Розвиток психології з епохи Відродження до середини XIX ст.

Епоха Відродження звільнила всі науки і мистецтва від догм та обмежень, накладених на них релігійними уявленнями. Активно стали розвиватися і досить швидко зробили значний крок уперед природні, біологічні та медичні науки, відродилися й створилися різні види мистецтв.

Значним стимулом до цього стала поява нових філософських поглядів англійських, французьких, голландських та інших європейських матеріалістів XVI-XVII ст., доповнені панівною на той час у природних науках механістичною картиною світу.

Однією з провідних точних наук, які здійснили значний вплив на розвиток багатьох інших галузей знань, стала на той час механіка. Саме вона призвела до створення складних машин, здатних здійснювати різноманітні рухи, котрі нагадують поведінку людини і тварин. З’явилася спокуса застосувати закони машинної механіки для розуміння та пояснення рухів людини.

Уперше механістичний принцип стосовно живих систем був реалізований у XVII ст. завдяки введенню у науковий обіг поняття рефлексу як механічної рухової відповіді складно організованої біологічної «машини» на зовнішній, теж механічний або фізичний вплив. У органічних потребах людини дослідники природи того часу побачили аналог енергетичного джерела машини; в анатомічному пристрої організму, з’єднаннях суглобів - щось, що нагадує систему важелів машини. Під впливом механіки в психології утвердився новий погляд на джерела та механізми поведінки людини, виникли біомеханіка й спосіб пояснення поведінки людини, яка сповна обходилася без звернення до внутрішніх, психічних феноменів типу свідомості, волі, розуму, душі.

Але ці явища все ж залишалися реальністю та вимагали пояснення їх ролі в житті й поведінці людини. Стара пояснювальна схема, що затверджувала прямий і безпосередній вплив психіки на поведінку, вимагала істотної модифікації.

Філософською основою нового вирішення проблеми взаємозв’язку психіки та поведінки виявився дуалізм - вчення, котре проголошувало роздільне, незалежне існування в світі двох начал: матерії та духу (див. рис.1).

З XVII ст. почалася нова епоха в розвитку психологічного знання. Тіло людини і тварин тепер розглядається як складно організована машина. Проте продовжує зберігатися ідея, що робота тіла людини, на відміну від тіла тварин, регулюється не органічними потребами, а душею.

Спробу знову поєднати тіло і душу людини, розділених дуалістичним вченням, здійснив нідерландський філософ Б. Спіноза. Одночасно був уведений принцип детермінізму - загальної причинної обумовленості й природної наукової з’ясованості будь-яких явищ. У науці цей принцип описується як твердження: «Порядок і зв’язок ідей ті ж самі, що і порядок, і зв’язок речей».

У XVII ст. публікуються роботи німецького вченого Лейбніца, що містять перші ідеї про несвідоме (неусвідомлене сприйняття) і його зв’язки зі свідомістю.

У XVIII ст. у науковому світі з’являються два вчення, надовго зумовивши розвиток психології як науки. Це - емпіризм і сенсуалізм. Перший був вченням про внутрішній досвід і закони його надбання людиною, про пріоритет досвіду над розумом, а другий - про домінування чуттєвого пізнання над раціональним. Обидва філософських вчення заперечували існування природжених і незмінних ідей, доводили їх дослідне походження і можливість розвитку (див. рис.1).

Родоначальником емпіричної психології, тобто психології як науки про внутрішній досвід, став англійський філософ Дж. Локк. Із його ім’ям пов’язане вчення про те, що людина з народження є «чистою дошкою, на якій час може написати будь-які письмена».

Паралельно з цим продовжує удосконалюватися й ідеалістичне вчення про душу. Виникає уявлення про рефлексію як особливу здатність душі до самоаналізу та самопізнання. У науково- психологічний словник уводиться поняття про асоціацію як порівняно простий і в водночас універсальний механізм формування й набуття досвіду. Це поняття з часом стає центральним у розумінні основних психічних процесів, від відчуттів до мислення. Нове, засноване на асоціації вчення, отримує назву ассоціанізму.

Найбільш відомим представником ассоціанізму XVIII ст. є Д. Гартлі, який поєднав поняття рефлексу із поняттям асоціації. Це поєднання виразилося так: зовнішня дія, що породжує рефлекторну відповідь, відображається у вигляді слідів пам’яті - асоціацій; часте повторення відповідної дії призводить до швидкого відновлення слідів по механізму асоціації.

У цей же час виникає вчення про здібності душі, яке у певному сенсі протистоїть асоциінізму. Якщо асоціанізм стверджує, що вся психіка є асоціації, то нове вчення проголошує думку, згідно з якою душа має в своєму розпорядженні іманентно притаманні їй властивості - здібності, які не зводяться і не виводяться з асоціацій.

Із XVIII ст. вчення про психіку пов’язується з мозком (до цього психічні явища «розміщували» в багатьох частинах тіла, включаючи серце й печінку). Це сталося під безпосереднім впливом досягнень у дослідженні фізіології мозку, особливо центральній його частині - головного. Чудовими досягненнями у фізіології центральної нервової системи ознаменувався кінець XVIII - початок XIX ст. Англієць Ч. Белл і француз Ф. Мажанді відкривають два види нервових волокон: чутливі та рухові. Отримує фізіологічне підтвердження ідея рефлексу, виникає конкретно-наукове уявлення про структуру рефлекторної дуги. З філософського поняття і гіпотетичного конструкта рефлекс перетворюється на матеріальний, біологічний факт. У той же час зростає критичне відношення до можливості його використання для пояснення складних психічних явищ.

Вихід із ситуації, що виникла, пропонує російський фізіолог І.М. Сєченов у своїй книзі «Рефлекси головного мозку». У ній основні психологічні процеси та явища вперше отримують рефлекторне трактування. «Всі акти свідомого й несвідомого життя людини, - пише І.М. Сєченов, - є рефлексами за способом походження, витоками, структурою та функціонуванням. Те, що представляється у вигляді образів, думок, відчуттів та ідей, є не що інше, як окремі моменти цілісних рефлекторних актів. У них психічні процеси та стани відіграють вищу регулюючу і сигнальну роль».

3.