Парадигмальний пошук загальної теорії та практика управління біологічними системами

Завданням цього підрозділу є з’ясування міри формалізації, тобто теоретичного закріплення екологічного менеджменту і менеджменту персоналу, визначити ступінь ефективності технологічного оснащення управління біологічними системами.

Наукове забезпечення управління біологічними системами не має ще системного характеру. Аналіз категоріального апарату цього напряму управлінської діяльності є досить розпливчатим і несконцентрованим на предметі і об’єкті управління біологічними системами. Принципово іншим є теоретичне обґрунтування концепції менеджменту персоналу.

Водночас, як випливає з розглянутого вище, ми маємо досліджувати- “суб’єкт-об’єктні” відносини. На противагу класичній гносеології з суб’єкт-об’єктною дихотомією, Гусерль у своїй герменевтиці показав, що свідомість [предмета] і предмет [свідомості] невід’ємні один від одного. Первинною реальністю виступає не свідомість, мислення, дух, з одного боку, і не природа і матерія, а з іншого, - “життєвий світ”, із самого початку поданий суб’єкт-об’єктному розчленовуванню.

Здається, ми підійшли до того, що людина має знайти себе в управлінні, оскільки управління є, передусім (і по суті), управлінням самим собою, а не іншими. Останнє з необхідністю здійснюється, але лише як вторинне явище.

Упродовж своєї історії людина неодноразово відкривала, знаходила себе в різних іпостасях. Це і “Людина - міра усіх речей” у Протагора, і “Держава - це государ” у Т. Гоббса (чи “Держава - це Я”! Людовика XIV), і знаходження людиною себе в моральному імперативі Канта: “Стався до інших так, як хочеш, щоб ставилися до тебе”, і знаходження людиною себе в історії: історія як життя “героїв” у Карлейля або історія як життя “простої людини” (народу) у Л. Толстого, людина відкривала себе і в релігії, і у філософії, і в науці, і багато в чому іншому.

До концепції управління рефлексії нас також підштовхувало переконання в тому, що управляти можна тільки тим, що сам робиш.

Ситуація, коли думки і почуття суб’єкта орієнтовані винятково на дії інших осіб - момент відчуження, недопустима. На додаток до професійної діяльності фахівців це поняття (тріада), ймовірно, не викликає питань - дії фахівців невідчужувані. Подібну ситуацію створює рефлексивне управління для керівника.

І тепер від кантівського імперативу: “людина не може бути об’єктом будь-чиєї діяльності, але лише метою”, ми рухаємось далі: “людина і метою будь-чиєю не може бути, окрім як метою для самої себе”. У рефлексивному управлінні знімається розрізнення суб’єкта і об’єкта - об’єктом у суб’єкта управління є його власна діяльність. Тепер єдина можливість зробити справу, що залишається у суб’єкта, - зробити її власною діяльністю. У цьому полягає перший принцип рефлексивного управління.

Для того, щоб суб’єкт управління міг створити підприємство, необхідно спочатку побудувати його в абстрактних поняттях. У цьому полягає другий принцип рефлексивного управління. Традиційна характеристика - “конкретно мислячий керівник” - у рефлексивному управлінні повністю долається, перестає бути позитивною характеристикою керівника. Діяльність керівника при рефлексивному методі управління своєю абстрактністю подібна до діяльності математика. “Життя складне, тому що конкретне”, за виразом математика M. Лазарєва, і математики складність життя долають через вихід на рівень абстрактних уявлень. Так і в рефлексивному управлінні долається складність управлінської практики. Показові щодо цього блискучі успіхи в управлінні С. Вітте (математика за освітою), відоме метафоричне мислення якого вказує на його постійне прагнення до узагальнення, абстракції.

Немає однозначного погляду на те, яка наука має обслуговувати сферу управління біологічними системами. Одні автори вважають, що це предмет праксеології, другі - теорії менеджменту, треті - екологічного менеджменту, а ми стверджуємо - підрозділ загальної теорії управління.

