НАУКА ЯК СОЦІАЛЬНИЙ ІНСТИТУТ І ЧИННИК РОЗВИТКУ МАТЕРІАЛЬНОГО ВИРОБНИЦТВА

Треба відверто визнати: наукове забезпечення виробництва в країні перебуває у занедбаному стані. Десятки, якщо не сотні, науково-дослідних інститутів працю­ють над відірваними від життя, надуманими проблемами, що не мають відношення до виробництва.

Як соціальний інститут наука формується в XVII - на початку XVIIIct., коли в Європі були створені перші наукові товариства та академії, розпочалося ви­дання наукових журналів. Наука ж як форма людських знань, складова духов-

161

11* Сучасна соціальна філософія

ної культури існує фактично з VIct. до н.е.: елементи наукових знань почали формуватися у стародавніх суспільствах (шумерська культура, Єгипет, Китай, Індія) і викристалізувалися у перші теоретичні системи (Стародавня Греція: Фалес, Демокріт).

Один із перших істориків науки й культури, англійський історик Томас Бокль (1821-1862) вбачав у науці «звід узагальнень, достовірність яких такою мірою не­заперечна, що вони хоч і можуть бути відсунутими більш високими узагальнення­ми, проте не можуть бути зруйнованими, іншими словами - таких узагальнень, які можуть бути охопленими новими знаннями, але не відкинутими» {Бокль Т. История цивилизации в Англии. - СПб, 1904. - С.359). Саме Т.Боклю належить перше обгрунтування положення про те, що розвиток наукового знання лежить в основі історії цивілізації та є її визначальним фактором.

Як сфера людської діяльності наука спрямована на вироблення й теоретичну систематизацію об’єктивних знань про дійсність. Вона виникає з потреб прак­тики й підпорядкована передусім теоретичному забезпеченню різноманітних форм людської життєдіяльності. Наука відрізняється від таких форм освоєння дійсності, як релігія й мистецтво. Наприклад, якщо релігія апелює до віри, а мистецтво є мислення в образах, то наука завжди орієнтується на критерії розу­му. Вона постає як мислення в поняттях, раціональне відтворення світу.

Практична зумовленість науки не заперечує значну спонукальну роль в її розвитку такого чинника, як допитливість. Людина допитлива за своєю приро­дою. Допитливість постає як внутрішній спонукальний момент розвитку науки. Наукові результати, добуті через допитливість, мають не менше суспільно-прак­тичне значення, ніж ті, що одержані внаслідок досліджень жорстко цільового призначення. Так чи інакше наукові результати (якщо вони не втрачаються і є зрозумілими) завжди впроваджуються в практику, дістають нове життя, випро­бовуються на істинність. У зв’язку з цим не можна не згадати Ф.Енгельса, який писав, що практична потреба рухає науку вперед значно швидше, ніж десятки університетів.

Розвиткові науки притаманний комунікативний характер: на кожному істо­ричному етапі розвитку вона узагальнює набуті досягнення, які поповнюють нову систему знання в переосмисленому й уточненому вигляді. У цьому кон­тексті наука постає як специфічний вид соціальної пам’яті людства, як інститут теоретичної кристалізації минулого досвіду пізнання дійсності й оволодіння її законами. Німецький філософ і соціолог Макс Шелер (1874-1928) спробував пояснити природу наукового знання як прагнення людини здобути владу над природою й душею. Таким чином, наука постає як своєрідний інструмент волі до влади. Американський соціолог Т.Кун (н. 1922р.) запропонував узагальнити схему розвитку науки як зміну епізодів конкурентної боротьби різних наукових товариств до встановлення й розпаду чергової парадигми. Французький соці­альний філософ Жан Фурастьє (н. 1907р.) вбачав у науці гарант стабільності ци­вілізації, один із головних чинників побудови нового індустріального суспіль­ства. Він солідаризувався з Г.Фордом, який однозначно заявив, що своїми вина­ходами Едісон більше сприяв скасуванню злиденності, ніж всі реформатори і політичні діячі, починаючи від створення світу.