Поширення буддизму

У буддизмі немає єдиної централізованої церкви, є об’єд­нання лише в національних чи державних межах. Але це не виключає існування загальновизнаних авторитетів і активно­го спілкування.

Після свого виникнення буддизм перші три століття мир­но співіснував з брахманізмом і джайнізмом (про що мова йти­ме далі). Бувало, що в одній релігійній общині мирно ужива­лися віруючі трьох релігій. Але згодом все ж чітко визначилась перевага буддизму, що як релігія більше відповідав тому ча­сові. Буддизм не був опозиційним до жодної влади. Швидко він став державною релігією багатьох впливових держав, на які була поділена в той час Індія. Розквіт державності Індії за царя Ашоку в ІІІ ст. до н.е. був початком розквіту і вдоскона­лення буддизму. За царя Ашоку відбувся буддійський собор у Паталіпутрі (це місто в той час було столицею держави Ма- гадхі), який впорядкував Тіпітакі. Відтоді й почалося інтенси­вне поширення буддизму.

Кінець ІІ тис. до н.е. був періодом стрімкого поширення буддизму в Пенджабі, Сінді, Гуджераті, Кашмірі -територіях, які з розпадом держави Магадахи увійшли в межі Греко-бакт- рійського царства. Квітне буддизм і в Кушанському царстві. У ті часи хінаяна була витіснена з Північної Індії в Південну. Махаяна ж утвердилась і стала поширюватися за межі Індії.

Наприкінці І тис. до н.е. буддизм утверджується на Цей­лоні (з 1972 р. - Шрі-Ланка).

Вже в перші століття нашої ери буддизм стає світовою релігією, охопивши території Середньої, Центральної і Пе­редньої Азії.

У Південно-Східній Азії буддизм укорінюється з VIII­IX ст. У ХІХ-ХХ ст. він стає відомим у Європі і Америці як релігія, що має послідовників і храми.

Тріумфальна хода буддизму по азіатському континенту зумовлена його соціальним змістом - він виявився дуже пот­рібний людям і суспільству.

Буддизм високо оцінив особу людини. Він відкинув ста­ру оцінку її за належністю до певного роду, племені, нації, вар­ни так, як це робив брахманізм та індуїзм. Він став цінити лю­дину як особистість залежно від її поведінки: ставлення її до природи, інших людей, до самої себе. Врятуватись могла будь- яка людина - від царя до раба. Для цього вона мусить суворо дотримуватися вчення Будди, поводитись відповідно до цьо­го вчення. В умовах жорстокого рабовласництва гуманістич­ний зміст буддійського вчення в кінці І-го тис. до н.е. був спра­вжнім одкровенням. І це відкрило йому шлях у душі людей. Будда поселив у цих душах надію на спасіння. Не в теперіш­ньому земному житті, а у невизначеному майбутньому. Але все ж таки воно буде, його слід чекати, слід докласти зусиль у теперішньому житті, піти по шляху, який вказав Будда, вико­нувати його настанови, жити за його вченням.

Отже, Будда, засудивши сучасний людський світ, високо поставивши особу людини, переніс її спасіння в нереальний потойбічний світ.

Звернемо увагу на те, що Будда зовсім не був ні революці­онером, ні навіть реформатором. Він ні в чому не збирався змі­нювати суспільство, він тільки підказував, як людині самовдо­сконалюватись. Він оголосив усіх рівними перед спасінням, але не закликав до руйнування кастового ладу. Лише брахма­нів він вважав зайвою Варною. Усі інші повинні були діяти в суспільстві так, як вони це робили й раніше. Будда відкрито закликав до покори володарям, а вони, зі свого боку, підтри­мували буддизм і як державну релігію, і в його поширенні за межами Індії.

На початку І тис. н.е. буддизм охоплює своїм впливом усю південну частину Євразійського материка. На кінець цього тисячоліття він уже має територію впливу від Каспійського моря до Тихого океану, від Якутії до Індонезії. Цей масштаб­ний вихід на історичну арену відбувається в умовах зіткнення з місцевими культами, що не проходить для буддизму безслід­но, бо супроводиться взаємними асимілятивними процесами. Цьому сприяють і пластичність віровчення буддизму і нероз- робленість його культової сторони. Такий характер поширен­ня буддизму сприяв утворенню досить чітких особливостей його напрямів, до того ж раніше запрограмованих наявністю течій хінаяни та маахаяни.

Єдиного буддизму, як і єдиного християнства чи ісламу, не існує. Численні секти і напрями можна поділити на три течії:

• південний і південно-східний буддизм, тхеравада, індо- буддизм (це все можливі синоніми), який виріс на хінаяні;

• далекосхідний дао-буддизм, який ґрунтується на ма- хаяні;

• центральноазіатський тантричний буддизм, що має в основі ваджраяну.