У російсько-британському навчальному посібнику за редакцією Є. Моргунова “Модели и методы управления персоналом” (2001) стверджується, що такою наукою може бути праксеологія [317]. У посібнику зазначено, що : “Переходячи зі сфери практики рефлексивного управління, де виникли наші перші ідеї, у сферу наукових досліджень, нам необхідно не лише виявити, ідентифікувати, але і дати найменування “шуканій” науці. Перенесення з практики і концепції рефлексивного управління їх назви - рефлексивне управління - на відповідну науку має той недолік, що неприпустимо звужує сферу потенційних досліджень цієї науки. Зрозуміло, наприклад, що фізика не може бути однойменною ні з однією з галузей технічної практики або інженерії, оскільки обґрунтовує феноменологію більшості з них.

Фактично, вище нами був вже позначений об’єкт наукового дослідження в концепції рефлексивного управління - це явища, пов’язані з побудовою людиною власної діяльності. Природно поставити питання, - а чи не існує вже зараз в системі наук така дисципліна, яка має той же об’єкт досліджень або принаймні об’єкт, який істотно з ним перетинається. І таку дисципліну ми знаходимо, це - праксеологія” [317, с. 201].

Поява праксеології була заявлена, як відомо, виходом монографії Т. Котарбинського “Трактат о хорошей работе” [231], у передмові до якої Г. Попов пише: “Яке завдання праксеології? Знайти загальні закони будь-якої людської діяльності і вивести на цій основі найбільш загальні правила такої діяльності” [231, с. 9]. І далі: “Дуже важливий аспект праксеології - її зв’язок із загальними моментами абстрактного процесу праці, сформульованими К. Марксом в “Капіталі”. Геніальні думки К. Маркса про загальність праці з повним правом можна назвати відправним пунктом праксеологічного аналізу” [231, с.

Щоправда, сам автор праксеології оцінював її завдання скромніше: “Міркування, що містяться в цій праці, відносяться до праксеології, або загальної теорії ефективної організації діяльності. Необхідність і можливість розробки такої дисципліни зрозумілі. Адже рецепти ефективної роботи бувають більш-менш загальними.

...Праксеологи ставлять своєю метою дослідження найбільш широких узагальнень технічного характеру. Йдеться про техніку раціональної діяльності як такої, про вказівки і застереження, важливі для будь-якої дії, ефективність якої необхідно підвищити” [231, с. 20]. Тобто у Т. Котарбинського йдеться про технічну (у широкому сенсі) діяльність, до якої тільки і застосовні поняття ефективності, “хорошої роботи”. До науки подібні поняття віднести неможливо.

Зрозуміло, що рефлексивне управління ще далеке від входження в професійну культуру, тому досить складно навести змістовний приклад відповідної практики. Але приклади, що демонструють окремі сторони рефлексивного управління — стратифікація діяльності першої особи і підлеглих, наявність сенсу діяльності у першої особи, її опора на власну діяльність і інші — можливі.

Показовою у рамках цього напряму є також праця П. Друкера “Задачи менеджмента в XXI веке”. На відміну від прихильників стандартизації діяльності підприємства, де менеджер пасивно виконує роль наглядача, П. Друкер вважає основою діяльності менеджера управління за цілями і самоконтроль [576]. Його гострий погляд виявив зрушення, що з’явилися на Заході у 1950-х роках - орієнтацію на нематеріальні цінності, фінансові результати - на відміну від “конвеєрної”, виробничої, вкрай матеріальної довоєнної економіки.

Управління біологічною людиною частково віддзеркалене й у “Менеджменті персоналу”, хоча автори підручників і дослідники не роблять наголос на цьому аспекті, а розглядають його потенціал у дискурсі соціального управління [231 та ін.]. Водночас соціально- психологічні чинники впливають саме на нервову систему, тобто біологічну людину. Це чи не найпопулярніший розділ управління людьми на виробництві і поза ним.

У процесі управління персоналом за допомогою різних методів “переробляються” вхідні ресурси (головний з яких - інформація про людей) у проміжний результат - поведінку персоналу, а згодом у конкретний результат - мета усієї діяльності в галузі управління персоналом, що підпорядкована загальній меті організації.

Процес управління персоналом має циклічний характер: виконання мети постійно оцінюється і коригується як керівниками, так і підлеглими; зворотний зв'язок замикає цикл, повертаючи процес до його початку - етапу надходження ресурсів у систему.

