3.4. КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА ХХ-ХХІ СТОЛІТЬ

У ХХ століття Католицька Церква ввійшла іншою, ніж вона була у минулі століття. Після Наполеонівських війн мапа світу змінилася. В Європі утворилися нові держави, країни Латинської Америки вибороли незалежність, почалась активна колонізація Африки.

Політичні зміни, просвітницькі та марксистські ідеї призвели до масової секуляризації, в рамках якої християнські країни ухвалювали закони про відділення держави і Церкви. Ці зміни мали двоякий ефект. З одного боку, Церква втрачала державну підтримку, а з іншого, звільнялась від спроб маніпулювати Церквою. Ті, хто ставав католиком у ХХ столітті, робив це з власних переконань. Соціальні зміни довели хибність тверджень антиклерикалів, які переконували, що чисельність католиків у світі є наслідком державної підтримки. Незважаючи на розділення Церкви і держави, Католицька Церква залишається найчисельнішою релігійною організацію світу і постійно збільшує кількість своїх членів. Найбільшою проблемою секуляризації була її нечесність. Секуляризація передбачає розмежування компетентностей Церкви і держави та невтручання у внутрішню діяльність одна одної. Насправді ж, у ХХ столітті з’являлись чисельні спроби знищити Церкву. Антирелігійна пропаганда, антицерковний терор, атеїстичні законодавства були порушеннями принципу секуляризації зі сторони державних урядів, які керувалися атеїстичними ідеологіями. Втім, зловживання, хоч і завдають Церкві великих клопотів, неспроможні її знищити.

• ПЕРША СВІТОВА ВІЙНА

Початок ХХ століття ознаменувався Першою світовою війною, яка тривала від 28 липня 1914 до 11 листопада 1918 року, і в якій брали участь 38 держав. У війні зіткнулись Антанта (Франція, Росія, Британія, США і союзники) та Четверний Союз (Австро- Угорщина, Німеччина, Болгарія, Туреччина і союзники). Результатом війни стала смерть понад десяти мільйонів людей, серед яких як військові, так і цивільні.

Війна мала колосальні історичні наслідки, оскільки вона ознаменувала зміну епох, руйнуючи ті соціальні устрої, які сформувались після Наполеона. Історичне значення Першої світової війни для новітньої Європи можна прирівняти тільки до Наполеонівських війн. Війна виснажила європейські держави, спричинила економічні кризи, падіння монархій і розпад імперій. Лютнева революція в Росії призвела до того, що 15 березня 1917 року останній російський імператор Микола ІІ зрікся трону. 21 березня 1918 року його арештували, а 17 липня 1918 року розстріляли. Після падіння монархії країну очолив Тимчасовий уряд. За час існування Тимчасового уряду в ньому змінилися два прем’єр-міністри: Георгій Львов (з 2 березня 1917 року до 7 липня 1917 року) та Олександр Ке- ренський (з 21 липня 1917 року до 8 листопада року). Весь цей час країну роздирала кровопролитна громадянська війна. 7 листопада 1917 року відбувся Жовтневий переворот, внаслідок якого владу захопили більшовики на чолі з Володимиром Улья- новим-Леніним. Більшовицький переворот призвів до важких репресій Церкви, які супроводжувались масовим ув’язненням і винищенням духовенства, руйнуванням храмів та активною антирелігійною пропагандою. В 1916 році, в розпал війни, після 68-літнього правління помер австрійський імператор Франц- Йозеф. Після смерті імператора на трон зійшов його племінник Карл І. Поразка у війні спричинила революційні та сепаратистські настрої в імперії. 11 листопада 1918 року Карл І зрікся корони імператора Австрії, але залишився королем Угорщини під іменем Карл IV. В 1921 році Карл втратив остаточно угорський трон і був засланий на острів Мадейра, де 1 квітня 1922 року помер від переохолодження. Австрійська імперія припинила своє існування. В 1919-1920 роках представники країн Антанти, які перемогли у війні, зібрались на Паризьку мирну конференцію, на якій сформували новий територіальний поділ Європи. 10 вересня 1919 року в рамках цієї конференції був підписаний Сен- Жерменський мирний договір, який визначав поділ Австрії.

