3.5. КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА В ЛАТИНСЬКІЙ АМЕРИЦІ

Регіоном найбільш масштабного поселення католиків за межами Європи є Латинська Америка. Тут Католицька Церква розвинулась унаслідок іспанської колонізації. Після Великих гео­графічних відкриттів Іспанія почала колонізацію Мезоамерики, в якій у той час діяла Імперія ацтеків.

• ЦЕРКВА В МЕКСИЦІ

Весь цей час Католицька Церква відігравала провідне міс­це в житті Мексики. Вона володіла школами і лікарнями, при­тулками і сиротинцями. Отримавши ще в період Нової Іспанії у володіння численні землі, Церква розвивала сільське господар­ство, відіграючи роль головного чинника стабілізації економіки країни. Після повалення Нової Іспанії нові уряди продовжували підтримувати Церкву. З приходом до влади ліберала Хуареса си­туація змінилась. Він провів низку реформ, якими ліквідував всі привілеї духовенства та конфіскував усі церковні землі і неру­хомість, окрім храмів і помешкань монахів. Церква, втративши землі, не змогла підтримувати економіку країни. Це призвело до зубожіння населення та кровопролитної громадянської війни, яка розпочалась у 1858 році і тривала три роки.

• ЦЕРКВА НА КУБІ

Ситуація на Кубі після розпаду Нової Іспанії складалася по- іншому, ніж у Мексиці. Куба залишалася іспанською колонією аж до 1898 року, коли, за результатами Іспано-американської вій­ни, Іспанія відмовилася від Куби. Острів опинився під протек­торатом США і перебував у такому статусі до 1902 року. Після офіційної відмови США від протекторату над Кубою, американці продовжували контролювати економічні процеси і зовнішні від­носини країни. В 1940 році президентом Куби став Рубен Фуль- хенсіо Батіста-і-Сальдівар, який встановив у країні диктатуру. В 1959 році він був вимушений покинути країну, в якій розго­рілась комуністична революція, внаслідок якої владу отримав комуністичний диктатор Фідель Кастро. Релігійна ситуація на Кубі завжди була складною. Під час іспанського володіння на острові продовжували існувати індіанські релігії. Африканські раби принесли сюди свої вірування. Окрім цих релігій, на Кубі розвивалися синкретичні вірування. Втім, переважна частина населення країни були католиками. Комуністична диктатура за­вдала великого удару Церкві. Сьогодні католиками є тільки 39% населення країни.

• ЦЕРКВА В АРГЕНТИНІ І ЧИЛІ

В Південній Америці іспанці встановили своє панування у XVI столітті. В 1534 році король підписав укази про створення чотирьох іспанських колоній на території материка: Нова Кас­тилія, Новий Толедо, Нова Андалузія і Новий Леон. Ці колонії простягались рівними за шириною смугами зі сходу на захід, розділяючи весь материк, за винятком найбільш східних те­риторій, які належали Португалії. У 1542 році король підписав грамоту, якою об'єднав ці чотири колонії в одне віце-королів- ство Перу. Так, на території Латинської Америки виникли два іс­панські віце-королівства - Нова Іспанія і Перу.

Сучасний Уругвай був територією постійних протистоянь Іс­панії та Португалії. Коли іспанські колонії в Латинській Америці почали виборювати незалежність, Уругвай став частиною тери­торій, підконтрольних Буенос-Айресу. Однак серед уругвайців сформувалась група політиків, які відстоювали автономні пра­ва. Лідером уругвайський борців за автономію був Хосе Ґерва- сіо Артіґаса (1764-1850). В 1810-1820 роках Артіґаса очолював національно-визвольний рух в Уругваї. Аргентинський уряд відчув свою неспроможність втримати Уругвай, а в 1816 році Уругвай, зі згоди Буенос-Айреса, був анексований Бразилією. Артіґаса оголосив про прагнення повної незалежності країни, і почав вести боротьбу проти Бразилії. В 1820 році він програв ві­йну, покинув політику і переселився до Парагваю, де прожив до кінця життя, не втручаючись у політику. У 1825 році Аргенти­на змінила свою політику щодо Уругваю і вирішила повернути його у свої володіння, відібравши його від Бразилії. Ці претензії спричинили аргентинсько-бразильську війну, яка виснажила обидві країни настільки, що в жодної з них не залишилось сил боротися за Уругвай. За участі Британії між Аргентиною і Брази­лією був укладений мирний договір, відповідно до якого Уруг­вай отримав незалежність. В 1830 році в Уругваї була прийнята перша конституція. Після отримання незалежності, в Уругваї по­чались жорсткі протистояння поміщицьких кланів, які нерідко переростали у збройні конфлікти. Лідери конкуруючих сторін постійно просили про підтримку то Бразилію, то Аргентину. То­му незалежність Уругваю від цих країн залишалася відносною. У країні сформувалися дві партії - консервативна партія Блан­ко і ліберальна партія Колорадо, які боролися між собою, не­одноразово спричинюючи збройні конфлікти. На тлі внутрішніх протистоянь у країні регулярно виникала диктатура. Сьогодні Уругвай є незалежно і демократичною країною. З 1916 року в Уругваї Церква і держава розділені. Країна зазнала численних впливів соціалізму та секуляризму, внаслідок чого кількість ка­толиків у ХХ столітті зменшилась. Сьогодні католиками вважа­ють себе 41,7% уругвайців, а протестантами - 9,9% мешканців країни. 23,2% населення стверджують, що вірять у Бога, але не належать до жодної релігії. 17,2% вважають себе атеїстами або агностиками.

