Буддизм у Японії

З VI ст., поряд з становленням синтоїзму, відбувається процес сприйняття впливу конфуціанства в релігійній формі і буддизму. Ще до цього, в V ст., було сприйнято китайську писемність, посилився китайський культурний вплив.

Оскільки конфуціанство не мало спеціальної церковної організації, воно не змогло виявитись у Японії інакше, як про­сто ідейним впливом без особливих наслідків. Даосизм був занадто китайським, щоб знайти собі грунт для розвитку в японському суспільстві.

А от буддизм з його досвідом активного прозелітства, з гнучкими організаційними принципами вперто шукав собі в Японії ще однієї батьківщини.

Своєрідність феодального розвитку Японії проявлялась у боротьбі окремих кланів за владу. Вона тривала століття.

У кінці VI ст. до влади прийшов клан Сога, який уже ви­знав буддизм і використав його для перемоги над іншими фе­одальними угрупованнями. З початку VII ст. розпочалася пе­реможна хода буддизму по всій країні.

Клан Сога в 545 р. втратив владу, це був відомий переворот Тайна (30, 64) (35,11), владу поділили клани Сумерачі і Нака- томі. Перші одержали формальну владу, всі “імператорські пре­рогативи”. Накатомі, в особі свого глави Каматарі, одержують роль фактичного правителя (33, 11). Буддизм при цьому поси­лив свій вплив, храми і монастирі зміцнюють свою економічну могутність і стають центрами політичних інтриг. За указом імпе­ратора Сінму 741 р.

Такий успіх буддизму пояснюється дуже просто: як за­значає М.Й. Конрад, буддійська церковна ієрархія надавала Японії готову модель феодального суспільства, буддійські хра­ми і монастирі могли бути і стали опорними пунктами центра­лізованої системи управління. Так і сталося. В Японії церков­не і адміністративне районування збігалося, управлінню про­вінції (коку-фу) відповідав провінціальний монастир (коку- бундзі) (30, 67).

До часів міграції в Японію буддизм у Китаї вже роздріб­нився на кілька великих і чималу кількість дрібних сект.

Поширення буддизму в Японії пов'язано з діяльністю двох значних буддійських шкіл - Тендай і Сінгон.

Школа Тендай - “Опора неба” ще в Китаї при своєму ство­ренні ставила завдання об'єднати всі існуючі буддійські на­прями. Її діячі активно синтезували вчення старих і нових шкіл на основі сутри Лотоса, яка твердила, що будь-яка людина, будь-якого соціального стану, рівня освіти тощо може здобу­ти осяяння, нірвану і піднятися на рівень Будди. Безумовно, це не так просто. Треба людині перейти через 10 фаз віри, 10 - знання, 20 - релігійної практики, 10 - пізнання істини, а дві останні дадуть бажане осяяння.

Релігійний культ, який практикує Тендай, дуже складний. Адже Тендай вклоняється всім богам буддизму, а їх чимало. Жерці секти створюють собі особливе становище і високий авторитет. Школу Тендай у Японії започаткував Сайте (767 - 822), відомий згодом як святий Денге Дайсі. Він домагався створення єдиної державної церкви в Японії, включаючи і синто, яка мала стати підвалиною імператорської влади. Така політична тенденція за­безпечувала школі Тендай належне суспільне визнання.

У 788 р. на горі Хіей поблизу Кіото було побудовано голо­вний монастир школи Гненсай - Енрякудзі (35, 19).

Школу Кінгон - “Істинні слова” започаткував буддійсь­кий ченець Кукай (774 - 835), (34, 159, 168), що також одержав посмертний статус святого з ім'ям Кобо Дайсі. Ця школа при­йшла в Японію безпоседерньо з Індії, а потім уже з Японії пот­рапила до Китаю, Тибету і на Яву. Це пізній індійський буд­дизм, який поступився індуїзмові і вже зазнав нашарування відкритого містицизму.

Сінгон вважає, що існує два вчення Будди: кенге - зви­чайне, для всіх віруючих і всім відоме, і міке - лише для посвя­чених, воно існує лише у формі усної традиції.