На теренах колишньої імперії утворились численні держави Східної і Центральної Європи. Найактивнішим учасником Четверного Союзу була Німеччина. Поразка Четверного Союзу у Першій світовій війні викликала величезну політичну і економічну кризу в Німеччині, внаслідок якої країну охопила революція. 28 листопада 1918 року імператор Вільгельм ІІ зрікся трону і відправився до Нідерландів. Країни Антанти оголосили Вільгельма ІІ винуватцем війни і зажадали розслідування його дій міжнародним трибуналом. Однак уряд Нідерландів не видав Вільгельма і він спокійно дожив у цій країні до своєї смерті 4 червня 1941 року. Німеччина не була проголошена республікою, а зберігала стару назву - Німецька імперія, хоч її нова форма правління була республіканською. Так припинили своє існування три найбільші імперії Європи: католицька Австрія, протестантська Німеччина і православна Росія. Від Католицької Церкви ці політичні зміни вимагали реакції. Весь час Першої світової війни Католицька Церква виступала із закликами до примирення, однак крізь гуркотіння гармат голос Церкви не був почутий.

• ДРУГА 241

ВА ВІЙНА

Як тільки Європа оговталась від Першої світової війни, світ опинився перед новою катастрофою - Другою світовою війною, яка тривала з 1 вересня 1939 до 2 вересня 1945 року. Головним фігурантом цієї війни стала Німеччина. Економічна криза в цій країні, спричинена Першою світовою війною, призвели населення країни до відчаю. В 1933 році на хвилі цих невдоволень владу в країні отримав нацистський лідер Адольф Гітлер, який встановив диктатуру та почав анексію сусідніх країн. Головними союзниками Гітлера стали Японія та Італія. Італія в той час зберігала конституційну монархію. В 1922 році прем’єр-міністром і фактичним диктатором Італії став лідер фашистської партії Беніто Муссоліні. Участь у війні брали понад 60 країн. У війні загинули 50-85 мільйонів людей. Це - найбільш кровопролитна війна в історії людства. Наслідком війни стала поразка Німеччини, Італії та Японії. Значних змін у мапі світу ця війна не спричинила, але мала величезні історичні наслідки.

Усі три країни гітлерівської коаліції зазнали значних потрясінь. Німеччина була розділена на дві країни: Федеративна Республіка Німеччина та Німецька Демократична Республіка. В Італії поразка у війні спричинила зміну політичного устрою. В 1946 році в Італії почалась політична нестабільність і республіканські настрої. Внаслідок цих заворушень третій король об’єднаної Італії Віктор-Еммануїл ІІІ, який вступив на трон у 1900 році і правив країною впродовж двох світових війн, змушений був зректися трону на користь свого сина Умберто ІІ. Віктор-Еммануїл ІІІ помер через рік в Олександрії. Умберто ІІ був королем Італії з 9 травня по 12 червня 1946 року, коли за результатами референдуму Італія була проголошена республікою. Злочини Радянського Союзу, очолюваного Йосифом Сталіном, під час війни були більшими, аніж злочини Адольфа Гітлера і його уряду. Однак переможця не судять. Після закінчення війни, з 20 листопада 1945 до 1 жовтня 1946 року, відбувались засідання міжнародного військового трибуналу, відомі як Нюрнберзький процес, на якому осудили гітлерівську коаліцію, але жодного закиду не висунули Радянському Союзу. Ця перемога переконала радянських лідерів у непереможності та безкарності, що дало їм можливість продовжувати жахливий терор. Після війни було чітко сформоване розмежування світу на капіталістичний та соціалістичний, протистояння між якими тривали десятиліттями.

Значні зміни у ХХ столітті пережила Іспанія, яка впродовж століть була оплотом католицизму. Іспанія була чи не єдиною великою країною Європи, яку дві світові війни майже не торкнулися. Після втрати латиноамериканських колоній серед іспанців поширювалось політичні розчарування. Країна, в якій ніколи не заходило Сонце, тепер втратила більшість своїх закордонних володінь. В 1886 році народився король Альфонс ХІІІ. Оскільки його батько помер до його народження, Альфонс ХІІІ був проголошений королем у момент свого народження. Через його молодий вік він не міг керувати самостійно. Щоразу більшої сили набирали військові.

