ПРОБЛЕМА ФОРМУВАННЯ ТА КУЛЬТУРОТВОРЧИЙ ЗМІСТ ІДЕОЛОГІЇ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ

Порух українського народу до формування суверенної і незалежної держави, відродження та розвитку національної культури потребує нової ідеології - ідео­логії національного відродження, злагоди, співдружності та співтворчості на­родів, що проживають на території України та за її межами.

Марксистсько-ленінська ідеологія, основним змістом якої були пролетарсь­ка революція, диктатура пролетаріату та соціалістичне (а згодом і комуністич­не) будівництво, сприймалась українською культурно-історичною традицією далеко не однозначно. Тому впровадження цих ідей в українську культуру мало суперечливий і навіть конфліктний характер. З одного боку, українство сприй­мало і поділяло конструктивний зміст обгрунтованих К.Марксом тез про розвиток робітничої справи, що неминуче веде до радикальних соціальних пе­ретворень, з другого - фактично ніколи не погоджувалось, а навпаки - запере­чувало і відторгало ідеї пролетарської революції, усуспільнення власності та диктатури пролетаріату. Наприклад, М.Драгоманов вважав, що соціалістичні перетворення в Україні здійснить простий народ, трудящі люди. Він активно заперечував ідею диктатури пролетаріату, наголошував на особливості, унікаль­ності, неповторності поруху українства до соціальної справедливості, підкрес­лював генеральну ідею цього процесу - ідею децентралізації, федеративності, самостійності. Подібні ж думки й обгрунтування суті робітничої справи в Укра­їні висловлювали й такі мислителі, як С.Подолинський, М.Павлик, І.Франко, Леся Українка, М.Грущевський, В.Винниченко.

Сьогоденні проблеми державного будівництва і національно-культурного від­родження України потребують скрупульозного вивчення і глибокого осмислення здобутків українських мислителів різних часів щодо суті й шляхів вирішення ук­раїнської національної справи. Під цим же кутом зору треба вивчати суперечли­вий шлях розвитку української культурно-історичної традиції. Національне від­родження не має нічого спільного з ізоляційними настроями і думками, що були завжди притаманними деякій частині української інтелігенції. Повернення до пер­шоджерел не заперечує необхідності збагачення української культурної традиції культурними надбаннями цивілізації, а навпаки, передбачає і прагне її. Т.Шев­ченко казав: «І чужого научайтесь, й свого не цурайтесь!» Бо коли культура замика­ється сама в собі і прагне увічнити застарілі форми життя, відкидаючи будь-який обмін і зіставлення, що стосуються правди про людину і сенс Ті буття у світі, тоді вона стає безплідною і йде до занепаду. Лише порівняння поглядів, думок, мірку­вань формує нові конструктивні підходи, визначає її місце і роль у контексті загаль- ноцивілізаційного розвитку людства.

Формування ідеології національного відродження - своєрідної філософської парадигми державного і культурного будівництва - проблема, розв’язання якої потребує колективних зусиль інтелектуальної еліти України. Залишаючи її для фахового висвітлення, звернемо увагу на ті ідеї, сукупність яких, на наш погляд, становить фундамент ідеології національного відродження. Уважне ознайомлен­ня з культурно-історичною традицією українців показує, що першими серед пер­ших є ідеї суспільної, національної злагоди, співробітництва народів і держав, сумлінної праці,соборності, духовності, екології та охорони здоров’я.