• ЦЕРКВА В ПАРАГВАЮ

Історія Парагваю є унікальною. Ця територія до середини XVI століття перебувала у складі іспанського віце-королівства Перу. В 1609 році в Парагваю почали діяльність єзуїти. Вони по­ставили собі за ціль врятувати індіанців від асиміляції та куль­турного вимирання. З цією ціллю єзуїти домоглися в іспансько­го уряду виділення території, на якій індіанці отримають повну свободу. В 1617 році уряд виокремив Парагвай в автономний округ, управління яким було передане єзуїтам. Саме завдяки діяльності єзуїтів Парагвай став територією, на якій індіанцям вдалося вижити в найбільшій кількості. Діяльність єзуїтів та організація індіанської автономії викликали побоювання іспан­ського уряду, який остерігався сепаратизму. В 1768 році іспан­ці прогнали єзуїтів з Парагваю та заборонили їхню діяльність, але позитивний слід єзуїтів у цій країні залишився. Парагвай відрізнявся від інших іспанських колоній, і коли в Латинській Америці розпочався національно-визвольний рух, парагвайці чітко проголосили своє бажання розвиватися поза зв'язком з Іспанією та латиноамериканськими країнами. В 1811 році Па­рагвай проголосив незалежність. В 1842 році у країні було ска­соване рабство, а в 1848 році була підтверджена рівноправність креолів (іспанських колонізаторів) та індіанців. Втримати свою незалежність було нелегко. В 1866-1870 роках війну проти Па­рагваю почали Аргентина, Бразилія і Уругвай. Ця страшна війна не знищила країни, але завдала їй непоправних втрат. Парагвай втратив 80% населення і 50% території. Економіка країни бу­ла настільки підірвана, що Парагвай так і не зміг оговтатися від втрат. Парагвайці, які вижили у війні, страшенно зубожіли. Все це спричинило політичну нестабільність і постійні диктатури, а економіка опинилася в руках іноземних корпорацій. У Другій світовій війні Парагвай зберігав нейтралітет, але після закінчен­ня війни надав притулок гітлерівцям. Тільки в кінці ХХ століття Парагвай почав побудову демократичної і правової держави та відродження економіки. Завдяки праці єзуїтів у XVIII столітті Парагвай досі зберігає дві офіційні мови: іспанську і гуарані, при цьому 70% населення є двомовними. 90% населення країни - католики.