В 1898 році розгорілась Іспано- американська війна, в якій Іспанія втратила Філіппіни і Кубу. Це завдало ще більшого удару політичній упевненості іспанців. В результаті, у 1931 році Альфонс ХІІІ був позбавлений трону і перебрався до Риму, де помер у 1941 році. На тлі політичної нестабільності почали зростати впливи комуністів. Протистояння традиціоналістів і республіканців-соціалістів призвели до громадянської війни, в результаті якої в Іспанії була встановлена диктатура Франціско Франко. Франко дотримувався консервативних поглядів та підтримував гітлерівську коаліцію. Однак на початку Другої світової війни Іспанія була настільки виснажена громадянською війною, що Франко не міг надати Гітлеру суттєвої допомоги. Через те, що Франко підтримував Гітлера, Іспанія не зазнала шкоди від гітлерівської коаліції, а через те, що він не міг надати суттєву допомогу Гітлеру, Іспанія фактично залишилась осторонь бойових дій. Після закінчення війни Франко зумів примиритися із західними лідерами, провести демократичні реформи, ввести Іспанію в ООН і НАТО, та здійснити іспанське економічне диво, внаслідок якого Іспанія ввійшла до ряду найбагатших країн світу. В 1975 році Франціско Франко помер, залишивши заповіт про передачу владу законному королю Хуану Карлосу І, онуку Альфонса ХІІІ. Хуан Карлос І правив до 2014 року, коли через похилий вік зрікся трону на користь свого сина Філіпа VI. Іспанія належить до країн із найчисельнішим католицьким населенням. Сьогодні католиками є понад 32 мільйони іспанців, тобто 69.6% населення країни, що розміщує її на шостому місці серед країн світу з найбільшим католицьким населенням.

• ВАТИКАН

Окрім політично-історичних обставин, які вплинули на життя Церкви, Католицька Церква у ХХ столітті пережила низку важливих подій. Першою з них було утворення міста-держави Ватикан. Папська держава припинила своє існування в період об’єднання Італії за короля Віктора-Еммануїла ІІ, а Папа Римський у той час став просто мешканцем Італії.

Він зберіг за собою папські резиденції, а також статус суверенного суб’єкта міжнародного права, але не мав території. У міжнародній політиці Римська Курія виступала під назвою Святий Престол. Завоювання Риму Віктором-Еммануїлом ІІ та ліквідація Папської держави впродовж багатьох десятиліть залишалось відкритим питанням. Врешті, згоди в цьому питанні вдалося досягнути аж у 1929 році, коли державний секретар Святого Престолу Кардинал П’єтро Гасспарі та Беніто Муссоліні підписали Латеранські угоди. Ці угоди визначали три важливі пункти: по-перше, Італія визнавала створення суверенної держави Ватикан із визначеною територією, надавала Ватикану гарантії безпеки, суверенності та недоторканності, а Святий Престол відмовлявся від претензій на території колишньої Папської держави; по-друге, між Святим Престолом та Італією укладався конкордат, який регулює їхні відносини; по-третє, Італія зобов’язувалась сплатити компенсацію за території ліквідованої Папської держави. Всі ці пункти дійсні до сьогодні. Держава Ватикан охопила території базиліки Святого Петра, Ватиканського палацу, приміщень Римської Курії тощо. В такому стані Ватикан існує й до сьогодні.

