6.2. БЛАГОРОДНІ ІСТИНИ

Основою вчення Будди було чотири благородні істини, в яких закладене все знання про світ, людину і вищу духовну дійсність. Чотири благородні істини містять у собі доктрину спасіння і є основою віровчення.

• ПЕРША БЛАГОРОДНА ІСТИНА

Будда висловлював першу благородну істину так: «Ось, мо­нахи, благородна істина про страждання; народження - страж­дання, старість - страждання, хвороба - страждання, смерть - страждання, зв'язок з немилим - страждання, розлука з милим - страждання, недосяжність бажаного - страждання, тобто п'ять елементів, які викликають залежність від існування, є страж­данням». Отож, перша благородна істина стверджує, що у світі є страждання. Однак у ній йдеться не лише про ствердження факту наявності страждання, а про тотожність буття і страждан­ня, що кардинально відрізняється від повсякденного людського досвіду. Якщо страждання і буття тотожні, а буття не має ні по­чатку, ні кінця, то й страждання не має ні початку, ні кінця. Будда стверджував, що, якщо щось є, воно обов'язково страждає. Тому Перша благородна істина містить у собі буддійське вчення про світ. У ранньому буддизмі сформувалося вчення про шість рівнів буття, або шість світів:

Найвищим рівнем буття є світ богів (девів). Цей світ буддис­ти називають девалока (місце перебування богів). Боги в буд­дизмі смертні, хоч період їхнього життя значно довший, аніж життя людини. Боги перебувають у постійних радощах і за­доволеннях, проте вони усвідомлюють, що все це не вічне, і прийде час, коли їм прийдеться помирати, залишаючи своє радісне життя. Усвідомлення нетривалості примарного щастя є причиною страждань богів. Саме тому вони очікували спа­сіння і схилилися перед Буддою, який може дарувати спасіння не тільки людям, а й богам. Оскільки в буддизмі все підвладне переродженням, боги, після смерті, можуть переродитися в інші істоти, а люди, якщо проживуть високоморальне і духов­не життя, спроможні переродитися в богів.

Наступним рівнем буття є світ асурів - духів, напівбогів, які прагнули осягнути найвищої досконалості, однак не дійшли до найвищого рівня буття, до світу богів. Зупинившись на рів­ні асурів, вони страждають від того, що вони не боги, і зазд­рять мешканцям вищого світу. Асури, очевидно, щасливіші від людей, оскільки вони перебувають у вищому світі, однак їхнє щастя обмежене, а будь-яке обмеження щастя є нещастям. Третім рівнем буття є світ людей. Люди найбільше піддатливі смерті, а отже, їхні страждання більші, аніж страждання богів і асурів. Світ людей є об'єктом постійних атак злого демона Мари, який спокушає людей та відтягує їх від шляху спасіння. Проте світ людей має одну перевагу. Якщо у світі богів та асу- рів більше задоволень, аніж страждань, у ньому важче усві­домити необхідність спасіння та стати на серединний шлях. З цього випливає, що вірогідність Просвітлення у світі людей найвища. Тому народження людиною можна вважати за щас­тя. Останнє втілення Будди, під час якого він осягнув стан бодгі та передав його іншим, було саме в людській іпостасі.

Четвертим рівнем буття є світ тварин. Це сфера постійного нещастя та страждання. Тварини постійно прагнуть елемен­тарних матеріальних благ і постійно страждають від їхньої нестачі. Голод і холод, які супроводжують тварин усе їхнє жит­тя, не дають їм можливості не тільки вирватися з їхнього ста­ну, а й задуматися над своїм убогим існуванням.

П'ятим рівнем буття є світ претів. Прети були відомі браг- манській релігії задовго до буддизму. В брагманізмі преди - це духи померлих людей, які після смерті були голодними і по­требували жертв живих, щоби насититися. В буддизмі преди - це духи, в які перевтілювалися люди, які за життя були над­то прив'язані до матеріальних речей. Вони завжди голодні і страждають від нестачі тих речей, в залежність від яких вони потрапили під час життя у світі людей.