• ЦЕРКВА В БОЛІВІЇ І ПЕРУ

Болівія, яка межує з Парагваєм, пройшла типовий для ла­тиноамериканських країн шлях до незалежності. В 1809 році мешканці цього регіону, який у той час іменувався Верхнє Пе­ру, почали національно-визвольну боротьбу. В 1825 році Болівія проголосила незалежність, а її президентом-протектором став Симон Болівар, у честь якого й була перейменована країна. Од­нак, уже в 1828 році болівійські повстанці прогнали з країни армію Болівара та відмовились від вступу у Велику Колумбію. Відтоді й до сьогодні Болівія переживала численні політичні перевороти, військові хунти, диктатуру, економічну залежність і бідність. Утім Болівія залишається унікальною в етнографіч­ному та культурному планах. Половина населення є індіанцями, а інша половина креолами і метисами. Діяльність католицьких місіонерів серед індіанців Болівії була дуже успішною ще в пе­ріод іспанської колонізації. Внаслідок цієї діяльності Католиць­ка Церква є найбільшою релігійною організацією країни. Сьо­годні 76% населення Болівії є католиками, 17% протестантами, і тільки 1% населення належать до інших релігій. Невіруючими себе вважають лише 5% населення країни. Перу є однією з най­більш католицьким населенням країною Латинської Америки. Її історія мало відрізняється від історії інших колишніх іспанських колоній. В минулому на території Південної Америки існувало іспанське віце-королівство Перу, але сучасне Перу є тільки неве­ликою частиною віце-королівства. Столицею віце-королівства було місто Ліма, яке сьогодні є столицею Перу. В 1551 році в Лімі був створений Університет Сан-Маркос - найстарший універси­тет в Америці. Коли в інших латиноамериканських країнах по­чались війни за незалежність, Перу не поспішала брати в них участь. Навпаки, в Перу зберігалась вірність іспанській короні і не було власних значних спроб проголосити незалежність. У 1821 році в Перу вступила армія аргентинського генерала Хо­се де Сан-Мартіна, який здолав іспанську адміністрацію силою своєї армії, а не силою перуанців. В цьому ж році він проголосив незалежність Перу і став його першим президентом. В 1824 році в Перу ввійшла армія Симона Болівара і країна опинилась у ви­мушеній федерації з Болівією. Остаточна незалежність і рефор­ми відбулись аж в період президенства Рамона Кастильї, який перебував на посту глави держави у 1845-1851 і 1854-1862 ро­ках. Він відмінив рабство, утвердив права індіанців, сприяв іммі­грації тощо. Але воднораз Кастилья обмежив права Католицької Церкви. ХХ століття в Перу - це час політичної нестабільності. Комуністичний режим, військові хунти, диктатури тощо стали звичними для країни. Сьогодні католиками є 85-90% населен­ня країни. В 1671 році Папа Климент Х канонізував Святу Розу з Ліми (1586-1617), а в 1962 році Папа Іван ХХІІІ канонізував Свя­того Мартина де Поррес Веласкеса (1579-1639), які стали симво­лами духовності перуанців.

• ЦЕРКВА В ЕКВАДОРІ, КОЛУМБІЇ І ВЕНЕСУЕЛІ

Історія Еквадору також є типовою для колишніх іспанських латиноамериканських колоній. Впродовж тривалого часу тере­ни сучасного Еквадору входили у склад віце-королівства Перу. В 1809 році у колонії спалахнула національно-визвольна бо­ротьба, яка призвела до проголошення незалежності Еквадору, але владу в країні відразу ж захопила військова хунта. В 1812 році іспанські війська знову завоювали Еквадор, скинули хун­ту і навели лад у країні. В 1822 році Еквадор завоювали війська Великої Колумбії під проводом Симона Болівара. Аж у 1830 році Еквадор звільнився від Великої Колумбії і отримав остаточну незалежність. Після осягнення незалежності країна потрапила в політичну і економічну нестабільність, унаслідок яких в Еква­дорі регулярно виникали диктатури і військові хунти. Релігій­ність мешканців Еквадору є високою. 81,5% населення країни є католиками. Після осягнення незалежності Католицька Церква в Еквадорі отримала більші преференції, аніж мала у віце-коро- лівстві Перу. В 1899 році була ухвалена Конституція Еквадору, відповідно до якої католицизм оголошувався державною релі­гією країни. Церква забезпечувала країну освітою і медициною. В 1899 році ліберальний уряд змінив конституцію. Новий осно­вний закон однаково толерував усі релігійні організації. Втім Церква до сьогодні продовжує свою активну діяльність на релі­гійному та гуманітарному поприщах. Колумбія відіграла особли­ву роль у національно-визвольній боротьбі латиноамериканців. Лідером повстанців у цьому регіоні Латинської Америки став Симон Болівар (Simon Jose Antonio de la Santisima Trinidad Bolivar y Ponce y Palacios y Blanco, 1783-1830). В 1810 році він розгромив іспанські війська, а в 1819 році Болівар оголосив про створення незалежної федеративної республіки Велика Колумбія, до скла­ду якої входили сучасна Колумбія, Еквадор і Венесуела. Він став її першим президентом. В 1830 році Болівар помер, і створена ним федерація розділилася. В 1903 році зі складу Колумбії ви­йшла Панама, і країна набрала сучасних територіальних обрисів. У 1851 році в країні було скасоване рабство. Найбільшою бідою Колумбії стала мафія наркоторговців, які не тільки звели країну до зубожіння, а й страшенно зіпсували її міжнародний імідж. В 1990-х роках уряд країни провів масштабні заходи для викорі­нення виробництва і торгівлі кокаїном. У ХХІ століття Колумбія ввійшла у стані громадянської війни. З усіх латиноамерикан­ських країн Колумбія найдовше зберегла конституційну норму про державну Церкву. Католицька Церква мала статус держав­ної до 1991 року. Нова конституція забезпечує всім релігіям рів­ні права. Однак більшість шкіл, вищих навчальних закладів, си- ротинців, лікарень тощо належить Католицькій Церкві. Усунен­ня Церкви з цих сфер означало би гуманітарну катастрофу для країни. 70,9% населення країни є католиками. Після розпаду Великої Колумбії у 1830 році утворилась незалежна Венесуела, назва якої означає «Мала Венеція». Після отримання незалеж­ності у Венесуелі панували військові диктатури, які тривали до 1835 року. В 1913 році у Венесуелі були відкриті великі поклади нафти, а зріст ціни на нафту після Другої світової війни зроби­ли Венесуелу одним із найбільших експортерів нафти у світі та різко збільшили статки країни і її населення. В цей час військові були усунені від політичної влади. Ромуло Бетанкур, який був президентом у 1945-1948 і 1959-1964 роках, був першим главою Венесуели, який не походив із військових кіл. У 1961 році була прийнята сучасна конституція країни. В 1998-2013 роках пре­зидентом Венесуели був соціаліст Уґо Чавес, який провів значні соціальні реформи країни. Венесуела є католицькою країною і толерує всі релігії, які діють на її території. 71% населення кра­їни є католиками.