• ДРУГИЙ ВАТИКАНСЬКИЙ СОБОР

Другою важливою подією в Католицькій Церкві став Другий Ватиканський Собор. В 1962-1965 роках з ініціативи Папи Івана ХХІІІ відбувся Другий Ватиканський Собор. Католицька Церква потребувала внутрішніх змін. Останні вагомі реформи були проведені ще Тридентським Собором, який відбувався у 1545-1563 роках. За століття в Церкві накопичилось багато питань, які потребували вирішення та узгодження. В 1869-1870 роках з ініціативи Папи Пія ІХ був скликаний Перший Вати- канський Собор, який, однак, через франко-прусську війну був перерваний і не встиг провести реформ. Другий Ватиканський Собор став ареною масштабних реформ і нового самовизначення Церкви. В рамках цього Собору були ухвалені документи, які формували нову позицію Католицької Церкви у відношенні до інших християнських Церков і до інших релігій. Церква сформувала нове ставлення до політичних обставин і свого місця в сучасному світі. Собор провів численні внутрішні реформи. Була реформована літургія латинського обряду, богослужіння почали звучати національними мовами. Собор змінив роль мирян у Церкві. Після Собору миряни є не тільки пасивними спостерігачами богослужінь та управління Церквою, а їх активними учасниками. Також Собор реформував структуру Церкви і актуалізував необхідність нової кодифікації канонічного права. Впродовж століть у Церкві постійно з’являлися нові канони. Їх накопичення робило їх використання дуже незручним. Окрім цього, деякі канони втратили свою актуальність. Відповідно, Церква потребувала провести нову кодифікацію канонічного права, яка би враховувала всі норми, які зберігають свою актуальність, та відхиляли ті норми, які застаріли. Робота над новою кодифікацією тривала довго, але дала добрі плоди. В 1983 році був проголошений Кодекс канонічного права (Codex iuris canonici), який регламентує життя римо-католиків, а в 1991 році був проголошений Кодекс Канонів Східних Церков (Codex Canonum Ecclesiarum Orientalium), який регламентує життя східних католиків. Після адміністративної реформи Католицької Церкви сформувалась сучасна структура Церкви. Главою Церкви, як і від моменту її заснування, є Папа Римський, в управлінні Церквою йому допомагає Римська Курія.

В Церкві було змінене управління структурами на регіональному рівні. Досі Папа призначав єпископів одноосібно, на чолі Церкви в межах однієї країни стояли примаси, місцеві єпископи підпорядковувалися архиєпископам, архиєпископи - примасам, а примаси - Папі. Сьогодні в Католицькій Церкві ліквідований інститут примасів. Титул «примас» зберігся лишень подекуди як почесний. Натомість усі єпископи однієї держави чи округу

об'єднані в Єпископські конференції, в якій вони з-поміж себе обирають голову конференції. Так управління Церквою в межах окремої країни здійснюється колективним органом. Єпископів тепер призначає Папа не одноосібно, а у співдії з конференціями. Сьогодні в Європі діє 32 Єпископські конференції, в обох Америках - 24, в Африці - 35, в Азії - 17, в Австралії і Океанії - 4. Ще однією важливою зміною, яку пережила Католицька Церква у ХХ столітті, стала географія її поширення. Католицька Церква - єдина релігійна організація, яка впродовж століття кардинально змінила свою географію. На початку ХХ століття переважна більшість католиків мешкали у Європі. Місійна робота Церкви призвела до різкого збільшення католиків на інших континентах. В результаті, при тому, що кількість католиків в Європі збільшилась, процентна частка європейських католиків зменшилась. Сьогодні в Європі мешкає 26,38% всіх католиків світу. Майже половина (48,75%) всіх католиків світу мешкає в обох Америках. Саме тому найбільш католицькою частиною світу є вже не Європа, а Америка. В Африці мешкає 12,57% всіх католиків світу. В Азії (за винятком Близького Сходу, де домінують мусульмани) проживають 11,24% католиків. На Близькому Сході католиків мало - тут мешкають лишень 0,27% усіх католиків світу. В Австралії та Океанії, які мають мало населення, мешкають 0,72% католиків світу. Така континентальна особливість відображається й у статистиці за країнами. Найбільше католиків мешкають у Бразилії; тут їх майже 127 мільйонів. На другому місці після Бразилії перебуває Мексика; тут мешкає майже сто мільйонів католиків. Третє місце займають Філіппіни, де католиків 85,5 мільйонів. На четвертому місці за кількістю католиків знаходяться Сполучені Штати; тут мешкає 71 мільйон католиків. І аж на п'ятому місці знаходиться європейська країна - Італія, де католиками є 50,5 мільйонів чоловік. Шосте місце займає Франція, де мешкає 44 мільйони католиків. Сьоме місце - Колумбія, де живуть 35 мільйонів католиків; восьме - Польща (понад 33 мільйони); дев'яте - Іспанія (понад 32 мільйони); десяте - Демократична Республіка Конго (майже 29 мільйонів). Цікавим є факт поширення католицизму на Далекому Сході. Сьогодні в Індії проживають понад 19 мільйонів католиків, що розміщує її на 19-му місці серед країн світу за кількістю католиків. В Китаю проживають майже 10 мільйонів католиків, і він займає 22-ге місце. Кількість католиків на Близькому Сході продовжує збільшуватися.

