Релігієзнавство належить до складних за структурою, ба- гатоаспектних полідисциплінарних галузей знань.

Його пре­дметом є об’єктивні закономірності виникнення, становлен­ня, розвитку та функціонування релігій, їх структурні особли­вості, різноманітні феномени, взаємозв’язки і взаємодія релігії з іншими галузями знань.

Світські релігії - віровчення, які наділяють надприрод­ними властивостями осіб (вождів) націй, держав.

Ці релігії формуються в тоталітарних державах і пов’язані з обожнюванням їх правителя, в імперіях, у яких нав’язується обожнювання народу-завойовника (культ імператора Риму, культ вождів марксизму-ленінізму). Нерідко причиною їх по­яви є підневільне становище народів, боротьба за національне і політичне визволення.

Громадянські (цивільні) релігії - релігійна єдність грома­дян певної країни, незалежно від їхньої конфесійної належності.

Такі релігії закликають усіх громадян поклонятися Все­вишньому, їх Бог - позаконфесійний, але віра в нього є обов’я­зкова для всіх громадян. Об’єктом релігієзнавства є стан лю­дини, який виражає її єдність із трансцендентним, свідчить про її самовизначення в світі.

Предмет релігієзнавства значно ширший за його об’єкт. Він постійно розвивається, збільшуючись за обсягом, зміню­ючись за структурою. Головним для нього є вироблення уні­версальних понять і теорій науки про релігію. Ця особливість релігієзнавства спричинилася до того, що його наукові пошу­ки та результати досліджень активно використовують історія, культурологія, психологія, правознавство, мовознавство, фо­льклористика, етнографія, мистецтвознавство, інші науки, які аналізують релігію крізь призму своїх інтересів. У своїх дослі­дженнях релігієзнавство неминуче звертається до філософсь­ко-світоглядних поглядів на людину, світ, суспільство, спира­ється на історію природничих і суспільних наук, наукове тлу­мачення феномену релігії.

Релігієзнавство об'єднує в собі такі структурні системи, як філософія релігії, психологія релігії, феноменологія релігії, соціологія релігії, історія релігії, географія релігії, лінгвістичне релігієзнавство, футурологія релігії, антропологія релігії, релі­гійне вільнодумство, а також, на думку деяких учених, науко­вий атеїзм.

Філософія релігії. Як особливий погляд на релігію, вона заявила про себе тоді, як і філософія, окресливши свій пред­мет у ХУІІ-ХУІІІ ст., що було зумовлено намаганнями осмис­лити релігію як феномен, конституюванням філософії як виду пізнавальної діяльності.

Філософія релігії - це філософське осмислення природи, сутності, сенсу релігії та Бога.

Фундатором її вважають нідерландського філософа Бене­дикта (Баруха) Спінозу (1632-1677). Особливий внесок у її розвиток зробили англійський філософ Дейвід Юм (1711­1776), німецькі філософи Іммануїл Кант (1724-1804), Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831), Готхольд Ефраїм Лес- сінг (1729-1781).

Філософія релігії зосереджується на проблемах релігієз­навства, пов'язаних із гносеологічними (пізнавальними) та онтологічними (буттєвими) чинниками, вивчаючи основні релігійно-філософські ідеї в їх історичному розвитку, сукуп­ність філософських понять, принципів, які тлумачать релігію. Її представляють різноманітні концепції, що інтерпретують релігію під кутом зору герменевтики (тлумачення давніх текс­тів залежно від культури, в яких вони існували, і від культури суб'єкта, який здійснює інтерпретацію), феноменології (вчен­ня про феномен, який постає як певна реальність, її самовияв і саморозкриття), екзистенціалізму (вчення, яке значення су-

щого виводить з існування людини), прагматизму (вчення, яке зводить суть понять, ідей до практичних операцій), позитиві­зму (вчення, яке єдиним джерелом пізнання вважає емпірич­ний досвід), матеріалізму (вчення, що проголошує матерію першоосновою всього сущого) та ін.

Психологія релігії. Ця дисципліна вивчає психологічні за­кономірності виникнення, розвитку та функціонування релі­гійних явищ, суспільні, групові, індивідуальні потреби, почут­тя, настрої, традиції, їх зміст, структуру і спрямованість, місце і роль у релігійному комплексі, вплив на нерелігійні сфери жит­тєдіяльності суспільства, соціальних спільнот і особистостей.

Психологія релігії - релігієзнавча дисципліна, яка вивчає пси­хологічні, емоційні джерела релігії, психологію віруючої людини.

Її предметом є релігійні почуття, переживання, настрої, установки, мотиви тощо. Як окрема галузь знань, вона офор­милася в середині ХІХ ст. у зв'язку з виходом у світ праці німе­цького теолога і філософа Фрідріха Ернста Данієля Шлейєр- махера (1768-1834) “Психологія” (1862), в якій стверджува­лося, що релігія є відчуттям людиною своєї єдності з Вічним і Цілим, ґрунтується на відчутті її залежності від Бога.

Дальший розвиток психології релігії пов'язаний з праця­ми німецького психолога і філософа Вільгельма Вунда (1831­1920), американського психолога Гренвінла Стенлі Холла (1896-1924), американського філософа Вільяма Джемса (1842-1910)та ін.

