ІУДЕЙСТВО В ПІЗНЬОАНТИЧНОМУ КРИМУ

Проблема появи і поширення носіїв іудейської релігії не теренах Східної Європи розроблена ще недостатньо. Дореволюційні автори (перш за все слід згадати Д. Хвольсона та А. Гаркаві) приділяли їй належну увагу, але за радянських часів вона була майже табуйованою.

праці окремих фахівців матеріал щодо цієї цікавої теми нако­пичувався і впродовж другої половини XX ст.

Уже давно зрозуміло, що територією першого розселен­ня іудеїв на терені Східної Європи було Боспорське царство. Дореволюційна наука мала беззаперечні факти, що підтвер­джують присутність іудеїв на Боспорі у І ст. Це, зокрема, на­пис (манумісія) 80/81 рр., в якому йшлося про відпущення на волю іудейкою Хрестою її раба Гераклія. За радянських часів з’явилися дані щодо присутності іудеїв на Боспорі й раніше. Про це свідчать написи з Горгіпії (41/42 рр.) та з Фанагорії (16 р. та 51 р.). Наявність іудейської синагоги в столиці Боспорсько- го царства Пантікапеї засвідчується написами, що датують- ся.57 р. та 59 р.

Якщо у І ст. (з 16 р.) існування іудейських громад надійно зафіксовано в трьох містах Боспорського царства, то можемо припускати, що поява іудеїв у районі Керченської протоки при­падає принаймні на попереднє століття. З якими ж історични­ми подіями це має бути пов’язано?

Мабуть, найбільш вірогідно пов’язувати початок цього процесу зі створенням могутньої Понтійської держави Мітрі- дата VI Євпатора (121—63 рр. до н. е.). Наприкінці II ст. цей володар, успадкувавши державу в південно-східному куті Чорного моря, поширив свою владу на Боспорське царство, а потім, після розбиття зусиллями свого полководця Діафанта Скіфського царства в Криму, — й на все південне узбережжя Криму аж до Херсонеса. У першій третині І ст. до н. е. держа­ва Мітрідата охоплювала майже всю Малу Азію та узбереж­жя Чорного моря. До того ж Мітрідат уклав союз із могутнім царем Вірменії Тіграном II Великим (бл.

У ці часи іудеї складали значний відсоток населення міст Сирії, Месопотамії та Анатолії, зокрема у Південному Причор­номор’ї — Трапезунда, Синопи та Гераклеї, які підтримували регулярні торговельні, політичні та культурні зв’язки з міста­ми Північного Причорномор’я. Також є відомості щодо меш­кання іудеїв наприкінці І тис. до н. е. в містах Закавказзя.

Найтісніший альянс Понтійського та Вірменського царств у першій половині І ст. до н. е. сприяв переміщенню іудейських підприємців з малоазійських та закавказьких міст у Північно- Східне Причорномор’я. Це зумовлювалося також торговельни­ми інтересами (Боспор експортував значні партії збіжжя, цін­них видів риби та рибних соусів, шкіри, вовни, рабів тощо), як і нестабільною ситуацією в Малій Азії (за умов жорстоких воєн між Мітрідатом і Тіграном з римськими легіонами).

Імовірно, що переселення іудеїв на Боспор тривало і в другій 197 половині І ст. до н. е., після загибелі Мітрідата VI, коли області Східного Середземномор’я та Малої Азії стали тереном кри­вавих воєн між претендентами на владу в Римі: спочатку Цеза­ря та Помпея, потім цезаріанців (Октавіана й Антонія) та ан- тицезаріанців (Брута і Кассія) і, нарешті, Октавіана (військами якого керував його друг Агріппа) та Антонія. У цей час Бос- порське царство, яке врешті-решт було змушене визнати за­лежність від Риму, залишалося поза театром бойових дій, що мало приваблювати сюди переселенців, зокрема — іудеїв, з різних малоазійсько-східносередземноморських міст, де пану­вали грецькі мова та освіченість.

Тому не дивно, що боспорські іудеї перших століть І тис., як і їхні одновірці в середземноморських та причорноморських містах, були сильно еллінізованими. У побуті вони користува­лися грецькою мовою, жили відповідно до еллінських правових норм і носили грецькі або еллінізовані імена. Написи, що свід­чать про їхню присутність на Боспорі у І—III ст., зроблені грецькою мовою, а залишки їхньої побутової культури серед археологічних матеріалів не піддаються виокремленню.