• ДРУГИЙ ВАТИКАНСЬКИЙ СОБОР

У ХХ століття Католицька Церква ввійшла під проводом Папи Лева XIII (граф Вінченцо Джоакіно Печчі, 1810-1903), понтифікат якого тривав у 1878-1903 роках. Папа Лев XIII керував Церквою в період важких перетрубацій кінця ХІХ століття. Він був найбільшим опонентом Отто фон Бісмарка в період Kulturkampf. Він - автор 86 енциклік, у яких висловив позицію Церкви з багатьох наболілих питань. Енциклікою Aeterni Patris (1879 рік) Папа дав початок неосхоластиці в католицьких богослов’ї і філософії. Енциклікою Rerum Novarum (1891 рік) Папа дав початок дискусії про соціальні проблеми, підняв питання гноблення робочих, соціального захисту злиденних тощо. В історію України Лев ХІІІ увійшов тим, що вперше висловив ідею піднесення Галицької митрополії (Українська Греко-Католицька Церква) до рівня Патріархату, але цій мрії Папи і українського народу не судилося здійснитися через опір польських і угорських політиків. В 1903-1914 роках Папою був Святий Пій Х (Джузеппе Мелькіоре Сарто, 1835-1914). Його правління ознаменувалось суперечкою з французьким урядом навколо законів про відділення Церкви і держави у Франції. Другою проблемою, яка стала важливою темою діяльності Папи, був модернізм. Пій Х стояв на консервативних позиціях і осуджував модернізм. У 1914-1922 роках тривав понтифікат Папи Бенедикта XV (Джакомо маркіз де ла К’єза, 1854-1922), який управляв Церквою під час Першої світової війни. Папа Пій XI (Акілле Ратті, 1857-1939) очолював Церкву у 1922-1939 роках. Він увійшов в історію як критик режиму Муссоліні. Папа Пій XII (Еудженіо Пачеллі, 18761958) очолював Церкву у 1939-1958 роках, тобто під час Другої світової війни. Святий Іван XXIII (Анджело Джузеппе Ронкаллі, 1881-1963) очолював Церкву 1958-1963 роках. Він скликав Другий Ватиканський Собор. Блаженний Павло VI (Джованні Мон- тіні, 1897-1978) перебував на папському престолі у 1963-1978 роках. Він завершив Другий Ватиканський Собор, розпочатий його попередником, почав впровадження в життя постанов Собору, а також був першим Папою, який об’їхав усі континенти. Папа Іван-Павло І (Альбіно Лучані, 1912-1978) очолював Церк-

ву лишень 33 дні. Святий Іван-Павло ІІ (Кароль Юзеф Войтила, 1920-2005) очолював Церкву у 1978-2005 роках. Він був першим Папою-слов'янином, і першим Папою, котрий не був італійцем, з XVI століття. Цей Папа запам'ятався численними енцикліками, найбільшою серед усіх Пап кількістю пастирських подорожей, активною участю у демократизації соціалістичних країн Східної Європи. Він був першим Папою, який відвідав Україну. У 20052013 роках тривав понтифікат Папи Бенедикта XVI (Йозеф Алоїс Ратцінґер, народжений у 1927 році), який є німцем. Він ввійшов в історію як видатний богослов і як перший Папа в історії, який добровільно покинув папський трон. У 2013 році Церкву очолив Папа Франциск (Хорхе Маріо Берґольйо, народжений у 1936 році). Оскільки Папа походить з Аргентини, він є першим понтифі- ком, який народився і до обрання жив за межами Європи. Обрання Папою неєвропейця є логічним наслідком географічних змін, які відбулися в Католицькій Церкві у ХХ столітті.

<< | >>

↑

Источник: Шепетяк Олег Михайлович. Історія релігій. Том третій. - Жовква: Місіонер,2020. - 856 с.. 2020

Еще по теме 3.4. КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА ХХ-ХХІ СТОЛІТЬ:

- История религий -