші об’єднання, по­ходить загальний термін «рідновірство», яким прийнято позна­чати все слов’янське неоязичництво. В Україні розвинулись дві традиції неоязичництва:

Перша неязичницька організація в Україні виникла в 1934 році. Вона називалась Відродження рідної віри українців. За­сновником цієї організації був Володимир Шаян (1908-1974), який розпочав свою діяльність у Львові, а згодом продовжив у діаспорі як Президент Української Вільної Академії Наук та Президент Українського Вільного Університету.

- Після падіння СРСР його ідеї популяризувала Галина Лозко, яка діє під псевдонімом Волхвиця Зореслава. В 1993 році вона створила першу громаду рідновірців, а у 2001 році за­реєструвала Об’єднання рідновірів України. У 2002 році вона заснувала і очолила Українську духовну академію ріднові­рів. А вже у 2003 році вона стала однією з ініціаторів ство­рення міжнародної організації «Родове слов'янське віче», яке робить наголос не на українській національній ідеї, а на панслов'янізмі. Традиція рідної віри Шаяна, включно з усі­ма похідними від неї організаціями, сповідує політеїзм та вшановує давні слов'янські язичницькі божества.

- До традиції «рідної віри» Шаяна належить також Собор рід­ної української віри, заснований у 2000 році Олегом Безвер­хим, який діє під псевдонімом Орій.

- У 2007 році була створена невелика релігійна організація під назвою Руське православне коло, верховним волхвом якої став Віктор Пашник, який діє під псевдонімом Свято- вид.

- У 1992 році була створена організація Великий вогонь, яку очолив Геннадій Боценюк, який діє під псевдонімом Князь Огін.

У 1964 році виникла друга гілка українського неоязични- цтва - РУН-віра (рідна українська національна віра). Її заснов­ником був Лев Силенко (1921-2008), який у 1964 році почав проповідь РУН-віри та заснував у Вінніпегу часопис «Рідна віра», а в 1966 році заснував у Чикаґо часопис «Самобутня Україна». В 1966 році Силенко створив і очолив «Об'єднання синів і дочок України рідної української національної віри». В 1979 році Силенко написав і видав книгу «Мага Віра», яка ста­ла священним писанням РУН-віри. Особливістю РУН-віри Си­ленка, яка відрізняє її від «рідної віри» Шаяна, є те, що Силен­ко проповідував монотеїзм: існує тільки один Бог-Абсолют, якого звати Дажбог, а всі інші слов'янські божества є тільки його вираженнями. РУН-віра сформувалась в діаспорі, а після проголошення незалежності України, в Україні було відкрито декілька її громад.

Обидві традиції українського неоязичництва, як Шаяна, так і Силенка, високо цінували і визнавали достовірність «Велесової книги», відомої також під назвою «Влес-книга». Відповідно до офіційної легенди, це древній релігійний текст слов'янського язичництва, який був написаний на дерев'яних дощицях. Ці до­щечки у 1919 році знайшов харківський художник Федір Ізенбек та розшифрував їх. Під час Другої світової війни оригінал загу­бився. Вчені довели, що «Велесова книга» - це фальсифікація, створена дилетантами, які мали тільки приблизне уявлення про давньослов'янську мову та культуру.

Третім осередком неоязичництва, після України і Польщі, ста­ла Росія. Середовищем розвитку рідновірства були представни­ки російської інтелігенції кінця 80-х років, які підкреслювали російський націоналізм усупереч християнському та радянсько­му космополітизму. В радянський період російські неоязичники не могли створити офіційні організації і діяли підпільно. Саме в той час почала діяти перша російська неязичницька органі­зація - Московська слов'янська язичницька община, яка офіцій­но зареєструвалася аж у 1994 році. Її лідерами були Олександр Бєлов, який діяв під псевдонімом Селідор, і Валерій Ємельянов, який діяв під псевдонімом Велемір. Але вже у 1990 році між дво­ма лідерами виник конфлікт, і Бєлов виключив Ємельянова з общини. В 1995 році й сам Бєлов вийшов з общини, а організа­цію очолив Сергій Ігнатов, який діяв під псевдонімом Млад. Він провів серйозну ревізію віровчення і культу общини. Одночас­но виникали й інші язичницькі організації. В 1997 році в Калузі відбувся з'їзд російських неоязичників, на якому був створений Союз слов'янських общин рідної віри, до якого ввійшли різні ор­ганізації, в тому числі й Московська слов'янська язичницька об­щина. Лідером Союзу був обраний Вадим Казаков, який очолю­вав його до 2011 року. Вже в 1998 році в Союзі відбувся конфлікт, внаслідок якого Московська слов'янська язичницька община з нього вийшла. Як альтернатива до Союзу, було створене Коло язичницької традиції. У 2011 році виникло ще одне неязичниць- ке об'єднання - Велесове коло. Так, Союз слов'янських общин рід­ної віри, Коло язичницької традиції, Велесове коло є трьома най­більшими об'єднаннями російських неязичницьких общин. Але окрім них, існують і численні інші осередки.

