3.6. ЄРАРХІЯ ЦЕРКВИ

Впродовж двох тисячоліть християнства Церква виробила певні управлінські та єрархічні традиції. Першою християнською спільнотою були апостоли та учні, які гуртувалися навколо Ісуса Христа.

Після Зіслання Святого Духа, апостоли почали свою проповідь у різних частинах світу. Навколо апостолів формувалися християнські спільноти. Оскільки апостоли багато подорожували, щоби в різних частинах світу звіщати Євангеліє, вони не залишались у новостворених общинах на тривалий час. Покидаючи общину, апостоли призначали провідників общини, які організовували богослужіння та продовжували проповідь. Керівників християнських спільнот, призначених апостолами, називали єпископами (επίσκοπος - наглядач). Оскільки апостоли обходили багато міст, і повсюди засновували спільноти, то кожен апостол поставляв багато єпископів. Община, яка організовувалась під проводом одного єпископа, тобто найменша одиниця Церкви, називалась парафія (παροικία - сусідство). Завданням єпископа було організовувати життя парафії, очолювати літургію та проповідувати. Христос і апостоли багато уваги присвячували служінню нужденним. Їхній приклад став базовим взірцем поведінки християн. Коли церковні общини розростались, то апостоли побачили, що одна людина не може охопити всі аспекти церковного життя. Тому вони вирішили розділити обов'язки, і призначити спеціальних людей, які би відповідали за благодійність. Їх назвали дияконами (διάκονος - служитель). В ранній Церкві сформувалась традиція, що єпископ очолює всю християнську громаду одного міста. Однак, коли християн ставало багато, то один єпископ не міг забезпечити їм належну духовну опіку. З цієї причини єпископи почали призначати собі помічників, завданням яких було допомагати єпископу у виконанні його обов'язків: літургія, проповідь та управління.

Цих помічників, яких називали пресвітерами (πρεσβύτερος - старійшина), від якого походять німецьке слово Priester, французьке pretre, англійське priest, або єреями ('ιερεύς - священик). Оскільки священики діють як помічники єпископа, то вони можуть виконувати свої функції тільки з благословення єпископа і виключно в межах, встановлених єпископом. Так у християнстві сформувались три ступені священства: єпископ, священик і диякон, які залишаються незмінними й до сьогодні.

• СТРУКТУРА ЄПАРХІЇ

Церква розросталась і її структурні елементи змінювались, але триступеневий принцип духовенства залишався сталим. Зі зростом кількості християн, збільшувалась і кількість священиків під владою одного єпископа. Коли на території управління одного єпископа діяло кілька або й багато храмів, то в кожен із них єпископ призначав священика, а сам служив у центральному храмі, який прийнято називати катедральним собором, оскільки в ньому знаходилась катедра (каОебра - сидіння), тобто місце перебування єпископа під час богослужінь. Зі зростом Церкви змінило своє значення й слово «парафія». Сьогодні парафією називають найменшу територіальну одиницю Церкви, на чолі якої стоїть священик. Священика, який очолює парафію, називають парохом. Під владою одного єпископа може знаходитися багато, і навіть декілька сотень парафій. Усю церковну територію, на чолі якої стоїть єпископ, і яка включає всі парафії, що підлягають єпископу, у Східній Церкві називають єпархією (enapyia), а в Західній - дієцезією (біоікцоїф); обидва слова означають провінцію. Отже, Церква поділяється на єпархії, на чолі яких стоять єпископи, а єпархії поділяються на парафії, на чолі яких стоять священики. Ця загальна і незмінна структура в різних традиціях може мати різні доповнення.

Якщо парафія велика, тоді для її обслуговування єпископ призначає декілька священиків. В такому випадку один із них стає парохом, тобто керівником парафії, а інші - вікаріями (vicarius - заступник).

Якщо єпархія складається з багатьох парафій, або вони розкидані на великій території, то для кращого управління єпархією створюється проміжна ланка між парафією і єпархією, яку в Католицькій Церкві називають деканатом (decanatus - десятка), а в Православних Церквах слов’янських народів - благо- чинням. Священика, який очолює цю ланку, відповідно називають деканом або благочинним. В міру росту Церкви з’явилася потреба висвячувати священиків, які отримували спеціальні служіння, не пов’язані з парафіями, наприклад душпастирство військових, лікарень, закладів освіти, в’язниць тощо. В міру потреби єпископи для удосконалення управління створюють в межах єпархій адміністративні установи - курії (curia) або управління, до складу яких входять священики з найрізноманітнішими завданнями (канцлер, економ, судді церковного трибуналу, архіваріус та інші). Також при єпископові, в міру потреби, можуть діяти найрізноманітніші дорадчі органи. Священики у Східній Церкві переважно одружені; в Західній Церкві обов’язковим є целібат (caelebs - нежонатий).