Шостий і найнижчий рівень буття - це пекло. В цьому світі від­бувають свої страждання найгірші грішники.

Шість світів відповідають шести рівням духовного росту або занепаду. Світ людей (третій) відповідає посередній людині, яка живе звичним життям, не здійснюючи духовного зросту, але й не впадаючи у пристрасті. Буддисти називають цей рівень духовності сферою чуттєвості. В ній людина сприймає чуття­ми. Світ асур (другий) відповідає моральному зросту. Це сфера форм, коли людина шляхом морального удосконалення та ме­дитацій звільняється від безпосередньої залежності від матері­альних речей, але залишається на рівні поняттєвого мислення, пов’язаного з матеріальним світом, як форма зі змістом. Світ богів (перший) відповідає найвищому рівню духовного зросту, який можливо досягти без Просвітлення. Це - сфера відсутності форм. На цьому рівні йогін звільняється не тільки від матері­ального, а й від розумового, опиняючись в «долині ніщо». Цього рівня досягали аскети, у яких навчався Будда до Просвітлення. Аналогічно, й світи, нижчі від людського, відповідають рівням духовного і морального занепаду. До них людина опускається, коли узалежнюється від матеріального, стає невільником гріха і пристрасті, сповнюється злістю, заздрістю і ненавистю.

Всі шість світів - не вічні; вони виникають і зникають відпо­відно до загального космічного закону. Період існування світу буддисти називають кальпою. Кальпа - це період часу від виник­нення світу до його зникнення, тобто повного згоряння. Кальпи тривають багато мільйонів людських років і діляться на чотири стадії: виникнення світу, його формування, занепад і зникнен­ня. Після зникнення світу наступає новий світ, в якому процеси перероджень продовжуються. Істоти, які перероджувалися у різ­них світах упродовж однієї кальпи, продовжують перероджува­тися в новій кальпі. Навіть кінець світу не звільняє людину від страждань.

Переродження визначаються строгим усесвітнім законом. Буддисти називають закон постійних перероджень сансарою. Людина перероджується не довільно, а закономірно. Мораль­но-духовний рівень життя визначає світ, у якому людина пере­родиться в наступному житті.

Всі викладені тези буддійського світобачення приводять до одного центрального питання: Що таке світ? У буддизмі на це питання є чітка відповідь. Світ - це Дгарма. Напевне, ні одне слово жодної мови не має такого широкого набору значень і такого глибокого змісту як слово «дгарма». Санскритське сло­во «дгарма» або палійське «дгамма» було відомим індійській культурі й до Будди. Первісно воно означало світовий закон, основний принцип буття. У буддизмі Дгарма набирає нового значення. Це - передовсім Вчення Будди, яке воднораз і є кос­мічним законом. Саме в такому значенні його перекладають китайською як «фа», японською як «го», а тибетською як «чо». Європейські вчені, зважаючи на особливу широту його значен­ня, в більшості це слово не перекладають, а послуговуються транслітерацією «Дгарма» (з великої літери). На переконання буддистів весь світ - це єдиний принцип буття, який виража­ється в усьому. Окрім Дгарми, не існує більш нічого. Цей світо­вий закон, який відвічно залишався неартикульованим і не- висловленим, виражений устами Будди і записаний на сторін­ках Трипітаки. Дгармою (з малої літери) буддисти називають також кожен елемент Трипітаки: кожне її слово і навіть кожну літеру, оскільки вони несуть в собі вираження відвічного зако­ну буття. Деякі вчені називають буддизм атеїстичною релігією. Будда і його послідовники не відкидали богів, однак боги для них займали другорядне значення. Вони, як і люди включені в сансару, й очікують спасіння, дарованого людству Буддою. Оче­видно, що боги в такому розумінні не можуть порівнюватися, наприклад, із християнським Богом-Творцем. Для Будди вищою дійсністю стала Дгарма - єдиний існуючий Абсолют, який вод­нораз є ціллю всього сущого.