Зовнішнє середовище, представлене елементами інших систем управління персоналом (наприклад, зміна кадрової політики конкуруючих організацій або підвищення активності в діях профспілок), впливає на всі елементи системи (що найбільше відчувається на її входах), які, власне кажучи, надходять ззовні (при цьому вони можуть бути елементами відразу декількох систем. Наприклад, людина, що працює в організації, насамперед, є членом суспільства, вона може бути і членом профспілки, працювати в іншій прибутковій організації, а також належати до громадських і політичних організацій, що певною мірою впливають на організацію, у якій знаходиться основне місце роботи цієї людини).

“Різними групами працівників треба управляти по-різному; однією і тією ж групою працівників варто управляти по-різному в різних ситуаціях. Дедалі частіше слід управляти як “партнерами”, а партнерство вже виключає “управління”, оскільки припускає рівність учасників. Партнери не можуть наказувати один одному. Вони можуть тільки переконувати один одного. Людьми не потрібно “управляти”. Завдання - направляти людей” [164, с. 39­40].

У цьому висновку П. Друкера сформована потужна установка на крутий поворот у категоріальному апараті управління живими системами і, насамперед, людьми. Її треба відслідковувати на прикладі класичних для сфери управління людьми доктрин “людських відносин” і “управління персоналом”, а також ідей новітнього часу, наприклад, концепцій “м’якого менеджменту” [20], “нейроменеджменту” [153], “постнекласичного менеджменту” [336] або інших механізмів управління живими системами, що наводяться у сучасній літературі [376] та ін.

Більш прикладне оформлення отримують моделі, розроблені в рамках інвайронменталізму (від англ. “environment” - довкілля). Під останнім у науці розуміють:

- теорію управління соціально-економічним розвитком і навколишнім середовищем, яка вважає людство частиною біосфери і стверджує необхідність перетворення природи в інтересах людини [195];

- теорії, які вивчають закономірності і форми взаємодії суспільства з місцем існування, різноманіття зв’язків соціальних змін зі змінами в матеріальних передумовах життєзабезпечення соціальних процесів [228];

- галузь науки, що сформувалася в середині ХІХ століття і означала низку нових ідей про те, що люди значною мірою розвиваються під впливом довкілля;

- соціально-екологічний рух, що отримав поширення у ХХ столітті в європейських країнах і спрямований на посилення заходів щодо захисту природного середовища.

Сьогодні цей термін здебільшого вживається саме в останньому значенні. При цьому як соціально-екологічна модель він охоплює низку таких нагальних проблем для вирішення: зменшення біологічної різноманітності, глобальне потепління, озонові діри, кислотні дощі, захоронення радіоактивних відходів, можливість суворої зими, нехтування прав тварин. А головними кроками для їх розв’язання є: переведення виробництва на безальтернативні технології, поширення альтернативної енергетики і електричного транспорту, переробка відходів, очистка стічних вод, зрошення пустель [296].

Звернемо увагу на ту обставину, що автори не передбачають гармонізацію з управлінням технічними системами. Знову таке собі ситуативне вирішення проблеми гармонізації протилежностей за принципом “людина-природа”. Цікаві результати дали пошуки філософії екобезпечного розвитку, проведені в ході дослідження Н. Семенюк. Авторка доводить, що “усвідомлення загрози, яка охоплює людство у зв’язку з загостренням екологічної ситуації в епоху глобалізації та інформаційної революції, потребує переходу до нових цілей і завдань життя та діяльності людини, формування нової філософії життєдіяльності, яка б відвернула руйнацію світу, забезпечила екобезпечне існування людства” - саме остання реалізується в життєвому просторі як “філософія екобезпечного розвитку”.

Узагальнивши філософські пошуки останніх десятиліть, Н. Семенюк обґрунтовує висновок про те, що в якості оптимальної моделі екобезпечного розвитку людства може бути модель “стійкого людського розвитку”. При цьому сталий розвиток визначається нею як “процес гармонізації продуктивних сил, забезпечення гарантованого задоволення принаймні мінімально необхідних потреб усіх членів суспільства за умови збереження й поетапного відтворення цілісності навколишнього середовища, забезпечення рівноваги між потенціалом природи і вимогами людей усіх поколінь [422]”.

