3.3. КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА В НОВИЙ ЧАС

У Новий час Католицька Церква ввійшла іншою, аніж була в середньовіччі. У ХУІ-ХУІІ століттях Церква пережила настільки важкі кризи, яких не переживала ніколи досі. Найбільшою тра­гедією цього століття була реформація, яка розколола західне християнство на безліч конфесій і завдала Католицькій Церкві та всьому Християнському Світу непоправної шкоди.

• ПРОСВІТНИЦТВО

Просвітництво стало новим викликом для Церкви. Попри ідеї поширення загальної освіти серед населення, просвітники критикували усталені форми існування європейського соціуму, поширюючи революційні ідеї. Соціальні зміни змушували Церк­ву реагувати на них. Серед мислителів-просвітників активно поширювались деїстські ідеї, тобто численні просвітники були переконані, що Бог створив світ, але не втручається в нього піс­ля створення. Відповідно, власний Рай люди повинні будувати самі, не очікуючи допомоги з Неба. Якщо Бог не цікавиться сві­том, то Церква з її обрядами і віровченням стає непотрібною. Окрім трансформації соціальних відносин та деїзму, в той же час у більшості європейських країн розвивався абсолютизм, у рам­ках якого правителі європейських країн намагалися утвердити абсолютну владу над усіма сферами життя суспільства, включно з релігією. Такі прагнення в минулому стали поштовхом для ре­формації. В Новий час монархи католицьких європейських країн намагалися уникнути помилок реформації. В пам'яті європей­ців все ще жили спогади про церковний розкол, кровопролитні війни, понівечені людські долі і втрату культурної цілісності. Ці спогади стримували європейських монархів від кардинальних кроків: вони намагалися взяти під контроль Церкву на теренах своїх володінь, але так, щоби не спричинити розкол.

• ГАЛЛІКАНІЗМ

У Франції такою ідеологічною підставою став галліканізм. Галліканізм зародився і розвинувся в час правління Людові- ка XIV, який перебував на троні у 1643-1715 роках. В час Людо- віка XIV королівська влада у Франції стала безмежною. Єдиною інституцією, яка не підлягала владі короля, була Церква. Щоби укріпити владу, король намагався обмежити вплив Папи Рим­ського на Церкву у Франції. З ініціативи короля в 1682 році бу­ла скликана асамблея французького духовенства, яка ухвалила Декларацію галліканського клиру. Її текст підготував єпископ Жак-Бенінь Боссюе (Jacques-Benigne Bossuet, 1627-1704). Від на­зви Декларації походить назва напряму «галліканізм». Деклара­ція проголошувала, що держава не повинна втручатися у справи віровчення, але перейняти питання адміністрування Церквою. Також Декларація проголошувала чотири тези, які обмежували владу Папи: по-перше, Святий Петро і його послідовники, вікарії Ісуса Христа, і сама Церква отримали від Бога владу тільки над духовним, а королі і монархи не підпорядковуються у світських питаннях ніякій церковній владі, Папа не має влади позбавляти їх престолів; по-друге, Святий Апостольський Престол і послі­довники Святого Петра мають повноту влади в духовній цари­ні, але при умові поваги до вищої влади Вселенських Соборів; по-третє, застосування апостольської влади повинно відповіда­ти канонам, встановленим Святим Духом і затвердженим всеза- гальною повагою всіх людей; правила, звичаї і конституції, при­йняті в королівстві і Церкві Франції, повинні мати силу і міць, і їх застосування повинно залишатися непорушним; по-четверте, в питаннях віри роль Папи переважаюча, і його декрети стосу­ються всіх Церков і кожної Церкви зокрема, але його судження не може вважатися незмінним, раз і назавжди даним, якщо тіль­ки Церква не санкціонує його. Декларацію осудив Папа Інокен- тій ХІ, а Папа Олександр VIII видав конституцію Inter multiplices, в якій категорично заперечив тези Декларації.