Дгарма має ще одне значення, розкриття якого дозволить зрозуміти буддійську метафізику. В європейській філософії стан­дартне логічне судження «Б є Р» стверджує існування суб'єкта і предиката, а також постулює, що між ними існує певне відно­шення. Основний акцент тут робиться на суб'єкті та предикаті, які сприймаються як реальні дійсності. Вони існують поза сві­домістю, а зв'язок між ними розкривається у процесі пізнання. Буддійська філософія обрала абсолютно протилежний вектор думки: для буддиста вихідною точкою є не суб'єкт і предикат, а зв'язок між ними. Оскільки зв'язок між суб'єктом і предика­том існує у свідомості, а саме на цьому зв'язку буддисти наго­лошують як на первинній точці міркування, то суб'єкт і преди­кат сприймаються як необхідні доповнюючі елементи цього зв'язку. Наприклад, у реченні «Я бачу стіл» європеєць виокре­мить «Я» і «стіл» як реально існуючі субстанції, а «бачення» - як суб'єктивний зв'язок, оскільки «бачення» виникає в суб'єкті, а «Я» і «стіл» наявні незалежно від свідомості. Буддист, натомість, розпочне аналіз наведеного судження з іншої сторони: вихідною точкою для нього є «бачення», а «Я» і «стіл» йому будуть потріб­ні лише для того, щоби це «бачення» було можливим. Оскільки «бачення» належить до свідомості, а не є дійсною субстанцією, то весь світ є лише проекцією свідомості. Не «Я» і не «стіл» ви­значають «бачення», а «бачення» визначають «Я» і «стіл». Інший приклад: «Я живу» в буддійській філософії трактується як відно­шення між «Я» і «живу». Для буддиста вихідною точкою мірку­вання служить не терміни поняття («Я» і «живу»), а зв'язок між ними. Саме цей зв'язок і називають буддисти дгармою. Оскільки зв'язок між суб'єктом і предикатом належить до сфери свідомос­ті, а не дійсності, то в основі світобудови, за буддійським філо­софським ученням, стоїть свідомість. «Я» і «стіл» існують тільки тому, що вони необхідні для того, аби існувала зв'язка між ними. Інакше кажучи: все, що в європейській філософії сприймається як субстанція, в буддійській філософії є лише зовнішнім відобра­женням свідомості.

Буддійська філософія не допускає реального існування ані ін­дивідуальної душі, ані речей зовнішнього світу. Якщо суб'єкт (Я) і об'єкт (світ) є лише вираженням свідомості, то, на переконан­ня буддистів, не існує нічого, окрім свідомості. В цьому - осно­ва буддійської філософії. Все, що людині видається дійсністю, включно з індивідуальним Я, є лише проекцією свідомості. В буддизмі такі вираження звуться дгармами. Світ не реальний. Я теж не реальне. Існує лише всезагальний космічний закон Дгарми, в якому закладено нереальність будь-яких субстанцій. Є тільки дгарми, тобто те, що люди сприймають за дійсність, і що насправді є лишень ілюзією.

Отже, перша благородна істина проголошує існування у сві­ті страждань. Кожна жива істота страждає. Це означає, що існу­вання тісно пов'язане зі стражданням. Народившись, людина починає свій шлях до смерті, яка є кінцем усіх її сподівань, і пе­рекреслює всі її мрії. Усвідомлюючи власну смертність і неспро­можність осягнути справжнє щастя, людина страждає. Навіть смерть не звільняє людину, оскільки після смерті приходить нове народження, а після нього - знову смерть. В такому колі перероджень (сансара) людина перебуває вічно. В кожному на­ступному житті людина покутує те, що накоїла в попередньому, тобто несе свою карму з життя у життя.