Також авторка виокремлює основні напрями та пріоритети сталого розвитку: а) демократичні перетворення, соціальні гарантії, права і свободи громадян; б) стале використання природо­ресурсного потенціалу; в) створення вивіреної державної екологічної політики; г) формування законодавчої бази; д) організація належного управління цими процесами. Як і в інших моделях, наголошується на формуванні у громадян високого рівня екологічної свідомості, культури та поведінки в системі “екологічного всеобучу” населення як на висхідній позиції реалізації цієї моделі [422].

С. Прутько найзагальнішими підставами екобезпечного розвитку вважає: гуманістичну спрямованість діяльності суспільства, формування громадянського суспільства, системний підхід до розв’язання екологічних проблем. Головними ж пріоритетами політики екобезпечного розвитку дослідницею названі наступні: приведення стану довкілля до прийнятних для нормального проживання норм; подолання негативних наслідків чорнобильської катастрофи і недопущення аналогічних техногенних катастроф; формування автентичної мережі природоохоронних об’єктів для збереження біологічного, екологічного та ландшафтного різноманіття природи України [395, с. 3]. Ефективною моделлю, яку пропонує автор, можна вважати формування екологічної мережі України. Екологічна мережа постає і як чинник збереження розмаїття живого, і як природна складова системи забезпечення основного права людини на сприятливе для життя, здоров’я і достатку довкілля [395, с. 4].

Синергетична модель екобезпечного розвитку ґрунтується на визнанні необхідності коеволюції (гармонійного співіснування та сумісного розвитку) природи і людини [533, с. 191]. Із синергетичного бачення випливає, що результатом пізнання законів природи та суспільства і безпосередньою передумовою повністю усвідомленої діяльності має стати визнання кожною особистістю нерозривного зв’язку з цими надсистемами і прийняття ідеї коеволюції. Це дає людині не тільки можливість свідомо та ефективно використовувати об’єктивні закони у своїй практичній діяльності, але й гарантію того, що її необачні дії стосовно зовнішніх систем не призведуть до ушкодження власного зовнішнього середовища [335, с. 44-45].

Отже, хоча біологія постійно долучається до сфери управління для обґрунтування, вона сама стикається з проблемами, близькими до тих, які виникають при застосуванні її понять в інших дисциплінах [97]. З другої половини минулого століття учені дедалі більше почали схилятися до думки, що психологічні, соціальні і космічні явища є різноманітними формами життя. Звідси збільшене значення біології у функції підстав наукового пізнання [476; 478]. Але експансія біології, на жаль, супроводжується біологічним редукціонізмом. Варто все ж розрізняти редукцію і наукове пояснення з використанням представлень, запозичених з інших дисциплін, обмеживши першу і підтримуючи другу. Редукціонізм у менеджменті призводить тільки до видимості рішення проблем, а творчі біологічні аналогії, навпаки, дуже евристичні і плідні.

Концепція екологічного менеджменту включає: обґрунтування можливості і необхідності управління екологічними процесами; визначення сфери і об’єкта управління в екологічному менеджменті - взаємодія людини і природи; формулювання і реалізація мети екологічного менеджменту - нова якість існування і життєдіяльності людини; відповідність масштабу проблеми і масштабу управління. Інфраструктура екологічного менеджменту. Взаємодія і зв’язок транснаціональних і регіональних проблем екологічного менеджменту; функціональний зміст екологічного менеджменту; принципи екологічного менеджменту; методологія і роль науки в екологічному менеджменті; організація екологічного менеджменту; системи, механізми і технології управління в концепції екологічного менеджменту [229].

Тепер можна розглянути деякі найбільш важливі аспекти цієї концепції екологічного менеджменту. Насамперед, це стосується принципів екологічного менеджменту. Саме у них найбільшою мірою проявляється і його особливість, і його зміст.

Принципи екологічного менеджменту потрібно диференціювати за головними чинниками управління - механізмом, процесом і системою управління

1. Принцип опори на екологічну свідомість, яка повинна формуватися і розвиватися в процесах екологічного менеджменту.