• ФЕВРОНІЗМ

В Німеччині розвинувся антипапський рух февронізм. Поча­ток цьому руху дав єпископ-помічник Трірської єпархії Йоганн Ніколяус фон Гонтгайм (Johann Nikolaus von Hontheim, 1701­1790). В 1763 році він видав роботу «De statu ecclesiae et legitima potestate romani pontificis liber singularis» («Окремі книги про стан Церкви і законне становище римського понтифіка»). Фон Гонтгайм підписав цей твір псевдонімом Юстин Февроній, від якого весь рух отримав свою назву. Автор намагався проаналізу­вати еволюцію статусу Папи Римського в Церкві. Фон Гонтгайм стверджував, що інститут папства необхідний у Церкві і відпо­відає планам Ісуса Христа, однак папство встановлене не Хрис­том, а Апостолом Петром, а тому належить до сфери церковного права, а не до сфери Божого права. Відповідно, права і компетен­ції Папи можуть підлягати ревізії. Фон Гонтгайм намагався роз­межувати ті права і обов'язки Папи, якими він володів у перші вісім століть, від усього, чим папство обросло в пізніші епохи. При цьому богослов закликав до повернення до тих меж, у яких діяло папство впродовж перших століть. Відповідно до переко­нань богослова, права Папи в перші вісім століть обмежувались п'ятьма пунктами: перше, Папа мав верховне становище на Все­ленських Соборах, але не мав права самостійно ухвалювати рі­шення виключно на основі власних уподобань без Собору; дру­ге, Папа мав обов'язок слідкувати за дотриманням церковних канонів; третє, Папа мав право самостійно ухвалювати канони тільки як тимчасові, тобто такі, які діють в період між скликан­ням Соборів; четверте, Папа мав право мати своїх представників і спостерігачів у різних країнах, але не мав права втручатися у внутрішні справи місцевих Церков; п'яте, Папа володів вищою судовою владою.

• ЙОСИФІЗМ

В Австрії рух проти влади Папи отримав назву йосифізм. На­зва цього руху походить від імені імператора Йозефа ІІ, який перебував на троні Священної Римської імперії з 1765 року до своєї смерті у 1790 році. Імператор не розробив якоїсь чіткої теорії церковної реформи, натомість просто захоплювався со­ціально-філософською теорією просвіченого абсолютизму і провів численні реформи чи не всіх галузей життя країни. Він вважав, що народ буде щасливим тільки тоді, якщо в основі дер­жавного управління лежатимуть ідеали раціональності. Уряд повинен перейняти контроль за всім, що відбувається у країні, та налагодити навіть найменші дрібниці. Йозеф ІІ провів чис­ленні реформи у сферах економіки і державного управління. Особливою сферою його зацікавлень була Церква. Він прагнув вникнути в усі аспекти церковного адміністрування: створен­ня єпархій, призначення єпископів, керування монастирями і парафіями тощо. При цьому імператор не втручався у справи віровчення і обряду. Будучи переконаним, що Церква повинна займатися благодійністю і соціальним служінням, імператор за­крив декілька сотень монастирів, які не вели благодійницької діяльності, натомість активно підтримував ті монастирі, які за­ймались освітою, утримували лікарні, дитячі будинки тощо. По­літика імператора мала двояке значення. З однієї сторони, вона робила Церкву підконтрольною державі, а з іншої, покращувала дисципліну і адміністрування у Церкві.

• КОНСІЛІАРИЗМ ТА УЛЬТРАМОНТАНІЗМ

Було би помилкою вважати, що галліканізм, февронізм і йо- сифізм були виключно державницькими ідеологіями, а полі­тики, які їх пропагували - противниками Католицької Церкви.