• ДРУГА БЛАГОРОДНА ІСТИНА

Ствердивши існування страждання, Будда у другій благород­ній істині переконував, що страждання мають свою причину. Люди страждають не просто так, а з певної причини. З першої благородної істини випливає, що всі речі світу і, навіть, люд­ське Я є лишень ілюзією свідомості. Якщо буття і страждання тотожні, а все, що є, обов'язково страждає, то причиною страж­дань є існування. Проте, оскільки ніщо суще насправді не іс­нує, причиною страждань є ілюзія того, що щось існує. Людина прив'язується до своєї ілюзії: вона прагне бути і прагне мати, і страждає, коли її ілюзія розвінчується. Отже, причиною страж­дань є бажання. Якщо хтось хоче володіти чимось, і цим не во­лодіє, то страждає від цього. Якщо хтось хоче жити, то страждає від усвідомлення скінченності життя. Якщо б людина нічого не прагнула, то й не страждала б від того, що вона не отримує ба­жане. Надмірне прив'язання до власного Я або до речей світу узалежнює людину від предмету свого прив'язання. Буддисти вірять у переродження. Проте, на відміну від індусів або антич­них греків, вони не вірять в існування індивідуальної душі. В індуїзмі перероджується душа. В буддизмі Я є тільки ілюзією. Якщо Я насправді не існує, то воно не може перероджуватися. Це ключова догма буддизму.

Звідси випливає важливе питання: що ж тоді перероджуєть­ся, якщо немає індивідуального Я? Перероджується не душа, а ілюзія власного буття. Людина вимислює собі, що вона існує, і допоки вона віритиме у власне існування, доти вона перебува­тиме у цьому ілюзорному світі. Віддалено це можна порівняти із нав’язливим станом: психічно хвора людина може вважати себе кимось, ким вона насправді не є. Ці хворобливі ілюзії не роблять її тим, ким вона хоче бути, однак вона продовжує жити у влас­ному ілюзорному світі, звільнитися з якого власними силами не може. Буддисти твердять, що допоки людина не звільниться від ілюзії власного Я, її ілюзорний світ не зникне. І навіть фізична смерть неспроможна подолати обман. Після фізичної смерті ілю­зія власного буття залишається і перероджується в наступній фізичній оболонці, в якій продовжує ілюзорне існування. Буд­дійські мислителі ретельно проаналізували складові ілюзорної душі, яка перероджується, і нарахували в ній п’ять елементів. Ці елементи називаються скандгами.

Першою скандгою є рупа, тобто тіло, наділене шістьма чут­тями (зір, слух, дотик, смак, нюх і свідомість). Саме тіло дає інформацію про навколишній світ, яка є найпотужнішим сти­мулом формування ілюзії.

Другою скандгою є ведана - вільне від емоцій, чуттєве сприй­няття навколишнього світу. Все, що людина сприймає чуттє­во, є приємним, неприємним або нейтральним. Ці відбитки залишаються у свідомості та підштовхують людину шукати повторення одних відчуттів і намагатися уникати інших.

Третя скандга - це санджня, тобто афекти чи відбитки у свідо­мості того, що сприйняли чуття. Відповідно до шести органів чуття говорять про шість типів відбитків: форми, запахи, зву­ки, смаки, дотики та ідеї. Отримавши готові продукти сприй­няття, в людини на їхній основі формуються певні вподобан­ня, прив’язаності, прагнення, воля, тобто четверта скандга - самскара.

Четверта скандга породжує прив’язаність і відторгнення на емоційному рівні. Саме тут з’являється те, що людині подоба­ється, і до чого вона хоче повернутися, і через відсутність чого страждає.

П’ята скандга - віджняна - це розумове осмислення продук­тів самскари. Людина не тільки до чогось прив’язується, а й запам’ятовує це та раціонально обґрунтовує і виправдовує свою прив’язаність.