Розглянемо їх детальніше.

Тхеравада, як нам уже відомо, надає в релігійній справі пріоритет нагромадження релігійних заслуг у повсякденному житті і не сподівається на досягнення духовного просвітлен­ня віруючого. Духовенство виступає як необхідний наставник і керівник, а монастирі - як необхідні центри соціально-релі­гійного життя. Цей буддизм ніс індіалізовану культуру всім тим народам, серед яких він поширювався. Він дуже органіч­но поповнював політичні системи азіатського середньовіччя в Шрі-Ланці, Бірмі, Таїланді, Камбоджі, Лаосі, В'єтнамі, Ма­лайзії, на Філіппінах, в Індонезії.

Далекосхідний буддизм активно розроблював ідею бод- си-хатви - мудреця, що веде людей до спасіння. У ньому релі­гійні общини автономні і відіграють певну соціально-культур­ну роль. У ньому утворилася велика кількість шкіл і течій, які, наполягаючи на загальному спільному духові вчення, деталі­зують його, виходячи з особи вчителя. Він легко співіснує з місцевими релігіями.

Центральноазіатський буддизм формувався вже на поча­тку ІІ тис. н.е., коли почався занепад буддизму. Головною ме­тою релігійної практики він вважає вдосконалення особи під керівництвом гуру - вчителя, наставника. Він швидко рефор­мувався в ламаїзм. Поширений у Тибеті і Монголії.

Хоч буддизм і зник в Індії, але його спадщина наклала до­вічний відбиток на культуру цієї країни. Індійський історик Д. Косамбі зауважує, що буддизм залишається на всі часи най­важливішим відкриттям Індії, її внеском у цивілізацію Азії.

Один із засновників сучасної буддології О.О.Розенберг писав про те, що яким буддизм був спочатку, таким, по суті, він і залишився. Його основні положення, основний погляд на життя та його загадки лишилися такі самі, які були при його формуванні.

Існують численні релігійні організації буддистів, здебіль­шого вони мають національний характер. Єдиної буддійської церкви, як і єдиного вчення, немає. У Таїланді, наприклад, бу­ддійську церкву очолює король, так само було раніше і в Лаосі, а в Бірмі і Шрі-Ланці взагалі відсутня централізація общин. Існують міжнародні організації буддистів. Найбільш впливо­ва з них - Всесвітнє братство буддистів, утворене в 1950 р. на Міжнародному конгресі буддистів у Коломбо.

Розділення буддизму на численні течії і школи, які часто дуже неточно називають сектами, мають більше значення для вченого духовенства, буддійських філософів, ніж для широ­кого кола віруючих. Тому історія цих шкіл і течій збігається з історією буддійської філософії. Що ж до популярного, просто­народного буддизму, то його течії і відтінки - не наслідки дог­матичного мислення, а пристосування загальнобуддійських положень до специфічних елементів, які породжені політич­ними, етнічними, культурними та іншими особливостями істо­ричного розвитку.

Чим же, врешті, є буддизм? Релігією, філософією чи ети­кою? Одні кажуть - перше, інші - друге, ще інші - третє. На нашу ж думку, це і перше, і друге, і третє.

Запитання і завдання для закріплення знань

1. У яких історичних умовах започатковувалися основні положення буддійського віровчення?

2. У чому різниця між махаяною і хінаяною?

3. Який зв'язок філософії та етики буддизму?

4. Як поширювався буддизм?

Теми для рефератів, курсових, дипломних та конкурсних робіт

1. Будда - історична особа.

2. Джатакі як матеріали для біографії Будди.

3. Поширення буддизму в Південно-Східній Азії (за окре­мими країнами на вибір).

4. Історія джайнізму.

5. Цзонкоба - реформатор чи революціонер у релігії?

6. Сучасний ламаїзм.

Література

Джаммапада / Пер. с палі. - М.: Изд. вост. л-ры., 1960. - 160 с.

Джантаки. - М.: Худож. л-ра., 1979. - 351 с.

Кочетов А.Н. Буддизм. Изд. 2-е. - М.: Наука, 1983. - 176 с.

Ильин Г.Ф. Религии древней Индии. - М.: Изд. АН СССР, 1953. - 47 с.

Гусева Н.Р. Джайнизм. - М.: Наука, 1968. - 125 с.

Кочетов А.Н. Ламаизм. - М.: Наука, 1973. - 198 с.

Учение Будды. - Элиста. МП “БОТХН”, 1992. - 256 с.

Рампа Т. Лобсанг. Третий глаз. - Л.: Лениздат, 1991. - 192 с. Далай-лама XIV. Буддизм Тибета. - Москва - Рига: Нар- танг-Угунс, 1991. - 103 с.