Феноменологія релігії. Як релігієзнавчий напрям, вона сформувалася в першій половині ХХ ст. завдяки працям німе­цьких теолога і філософа Рудольфа Отто (1869 - 1937), філо­софа Макса Шелера (1874-1928), голландського філософа Ге­рарда ван дер Леува (1890-1950) та ін., які зосереджувалися на описі та класифікації ознак властивих релігійним явищам.

Феноменологія релігії - релігієзнавчий напрям, предме­том дослідження якого є релігійний феномен.

Головна вимога до таких досліджень полягає в тому, щоб побачити релігію такою, якою вона є насправді у своїх самови- явах, у недопущенні світоглядних, ідеологічних упереджень.

У полі її зору не тільки релігія, релігійна свідомість, а й акти віри, містичні аспекти. Напрацювання її є важливим дже­релом знань при з’ясуванні природи та сутності релігії, сенсу релігійності.

Соціологія релігії. Функціонуючи на межі теології та со­ціології, вона розглядає релігію передусім як соціальний фе­номен.

Соціологія релігії - галузь релігієзнавства, яка досліджує взаємодію релігії та суспільства, вплив релігії на соціальну пове­дінку індивідів, груп, спільнот.

Головне для неї - соціальний вимір релігії, її вплив на со­ціальну поведінку. У сфері інтересів цієї галузі не релігія сама по собі, а те, як відбувається процес формування, функціону­вання релігійних об’єднань, інших інститутів, стосунки всере­дині них і між ними.

Засади соціології релігії були сформовані наприкінці ХІХ ст. старанням німецьких філософів, соціологів Макса Вебера (1864-1920), Георга Зіммеля (1858-1918), французького фі­лософа, соціолога Еміля Дюркгейма (1858-1917), англійсько­го соціолога польського походження, етнографа, антрополога Броніслава Малиновського (1884-1942).

Нині її погляд спрямований на соціальні аспекти розвит­ку нетрадиційних релігій та неорелігій, екуменістичні тен­денції, процеси секуляризації, динаміку релігійності населен­ня та ін.

Історія релігії. Будучи однією з базових релігієзнавчих дисциплін, вона акумулює знання від виникнення примітив­них вірувань, первісних релігійних форм до становлення і ро­звитку національних і світових релігій, відтворює минуле різ­них релігій у конкретності їх форм, нагромаджує і зберігає інформацію про них.

Історія релігії - галузь релігієзнавства, що вивчає похо­дження і внутрішній розвиток релігії, а також особливості її соціально-культурних зв’язків.

Передусім вона зосереджується на дослідженні ранніх ві­рувань і культів народів світу. Щодо цього багатий матеріал містять праці англійських етнографа Альфреда Едуарда Тей­лора (1869-1945), історика Джеймса Джорджа Фрезера (1854­1941), американського соціолога Люкса Генрі Моргана (1818­1881), українського історика, культуролога, теолога Івана Огі- єнка (митрополита Іларіона) (1882-1972) та ін.

Географія релігії. Предметом її дослідження є роль приро­дного чинника у процесі формування і поширення релігій, вза­ємозв’язок етнічності й конфесійності, питання автохтонності (вкоріненості) релігійних утворень у конкретних країнах.

Географія релігії - галузь релігієзнавства, що вивчає зага­льну схему поширення релігій, сучасну релігійну карту світу.

Засадничою тезою її досліджень є визнання того, що геог­рафічне середовище і релігії пов’язані між собою завдяки ет­носу, історичний шлях, культурні, психологічні особливості якого значною мірою впливають на особливості його релігій­ності. Значну увагу вона зосереджує на прогнозуванні дина­міки релігійної карти світу.

Лінгвістичне релігієзнавство. Як релігієзнавчий напрям воно сформувалося на межі філософії релігії, філософії мови, психології та інших дисциплін.

Лінгвістичне релігієзнавство - напрям релігієзнавства, предметом дослідження якого є мова релігії як знакова система, що включає в себе вербальні та невербальні (образотворчі, пла­стичні, музичні) засоби символічно зашифрованої інформації.

Джерелом інформації для лінгвістичного релігієзнавства є усні та писемні сакральні (священні) тексти. Багато з них містять зашифровану інформацію, архетипи (первинні схеми образів фантазії, що становлять основу символіки). Їм власти­вий "лінгвістичний консерватизм”. У зв’язку з цим часто пос­тає необхідність інтерпретації священних текстів, перекладан­ня їх іншими мовами. Важливі сфери його досліджень - вті­лення релігійного досвіду у словесній формі, зв'язок мови та свідомості віруючих, співіснування національних і конфесій­них мов.

Найпомітніший слід у пізнанні лінгвістичних аспектів релігії залишили австрійські філософи Людвіг Вітгенштейн (1889-1951), Моріц Шлік (1882-1936), німецько-американ­ський філософ Рудольф Корнан (1891-1970), німецький фі­лософ Карл Ясперс (1883-1969), англійський філософ Джон Остін (1911-1960), українські вчені - мовознавець Олександр Потебня (1835-1891) та історик, культуролог, теолог Іван Огі- єнко.