П'ять сандг формують ілюзорну свідомість з її уподобаннями та відразами. Смерть їх не руйнує. Позбувшись фізичної обо­лонки, людина не стає щасливішою, а навпаки: у неї зникає за­сіб реалізації своїх прив'язаностей. Їй за життя було звичним і приємним робити щось, а тепер, після смерті, вона немає чим реалізувати свої звички. Саме тому вона перероджується в но­вій іпостасі й отримує змогу продовжувати реалізацію своїх звичок. Буддисти не визнають існування душі; вони натомість стверджують, що перероджуються лише прив'язаності, які сформувалися впродовж попередніх життів. Важливо відзна­чити, що людина не обов'язково перероджується в людському тілі. Іпостась, у якій їй прийдеться існувати в наступному жит­ті, формується пристрастями попереднього життя; вона якнай­краще відповідає тому, до чого звикла людина в попередньому житті. Якщо хтось жив праведно і свято, він переродиться у бо­га; якщо хтось жив чесно, він переродиться в асура, якщо хтось жив посередньо, він переродиться в людину; якщо хтось жив тілесними насолодами, він переродиться у тварину; якщо хтось був скупим і захланним, він переродиться в голодного духа; як­що хтось палав ненавистю до інших, він переродиться в пеклі. І тільки той, хто осягнув стан бодгі, усвідомив нереальність та ілюзорність світу і власного Я, відмовився від будь-яких прив'язаностей, тобто став вільним ще за життя, буде вільним від сансари, і більше не перероджуватиметься, а відійде у нір­вану - стан абсолютного небуття. Переродження регулюється строгим законом - кармою, відповідно до якого кожне наступне життя є відплатою за моральність попереднього.

Обумовлене кармою формування нової іпостасі проходить че­рез дванадцять взаємозалежних етапів (нідан):

Причиною карми є авідья (незнання): перебування в колі сан- сари спричинюється незнанням чотирьох благородних істин. Стан бодгі, якого досягнув Будда Шакьямуні, - це просвітлен­ня, в якому він відкрив для себе істину, і завдяки їй звільнився від сансари. Кожен, хто осягає просвітлення, звільняється від перероджень; кожен, хто перебуває у стані авідья, після смер­ті перероджується.

Відсутність знання істини призводить до ілюзії прив'язанос­тей, які за законом карми спричинюють нове народження. Істота впродовж життя формує себе для наступного наро­дження. Що людина виліпить зі себе, тим народиться в на­ступному житті.

Основним завданням людини є звільнитися від власної свідо­мості, тобто від ілюзії світу і Я, які формуються у свідомості. Якщо ця ілюзія, породжена свідомістю, не зникає, людина пе­рероджується. Першим, що формується після переродження, - це свідомість, яка несе на собі відбитки попередніх життів. Формування обумовленої минулим свідомості відбувається відразу ж після зачаття.

Разом зі свідомістю формуються підґрунтя образного сприй­няття, які згодом дадуть можливість відтворювати свої при­страсні звички і залежності.

Наступним етапом реалізації карми є формування чуттів, які допоможуть бачити і чути ілюзії власної свідомості.

Завдяки цим даним людина ще на ембріональній стадії свого розвитку стає спроможною контактувати зі світом.

Ще на ембріональній стадії життя, а також в ранньому дитин­стві, починають проявлятися емоції: дитина має якісь вподо­бання і відторгнення, страхи і переживання тощо, ще до того, як вона зустрілася зі збудниками цих емоцій. На переконання буддистів, ці емоції є шлейфом попередніх життів.

Зустріч зі збудниками цих емоцій в актуальному житті та їх розвиток призводять до виникнення прагнень, пристрастей і узалежнень.

Вони, в свою чергу, стають підставою для формування чітких прагнень та спрямувань на життєві цілі, які не приносять спа­сіння, а тому неодмінно є причиною розчарувань. Буддисти глибоко прогледіли і детально проаналізували людське жит­тя і побачили, що більшість цілей, які людина перед собою ставить, не робить її щасливою тоді, коли вона їх осягне.

Однак це розчарування зазвичай приходить на схилі віку. Допо­ки людина в розквіті сил, вона наполегливо намагається осяг­нути поставлені перед собою цілі, а це формує її характер і жит­тєву поставу. Інколи, дивлячись на незнайому людину, можна впізнати її статус або навіть посаду Це можливо тому, що її зов­нішні вираження сформовані тим, заради чого вона живе.

Така побудова життя неодмінно призводить до того, що її власні ілюзії її полонять, вона помирає, відчуваючи, що не­ймовірні зусилля, які вона пожертвувала заради своєї цілі, хоч і принесли очікувані результати, але не зробили її щасливою. В кінці обов’язково смерть, а за нею нове народження.

І знову позбавлене змісту життя, нові страждання, смерть, з якою жодна людина нездатна змиритися, нове народження, і так до безконечності.