Головним, що відрізняло місцевих іудеїв від боспорян еллін­сько-варварського походження, була відданість біблійній мо­нотеїстичній традиції, яка з часів Вавилонського полону перед­бачала самоорганізацію її адептів в умовах діаспори в межах синагогальних громад єдиновірців. Такі громади в боспорських містах першої половини І ст. мали значну соціально-культур­ну вагу і здійснювали потужний вплив на духовне життя сус­пільства.

У першій чверті І тис. у межах Боспорського царства фіксу­ються як власне іудейські синагогальні громади (насамперед у Пантікапеї та Фанагорії), так і своєрідні релігійні союзи (фіа- си) адептів Бога Найвеличнішого, досить численні в Горгіппії і Танаїсі.

Якщо члени іудейських синагогальних громад були здебіль­шого євреями за походженням і вшановували Ягве як єдино­го Бога, то члени фіасів походили переважно з Боспорського царства і вклонялися Богу Найвеличнішому саме як найвищо­му божеству, не лише не заперечуючи наявності еллінських богів, а й зберігаючи повагу до них. Так, горгіппійська ману- місія 41 р. починається з присвятної формули на честь Бога Найвеличнішого, а закінчується переліком грецьких богів — Зевса, Геї та Геліоса, яких закликають опікувати звільнену ра­биню.

Образ Бога Найвеличнішого, на думку практично всіх дос­лідників цієї проблеми, являв собою синкретичне, типове для пізньоантичного світу верховне божество, що виявляло риси іудейського Ягве нарівні з рисами грецького Зевса, римського _____ 198

Юпітера та, можливо, фракійського Сабазія і фракійсько-сар­матського кінного бога. Його поширення в силовому полі іудейського впливу відбивало загальний потяг людей того часу до монотеїзму, до формування образу універсального Бога в поєднанні з богами чи духами, архангелами, серафимами, хе­рувимами та ангелами нижчого рівня. Не будемо забувати, що боспорський культ Бога Найвеличнішого формувався в той са­мий час, коли в Східному Середземномор’ї зароджувалося хри­стиянство та набирали сили численні версії й інтерпретації гностицизму, у найсуттєвіших своїх моментах пов’язані з ідей­ним світом біблійної традиції (що не виключало інколи і прин­ципово негативної оцінки її гностиками).

На жаль, наші знання теологічного боку культу Бога Най­величнішого мізерні. Але не викликає сумніву його монотеї­стична спрямованість, провідником якої в античному світі було саме іудейство. Починаючи з елліністичної доби, воно мало потужний вплив на свідомість язичників, котрі мешкали в міс­тах поруч з давніми євреями. Тому цілком логічним є зробле­ний І. Левінською висновок, що поширення в Північному При­чорномор’ї культу Бога Найвеличнішого відбувалося передусе під впливом іудейської релігійної традиції.

У такому контексті слушною видається й думка Д. Даньши­на щодо наявності на Боспорі принаймні двох основних кате­горій адептів іудейського Бога. Якщо в Пантікапеї та Фанагорії в середовищі еллінізованого єврейства мало місце власне іудей­ське релігійне життя, то паралельно, зокрема в таких містах, як Горгіппія і Танаїс, адептами синкретичного, але в цілому по­дібного до Ягве, Бога Найвеличнішого були люди неєврейсько- го походження.

У зв’язку з цим можна припустити, що поліетнічний склад населення боспорських міст, який налаштовував на синкрети- зацію вірувань різного походження, сприяв утвердженню об­разу вищого божества, що стояло принципово вище від всіх інших богів, ангелів чи демонів різних народів. Це божество мало усвідомлюватися як таке, що однаково приязно ставить­ся до всіх людей, безвідносно до їхнього етнічного походжен­ня та соціального статусу.

За доби розквіту гностицизму, особливо у II ст., однією з базових інтуїцій якого утвердилася ідея Найвищого Бога, що не несе відповідальності за світове зло, становлення боспор- ського монотеїзму було цілком природним явищем, яке відбу­валося в органічному контексті пошуків тогочасного антично­го суспільства.

Щодо цього поширення в близькому до іудейства середо­вищі боспорських міст культу Бога Найвеличнішого мало не­абияке значення для подальшого утвердження тут християн- 199

ства. Опосередкованим підтвердженням цього є те, що культ Бога Найвеличнішого простежується на Боспорі саме до почат­ку IV ст., — часу, коли спочатку на Боспорі, а потім і в Херсо­несі та по всьому Південно-Західному Криму починається ма­сове навернення до християнства.