Ідея національної злагоди, співдружності й співпраці всіх народностей і верств населення, що проживають на певній території, одвічно притаманна українсь­кому народові. Як свідчить М.Грушевський, князів і простий люд єднали спільна праця та вірування, народні традиції і звичаї. Гарантом справедливості суспіль­них справ і соціальних відносин було народне віче. Ідея національної злагоди зафіксована у звичаях нашого народу (див.: Boponau О. Звичаї нашого народу. Етнографічний нарис. - Мюнхен, 1958) як одна з найвищих чеснот української духовності. Вона відтворена в поезіях Т.Шевченка і Лесі Українки,творах !.Фран­ка і В.Стефаника, М.Рильського і Д.Павличка, І.Драча і В.Вінграновського, О.Гончара та інших видатних майстрів слова. Ідея національної злагоди базу­ється на прагненні до соціальної справедливості шляхом колективної праці, че­рез боротьбу з соціальним злом і різноманітними формами гноблення. Разом з тим вона не несе в собі закликів до насильницького усуспільнення власності, встановлення панування одних верств населення над іншими. Основа національ­ної злагоди українців - в соціальній рівності трудівників, що множать добробут власною працею.

Внутрішня злагода народу органічно поєднується з його зовнішньою злаго­дою - історично глибоким і незаперечним настроєм на співдружність з іншими народами і державами. Чеснота рівноправного міжнародного співробітництва одвічно притаманна українському етносу. Українці ніколи нікого не завойову­вали, не підкоряли собі країн і народів, силоміць не приєднували до своєї держа­ви інших земель, хоч, як свідчать історичні джерела, відрізнялися не лише до­бродушністю і привітністю, а й мужністю і войовничістю.

Співдружність із сусідніми народами є однією з найхарактерніших рис укра­їнського національного духу. В доступних нам українських культурологічних та історичних текстах не трапляються настанови чи заклики до колонізації інших земель. Навпаки, родюча земля, квітуча природа, сприятливий клімат та інші чинники сформували внутрішню настанову народу на досягнення добробуту на своїй землі, а не за її межами.

Головне джерело добробуту українська інтелектуальна традиція вбачає у власній праці на власній землі, а не в колонізації, як, наприклад, німецький на­ціональний дух (Г.Гегель) чи ортодоксальне російське слов’янофільство. Чесно­та вільної праці - одна з головних в українській національній ідеї. Червоною ниткою вона проходить через всю культуру - казки і приказки, фольклор, ху­дожні твори, історичні, релігійні, філософські трактати. Чільне місце посідає вона в уяві українців про майбутнє.Згадаймо хоч би «Сон» Т.Шевченка. Яке май­бутнє примарилося героїні вірша? Може, «золоті палати», де вона коротає час, що в одному із снів побачила Віра Павлівна - головна дійова особа роману М.Чернишевського «Що робити?»? Ні. Українська трудівниця побачила себе й свого сина вільними (від кріпацтва) людьми, які:

«...на волі;

Та на своїм веселім полі Свою таки пшеницю жнуть, А діточки обід несуть...»

Як бачимо, працюють всі - і малі, і дорослі. Поег не випадково підкреслив цю думку. Він звеличив ідею вільної праці як основи добробуту й щасливого майбутнього, змалював працьовитість як одну з визначальних рис українсько­го національного характеру.

Працьовитість українського народу органічно пов’язана з бережливістю. І це не випадково. У кожного народу найбільш було в ціні те, що здобуто влас­ною працею, полито потом. Споконвіку українці бережливо ставилися до ре­зультатів своєї праці, дбали про житло, худобу і реманент, але найбільше любили і шанували землю, бо саме вона - головна годувальниця трударя. Народ пік­лувався про землю, захищав її від завойовників, завжди по-господарському ставився до неї. Більш як сімдесятирічне одержавлення землі підточило, але не знищило одвічне господарське, дбайливе ставлення українців до землі, не вико- рінило генетично притаманне їм екологічне світосприйняття.

Чорнобильська катастрофа - нема лиха без добра - здійснила своєрідну еколо­гічну революцію в свідомості нових поколінь українців: вона піднесла екологію (і охорону здоров’я людини) до рангу одного з головних чинників виживання нації. Екологічна ідея, охорона здоров’я людини на сьогодні є однією з генералізуючих ідей ідеології національного відродження і культурного будівництва.

Українська національна ідея, що знаходить теоретичне відбиття в ідеології національного відродження, має загальнолюдський характер. Вона органічно входить у світовий духовний контекст, збагачує культуру новими барвами, спо­нукає людей до творчості.