Отож, після ствердження наявності страждань у першій бла­городній істині, Будда у другій істині проголосив, що існування невід’ємно пов’язане зі стражданням. Оскільки людина існує, во­на й страждає. Існування для буддизму є ілюзією. Людина ство­рює собі ілюзію свого існування та існування світу. Страждання припиняться, як тільки людина усвідомить ілюзорність буття. Пізнання істини визволяє людину від кола перероджень і страж­дань, та уможливлює її вихід у нірвану, тобто перехід у ніщо. От­же, людина страджає, оскільки помилково вірить в реальність світу та власної індивідуальності. Допоки вона визнаватиме примару за дійсність, доти вона страждатиме.

• ТРЕТЯ БЛАГОРОДНА ІСТИНА

Після вияснення факту, що страждання існує, і що воно має свою причину, яку Будда знайшов у прив’язаності до ілюзій сві­ту і Я, Шакьямуні ствердив, що існує засіб звільнення від страж­дань - нірвана. Постулювання можливості звільнення від страж­дання є третьою благородною істиною. Якщо причиною страж­дання є прив’язаність до власних ілюзій, то задля звільнення від страждання потрібно звільнитися від залежностей. Однак шлях звільнення геть не простий. Буддисти вважають, що пересічна людина неспроможна звільнитися від сансари і осягнути нірва­ну. Це під силу тільки монахам. Саме тому чернецтво в буддизмі відіграє таке важливе значення. Після осягнення просвітлення Будда почав свою проповідь. Першими його слухачами стали йо­го учні, які створили першу чернечу спільноту - санґгу. Поступо­во санґга розросталась, включаючи в себе тисячі нових членів. Біографії буддійських монахів часу Будди дають підстави зро­бити висновок, що переважною більшістю буддійських монахів того часу були вихідці із заможних родин, які отримали добру освіту і мали чудову перспективу світської кар’єри. Навернення до буддизму в часи Будди означало приєднання до санґги. Не­можливо було бути буддистом і не бути монахом. Таке явище природно випливає з буддійського світогляду: якщо підставою спасіння є просвітлення, тобто усвідомлення того, що все - ілю­зія, тоді спасіння вимагає відречення від ілюзії. Було б нелогіч­но, якби той, хто усвідомив неправдивість світу і власного Я, продовжував жити і працювати заради власних ілюзій. Чернече життя - це природний крок після Просвітлення.

Буддисти стверджують, що володіють трьома найвищими цінностями:

Будда, який дарував людству серединний шлях спасіння;

Дгарма - космічний закон, який виразився у текстах Трипіта- ки;

Санґга - чернеча спільнота, як єдине середовище, в якому можна осягнути спасіння.

Монахи жили строгим аскетичним життям. Вони щоденно входили в міста і села, щоби проповідувати і збирати милости­ню. Харчувалися лише тим, що їм пожертвували, нічого не за­лишаючи на наступний день; жили, нічим не володіючи. Монахи користувалися високим моральним і духовним авторитетом в індійському суспільстві. З’являлися заможні індійці, які прагну­ли матеріально допомогти монахам. З пожертв прихильників буддизму виростали численні монастирі, які поступово ставали центрами буддійської освіти і культури.