Саме у свідомості людини криються можливості використання найбільш ефективних засобів дії, тобто механізму управління. Адже важливими характеристиками свідомості є і інтереси, і цінності, і мотиви діяльності. Від їх системи залежить досягнення мети.

2. Принцип екологічного мотивування діяльності. Його суть полягає в переважному використанні засобів мотивування, спрямованих на рішення екологічних проблем. Адміністративні або суто організаційні засоби управління, як показує практика, малоефективні.

3. Принцип випередження або запобігання у вирішенні проблем. В екології багато процесів занадто швидко стають безповоротними. Увесь механізм екологічного менеджменту має бути орієнтований на запобіжні заходи виникнення кризових ситуацій. Це до певної міри повинно проявлятися у будь-якому управлінні, але для екологічного менеджменту такий підхід є найбільш важливим.

4. У процесуальному відношенні головну роль грає принцип цілеспрямованості і стратегічності. Екологічний менеджмент не може бути ефективним, якщо він здійснюється за “розмитими” і невизначеними цілями, якщо він не має чіткої стратегії. Мета екологічного менеджменту повинна включати ті компоненти, які відбивають проблеми екології і пов’язують їх в системі загальних проблем розвитку виробництва.

5. В екологічному менеджменті особливе значення має послідовність у рішенні проблем. Звідси принцип послідовності, що відбиває зв’язки екологічних проблем, облік прямих і віддалених наслідків їх рішення. У будь-якому управлінні існує вибір первинних проблем для розробки управлінських рішень. Але в основі цього вибору можуть бути різні критерії. Вони визначають побудову послідовності, що відповідає екологічним законам.

6. Слід також назвати і ще один процесуальний принцип екологічного менеджменту - принцип своєчасності. Цикли життя екологічних проблем своєрідні. Визначити момент найбільш ефективного рішення екологічної проблеми - це означає попередити її крайнє загострення, кризу, мінімізувати наслідки.

7. У системі екологічного менеджменту діє принцип функціональної інтеграції. Не можна управляти успішно, спираючись тільки на функціональне вирішення проблем екології. Необхідно все управління орієнтувати на екологію, інтегрувати функції управління за цілями екологічного розвитку.

8. Принцип професіоналізму також має велике значення в екологічному менеджменті. Він полягає в необхідності спеціальної підготовки менеджерів, оперування знаннями в галузі екології. Професійна підготовка дає діючі установки управління і виділення пріоритетів. Саме цього нам сьогодні катастрофічно бракує.

9. У сьогоднішньому управлінні нерозвинена система відповідальності за екологічні наслідки. Звідси важливість принципу розвиненої і збалансованої відповідальності за чинниками екологічної ефективності управління.

Ці принципи екологічного менеджменту можуть і повинні діяти тільки в системі, у взаємозалежності. Адже кожен з них є доповненням і конкретизацією іншого. Усю сукупність функцій екологічного менеджменту можна розділити на три групи. У першій групі - функції, пов’язані з управлінням запасами природних ресурсів, їх використанням, транспортуванням, а також розміщенням виробництва. У другій групі - функції управління процесами технологічних інновацій, і, головним чином, управління утилізацією і використанням відходів, управління екологічною безпекою У третій групі - дуже важливі функції: управління соціодинамікою культури, управління урбанізацією і управління регіональною екологічною обстановкою.

Функції екологічного менеджменту не можна зводити тільки до управління технологічними і виробничими процесами. Це управління розширене до суспільно значимих меж.

Екологічний менеджмент є управлінням, що орієнтоване на розвиток, і саме є управлінням, яке розвивається. Проблеми екології не можна вирішити разовим порядком. Екологічний менеджмент не можна ввести відразу. Чітко потрібно знати, які чинники визначають послідовний і неухильний його розвиток, від чого залежить поява нової якості управління, що перетворює його на екологічний менеджмент.

