Буддизм у Китаї

Буддизм з'явився в Китаї за імператора Мін Ді династії Хань у часи посилення зв'язків західних земель Китаю із Се­редньою Азією, звідки й з'явилися перші буддійські ченці та буддійські книги.

Уже в кінці IV ст. буддизм набирає статусу державної ре­лігії, але без переваг над іншими релігіями. Та для буддизму, щоб швидко поширити свій вплив, і цього було досить.

V-VI ст. часто називають золотим віком буддизму в Китаї.

У IV-VI ст. буддійські монастирі активно розширюють свої землеволодіння, особливо на півночі Китаю. До VI ст. там налічувалось близько 30 тис. буддійських монастирів з 2 млн ченців. На півдні Китаю в VI ст. було 2846 монастирів з 82 700 ченцями.

З політичних міркувань іноді буддизм обмежувався. Так, у 842-845 рр. за імператорськими указами було закрито 4600 монастирів, зруйновано 40 тис. буддійських храмів, роз­стрижено 260 тис. ченців.

Втім при першій же можливості він надолужував прогая­не. Зокрема, зріс авторитет буддизму під час панування мон­гольської династії Юань. У 1221 р. кількість буддійських монас­тирів і храмів становила понад 40 тис. з майже 500 тис. ченців.

Але поряд з буддизмом не здавало своїх позицій і конфу­ціанство. Імператор Чжу Юаньчжан, незважаючи на те, що сам був буддійським монахом, обмежив політичний вплив будди­зму і даосизму і оголосив ідеологічною основою своєї держави конфуціанство. Коли після перевороту 1402 р. до влади при­йшов уряд Чжу Ді, знову було підкреслено, що великі закони управління державою були відкриті Конфуцієм і вони не мо­жуть бути змінені.

Поява буддизму в Китаї не зустріла опору з боку конфу­ціанства і даосизму. Впевненість китайців у тому, що Піднебе­сна держава є центром Всесвіту робила непохитними їх пере­конання в тому, що їх релігії є найістиніші в світі. І вони охоче йшли на зближення з “варварами”. Будда швидко був включе­ний у даоський пантеон. Буддійських уявлень про душу, по­тойбічний світ, рай і пекло бракувало даосам. Щодо мораль­них принципів, то в усіх трьох релігіях вони були співзвучні. Відбувся процес взаємопроникнення пантеонів.

Буддизм у Китаї відчув на собі повагу китайців до свого добробуту. Злиденність ченців стала примарною. Пишність і врочистість буддійського культу знайшла розуміння. Буд­дійські монастирі були не тільки релігійними центрами куль­тури, а й дбайливими господарями, з міцним господарством із великою кількістю рабів та залежних селян. При цьому це були не прийшлі люди, а ті самі китайці, які тільки змінили віру, але аж ніяк не втратили свого національного менталітету. Тому в умовах уже існуючої терпимості двох релігій одна до одної проблеми відношень з третьою майже не виникало.

Якщо в галузі догматичній при вирішенні взаємовідно­син ще доводилося зустрічатися з тими чи іншими проблема­ми, то в галузі практичного релігійного життя вони зникли ві­дразу. Невдовзі віруючі, не дуже добре розуміючись на бого­словських тонкощах, дійшли до практичного ототожнення всіх трьох релігій. У будь-якому храмі можна було звертатись до будь-якого бога з будь-яким зверненням. При чому конфу­ціанство брало на себе вирішення етичних, соціальних і полі­тичних проблем віруючих, буддизм пропонував релігійну ро­зраду, даосизм задовольняв бажане фантастично-міфологіч­не пояснення світу. Це підвищувало релігійний сервіс.

І все це не заважало буддизму продовжувати свій внут­рішній розвиток. У буддизмі йшов процес утворення різних сект, відгалужень, шкіл, напрямів, течій, які знаходили важ­ливі для себе нюанси трактування віровчень чи культових положень, які відрізняли їх від інших, призводили до принци­пових розбіжностей, але зовсім не були приводом до релігій­ної боротьби, а спокійно сприймалися дискутуючими сторо­нами, не заважаючи їх мирному співіснуванню.

Серед численних буддійських сект у Китаї знайшла ви­знання секта Чань, учення якої поширив у Китаї в VI ст. індій­ський чернець Бодхіхарма.

Суть учення чань полягає в тому, що для звернення до Бога потрібен не розгалужений і розвинений культ, а відпові­дний внутрішній духовний стан людини.

Пошуки релігійної істини, за цим ученням, полягають не у винайденні культових хитрощів, не в молитвах, заклинан­нях і обрядах. Чань вважає, що істину висловити людською мовою неможливо, слово безсиле перед глибиною істини, інте­лект не може виявити себе в словах, потрібне внутрішнє розу­міння без слів. Істина - у пошуках внутрішнього спілкування з божеством. Для цього необхідна внутрішня зосередженість, яка приведе до раптового осяяння. Таке зосередження дістало назву медитації, дхіани. Від цього санскритського слова і піш­ло китайське - чань.

Чань-буддизм оперує канонами “хитрих” запитань, які ставлять під сумнів можливість раціонального мислення. Наш розум здатний точно визначити предмети і явища світу, а коли у нього виникають утруднення в цьому, то це його не неспроможність, а ознака того, що процес пізнання ще не за­вершився.

Але канон, на думку чань-буддистів, свідчить про неспро­можність розуму. Тоді його замінить раптове осяяння дау, воно може бути висловлене в словах, але без відповідного сми­слу, бо цей смисл зрозумілий лише самому осяяному. Якщо людина вірить у такі побудови, то залишається побажати їй успіху в житті без розуму, бо це дуже нелегко.

Чань-буддизм пропонує різні форми дхіани, це вже спра­ва культової психотехніки. Необхідним фактором успішної дхіани чень-буддизм вважає дотримання високої моральності, гуманізму, відповідальності перед суспільством, старанної праці, прагнення до миру тощо. Це, безумовно, позитивні риси чань-буддизму.

Чань-буддизм не засуджує практичну нерелігійну діяль­ність, як це роблять багато буддистських шкіл. Навпаки, він намагається використати досягнення чаньської психотехніки для чисто практичних дій людини, для її безпосереднього існу­вання в реальному світі. Це й тепер викликає інтерес до чань- буддизму (і його продовженню - японському дзену) як до за­собу вирішення сучасних практичних справ.