Незважаючи на те, що Будда наверненням вважав вступ у санґгу та відмову від усього світського, він проповідував, несучи всім, хто слухав його проповідь, чотири благородні істини. По­ступово навколо нього та його учнів гуртувалися прихильни­ки вчення Будди, які ще не визначилися щодо вступу у санґгу. Згодом почали з’являтися й ті, хто не бажав вступати у санґгу, але симпатизував буддизму. Будда не відкидав цих людей, а на­впаки: гуртував навколо своєї спільноти. Він сформував для них моральний кодекс. Світські буддисти не мали шансів вийти з кола сансари і осягнути нірвану, однак їхня моральна доскона­лість приносила їм інший духовний плід - дотримуючись мо­ральних приписів, вони формували добру карму, відповідно до якої в наступному житті вони отримували шанс народитися мо­нахом і наблизитися до нірвани. Кількість світських буддистів швидко зростала. У ІІІ столітті до РХ більшість земель Індоста­ну об’єдналися під владою династії Маур’їв. Це дало можливість буддистам вільно обходити величезні території, знаходячи все більше нових прихильників по всій Індії. Найбільшого розквіту буддизм зазнав у час правління імператора Ашоки. У 260 році до РХ Ашока проголосив буддизм державною релігією своєї держа­ви. Відтоді буддійські монастирі отримали державну підтрим­ку, стаючи осередками духовності, культури, доброчинності та різносторонньої вченості. Від часу Ашоки буддизм отримав нові риси. Відповідно до його наказів, а їх збереглося близько трид­цяти, біля буддійських монастирів будували лікарні та притул­ки для бідних, хворих і бездомних, підтримувалась освіта, впро­ваджувались найрізноманітніші форми соціального милосердя. Все це, з одного боку, було інноваціями для буддизму, в центрі вчення якого перебувало відречення від світу, а з іншого - на­слідком буддійської проповіді загальної любові та милосердя.

Моральний кодекс світських буддистів включав у себе п'ять обов'язкових заповідей:

не вбивати жодну живу істоту,

не брати чужої власності,

не торкатися чужої дружини,

не говорити неправди,

не пити вина.

Буддійські заповіді в тій чи іншій формі присутні в усіх релігі­ях світу та становлять загальний моральний закон людства. Хоч буддійську етику важко назвати унікальною, деякі її заповіді бу­ли в ній сформовані задовго до інших релігій. Буддисти багато працювали над власним катехизмом, особливо в царині моралі. На основі п'яти заповідей розробили класифікацію десяти осно­вних гріхів, які повинні бути неприпустимими для буддиста:

Ці гріхи формують злу карму, яку доведеться спокутувати в наступних життях. Найгіршими, однак, вважаються п'ять гріхів, скоєння яких призводить до переродження в найнижчих колах пекла:

вбивство матері,

вбивство батька,

вбивство аргата, тобто буддійського монаха,

вбивство будди,

спричинення розколу санґги.

Третя благородна істина надає буддизму оптимістичного ха­рактеру. Будда не тільки довів наявність страждань та їхній не­розривний зв'язок із буттям, а й показав, що з цієї ситуації є ви­хід. Перші дві благородні істини формують буддизм як філософ­ську концепцію. Третя істина перетворює його в релігію, тобто у дієвий шлях пошуку спасіння. Якщо би Будда тільки ствердив наявність страждань і не показав можливих шляхів звільнення від них, то його вчення не мало би сенсу, позаяк від встановлен­ня діагнозу природно переходити до лікування.

• ЧЕТВЕРТА БЛАГОРОДНА ІСТИНА

Якщо третя благородна істина вияснює, що причиною страж­дань є прив'язаності свідомості до своїх ілюзій, то четверта по­казує шлях, йдучи яким людина може вивільнитися від страж­дання. Цей шлях зазвичай називають шляхом восьми стадій. Од­нак буддійська чернеча містика розробила детальний перелік 37-ми стадій духовного зросту, з яких «шлях восьми стадій» є лише останнім етапом подолання сансари. 37 стадій буддійська традиція розділила на декілька груп, кожна з яких включає в се­бе ті стадії, які між собою близькі за духом:

До першої групи належать стадії, покликані вдосконалити пам'ять:

- встановлення в пам'яті споглядання тіла в тілі,

- встановлення в пам'яті споглядання чуттєвості в чуттєвості,

- встановлення в пам'яті споглядання розуму в розумі,

- встановлення в пам'яті споглядання дгарм у дгармах.

До другої групи належать чотири стадії духовного розвитку, завданням яких є виховати правильні зусилля:

- зберігати добро в ситуації, якою б вона не була,

- відроджувати добрі навики, які забулись,

- відкидати злі звички, які продовжують в людині діяти,

- не відроджувати злі звички, які припинили свою дію.

До третьої групи належать стадії, покликані дарувати людині надзвичайну духовну силу:

- надзвичайна сила, яка виникає при зосередженні зусиль і бажання допомагати іншим,

- надзвичайна сила, яка виникає при зосередженні розуму,

- надзвичайна сила, яка виникає при зосередженні зусиль і рішучості,

- надзвичайна сила, яка виникає при зосередженні над аналі­тичною діяльністю.