• ФРАНЦУЗЬКА РЕВОЛЮЦІЯ

Політична ситуація, з якою зіткнулась Католицька Церква цього періоду була непростою. В той час протистояння католи­ків і протестантів припинилися. Протестантські країни закрили будь-який доступ католицизму на їхні терени. Католицькі кра­їни поступили так само у відношенні протестантизму. Однак в самих католицьких країнах церковна ситуація була непростою. Розвиток абсолютизму у Франції та Австро-Угорщині спричи­нювали постійні протистояння Церкви та світського уряду. Пе­ріод правління Людовіка XIV у Франції та Йозефа ІІ в Австрії був часом активних намагань державних урядів перейняти конт­роль за релігійними процесами та адмініструванням у Церкві на теренах своїх країн. Утім ці протистояння не виходили за межі цивілізованої дипломатії. Найбільшим ударом по Церкві стала Велика Французька революція. Причиною революції була невдала економічна політика французького уряду. Семирічна війна (1756-1763) виснажила бюджет країни. Не меншим тяга­рем на французький бюджет лягла Війна за незалежність у США (1775-1783), в якій Франція щедро фінансувала повстанців, що­би нашкодити Британії. Все це за декілька десятиліть перетво­рило Францію з однієї з найбагатших країн світу на країну, яка стояла на межі голоду. Якщо дворянство, користуючись своїми землями, могло виживати, то дрібна буржуазія і народ дійшли до межі зубожіння. Все це спричинило масові акції громадян­ської непокори. Щоби вирішити ситуацію, король Людовік XVI у 1789 році скликав Генеральні штати - французький парла­мент, який не скликався з 1614 року. Заходи короля і парламен­ту не були успішними. Тим часом повстання в Парижі набирало розмахів. 14 липня 1789 року повстанці захопили Бастилію - в'язницю для політичних в'язнів. Хоч у Бастилії в той час не бу­ло в'язнів і майже не було охорони, ця подія стала символічною, а щороку 14 липня французи святкують Національне свято (La Fete Nationale) - найбільше державне свято Франції. Країною покотилась хвиля терору і жорстокості; повстанці руйнували храми і палаци, знищуючи твори мистецтва. У 1791 році король, який бачив, що не може втримати владу, здійснив спробу втекти з країни, але був арештований. В 1792 році він був усунений з престолу, а в 1793 році страчений на гільйотині.

У Франції була проголошена Перша республіка. На хвилі полі­тичних пертурбацій на політичній арені Франції сформувалися чотири партії: роялісти - партія, яка підтримувала абсолютну монархію та династію де Бурбон; фельяни - партія, яка відсто­ювала конституційну монархію, захоплювалась ідеями Просвіт­ництва, підтримувала багату буржуазію та відігравала провідне становище у французькій політиці до страти короля; жирондис­ти - помірковані демократи, які прагнули проголошення рес­публіки, але намагалися уникнути терору і кардинальних змін суспільства; якобинці - найрадикальніша партія, яка прагнула кардинальних змін суспільства шляхом терору. З поваленням монархії владу перейняв Національний конвент (Convention nationale), який відігравав роль революційного парламенту, та Комітет громадського порятунку, який відігравав роль уряду. Провідну роль у цих структурах отримали якобинці, які витіс­нили інші партії та організували нелюдський терор. Такого кро­вопролиття, як під час якобинської диктатури, Франція не знала впродовж усієї своєї історії. На чолі партії і країни стояв Макси- міліан де Робесп'єр (Maximilien de Robespierre). Влада якобинців тривала до 12 листопада 1794 року, коли відбувся переворот. Робесп'єр і численні якобинці були страчені на гільйотині, а вла­ду перебрала Директорія, яка правила країною до 1799 року, ко­ли владу перейняв імператор Наполеон Бонапарт.