• ЦЕРКВА У БРАЗИЛІЇ

Бразилія вирізняється з усіх країн Латинської Америки. Це - єдина країна континенту, яка в минулому була колонією Порту­галії; всі інші країни Латинської Америки були іспанськими ко­лоніями. Сьогодні в Латинській Америці тільки в Бразилії дер­жавною мовою є португальська, на відміну від інших латиноа­мериканських країн, у яких державною є іспанська. Бразилія піс­ля португальської колонізації стала частиною португальського культурного простору. Головну роль у культурному становленні Бразилії, як і інших латиноамериканських територій, відіграла Католицька Церква. Переломним моментом в історії Бразилії, як і в історії всіх європейських та латиноамериканських країн, ста­ли Наполеонівські війни. Однак їхня роль в історії Бразилії кар­динально відмінна від ролі в історії іспанських колоній в Аме­риці. Якщо в іспанських колоніях Наполеонівські війни спричи­нили початок національно-визвольної боротьби, то у Бразилії вони дали початок становлення власної державності у тісному союзі з Португалією. В 1808 році Наполеон І наніс удар Порту­галії. Щоби врятувати життя, португальська королева Марія І Благочестива (Maria de Bragan^a) та її син, наступний король Жуан VI, виїхали з країни і тимчасово перенесли свій осідок у ко­лонії. Це перший і єдиний випадок в історії, коли монарх і уряд переїхав з метрополії до колонії. Новою резиденцією королеви стало місто Ріо-де-Жанейро у Бразилії. В 1816 році королева Ма­рія померла у Бразилії, а трон успадкував її син Жуан VI Клемент (Joao o Clemente). Після падіння режиму Наполеона, король Жу­ан не поспішав повертатися до Португалії, а управління країною здійснював з Ріо-де-Жанейро. Аж у 1821 році він повернувся до Лісабону. Однак перед своїм від'їздом король Жуан проголосив Бразилію незалежною імперією, а в 1822 році її першим імпера­тором став син Жуана Педру І. В 1826 році король Жуан помер і Педру І став також королем Португалії під іменем Педру IV. У Бразилії ніколи не відбувалась національно-визвольна бороть­ба. Її статус піднімали самі португальські королі. Фактично, Бразилія від 1822 року є незалежною країною, яка перебувала у персональній унії з Португалією. Правління імператора Педру було нетривалим; імператор помер у 1834 році у 35-літньому віці від туберкульозу. Його ліберальні та антиклерикальні по­гляди стали причиною серії громадянських війн у Португалії, відомих як Ліберальні війни і тривали вони у 1828-1834 роках. У цих війнах зіткнулися ліберали, які підтримували Педру, та кон­серватори, які підтримували його брата Міґеля. На відміну від Марії І і Жуана VI, які були щирими католиками, Педру І був ан- тиклерикалом. Він у 1834 році, тобто відразу ж після перемоги у Ліберальних війнах, розпустив чернечі ордени та обмежив пра­ва Церкви. Ліберальні реформи імператора викликали спротив не тільки в Португалії, а й у Бразилії, де вони викликали сильні сепаратистські настрої. Через ці настрої Перду І у 1831 році був змушений зректися трону на користь свого шестилітнього сина Перду ІІ. Політика Перду ІІ була більш помірною, аніж політика його батька, і принесла Бразилії великі зміни. В час його прав­ління до Бразилії прибули численні мігранти з Європи, які при­несли зі собою новітні технічні здобутки. В 1871 році імператор видав «Закон вільного лона», який зробив важливий крок до відміни рабства. Відповідно до цього закону, діти, які народжу­валися у рабині, ставали вільними. В 1888 році імператор по­вністю відмінив рабство. Дії імператора спричинили інтенсивну індустріалізацію країни та швидкий розвиток промисловості. На тлі економічного розвитку набирали значущості нові сили, які прагнули посилення своєї політичної влади. Врешті, це при­звело до перевороту в 1889 році під проводом маршала Мануела Деодору да Фонсека. Імператор під час перевороту поступив не­ймовірно благородно. Він не бажав громадянської війни і кро­вопролиття. Щоби уникнути цих бід, він зрікся трону і покинув країну. Бразилія була проголошена федеративною республікою, а її першим президентом став Мануел Деодору да Фонсека. В по­дальшому Бразилія розвивалась як демократична країна, хоч і переживала значні економічні та політичні кризи.