До четвертої групи належать п'ять навиків, які розвивають можливості:

- здатність віри,

- здатність зосередженості,

- здатність рішучості,

- здатність пам'яті,

- здатність мудрості.

До п'ятої групи належать п'ять сил розвитку:

- сила віри,

- сила зосередженості,

- сила рішучості,

- сила пам'яті,

- сила мудрості.

До шостої групи належать сім навиків, які є ланками просвіт­лення:

- пам'ять - ланка просвітлення,

- вивчення Закону - ланка просвітлення,

- рішучість - ланка просвітлення,

- радість - ланка просвітлення,

- спокій - ланка просвітлення,

- зосередженість - ланка просвітлення,

- рівновага - ланка просвітлення.

«Шлях восьми стадій»:

- правильні погляди,

- правильне мислення,

- правильна мова,

- правильна поведінка,

- правильний спосіб підтримки життя,

- правильні зусилля,

- правильна пам'ять,

- правильне зосередження.

Лише після того, як монах шляхом медитацій та неймовірних духовних зусиль пройде 29 стадій духовного розвитку, він може перейти на «шлях восьми стадій», який є показником святості та осягнення Дгарми.

Для досягнення високого рівня духовного розвитку буддій­ські монахи практикують різні способи медитації:

Медитативна практика самадгі (зосередження розуму) по­кликана перенести свідомість до сфери, в якій більше не існує форм і кольорів, тобто до сфери, абсолютно вільної від будь- якого раціонального наповнення.

Під час віпащьяни (пронизливий погляд) монах медитує над чо­тирма благородними істинами та ставить перед собою завдан­ня усвідомити примарність та ілюзорність світу і власного Я.

В медитації шаматга (спокій) монах повинен осягнути абсо­лютний спокій, на якому би рівні духовного зростання він не перебував.

Перед медитацією дгьяна (зосередженість) стоїть завдання навчити монаха концентрувати увагу на одному предметі.

Різновиди медитацій, які практикують буддійські монахи, були відомі в різних брагманських школах і до виникнення буддизму. Буддисти перейняли ці медитативні практики, пере­осмислили їх та впровадили у своїх монастирях.

Цікавим є буддійське вчення про ступені святості. Кожен, хто захопився вченням Будди, стає на серединний шлях осягнення спасіння, проте всі перебувають на різних етапах цього шляху. Буддійські мудреці розділяють своїх віруючих на чотири групи, кожна з яких є вищим ступенем святості, аніж попередня:

Найнижчим ступенем є сротапанна (той, хто вступив у потік). Це - монах, або навіть мирянин, який живе високоморальним життям і намагається максимально дотримуватися вчення Будди. Своїм вибором духовного удосконалення сротапанна став на шлях спасіння. Вважається, що він почав шлях до нір­вани і в нього попереду лише вісім перероджень.

Наступним етапом є сакритагамін (той, хто вернеться ще раз). Це - людина, яка позбулася ілюзій сансари і своїм життям довела, що гідна спасіння, однак карма минулих життів змушує її ще спокутувати попередні провини. Задля можливості покути сакритагамін народиться ще раз, а тоді покине людський світ назавжди.

Третій рівень - це анагамін (той, хто більше не повернеться) - це людина, яка осягнула настільки високого рівня духовності, що її карма ніколи більше не приведе її до світу людей. Після смерті анагамін переродиться у світі богів.

Четвертим і найвищим рівнем духовності є аргат (достой­ний). Першим цього рівня осягнув Сіддгартга Ґаутама, а після нього й інші будди, тобто ті, хто отримував можливість пере­йти у нірвану.

Отже, четверта благородна істина конкретизує шлях осягнен­ня спасіння. Щоби позбутися тягаря карми і звільнитися від ко­ла сансари, потрібно позбутися ілюзії власного буття. А щоби це зробити, потрібно пройти довгий і складний шлях. У буддизмі ці зусилля іменують шляхом восьми стадій.