Культ Бога Найвеличнішого готував грунт для сприйняття християнства широкими масами населення боспорських міст та Херсонеса. До перших років IV ст. якраз належать найдав­ніші християнські надгробки Боспору та свідчення агіографіч­них джерел щодо діяльності проповідників віри Христової в Херсонесі (засланців, які були потім убиті місцевими язични­ками, — «сім святих мучеників херсонеських», чию пам’ять вшановує Церква).

У ці ж часи фіксуються також істотні зміни і в духовному житті самих іудеїв Боспорського царства. З другої половини III ст. тут з’являються надгробки з власне іудейською симво­лікою, зокрема — з зображеннями семисвічника-мінори. На­писи на них роблять вже не грецькою, як це було прийнято ра­ніше, а давньоєврейською мовою — івритом. Змінюється й ономастика: замість грецьких та еллінізованих імен поперед­ньої доби знаходимо біблійні, старозаповітні. У IV—VI ст. ця тенденція повністю перемагає й іудейські громади боспор­ських міст набувають єврейського національно-традиційного вигляду.

Д. Доньшин, який констатує цей факт, схильний пов’язува­ти зазначені зрушення з появою на Боспорі у III—IV ст. нової, більш традиціоналістичної, ніж місцеве еллінізоване єврейство, хвилі іудеїв. Загрозлива ситуація в Північному Причорномор’ї в ці століття, пов’язана зі спустошувальними походами готів і їхніх союзників у III ст. та, тим більше, із вторгненням гунських орд наприкінці IV ст., на тлі загального занепаду ділової актив­ності в Причорномор’ї з середини III ст. також сприяла звер­ненню місцевого єврейства до есхатологічних, а відтак і тради­ціоналістичних поглядів.

Є деякі свідчення щодо напливу іудеїв у Північне Причор­номор’я за римських часів. Так, іудейський вчитель бл. Ієроні- ма, перекладача Біблії латиною, розповідав йому, що імпера­тор Адріан наказав поселити частину полонених іудеїв (захоп­лених під час придушення іудейського повстання в Палестині на чолі з Бар-Кохбою в 135 р.) на Боспорі. В цей час, за свідчен­ням Д. Хвольсона, з’являються єврейські поселення на півден­ному узбережжі Криму, про що, зокрема, свідчать іудейські надгробки другої половини II—III ст.

Поява депортованих безпосередньо з Палестини, вороже налаштованих до язичницької традиції, груп євреїв у Криму мала внести у релігійне життя місцевих іудеїв новий, фундамен- талістський струм. Останній став панівним фактором за умов лихоліття варварських вторгнень середини III — кінця IV ст.

Про розселення євреїв у містах Боспору наприкінці антич­ної доби свідчить і одне середньовічне джерело із зібрання А. Фірковича — коментар Авраама бен Сімха (X ст.) на руко­пис мандрівника початку VII ст. Ієгуди бен Моше. Згідно з цим коментарем, після зруйнування римлянами Єрусалима у 70 р. частина єврейських вигнанців осіла у Візантії (пізнішому Кон­стантинополі, сучасному Стамбулі). Звідси їхні нащадки поши­рювалися по містах Південного Причорномор’я, а за правлін­ня імператора Юліана (355—363 рр.) одна з груп переселилася з Трапезунда (сучасний Трабзон) у Матарху (Таматарху, хо­зарський Самкерц-Самкуш, давньоруська Тмутаракань) на Та- манському півострові, де і залишалася до часу написання зга­даних коментарів.

Таким чином, можемо припускати принаймні три хвилі єв­рейського переселення на Боспор та в Крим у цілому в пізньо- античні часи. Перша — часів Мітрідата VI Євпатора та його найближчих спадкоємців на Боспорі — може бути датована в найширших межах І ст. до н. е. У своїй більшості це були еллі- нізовані євреї. Вони заклали основу спадкоємного розвитку іудейської традиції в Східному Криму і на Таманському пів­острові і справили потужний релігійний вплив на місцеве насе­лення стосовно формування на Боспорі напівіудейського куль­ту Бога Найвеличнішого.

Друга хвиля складалася з депортованих у Крим між 135 р. (придушення повстання Бар-Кохби) та 138 р. (смерть імперато­ра Адріана) полонених, антиязичницьки налаштованих євреїв безпосередньо з Палестини.