Вищим рівнем священства є єпископ. Він очолює єпархію як базову структурну одиницю Церкви. Якщо єпархія велика, і потребує кількох єпископів, тоді один із них керує єпархією, і його називають правлячим єпископом або єпископом-ординарієм (ordinarius), а інші йому допомагають, і їх називають єпископа- ми-помічниками або вікарними єпископами. Єпархії об’єднуються в округи, які називають митрополіями (μητρόπολη). Главою митрополії переважно є єпископ найбільшої, найстаршої або найповажнішої єпархії. Єпископ, який очолює митрополію, називається митрополитом. Центральну або найбільшу єпархію митрополії називають архиєпархією або архидієцезією. Отже, митрополія - це церковний адміністративний округ, який складається з архиєпархії та єпархій. Інколи архиєпархії можуть існувати й незалежно від митрополій.

Християнська Церква не є монолітним адміністративним утворенням. В різних культурних регіонах формувалися власні Помісні Церкви з окремими обрядами та традиціями.

Переважно Помісні Церкви формувалися навколо великих культурних центрів античності, християнські общини в яких засновували апостоли. На чолі Помісної Церкви стоїть Патріарх (Πατριάρχης). В межах Римської імперії в перші століття християнства сформувалися п’ять Патріархатів: Римський, Олександрійський, Ан- тіохійський, Єрусалимський та Константинопольський. Ці п’ять Патріархатів складали пентархію (πενταρχία - п’ятірка) найдавніших Патріархатів. Після великої схизми (розколу Церкви) 1054 року, Константинополь перенісся на перше місце серед східних Патріархатів, оскільки саме в цьому місті знаходилась столиця Візантійської імперії. Відтоді адміністративні традиції Католицької та Православних Церков розвивалися окремо. У Православних Церквах главою Церкви є Патріарх. Патріархат поділяється на митрополії. У ІІ тисячолітті кількість східних Патріархатів збільшилась, тобто з’явились власні Патріархати в Болгарії, Румунії, Сербії, Росії тощо. Кожен Патріарх є незалежним главою своєї Помісної Церкви. Своєрідним координатором контактів між Патріархатами є Константинопольський Патріарх.

В Католицькій Церкві сформувались власні управлінські традиції. Оскільки Католицька Церква, завдяки своїй активній місіонерській діяльності, стала не тільки найбільшою християнською конфесією, а й найбільшою релігійною організацією світу, кількість вірних якої кількаразово перевершила кількість вірних усіх Православних Церков, то управління Церкви вимагало чіткої та досконалої системи управління. На чолі Католицької Церкви стоїть Єпископ Риму, який носить титул Папа Римський. Папі підпорядковані всі католицькі єпархії. Єпархії об'єднані в митрополії, а митрополії об'єднані у церковні області. В більшості межі церковних областей співпадають із кордонами країн. Однак, якщо в якійсь країні мало єпархій, то в одній області можуть бути згруповані єпархії різних країн. На чолі церковної області від середньовіччя до середини ХХ століття стояв єпископ, який мав титул Примас (primas - перший).

Відповідно, до титулу примаса входила назва країни, в межах якої поширювалась його влада. Примасом традиційно ставав архиєпископ найбільшої ар- хиєпархії своєї області. Наприклад, Католицьку Церкву на території Священної Римської імперії очолював Примас Німеччини (Primas Germaniae), яким в час розквіту династії Габсбурґів був князь-архиєпископ Зальцбурзький; Примасом Англії та Уельсу був архиєпископ Кентерберійський, оскільки цей єпископ очолює найдревнішу єпархію Англії. Після англіканського розколу титул Примас Англії залишився за головним єпископом Церкви Англії. В середині ХХ століття відбувся Другий Ватиканський Собор, який вніс деякі зміни в управління Церквою. Внаслідок цього, на чолі церковних областей були поставлені не окремі особи - Примаси, а колективні органи - Єпископські Конференції, до складу яких входять всі єпископи області. З-поміж себе члени кожної Єпископської Конференції обирають Голову. В кожній країні склались свої традиції щодо виборів Голови Єпископської Конференції. Так, в Австрії Головою Конференції, від моменту впровадження цієї посади, є архиєпископ Відня, а в Німеччині - будь-який єпископ, який навіть не завжди є митрополитом (наприклад, у 1987-2008 роках Головою Німецької Єпископської Конференції був Кардинал Карл Лєманн, Єпископ Майнцький, а з 2014 року ним є Кардинал Райнгард Маркс, митрополит і архи- єпископ Мюнхенсько-Фрайзінзький).

• РИМСЬКА КУРІЯ

Папа Римський є також главою держави. В середньовіччі держава, сувереном якої був Папа, називалася Папська область, а сьогодні - Місто Ватикан, яке займає невелику територію в Римі. В офіційних документах Ватикан іменується Святим Престолом (Sancta Sedes). Як окремий суб'єкт міжнародного права, Святий Престол має дипломатичні відносини з різними країнами світу. З ціллю підтримки дипломатичних відносин Папа в різних країнах призначає Апостольських Нунціїв (Apostolic Nuncio), які виконують двояку функцію: державний посол Ватикану і церковний представник Папи. Для допомоги Папі у справах управління Церквою діє Римська Курія (Curia Romana), яку можна назвати урядом Католицької Церкви.