Можна назвати дев’ять взаємопов’язаних чинників, що визначають розвиток екологічного менеджменту. Інфраструктура екологічного менеджменту - сукупність зовнішніх умов, що сприяють або перешкоджають його появі і розвитку. Менталітет - спосіб мислення, традиції поведінки, характер діяльності. Екологічна культура - розуміння важливості екології, звички поведінки, відношення до екологічних проблем. Екологічна освіта - знання природи і взаємодії з нею людини, здатність вирішувати екологічні проблеми, оволодіння навичками їх аналізу. Моніторинг екологічних ситуацій - послідовний і безперервний контроль екологічної обстановки. Наявність ресурсів, що відповідають потребам екологічного менеджменту. Система інформаційного забезпечення екологічного менеджменту - структура інформації, порядок її отримання, руху і використання. Правове забезпечення екологічного менеджменту - наявність законодавчих актів, що дозволяють і примушують вирішувати екологічні проблеми. Зрештою, загальна тенденція екологічного розвитку суспільства - витоки, форми прояву екологічних проблем, можливості їх осмислення і потенціал суспільної свідомості.

У сукупності цих чинників сьогодні центральне місце займає чинник екологічної освіти. Він є системотворним і може бути розглянутий у двох ракурсах - загальна екологічна освіта і екологічна освіта сучасного менеджера, його професійна підготовка в цій галузі.

Засоби або технології управління біологічними системами поступово напрацьовуються світовою спільнотою. На наше здивування, у Древній Індії, в діяльності йогів ми знаходимо елементи біологічної кібернетики [333]. Вже не одне тисячоліття йоги володіють надзвичайно складною і добре аргументованою системою управління організмом людини.

Наразі ми маємо визнати, що це була перша, створена людиною структура управління великою системою. У ній використовувався, щоправда, даний від природи інформаційно-логічний пристрій - мозок людини і його нервова система. Але, без сумніву, ця структура управління виявилася надзвичайно тонкою.

Механізм її залишається досі до кінця незрозумілим з позицій європейської науки. Більше того, досі, наскільки нам відомо, ніхто і не намагався зрозуміти її у рамках сучасних кібернетичних уявлень. Треба зазначити і ту обставину, що наша європейська медицина досі залишається на докібернетичному рівні: у неї і не передбачається завдання розробки оптимальної системи управління організмом людини [333, с. 22].

Для управління розвитком біологічних організмів найбільш перспективним засобом удосконалення є генна інженерія, що ґрунтується на молекулярній біології, яка дає можливість вносити зміни в молекулярну взаємодію основних біологічних молекул у клітині й поза нею [127].

Біологи оволоділи методами, які дають можливість маніпулювати біологічними молекулами, досліджувати і змінювати їхню структуру. Завдяки змінам в основних біологічних молекулах ДНК є можливість створювати варіанти живих систем, які не виникають внаслідок природної еволюції.

Технології одержання рекомбінантних молекул ДНК і клонування (розмноження) генів передували методи, за допомогою яких молекулу ДНК розщеплюють на фрагменти, модифікують і знову реконструюють в одне ціле. При цьому мають багато копій цієї молекули. Згодом, використовуючи цю рекомбінантну молекулу, можна синтезувати молекули РНК і одержати білок з певними якостями і властивостями.

Генетична інженерія - це нова галузь молекулярної біології, яка розробляє методи передавання генетичного матеріалу від одного живого організму до іншого з метою одержання нової генетичної інформації та управління спадковістю [125]. Розвиток генетичної інженерії пов’язаний з досягненнями сучасної генетики, мікробіології й біохімії. Початок цієї галузі покладений П. Боргом (1972), який одержав перші гібридні (рекомбіновані) ДНК.

На практиці використовують два терміни - генетична інженерія й генна інженерія. Варто зазначити, що назву генетична інженерія використовують як більш широке поняття, тобто вона включає й генну інженерію. При цьому до генної інженерії не відносять перебудову генома звичайними генетичними методами, тобто мутаціями, рекомбінаціями.