Слов'янське неоязичництво знайшло своїх послідовників і в інших країнах, зокрема в Чехії діє співдружність «Рідна віра» (Spolecenstvi Rodna vira), у Словаччині - «Світло рідної віри» (Svatohaj Rodnej Viery) і «Внуки Дажбога» (Dazbogovi vnuci), в Сербії - «Старославці» (Старославци). Втім, ніде рідновірство не отримало такого розмаху, як в Польщі, Україні та Росії.

• ВІККА

Неоязичництво представлене також напрямом вікка. Цей рух виник у 1954 році, коли англієць Джеральд Броссо Ґарднер (Ger­ald Brosseau Gardner, 1884-1964) оголосив, що йому передані древні знання, які він назвав англійським словом «witchcraft» (ворожбитство), від якого походить назва релігії «wicca» (вікка). Ґарднер переконував, що знання, якими він володіє, збирались від початку існування людства та передавались із покоління в покоління. Ці знання виражались у древніх культах, у центрі яких стояла жіноча сутність, древній культ Матері-Землі. В се­редньовіччі ці знання не могли відкрито сповідуватись, а тому плекались підпільно, здебільшого жінками-відьмами. У ХХ сто­літті, в умовах повної релігійної свободи, Ґарднер знову від­крив ці знання всім, хто прагнув їх пізнати. Спільноти відьом, на переконання Ґарднера, існували завжди. Їх він назвав сло­вом «ковен» (coven). Після створення нової релігії, ковеном по­чали називати общини вікки. Ґарднер стверджував, що він був членом таємного ковену Нью-Форест, в якому практикувались давні обряди, а коли ковен почав вимирати і виникла небезпека зникнення його знань, Ґарднер вирішив їх записати і відкрити людству. Так з'явилась робота Ґарднера «Ворожбитство сьогод­ні» 1954 року, яка поклала початок вікки. А в 1959 році Ґарднер видав ще одну працю «Значення ворожбитства». Він, хоч і не мав фахової освіти, був знавцем фольклору. В 1939 році він вступив у «Товариство фолькольору» (Folklore Society), а в 1947 році він вступив у масонський Ordo Templi Orientis. Після оприлюднення творів Ґарднера його ідеї стали популярними, а вікка розвину­лась у декількох напрямах:

ґарднерівська традиція вікки - це общини (ковени) послідов­ників вікки, які строго дотримуються приписів засновника вікки. Вікканом (послідовником вікки) в цій традиції є тільки той, хто пройшов приписані обряди ініціації та став членом ковену. Раймонд Бакленд приніс ідеї Ґарднера до США, де во­ни швидко знайшли прихильників. В Америці цей тип вікки, щоби підкреслити свою відмінність від інших її напрямів, на­зиває себе британською традицією вікки;

як тільки Ґарднер оприлюднив свої ідеї, вони знайшли чис­ленних прихильників, які, однак, вносили у програму Ґард- нера власні поправки і тлумачили її дуже вільно, а самого Ґарднера не розцінювали як найвищий авторитет для вікки. Ці люди засновували власні ковени, в яких створювали власні порядки та обряди. Так сформувались численні традиції вік­ки, які діють незалежно від коренів ґарднерівської традиції; окрім напрямів, які довільно тлумачили ідеї Ґарднера, існу­ють й окремі люди, які захоплюються віккою, але не бажають вступати в жодну організацію. Вони стверджують, що вікка - це містично-окультні практики, які не потребують інституа- лізації, а повинні виконуватися вікканами-одиначками. Пред­ставники таких віянь самостійно виконують віккіанські об­ряди, і навіть довільно їх укладають, не вступаючи в жодну організацію. Підрахувати їхню кількість дуже важко;

в 60-х і 70-х роках ХХ століття ідеї вікки активно підхопили феміністки. Вони перейняли ідеї Ґарднера, але зробили особ­ливий наголос на фемінних культах. У їхніх культах підкрес­люється жіноче начало, і вказується на те, що в минулому відьмами були переважно жінки, а на зорі людської історії міжлюдські відносини ґрунтувались на основі матріархату. З цього вони роблять висновок про вищість жінки над чолові­ком. Цей напрям його послідовниці називають діанічна вікка. Ця назва походить від імені Діани - богині рослинного і тва­ринного світів у римській міфології та покровительки Місяця. З Місяцем пов'язує вікканок також той факт, що відьмівські обряди відбуваються під покровом ночі й у місячному світлі. Кількість вікканів підрахувати дуже важко, оскільки деякі з їхніх ковенів зберігають напівтаємний статус, а вікканів, які не належать до жодного ковену, взагалі неможливо підрахувати. До того ж деякі віккани одночасно належать і до інших релігій­них деномінацій. Втім, за свідченнями самих вікканів, їх у світі є близько мільйона осіб.