Курія складається з відділів, званих Конґреґаціями. Їх є дев'ять: Конґреґація доктрини віри (Congregatio pro Doctrina Fidei), Конґреґація у справах єпископів (Congregatio pro Episcopis), Конґреґація Богослужіння і Дисципліни Таїнств (Congregatio de Cultu Divino et Disciplina Sacramentorum), Конґреґація Східних Церков (Congregatio pro Ecclesiis Orientalibus), Конґреґація у справах канонізації святих (Congregatio de Causis Sanctorum), Конґреґація Євангелізації Народів (Congregatio pro Gentium Evangelizatione), Конґреґація у справах духовенства (Congregatio pro Clericis), Конґреґація у справах Інститутів Богопосвяченого життя і Товариств Апостольського життя (Congregatio pro Institutis vitae consecrate et Societatibus vitae apostolicae), Конґреґація католицьких інституцій, семінарій і навчальних закладів (Congregatio de Institutione Catholica de Seminariis atque Studiorum Institutis). Керівники Конґреґацій називаються Кардиналами-Префектами (cardinalis prefectus). До складу Римської Курії також входять дев'ять Папських Комісій, дванадцять Папських Рад, п'ять Міжвідомчих Комісій.

Судова гілка влади Святого Престолу представлена трьома трибуналами: Апостольська Пенітенціарія (Sacra Paenitentiaria), до компетенції якої входять питання відлучення від Церкви, спеціальні дозволи Апостольської Столиці та індульгенції; Найвищий Трибунал Апостольської Сигнатури (Supremum Tribunal Signaturae Apostolicae), який є найвищим судовим органом Католицької Церкви і веде контроль над католицьким судочинством; Апостольський Трибунал Римської Роти (Tribunal Apostolicum Rotae Romanae), який є звичайним судом найвищої інстанції Католицької Церкви. Головною структурою Римської Курії є Державний Секретаріат (Secretaria Status), очолюваний Державним Секретарем Ватикану. До завдань Державного Секретаріату входить координація всіх структур Католицької Церкви, зовнішня політика Ватикану тощо. Фінансові і господарські справи Католицької Церкви належать до компетенції Секретаріату у справах економіки (Secretaria pro reconomia).

Важливою структурою Католицької Церкви є Колегія Кардиналів. В процесі становлення управлінської системи Католицької Церкви ключовим питанням було удосконалення процедури вибору Папи. Для Церкви було надважливо захистити вибори Папи від будь-яких світських впливів. Найкращим вирішенням цієї проблеми стало утвердження окремої структури, якій було передано це завдання. Оскільки Папа Римський є Єпископом Риму, то в ранній Церкві його обирало духовенство Римської Єпархії. Сьогодні, коли Папа є главою всієї Католицької Церкви, природньо, що представники всіх її частин мають право голосу у виборах. Ці два аспекти (духовенство Римської Єпархії і представники всіх частин Церкви) були поєднані у встановленні інституту Кардиналів (cardinalis - головний). Кардинал - це найвищий титул в Католицькій Церкві, який дає право брати участь у виборах Папи. Сьогодні Кардиналами є найдостойніші єпископи з усієї Католицької Церкви. Але в пам'ять про те, що право вибору Папи передовсім належить духовенству Римської Єпархії, кардинальський титул пов'язує Кардинала з якимось із римським храмів. Де би не служив Кардинал, у документах про присвоєння титулу обов'язково вказується якийсь римський храм, який титулярно вважається його осідком. Тому повний титул звучить Кардинал Святої Римської Церкви (Cardinalis sant« roman« Ecclesi«), де під «Римською Церквою» розуміється якийсь із храмів Риму. Так, колишній Глава Української Греко-Католицької Церкви Кардинал Любомир Гузар був Кардиналом Святої Римської Церкви Санта Софія на Віа Боччеа. Оскільки серед духовенства Риму, як і всюди, були єпископи, священики і диякони, то й Кардинали поділяються на Кардиналів-єпископів, Кардиналів-священиків і Кардиналів-дияконів. При цьому реальний сан у кардинальському титулі не відображається. Переважна більшість Кардиналів є єпископами, але мають титули Кардинала-священика або Кардинала-диякона. Усі Кардинали об'єднані в Колегію Кардиналів, діяльністю якої керує Декан Священної Колегії (Decanus Sacri Collegii), який є першим серед Кардиналів. Коли помирає Папа, то всі Кардинали світу, вік яких не перевищив 80 років, зобов'язані зібратися на Конклав (Conclave) - зібрання Кардиналів для виборів Папи. Засідання Конклаву завжди проводиться в Сикстинській капеллі в Римі.

Отже, за свою двохтисячорічну історію Церква сформувала строгу єрархію, яка основується на трьох ступенях священства: єпископ, священик і диякон. На кожному рівні наявний посадовий та титулярний поділ. Главою Католицької Церкви є Папа Римський, якому в управлінні Церквою допомагає Римська Курія. На чолі Православних Церков стоять Патріархи.

<< | >>

↑

Источник: Шепетяк Олег Михайлович. Історія релігій. Том третій. - Жовква: Місіонер,2020. - 856 с.. 2020

Еще по теме 3.6. ЄРАРХІЯ ЦЕРКВИ:

- История религий -