Розвиток національних відносин у сучасному світі. Міжнаціональні конфлікти та їх наслідки

Процес етнополітичного розвитку здійснюється у сплетінні двох ве­кторів, які філософ М. Бердяев характеризував як процеси індивідуалізації й універсалізації:

• зростання національної самосвідомості, культурного, економіч­ного і політичного становлення кожної нації;

• зближення, поєднання націй, інтернаціоналізації' економіки, полі­тики, науки і т.

Марксизм абсолютизував другу тенденцію (формування «нової іс­торичної спільноти - радянського народу»), пророкуючи повне злиття на­цій. Але події останнього часу довели, що не зважати на національний чинник принаймні передчасно.

Після остаточного розпаду колоніальної системи (50-70-ті роки ХХ ст.) світ пережив нове піднесення національної самосвідомості - своє­рідний «етнічний ренесанс». Виявилось, що до процесів комплексної інте­грації готові лише найрозвинутіші держави (наприклад, країни ЄС), але й там інтеграційні кроки не торкаються власне національної самобутності народів. Натомість, самосвідомість етнічних меншин у розвинених індуст­ріальних країнах набула значного піднесення. Міжнаціональні проблеми стали суттєвим чинником політичного життя Бельгії (відносини між вал­лійцями і фламандцями), Канади (питання про незалежність франкомов­ної провінції Квебек), Великобританії (питання автономії Шотландії та Уельсу й статусу Північної Ірландії), Іспанії (проблема басків, статус Ка­талонії та ін.) і привели до федералізації або автономізації цих країн.

У 90-х роках хвиля етнічного відродження поширилась на Східну Європу, що разом із крахом соціалістичних режимів призвело до розпаду трьох національних федерацій (СРСР, СФРЮ, ЧССР) і появи понад 20 нових держав. При цьому світ побачив різні шляхи такого «розлучення» - мирний та правовий (Чехія і Словаччина), переважно військовий (Югосла­вія), відносно мирний, хоча й не дуже правовий (Радянський Союз). На­прикінці існування СРСР на його території нараховувалось близько 80 реа­льних та потенційних районів міжнаціональних конфліктів, але абсолютна більшість цих гарячих точок були не між республіками (виняток - конф­лікт між Вірменією та Азербайджаном з приводу Карабаху), а в межах нових держав.

Національні (національно-релігійні) війни вирізняються особливо жорстоким характером (етнічними чистками, масовим знищенням мирного населення, тероризмом тощо). Міжнаціональні конфлікти в різних формах (які залежать перш за все від рівня культури та цивілізованості конфлікту­ючих сторін) відбувались останнім часом у багатьох країнах: Боснії і Гер­цеговині (війна між сербами, хорватами й мусульманами 1992-95 рр.), Сербії і Чорногорії (проблема Косово; відокремлення Чорногорії шляхом референдуму), Шри Ланці (боротьба тамілів за незалежність), Іраці (бо­ротьба курдів за незалежність), Індії (боротьба сикхів за незалежність), Афганістані (суперечки між пуштунами, таджиками та узбеками), Ізраїлі (палестинська проблема), Руанді (війна племен тутсі й хуту) і т. ін. Саме внутрішньодержавні, переважно національно-релігійні війни та озброєні сутички становлять більшість усіх військових конфліктів, які відбуваються останніми десятиріччями у світі, і приносять найбільші втрати. Одночасно вони стають приводом для поширення глобальної військової присутності США та їх союзників у формах «гуманітарної інтервенції» (напр., бомбар­дування силами НАТО боснійських сербів у 1995 р., а також югославської столиці Белграда в 1999 р. із метою припинити конфлікт у Косово).