Сучасне геополітичне становище українських земель.

Сучасні виклики перед Україною мають різні рівні розвитку і якості впливу.

1. Українська нація і країна мають розбалансовану, навіть розірвану ідентичність (між націоналізмом і малоросійством, проросійським цивілізаційно-культурним імперством).

2. Українська держава не має стійких і тривалих історичних традицій (це зумовлює масову орієнтацію на чужі політико-правові вартості і загальну хаотичну громадську поведінку).

3. Українська нація і культура постали на цивілізаційній межі між Європою і Євразією і це систематично провокує світоглядні, духовні, ціннісні і моральні розломи в українському суспільстві (своєю чергою така ситуація є постійним ментальним джерелом українського анархізму (отаманщини), деструктивності і соціальної атомізації).

4. Українська нація принаймні останніх три століття історично розвивається без своєї стійкої еліти яка або асимілюється в чужу культури, або винищується імперськими сусідами (це закономірно призводить до «вихлюпування» на вершини українського політикуму випадкових, несформованих, не ушляхетнених елементів).

5. У широкому геополітичному і

цивілізаційному контексті українська ідея є слабкою і хиткою через загальну

недоформованість її органічного цивілізаційного простору - Середньої Європи (макрорегіон між Балтикою і Балканами, між Альпами і Чорним морем, який регулярно розривали вітри історії ще в античну епоху, а потім агресивні імперські сусіди - германський світ, Османська імперія, Російська імперія).

6. Сучасна епоха застала Україну з вищеописаними проблемами самоорганізації, а її виклики вимагають від кожного народу велетенських мобілізаційних зусиль політичного, інтелектуального, культурного характеру, яких наразі українська недосконструрована,

недогартована нація виявити не може. Звідси - загальна розгубленість в українському суспільстві, розростання в ньому примітивного

космополітизму, апатії, відсутність

самостійницької політики глибшого сенсу, розвиток психології клієнтизму (цивілізаційного наймитства), культурної вторинності, вульгарного масовізму.

Україна як найбільш органічне продовження Київської Русі у духовному, ментальному, культурному і геополітичному планах фактично перебуває у найважливішій географічній зоні Середньої Європи. Це центральна держава цього простору. Відтак боротьба за Україну була завжди надзвичайно жорстокою - від татаро-монгольських спустошень до Голодомору 1932-33 рр. Головними чинниками, що визначають виняткове геостратегічне розташування України є такі:

а) особливо протяжна берегова лінія на Чорному і Азовському морях (реально українці заселяли ще ширше Причорномор’я, аж до Кубані, але ці території, як відомо, відійшли на сьогодні до Росії) ;

б) природні багатства майже усіх українських теренів;

в) всебічна відкритість до різних світових просторів, що дає великі можливості для торгівельних зв’язків;

г) «зіпертість» на Карпати українського простору, який у такий спосіб отримує опорну завершеність;

д) рівнинність більшості української етнічної території, через що нація має постійну можливість для просторового розвитку;

е) значний географічний потенціал, велика мережа зручних рівнинних рік, поєднання географічних зон лісу, лісостепу і степу, що сумарно забезпечує загальну внутрішню динаміку саморозвитку етносу і простору.

Великою проблемою для успішного геополітичного розвитку України була її історична недоформованість як морської держави і країни, приблизно половинна перетятість її простору, що унеможливлювало гармонійний і перспективний розвиток. Український етнос, попри його вітальне стремління до Півдня, завжди ніби відтинали від моря різноманітні кочівники й імперські утворення - печеніги, хозари, половці, монголи, Кримське ханство, Москва. Відтак, завоювання українцями степового Причорномор’я - це надважлива історична задача і геополітичне завдання.

У сьогоднішньому змаганні наддержав та блоків держав за домінування планетарного значення Україна повинна зайняти позицію конструктивного моделювання геополітики майбутнього з відмовою від орієнтацій прихованих імперських змагань.

Виходячи з описаного вище, її аксіомами геополітичного і цивілізаційного розвитку мають бути такі:

1) всебічне виховання власної української

середньоєвропейської ідентичності через

налагодження різнопланових зв’язків політичних і культурних із державами усієї Середньої Європи;

2) максимальне плекання власної традиціоналістської, героїчної, ідеократичної національної свідомості і культури;

3) оптимальне використання геополітичного

потенціалу української географії у напрямку Великої Чорноморської дуги - пріоритетні союзницькі зв’язки на південь в діапазоні Балкани - Туреччина - Кавказ - Закавказзя - Іран - Середня Азія; саме цей простір зберігає велику перспективу росту, оскільки всі народи цього простору наприкінці ХХ ст. вийшли на новий етап власного самооновлення, пов’язаного з їхніми національно-визвольними устремліннями,

цивілізаційними трансформаціями (у випадку із Туреччиною) та розташуванням на перехресті основних геополітичних тенденцій світу;

4) налагодження системи союзницьких геополітичних зв’язків з ключовими державами світового цивілізаційного поясу Rimland, оскільки Україна як типово морська держава і національний тип ментальності об’єктивно спрямована на зближення з країнами, що виражають ідею індивідуальної свободи і соціальної відкритості та динаміки, а це: США, Канада, Велика Британія, Франція, Іспанія, Швеція, Японія, ПАР;

5) політичне самовизначення - це одна зі складових частин національного самовизначення.

Політичне самовизначення не зводиться до факту проголошення незалежності і створення державних атрибутів. Воно є об'ємнішим від державного і включає також громадянське суспільство зі сформованою політичною свідомістю. Фактор формування національної політичної свідомості в багатонаціональному суспільстві дуже важливий. Наприклад, не так просто в Україні домогтися, щоб неукраїнець вважав себе українцем у політичному сенсі як громадянин держави, щоб національність не вважалася єдиним суб'єктом державного права.

Ідея політичного самовизначення повинна бути підкріплена економічним і духовним самовизначенням нації.

Майбутня велика гра головних світових імперій - США, Китаю, Росії, Індії, Бразилії - передбачає різні сценарії. Зараз зусилля останніх чотирьох спрямовані на те, щоб не допустити абсолютного домінування США на планеті. Однак більшість з них, особливо три євразійські сусіди, зберігають велику конкурентну підозрілість один до одного, змагаючись за впливи на материку Євразія передусім. Однією з противаг до посилення цих наддержав може бути велетенський пояс тюркськомовних країн і народів, який тягнеться від Туреччини до Уйгурії (Східного Тукистану). Усе це народи, які зараз переживають нове цивілізаційне і культурне піднесення, які сумарно володіють гігантськими геостратегічними і природними можливостями. Тож наступною аксіомою української геополітики є:

6) принцип зближення і стимуляції щодо розвитку тюркськомовного світу, який може стати згодом значним фактором-важелем для перебудови геополітичної ситуації в Євразії: тюркський клин одночасно обмежує можливості Індії на півночі, підважує могутність Китаю, розбалансовує геостратегічну єдність Росії, оскільки через просторі землі, заселені волзькими татарами й духовно й етнічно спорідненими з ними народами, ніби розрізає навпіл російський простір, сягаючи майже Північно-Льодовитого океану.

Водночас цей тюркський світ є природним союзником для народів Північного Кавказу, які вже послаблюють монолітність Російської імперії. Україні треба лише виступати з політичними ініціативами в тюркськомовному світі, налагоджувати з ним взаємовигідні економічні зв’язки і потрібні процеси розвинуться самі собою.

4.