Третя хвиля мала місце в середині IV ст., за доби правлін­ня Юліана Апостата, коли Північне Причорномор’я пережи­вало стан нетривалого воєнно-політичного затишшя (мир між готською державою Германаріха та Римом напередодні гун- ського вторгнення). Її представники, вихідці з уже сильно християнізованих малоазійських провінцій, мали нести запал консервативних, антихристиянських ідей. Але на час їхньої появи на Боспорі в цілому був завершений перехід від лібе­рально-елліністичної версії іудаїзму до його фундамента- лістського тлумачення. Нові поселенці могли лише сприяти закріпленню цих ідейних змін.

Гунська навала кінця IV ст., як (всупереч усталеним уявлен­ням) останніми роками довів А. Сазанов, не спричинила заги­белі більшості боспорських міст, які значно відчутніше по­страждали від гунів (що повернулися з Центральної Європи у Приазов’я) у 534 р. Тому є всі підстави припускати, що бос-

порські іудеї раннього Середньовіччя були здебільшого нащад­ками місцевих євреїв пізньоантичного часу.

Даних про мешкання осіб іудейського віросповідання у піз- ньоантичні часи та за доби раннього Середньовіччя в інших районах Північного Причорномор’я, за межами Боспорського царства, значно менше. Вони причетні головно до Херсонеса, вже згаданих Партеніт та передгірських місцевостей Південно- Західного Криму. Зокрема знайдено сліди таких поселень під Бахчисараєм, поблизу середньовічного «печерного міста» Чу- фут-Кале (що у перекладі означає Іудейська фортеця), на Ман- гупі тощо.

У «Житіях св. єпископів Херсонеських», творі, остаточна редакція якого належить до VII ст., але в якому, втім, містить­ся досить достовірна інформація і щодо подій доби утверджен­ня християнства, у зв’язку з описом діяльності у місті перших християнських проповідників на початку IV ст. до н. е. як спа­яна та впливова група херсонеситів згадуються іудеї. Відомо, що певна частина мешканців пізньоантичного Херсонеса вша­новувала Бога Найвеличнішого. Крім того, з херсонеських графіті того часу відомо принаймні одне іудейське ім’я, хочай в еллінізованій формі — Сабатіон (дане на честь священного для іудеїв дня суботи — шабат).

Крім того, в Херсонесі знайдено дві кам’яні плити із зобра­женням мінори та деяких інших сакральних символів іудаїзму. За словами Е. Соломоник, обидві плити не піддаються точно­му датуванню, але найвірогідніше, що вони належать до піз- ньоримського чи ранньосередньовічного часів, тобто до того періоду, що й напис з ім’ям Сабатіон та згадками про Бога Най­величнішого, а також свідченнями наративних джерел щодо перебування іудеїв у Херсонесі на межі III—IV ст.

Більш певними є дані щодо наявності іудейської громади у ранньосередньовічному Херсонесі-Херсоні. Це, зокрема, роз­копки так званої базиліки «1935 р.». Споруджена вона була десь в межах V—VII ст. Саме тут знайдено вмонтовану в стіну плиту з зображенням мінори (більш рання, ніж сама споруда), а також численні графіті давньогрецькою та давньоєврейською мовами, де, зокрема, читаються імена Єнох та Іуди, а також етнікон іудеї.

До того ж, за спостереженнями М. Золотарьова, декор цієї споруди не містить жодного християнського символу, а скла­дається з універсальних для пізньоантично-ранньосередньовіч- ного часу образів (гірлянди квітів, пави, виноградні лози з гро­нами тощо), які широковідомі в тогочасних язичницьких хра­мах, церквах та синагогах.

Все це дає підстави вважати, що ця базиліка (руїни якої, до речі, зображені на українській купюрі номіналом в 1 гривню)! 202

булахерсонеською синагогою. Але не зовсім зрозуміло, у яко­му столітті її споруджено. За своїм типом вона подібна до ба­зилік Юстиніанового часу, коли і були зведені найвизначніші херсонеські храми. Втім, такого роду споруди у Причорномор’ї будувалися і раніше.