В період португальської колонізації Католицька Церква бу­ла офіційною релігійною організацією Бразилії. Коли Бразилія стала незалежною імперією, Католицька Церква зберегла свій офіційний статус. Церква виконувала не тільки релігійну, а й важливу соціальну функцію. Церква активно захищала права індіанців і всіх обездолених, піклувалася лікарнями і школами, дбала про правовий захист населення. Інколи гуманітарна ді­яльність Церкви йшла всупереч із політичними і економічними інтересами уряду. Особливо важливу роль у країні відіграва­ли єзуїти. Коли в Європі почалась боротьба проти єзуїтів, вона швидко перенеслась на Бразилію. В 1782 році уряд заборонив діяльність єзуїтів, і взяв під контроль діяльність Церкви. Втім, уряд не боровся проти релігійності на загал. Церква активно вела свою релігійну і проповідницьку діяльність. Ціллю атаки уряду була тільки політична і громадська активність Церкви. В 1889 році Бразилія стала республікою. В нових обставинах становище Церкви змінилось. В 1891 році були ухвалені закони про відділення Церкви від держави, позбавлення Католицької Церкви статусу офіційної і релігійну свободу. Незважаючи на нові законодавчі норми, бразильська культура залишилась по­вністю католицькою. Сьогодні населення країни становить 130 мільйонів осіб. З них 64,6% визнають себе католиками.

• ЦЕРКВА В ІНШИХ КРАЇНАХ ЛАТИНСЬКОЇ АМЕРИКИ

Менші країни Латинської Америки пережили схожі віхи істо­рії, як і перелічені. Сьогодні у всіх країнах цього регіону Като­лицька Церква є найбільш чисельною релігійною організацією. В Белізі католиками є 51% населення, в Коста-Ріці - 78,7%, у Гватемалі - 56%, на Гаїті - 83,5%, в Гондурасі - 69,1%, в Ніка­рагуа - 71,3%, в Панамі - 82,2%, в Пуерто-Ріко - 64%, в Доміні­канській Республіці - 68,8%, у Сальвадорі - 60,4%. На загал, 69% населення Латинської Америки є католиками і 17% є протес­тантами. В цьому регіоні світу складалась непроста ситуація: Латинська Америка була неймовірно піддатливою політичній нестабільності і диктатурам. Злидні спричинили популярність комуністичних ідей. Комунізм навіть вплинув на міркування латиноамериканських богословів, що дало початок «богослов’ю визволення». Присутність Католицької Церкви в Латинській Америці відіграла особливу історичну роль. Благодійність і ми­лосердя, проповідувані католиками, дали можливість індіанцям виживати в нових умовах. Саме тому в багатьох країнах Латин­ської Америки індіанці вільно живуть до сьогодні, на відміну від протестантської Північної Америки, де індіанці були майже по­вністю винищені. В Латинській Америці знаходяться дві країни з найчисельнішим католицьким населенням у світі. Зі всіх країн світу найбільше католиків мешкає у Бразилії, а другою країною світу за кількістю католиків є Мексика. Третьою країною світу за кількістю католиків є Філіппіни, які, хоч і не знаходяться в Латинській Америці, але в час іспанського панування входили до віце-королівства Нова Іспанія.