Вчення міке передусім сповідує найширший пантеїзм - увесь Всесвіт, що є тілом будди Вайрочани. У ньому є шість елементів: земля, вода, вогонь, повітря, ефір і свідомість, вони і становлять Всесвіт. У світі є три таємниці: думки, слова і дії людей. І тут усюди присутній Вайрочана. Людина може відчу­ти цю присутність через містичні обряди, тоді вона здобуває осяяння. Обрядів три: хімміцу - складання пальців у симво­лічні фігури, гоміцу - твердження містичних формул, гоміцу - глибоке споглядання і забуття. Ці обряди найкраще здійсню­вати перед малюнком мандали - графічним зображенням Все­світу в різних стадіях його існування з різними елементами, які символізуються різними буддами і бодісотвами. Безумов­но, мандали не охоплюють весь пантеон сінгонських богів, але вибір для поклоніння і прохань є.

Проханню до богів у школі Сінгон приділено належну увагу. На кожне бажання, прохання є своє божество і свої нор­ми звернення до нього. Тож віруючий може подбати не лише про майбутнє досягнення нірвани, а й про свої земні справи. Релігія набирає корисного практичного значення - гендез рі- яку, що зіграло позитивну роль у поширенні буддизму.

Школа Сінгон дожила в Японії до наших днів. Їй нале­жить 12 тис. храмів, у неї 11 млн послідовників.

Між школами Тендай і Сінгон ніколи не було ворожих відносин. Вони також охоче йшли на зближення з синто.

Школа Сінгон спорудила на початку ІХ ст. монастир на горі Койя (Койясан), який відігравав значну не тільки релігій­ну, а й політичну роль. Як і монастир школи Тендей - Енря- кудзі, Койя мав озброєні загони монахів з кількох тисяч чоло­вік, які брали участь у справжніх воєнних сутичках.

У кінці ХІІ ст. феодальна боротьба в Японії посилюється. Влада імператора має формальне значення. Фактично влада перебувала в руках представника клану феодалів, який захо­пив владу і здобув звання сегуна - полководця. Сегун спира­вся на своїх васалів, а ті - на дрібне військове дворянство - самураїв. Поступово зміцнюється велика феодальна земельна власність. Буддизм ще з ІХ -ХІ ст. у феодальній Японії стає державною релігією, його сповідує вся феодальна верхівка, але він ще не стає загальнонародною релігією. Це завдання вирі­шив амідаїзм - буддійське вчення, яке проповідувало відро­дження в іншому житті в “чистій землі” - в раю, де править будда Амітаба (Аміда). Потрапити в рай до Амітаби дуже про­сто, треба лише ревно вірити в Будду.

Проповідували нове вчення дві школи: дзедо сю - школа чистої землі, яку очолював Хонену (1132-1212), та дзедо сін сю - школа істинно чистої землі проповідника Сінрапу (1173-1262).

Обидві школи надавали пріоритет віри перед релігійним культом, у жодному разі не заперечуючи останнього. Рятуван­ня людині може принести і принесе лише віра. Для цього не­потрібні ніякі хитромудрі вчення, ніякі знання. Врятується останній дурень, аби лише він щиро вірив - так любив повто­рювати Хонену.

Культовий обряд, який ввів Хонену, був досить простим. Слід було раз по раз повторювати заклик: “Наму Аміда буцу!” (“О Аміда Будда!”). Добре при цьому ще дзвонити в дзвін, щоб привернути до себе увагу Будди і заохотити його до акту спа­сіння. Ревні послідовники Хонену повторювали магічну фор­мулу 70 тисяч разів на добу, використовуючи для лічби чотки.

Допомагають справі і кудоку - добродійні вчинки, що, без­умовно, подобаються Будді.

Ще одну спробу спрощення і пристосування буддизму до японських умов зробив проповідник Нітірен (1222 - 1282). Будда, за Нітіреном, має космічний характер, він розчинений у Всесвіті в будь-чому, що є в ньому. Ось тому і в кожній лю­дині є Будда. І щоб звернутися до Будди, далеко ходити не треба, треба звернутися до людей, до себе. Така постановка питання робила вчення Нітірена більш демократичним. Ра­зом з тим Нітірен спростив віровчення і культ буддизму, щоб зробити їх більш зрозумілими.

Нітірен вважав, що велика кількість течій і шкіл у буддизмі знижує його дієвість. Він рішуче засуджував амідаїстську фо­рмулу “Наму Аміда буцу” і вважав, що кожен, хто так скаже, неодмінно потрапить у пекло. Єдина рятівна формула - це “Наму ме хо ренге ке!” (“О Сутро, лотос таємничого закону!”), яку пропонує він. Мабуть, ця категоричність і перешкодила Нітірену та його послідовникам домогтися єдності в буддизмі.