• ЦЕРКВА В ЧАС НАПОЛЕОНА

Католицька Церква стала жертвою терору як при якобин- ському Конвенті, так і при Директорії. Захоплюючись ідеями Просвітництва, революціонери намагалися повністю знищи­ти християнство та створити нову «релігію розуму». Державні чиновники сформували культ нової релігії та всі її атрибути. Оскільки населення не підтримувало цього дивацтва, релігія розуму насаджувалась силою. Відразу ж після революції були закриті всі монастирі на території Франції, страчені численні священики і монахи. Понад 30.000 священиків були депортовані з країни. Церква у Франції в цей час фактично припинила офі­ційне існування, перейшовши у підпілля. В 1799 році генерал революційної армії Наполеон Бонапарт здійснив переворот, лік­відувавши Директорію та проголосивши себе першим консулом Франції. У 1804 році він проголосив Францію імперією, а себе імператором французів під іменем Наполеон І. Імператор при­пинив терор, провів масштабні реформи всіх сфер життя краї­ни. В історію Наполеон ввійшов як великий завойовник, якому вдалося покорити чи не всю Європу. Ще будучи генералом армії Директорії, Наполеон Бонапарт вів війни в різних країнах Євро­пи. В 1796 році він здійснив похід на Італію, завоювавши Рим. За наказом Бонапарта 82-літній Папа Пій VI був арештований і перевезений спершу у Сієну, а згодом у фортецю Валанс. Там Па­па й помер через декілька місяців. Як тільки в руках Наполеона опинилась уся влада у Франції, його політика щодо Церкви змі­нилась. Він продовжував вкрай негативно ставитись до Церкви, але не вів терору проти неї, як це робили попередні режими. Це дало можливість Католицькій Церкві відродити свої структури у Франції. В 1801 році Папа Пій VII та імператор Наполеон І під­писали Конкордат, який визначав права Католицької Церкви у Франції. Конкордат визначав наступне: католицизм є релігією більшості французів, тому може вільно існувати у Франції, але втрачає статус офіційної Церкви; Папа отримує право призна­чати єпископів, але узгоджуючи ці призначення з урядом; дер­жава зобов’язується виплачувати священикам зарплату, але ви­магає, щоби священики складали присягу на вірність Франції; Церква повинна відмовитись від претензій на всі свої землі, які були в неї конфісковані під час революції. В 1814 році Наполеон програв війну Австрії, Пруссії та Росії, був вимушений зректися престолу та був засланий на острів Ельба. Однак у 1815 році На­полеон повернувся до Парижа і знову вступив на трон, на яко­му перебував сто днів. Остаточну поразку він зазнав у битві під Ватерлоо, після якої був удруге позбавлений трону і засланий на британській острів Святої Олени, де й помер у 1821 році. В пе­ріод між 1 листопада 1814 року до 8 червня 1815 року відбувся Віденський конгрес, завданням якого було перерозподілити ма- пу Європи після Наполеонових війн. Одним із рішень конгресу було відновлення Папської держави, ліквідованої Наполеоном. Папська держава відновила свої попередні кордони, втративши тільки Авіньйон.

Після повалення влади Наполеона І, у 1814 році відбулась Пер­ша реставрація Бурбонів, тобто у Франції була відновлена коро­лівська влада, а на трон зійшов Людовік XVIII де Бурбон, брат Людовіка XVI, страченого під час революції. Політична ситуація у Франції була складною, оскільки одна частина суспільства під­тримувала Бурбонів, інша частина - Наполеона, а третя взага­лі прагнула проголосити республіку. Врешті Наполеону вдало­ся повернутися на трон, але після ста днів правління і поразки під Ватерлоо він знову втратив владу, а у Франції у 1815 році відбулась Друга реставрація Бурбонів. У країні була проголоше­на конституційна монархія. Ситуація у країні була неймовірно складною. Людовік XVIII страшенно боявся Наполеона, а тому винищував усе, що пригадувало про нього. Дії короля отримали назву Білий терор. Лишень у 1815-1816 роках за політичними звинуваченнями було арештовано понад 70.000 чоловік. У пар­ламенті сформувалися дві групи: ультрароялісти, які прагнули відновлення абсолютної монархії, та ліберали, які тяжіли до рес­публіки. Однак переважали ультрароялісти. Людовіку XVIII ще вдавалося утримувати владу, але в 1824 році він помер, і на трон зійшов його брат Карл X, який намагався укріпити владу та зни­щити республіканців. У 1830 році він видав укази, які відміня­ли всі здобутки революції та обмеження влади короля. Ці укази стали причиною Липневої революції, внаслідок якої Карл X 29 липня 1830 року зрікся трону і мігрував до Австрії, де помер у 1936 році. Король зобов’язав і свого сина зректися трону. Однак між зреченням Карла X і його сина Людовіка XIX минуло 20 хви­лин. Саме ці 20 хвилин 29 липня 1830 року вважаються періодом правління Людовіка XIX. Це - найкоротший період королівсько­го правління в історії Європи. Людовік XIX помер в Австрії у 1844 році. Після його зречення на трон de ]иге вступив його син Ген­ріх V, який вважався законним королем до 9 серпня 1830 року. Після зречення влади він також перебрався до Австрії, де помер у 1883 році. 9 серпня 1830 року за підтримки лібералів королем французів став Луї-Філіп герцог Орлеанський, який перебував на троні до 1848 року, коли він унаслідок революції зрікся коро­ни. Після зречення Луї-Філіп перебрався до Британії, де помер у 1850 році. У Франції в 1848 році була проголошена Друга рес­публіка. Якщо Перша республіка насправді була диктатурою, то Друга відбулась у повній мірі. Саме в ній відбулись демократич­ні реформи: оформлене виборче право, ліквідоване кріпацтво, встановлені закони захисту прав робітників тощо. Президентом Франції став Луї-Наполеон Бонапарт, племінник Наполеона І. Однак уже в 1852 році Бонапарт проголосив імперію, а сам став імператором під іменем Наполеона ІІІ. Повалення монархії і про­голошення Третьої республіки відбулось у 1870 році.