Віровчення різних коренів вікки інколи дуже відрізняються одні від одних. Однак головні риси їхньої релігійної доктрини спільні. Вікка - це дуалістична релігія, в якій сповідуються два начала світу - чоловіче і жіноче. В деяких ковенах, щоправда, цей дуалізм тлумачиться як похідний від монотеїзму (два нача­ла є не самостійними сутностями, а тільки двома модусами ви­раження єдиного Бога) або політеїзму (два начала виражаються через численні божества і духів величезного пантеону). Проте більшість вікканів сповідує тільки Бога і Богиню. Образи їх двох цілком наповнені змістом, узятим із древньої міфології. Чолові­че начало зображене як Рогатий бог, образ якого взятий із кельт­ського Кернунноса чи грецького Пана. Рогатий бог має чіткі ді- онісійські риси: він дикий, агресивний, ворожий культурі, шале­ний, пристрасний, запальний; він виразник усього природного. Звідси для вікканів все, що природне - добре, а все, що породже­не культурою - зле. Жіноче начало виражане в образі Триликої богині, яка одночасно є дівою, матір'ю і старою. В ній вкладені всі ті риси, які носили жіночі богині релігій стародавнього світу: Інанна, Іштар, Венера... Рогатий бог і Трилика богиня пов'язані з образами Сонця і Місяця. Віккани сповідують реінкарнацію. Після смерті душа людини перебуває у спеціальному місці від­починку, де вона очікує на наступні втілення. Оскільки перебу­вання у потойбічному світі є тільки тимчасовим і має характер очікування, віккани життю після смерті не присвячують багато уваги. Середовищем перебування людини, яке цікавить вікка- нів, є цей світ. Мораль Вікки ґрунтується на базовому правилі: роби, що хочеш, якщо це не шкодить іншим. Віккани не мають жодних моральних заборон і дотримуються повної моральної свободи. Єдине обмеження, яке встановлює вікканська мораль­на доктрина - це свобода іншої людини. Єдиний гріх, який стро­го осуджується більшістю віккан - це гомосексуалізм. Ґарднер стверджував, що гомосексуалізм викликає гнів богині. Також віккани розповідають про правило потрійного повернення: все, що людина зробить, повернеться до неї у потрійному розмірі.

Віккани практикують магію і вірять, що за допомогою ма­гічних обрядів можуть впливати на сили природи. В більшості магію вони тлумачать, як уміння оперувати тими аспектами природи, які ще не відкриті наукою. Магію віккани ґрунтують на давньому вченні про те, що світ складається з п'яти елемен­тів: землі, води, вогню, повітря і ефіру (квінтесенція), які вони ототожнюють із духовним началом. Як символ п'яти елементів, віккани використовують п'ятикутну зірку, обведену магічним колом. Під час своїх обрядів вони розташовуються у магічному колі, в якому зображають п'ятикутну зірку. Також у вікканів на шиї часто можна побачити п'ятикутну зірку, яка означає їхню приналежність до вікки. Віккани впродовж року відзначають вісім свят, під час яких збираються для спільного проведення ритуалів. Ці свята взяті з кельтської та германської традиції. Ві- ккани називають їх саббатами. Серед них виділяють чотири ве­ликі саббати, приурочені початку нової пори року, і чотири малі саббати, приурочені дням сонцестояння і рівнодення.

- Самхейн - великий саббат, в минулому кельтський Новий рік, а у віккан день згадування померлих;

- Йоль - малий саббат, зимове сонцестояння;

- Імболк - великий саббат, початок весни;

- Остара - малий саббат, весняне рівнодення,

- Белтейн - великий саббат, початок літа;

- Літа - малий саббат, літнє сонцестояння;

- Легнасад - великий саббат, початок осені і свято врожаю;

- Мабон - малий саббат, осіннє рівнодення.

Щоби стати вікканом, необхідно пройти обряди ініціації. Вік- кани поділяються на три рівні, відповідно до просування по єрархії:

- перший рівень - це люди, які пройшли обряди ініціації та стани повноправними членами ковену;

- другий рівень - це люди, які певний час були членами кове­ну, а згодом, засвідчивши свою вірність общині та знання вікканської доктрини, пройшли відповідні обряди посвя­чення і отримали право на заснування власних напівавто- номних коренів;

- третій рівень - це духовні вчителі, які мають право засну­вання власних, повністю незалежних коренів.

Віккани, які належать до ґарднерівської традиції вікки, чітко пам’ятають, хто їх посвячував у члени вікки, тих, хто посвячу­вав їхніх наставників, і так аж до Ґарднера. Віккани, які не нале­жать до ковенів, а практикують вікку самостійно, здійснюють обряди самопосвячення, не користуючись допомогою духо­вних наставників. Віккани також мають власну шлюбну цере­монію - ЬапйїавНпд (гендфастінґ, зв’язування рук), під час якої молодятам зв’язують руки. Віккани укладають шлюб на час, допоки живе кохання, тобто сім’я для віккан не є вічною; вона існує доти, доки двоє людей прагнуть бути разом, а коли ко­хання зникає, вони можуть розійтись. Над новонародженими дітьми віккани здійснюють обряд шіссапіпд (вікканінґ). Цей обряд не робить дитину членом ковену, оскільки рішення про входження в ковен дитина повинна прийняти самостійно, коли стане дорослою, а розцінюється вікканами тільки як благосло­вення нового життя.