Враховуючи антиіудейську спрямованість політики Юсти- ніана І (527—565), важко уявити, що ця синагога споруджувалась водночас із головними херсонеськими храмами (які зводилися, судячи з усього, за державний рахунок — місто не мало коштів для такого величного будівництва). А після смерті Юстиніана І Візантія входить у смугу занепаду, і грандіозне будівництво на тривалий час призупинене. А коли воно знову розпочинається, стиль декору вже принципово інший. Отже, зведення такої мо­нументальної та багато оздобленої синагоги навряд чи може датуватися часом, пізнішим за першу чверть VI ст.

Дані писемних джерел щодо мешкання іудеїв у Херсонесі- Херсоні ранньосередньовічного часу нечисленні, проте вони все ж таки є. Так, відомо, що, вирушаючи з місією до Хозарії у 860 р., першовчитель слов’ян Кирило (Костянтин Філософ) вивчав давньоєврейську мову та іудейські релігійні тексти саме в Херсонесі. За умов широкого міського самоврядування та майже номінальної залежності міста від Візантії з кінця VI ст. до 30-х років IX ст. існування тут впливової, позбавленої пе­реслідувань іудейської громади видається досить імовірним, тим більше, що наявність у той час іудеїв на Боспорі добре за­свідчується.

Про мешкання іудейської громади в Херсонесі на межі XI—XII ст. знаємо з XVI глави «Києво-Печерського Патери­ка». У ній ідеться про ченця Євстратія Постника, який разом з іншими ченцями та мирянами був захоплений половцями у по­лон під час їхнього прориву до Києва у 1096 р. і потім прода­ний у рабство багатому херсонеському єврею. З контексту зро­зуміло, що на той час у Херсонесі євреїв було досить багато.

Не менш складним є питання щодо присутності іудеїв у так званих печерних містах Південно-Західного Криму пізньоантич- ної доби. Воно обговорюється вченими з середини XIX ст. — часу публікації концепції походження кримських караїмів А. Фірковича. На його думку, іудеї оселилися в Таврії ще за часів Ахеменідів і поступово змішалися тут спочатку з місце­вими таврами і скіфами, а потім, у ранньому Середньовіччі, з тюркомовними етносами, зокрема — з хозарами. Вони збері­гали в чистоті доталмудичну давньоєврейську віру, але перей­мали господарсько-побутові навички та тюркську мову місце­вого населення. Внаслідок цього, на думку вченого, і сформу­валася етноконфесійна група кримських караїмів.

Виходячи зі своєї концепції, А. Фіркович — видатний зби- 203 рач давніх рукописів — знаходив свідчення перебування іудеїв у Південно-Західному Криму з межі ер. Так, зокрема, деякі надгробки величезного караїмського некрополя під Чуфут- Кале, у верхів’ях так званої Іосафатової долини, він датував першими століттями н. е., починаючи з 6 р. Пізніше ці виснов­ки були піддані тотальній критиці з боку А. Гаркаві, але, вод­ночас, їх переперевіряв Д. Хвольсон. Він довів, що серед відо­мих А. Фірковичу пам’яток Іосафатової долини під Чуфут- Кале справді були такі, що датуються другою — третьою чвер­тями І тис., зокрема 285, 330 та 545 рр. З цього випливає, що в районі Чуфут-Кале десь з другої половини III ст. мешкала іудейська громада.

Д. Хвольсоном були знайдені тут і нові іудейські надгроб­ки, які датуються 613 та 846 рр. Вони цілком відповідають доб­ре відомим іудейським надгробкам другої половини І тис. з районів Ялти, Феодосії, Керчі і Тамані. Не виключено, що ок­ремі іудейські підприємці-комівояжери вже тоді селилися і в інших, так званих печерних, містах Південно-Західного Кри­му — на Мангупі, в Ескі-Кермені тощо. З’явитися в цих місце­востях вони могли як з Херсонеса, так і з південного узбереж­жя Криму, де, як про те йшлося вище, перші іудеї оселилися ще в 30-х роках II ст.

З IV—VI ст. провідною релігією в Південно-Західному, Південному та Східному Криму стає християнство. Його ут­вердженню тут на межі Античності й Середньовіччя сприяло попереднє ознайомлення місцевих греків з монотеїстичними ідеями іудаїзму. Але іудейство, яке незабаром закріплюється тут як в ортодоксальній, равіністичній, так і у реформованій, караїмській формах, зберігає міцні позиції впродовж всього Середньовіччя та навіть Нового часу. Ланцюжок цієї традиції, таким чином, у Криму не переривався з пізньоантичної доби до XX ст.