Від 1815 року становище Католицької Церкви у Франції було стабільним. Після важких репресій Першої республіки Церква відродилась не швидко. В 1790 році, тобто на початку репресій, у Франції було 60.000 католицьких парафій. А в 1815 році, тоб­то в момент Другої реставрації Бурбонів, їх було тільки 25.000. це - ті парафії, які відродились в час правління Наполеона І. Після Наполеона І розвиток Церкви став інтенсивнішим. У 1870 році у Франції діяли 56.500 католицьких священиків. Станом на 1872 рік населення Франції становило 36 мільйонів чоло­вік. З них 35,4 мільйона були католиками. Уряд всіляко сприяв відновленню Церкви: як Бурбони, так і Наполеон ІІІ вбачали у Католицькій Церкві гарантію стабільності. Католицьке духо­венство, у свою чергу, надавало підтримку монархії, інколи на­віть надмірну. Встановлення Третьої республіки стало новою проблемою для Церкви. Республіканці ставились до Церкви відверто негативно. Причиною такого ставлення частково було те, що французькі католицькі єпископи були монархістами і в більшості походили з дворянських родин. Уряд розпочав послі­довну політику усунення Церкви з суспільного простору. В 1879 році священики були виключені з адміністративних установ. Священикам і монахиням заборонили вести діяльність у госпі­талях. Незважаючи на те, що Конкордат 1801 року все ще діяв, у 1882 році держава припинила виплату платні священикам. В 1882 році був прийнятий новий шкільний закон, який виводив зі шкільної освіти релігійну складову. Однак католицькі школи толерувалися. На початку ХХ століття ситуація погіршилась. В 1905 році був анульований Конкордат 1801 року і ухвалений За­кон про відділення Церкви і держави.