Окремо розглядається потенціал, що таїть у собі генна інженерія людини [126]. У застосуванні до людини генна інженерія могла б використовуватися для лікування спадкових хвороб. Однак, технічно, є істотна різниця між лікуванням самого пацієнта і зміною генома його нащадків. Завдання зміни генома дорослої людини трохи складніше, ніж виведення нових генно-інженерних порід тварин, оскільки в цьому випадку потрібно змінити геном численних клітин вже сформованого організму, а не однієї лише яйцеклітини-зародка. Для цього пропонується використовувати вірусні частинки в якості вектора. Вірусні частинки здатні проникати у значний відсоток клітин дорослої людини, вбудовуючи в них свою спадкову інформацію, можливе контрольоване розмноження вірусних частинок в організмі. При цьому для зменшення побічних ефектів учені намагаються уникати впровадження генно-інженерних ДНК в клітини статевих органів, тим самим уникаючи впливу на майбутніх нащадків пацієнта. Також варто відзначити значну критику цієї технології в ЗМІ: розробка генно-інженерних вірусів сприймається багатьма як загроза для всього людства. Хоча і в невеликому масштабі, генна інженерія вже використовується для того, щоб дати шанс завагітніти жінкам з деякими різновидами безпліддя.

Генна інженерія створює специфічні продукти - генетично модифіковані організми (ГМО). Генетично модифікований організм

- це організм, генотип якого був штучно змінений за допомогою методів генної інженерії [124]. Це визначення може застосовуватися для рослин, тварин і мікроорганізмів. Генетичні зміни, як правило, здійснюються з науковою або господарською метою. Генетична модифікація відрізняється цілеспрямованою зміною генотипу організму на відміну від випадкової, характерної для природного і штучного мутагенезу. Основним видом генетичної модифікації нині є використання трансгенів для створення трансгенних організмів.

Застосування такої технології знаходять у дослідженнях. Нині генетично модифіковані організми широко використовуються у фундаментальних і прикладних наукових дослідженнях у медицині, в сільському господарстві та інших напрямах діяльності трансгенної інженерії.

Для популяції людської спільноти сучасним засобом рефлексивного управління є зелена економіка, яка розглядається як система видів економічної діяльності, що пов’язана з виробництвом, розподілом і споживанням товарів і послуг, які повинні привести до підвищення добробуту населення, не піддаючи його при цьому екологічним ризикам.

Зелена економіка (англ. Green economics, Ecological economics)

- напрям в економічній науці, що сформувався за останні два десятиліття, у рамках якого вважається, що економіка є залежним компонентом природного середовища, в межах якого вона існує і є його частиною [187]. Концепція зеленої економіки включає ідеї багатьох інших напрямів в економічній науці і філософії, таких як феміністська економіка, постмодернізм, екологічна економіка, економіка довкілля, антиглобалістика, теорія міжнародних відносин та ін. Вона базується на 3 аксіомах: 1) неможливо нескінченно розширювати сферу впливу в обмеженому просторі; 2) неможливо вимагати задоволення нескінченно зростаючих потреб в умовах обмеженості ресурсів; 3) все на поверхні Землі є взаємопов’язаним.

Прибічники зеленої економіки критикують неокласичну школу за те, що в її рамках природні і соціальні чинники, зазвичай, розглядаються в якості екстерналій; у кращому випадку вони вважаються фіксованими і не аналізуються в динаміці. Зелені економісти вважають економічне зростання непорозумінням, оскільки воно суперечить першій аксіомі. “Ростизм” (Growthism), вважають прибічники зеленої економіки, порушує діяльність екосистеми.

Зеленими економістами пропонується встановлення податку Тобіна у розмірі 1 % від усіх міжнародних торгових угод з тим, щоб направляти зібрані кошти бідним країнам з метою гальмування диференціації, що посилюється між розвиненими і не дуже країнами. Окрім цього, пропонується використовувати категорію “природний капітал” (Natural capital) замість категорії “природні ресурси”, яка начебто свідчить про пасивну роль природи в економіці.

Серед прихильників зеленої економіки виділяються: М. Букчин, Дж. Джекобс, Р. Карсон, Е. Шумахер, Р. Костанца, Л. Маргуліс, Д. Кортен, Б. Фаллер, Х. Делі, Д. Мідоус, П. Хоукен, А. Тверскі та ін. З 2006 р. її послідовники видають International Journal of Green Economics; створений науковий Інститут зеленої економіки.

Отже, науково-теоретичні підвалини управління біологічними системами ще тільки формуються. На практиці трапилося так, що ця сфера розпалась, як мінімум, на три дискурси, а саме: а) управління розвитком біологічних організмів - рослинних і тваринних; б) управління персоналом (людьми); в) управління популяціями, зокрема й управління взаємодією системи “людина- природа” - екологія.