• РІСОРДЖИМЕНТО В ІТАЛІЇ

Наполеонівські війни назавжди змінили Європу. Після пова­лення режиму Наполеона Європа вже не повернулася до тої ма- пи, яку мала у XVIII столітті. Незважаючи на все зло і страждан­ня, які Наполеон приніс Європі, його завойовницькі війни мали один позитивний наслідок - він об'єднав Європу під однією ко- роною, і довів, що європейці можуть жити в межах однієї країни. Найглибше ця ідея запала в душі німців та італійців, які, на від­міну від французів, австрійців, іспанців, британців та інших, не мали цілісних держав, а було розділені на численні князівства. Віденський Конгрес, який ділив Європу після поразки Наполе­она, приєднав частину Італії до Австрії. Це викликало обурен­ня італійців. Італію охопив рух Рісорджименто (il Risorgimento, оновлення), ціллю якого було звільнення Італії від Австрії та об’єднання її в єдиному королівстві. Початок Рісорджименто поклало повстання в Неаполітанському королівстві проти ав- сірійського володіння у 1820 році. Повстання було придуше­не. У 1821 році повстання перекинулось на П’ємонт, але також було придушене австрійцями. У 1831 році повстання почалось у Герцогстві Парма, яке, як і два попередні, було подолане ав­стрійською армією. В тому ж році Джузеппе Мацціні (Giuseppe Mazzini, 1805-1872) створив організацію Молода Італія (Giovine Italia), члени якої поставили собі за ціль вибороти незалежність і єдність Італії. Молода Італія відіграла ключову роль у Рісор­джименто. В 1833 році Молода Італія здійснила спробу органі­зувати повстання в Генуї, але спроба провалилась. У 1848-1849 роках відбулась Перша італійська війна за незалежність (Prima guerra di indipendenza italiana), в якій об’єднані сили Сардин­ського королівства, Папської держави, Великого герцогства Тос­канського та Королівства Обох Сицилій боролись проти Австрії, але програли війну. Незважаючи на поразку італійців, процес звільнення став невідворотним. У 1857 році відбулась невдала спроба підняти повстання у Неаполітанському королівстві. У 1859-1860 роках відбулась Друга італійська війна за незалеж­ність (Seconda guerra di indipendenza italiana). В цій війні виділи­лась постать лідера повстанців Джузеппе Ґарібальді (Giuseppe Garibaldi, 1807-1882). В рамках війни сардинсько-п’ємонтський король Віктор-Еммануїл ІІ зі Савойської династії зумів об’єднати італійські князівства. 17 березня 1861 року новостворений іта­лійський парламент проголосив нову державу - Королівство Італія, корону якого отримав Віктор-Еммануїл ІІ. В 1862 році Джузеппе Ґарібальді здійснив похід на Рим із ціллю ліквідації Папської держави і приєднання її до Італійського королівства. Оскільки Франція надала військову підтримку Папській області, похід Ґарібальді був невдалим. Після проголошення незалеж­ності і об’єднання Італії під владою Австрії залишилась тіль­ки Венеція. В 1866 році розпочалась Третя італійська війна за незалежність (Terza guerra di indipendenza italiana). Цього разу в союзі з Італією виступила Пруссія. Результатом війни стало приєднання Венеції до Італії. В 1867 році відбувся другий по­хід Ґарібальді на Рим, але французька армія втримала оборону. У 1870 році французи вивели свої війська з Папської держави через франко-прусську війну. Цим скористалися італійці для завоювання Риму. В 1871 році Рим став столицею Італії, а Пап­ська держава припинила своє існування. У володінні Папи за­лишились папські палаци, але папство, хоч і зберегло статус су­веренного суб’єкта міжнародного права, все ж не мало власної державної території. Папа залишився мешкати у Ватиканському палаці, ставши «в’язнем Ватикану». Так національно-визвольна боротьба італійців за свою незалежність і державне об’єднання перетворилися на війну проти Папської держави. Попри кон­флікт із Папською державою Італійське королівство не було ан- тикатолицьким. Переважна більшість італійців залишилися ка­толиками, а жодних переслідувань Церкви не відбувалось. Тому ці протистояння потрібно розглядати виключно в політичній площині, а не в релігійній.

• KULTURKAMPF В НІМЕЧЧИНІ

Наполеон Бонапарт змінив також історію Німеччини. Офі­ційно німецькі князівства перебували у складі Священної Рим­ської імперії, столиця якої знаходилась у Відні, однак реальна влада імператора на Північну Німеччину не поширювалась. Від часу реформації північнонімецькі землі були фактично само­управні. У 1804 році Наполеон окупував Австрію і змусив імпе­ратора Франца ІІ зректися трону. Франц незабаром проголосив створення Австрійської імперії, а сам став її першим імперато­ром під іменем Франц І. Австрійська імперія презентувала себе спадкоємицею Священної Римської імперії, однак такі претен­зії визнавали не всі німці. Німецькі князівства за століття, які минули від реформації, звикли до роздробленості. Наполеон не усував місцевих князів. Він змусив їх утворити Рейнський союз, угода про створення якого була підписана у 1806 році. Станом на 1808 рік до Рейнського союзу входили чотири королівства, п’ять великих герцогств, тринадцять герцогств, сімнадцять князівств і незалежні німецькі міста. Не ввійшли до Рейнського союзу тільки Австрія і Пруссія. Сам Наполеон став главою Рейн­ського союзу. В 1813 році з поразкою Наполеона розвалився і Рейнський союз. Однак німецькі князівства під протекторатом Наполеона вже звикли перебувати разом у федеральному союзі, і хотіли зберегти цю єдність. На Віденському конгресі ці краї­ни утворили Німецький союз (Deutscher Bund), до якого, окрім колишніх учасниць Рейнського союзу, ввійшли також Австрія та Пруссія. Однак у союзі почалась боротьба за першість між Ав­стрією і Пруссією. Ці протистояння призвели до його розпаду у 1867 році. На місці Німецького союзу виник Північнонімецький союз (Norddeutscher Bund), до складу якого не ввійшла Австрія. Президентом союзу став прусський король Вільгельм І Гоген- цоллєрн, а федеральним канцлером Отто фон Бісмарк¹. Канцлер фон Бісмарк відразу ж почав політику централізації. Після пе­ремоги Північнонімецького союзу над Французькою імперією Наполеона ІІІ Бонапарта у 1871 році, авторитет Вільгельма ІІІ і Отто фон Бісмарка став непорушним. В 1871 році Наполеон ІІІ втратив французьку імператорську корону. В тому самому році Північнонімецький союз був перетворений у Німецьку імперію, Вільгельм І став її імператором, а Отто фон Бісмарк імперським канцлером. Ця імперія проіснувала до 1918 року, коли в Німеч­чині була проголошена республіка.

Якщо до 1871 року, тобто до утворення Німецької імперії, Отто фон Бісмарк інвестував усі свої зусилля в те, щоби об'єднати ні­мецькі землі, то після 1871 року він прикладав колосальні зусил­ля для того, щоби зберегти здобуту єдність. Найбільшу перешко­ду для збереження єдності канцлер бачив у Католицькій Церкві. Південні німецькі землі, особливо Баварія, були повністю като­лицькими, і канцлер побоювався, що католики не забажають толерувати протестантський уряд. Окрім цього, найбільшим су­перником Німеччини була Австрія, яка була однією з найвпливо- віших католицьких країн тогочасного світу. Бісмарк боявся, що-

¹ Повне ім’я - Отто Едуард Леопольд фон Бісмарк-Шенгаузен (Otto Eduard Leopold von Bismarck-Schonhausen). Роки життя - 1815-1898. У 1865 він отримав титул граф, у 1871 - князь, у 1890 - герцог фон Лавенбурґ. Займав посади прем’єр-міністра Пруссії у 1862-1890 роках, федерального канцлера Північнонімецького союзу у 1867-1871 роках, імперського канцлера Німецької імперії у 1871-1890 роках. би австрійці не почали впливати на німецьких католиків з метою знищити внутрішню стабільність Німеччини. До того ж, канцлер був вихований у лютеранському суспільстві і вважав нормаль­ним повне підпорядкування Церкви державі. Щоби взяти під контроль Католицьку Церкву в Німеччині, Бісмарк провів низку заходів, покликаних зламати міць Католицької Церкви в Німеч­чині. Ці заходи отримали назву Kulturkampf (боротьба за культу­ру) і тривали у 1871-1878 роках. Першим кроком канцлера була заборона діяльності єзуїтів на території Німеччини, ухвалена у 1872 році. 11, 12 і 13 травня 1873 року були ухвалені «Травне­ві закони», які встановлювали державний контроль над школа­ми і обмежували церковну освітню діяльність, встановлювали контроль над призначеннями єпископів і священиків, обмеж­ували відносини католицького духовенства з Римською Курією, створювалися численні органи державного нагляду над Церквою тощо. Всі ці закони стосувалися як католиків, так і протестантів. Але протестантів вони не лякали, оскільки вони звикли підпо­рядковуватися державним урядам і виконувати їхні забаганки. Для католиків такі дії уряду були протиприродними. Католики почали чинити спротив, на який уряд відповів репресіями. До смертних страт не доходило, але ув’язнення і штрафи стали ледь не нормою. Зі сторони Папи Римського сипались осуди дій уряду Бісмарка та всіляка підтримка для репресованих священиків. Ці дії уряду переконували німецьких католиків у тому, що вони за­надто поспішили, створивши з лютеранами одну імперію. Своїми діями Бісмарк не укріпив державу, а навпаки породив опозицію і відцентрові сили. На щастя Німецької імперії, парламент вчасно побачив ці проблеми і в 1879 році змінив політику, усунувши тих урядовців, які здійснювали Kulturkampf, відмінив Травневі зако­ни, а в 1891 році, тобто після звільнення Бісмарка, уряд Німець­кої імперії виплатив Католицькій Церкві всі гроші, які заборгу­вав їй у період урядування Бісмарка.