ДЕМОГРАФІЧНИЙ ЧИННИК СУСПІЛЬНОГО РОЗВИТКУ НАРОДОНАСЕЛЕННЯ - ПЕРЕДУМОВА ТА СУБ’ЄКТ ІСТОРИЧНОГО ПРОЦЕСУ

У побудові теоретичних моделей суспільного розвитку не слід нехтувати, як і абсолютизувати ще один природний чинник - народонаселення - сукупність людей, що проживають на даній території, на планеті в цілому.

Динаміку населення Землі вивчає спеціальна наука-демографія. Проте соці­альна філософія не може обминути такого чинника, як люди, їхня кількість, роз­селення, приріст тощо.

Порівняльні характеристики свідчать, що на початку раннього палеоліту населення Землі становило приблизно 100-200тис. чоловік. На початку пізньо­го палеоліту налічувалось 1млн чоловік; на початку неоліту - 10млн, а напри­кінці його - 50млн чоловік. Початок нашої ери позначений 230млн жителями планети. Далі людство зростало надзвичайно швидко:

початок ХІХст. - 1 млрд чоловік;

1930р. - 2 млрд;

1961р. - 3 млрд;

1976р. - 4 млрд;

1989р. - 5 млрд;

1992р. - понад 5,5 млрд чоловік.

З 1970-х років темпи приросту населення становили 2% на рік.

Люди розселені по планеті нерівномірно: є місця надзвичайно високої щіль­ності; є - пустелі та болота, льодовики й ліси, де щільне проживання людей на даний момент технологічного розвитку людства принципово неможливе. Різні країни характеризуються також різною кількістю населення. Наприклад, насе­лення Китаю становить понад 1млрд, країн СНД - понад 300млн чоловік. В Україні проживають понад 53млн чоловік.

Вчені підрахували, якщо населення буде збільшуватися такими темпами, 2-3 дитини на сім’ю - а приріст населення, до речі, в останні десятиріччя дещо стабі­лізувався, - то до кінця ХХІст. чисельність населення на Землі становитиме 11- 12млрд чоловік.

Демографічний вибух - так називають різке зростання населення в останньому столітті - підштовхнув до різного роду прогнозів, гіпотез, рекомендацій щодо обмеження дітонародження, регуляції цього процесу.

Абсолютизуючи роль біологічного чинника в житті суспільства, Т.Мальтус сформулював закон, за яким населення має тенденцію збільшення в геометрич­ній прогресії, а засоби до існування - лише в арифметичній. Останнє він обгрун­товував законом зменшення родючості грунтів в аграрному секторі виробницт­ва й законом зменшення продуктивності виробничих витрат в промисловості. Через ці закони, за Т.Мальтусом, незважаючи на природні регулятори народо­населення - епідемії, війни, голодомор і т.ін., - настає абсолютне перенаселення, яке можна зупинити шляхом регламентації шлюбів та обмеження дітонароджу- ваності.

«Нові» мальтузіанці дещо видозмінили гіпотезу свого попередника, але суть її залишилась. Головна теза майже всіх послідовників Т.Мальтуса полягає в тому, що людство принципово не може збільшити засоби до існування для задоволен­ня потреб зростаючого населення. Так, американський соціолог У.Фогт («Люди! Закликаю до урятування», 1960р.), французький соціолог Г.Бутуль («Перенасе­леність», 1964р.; «Відкладене дітовбивство», 1970р.) вбачають єдину можливість виходу із світової кризи населення в скороченні дітонароджуваності, особливо в країнах низького індустріального розвитку.

Гострій критиці вчення мальтузіанців піддав В.Ленін в праці «Робітничий клас і неомальтузіанство» (1913р.). Історичні умови і потреби класової бороть­би, підкреслював В. Ленін, спонукають не до скорочення, а до збільшення народ­жуваності серед робітничої маси: діти боротимуться краще і вони переможуть. Ленінський акцент критики мальтузіанства, проте, в суспільствознавстві ко­лишнього CPCP був зміщений і абсолютизований. З одного боку, він відторгав можливість регуляції народонаселення (до речі, вона здійснюється майже в усіх країнах світу), з другого - приховано формував прагматично-цинічне ставлен­ня до людини як до засобу у боротьбі за «світле майбутнє».

Демографічний чинник відіграє надзвичайно велику роль у суспільному житті. А.Сахаров справедливо ставить його на перше місце серед чинників, що, на його думку, визначатимуть світ у найближче десятиріччя. Надмірне населення може викликати великі суспільні труднощі. Проте й повільне зростання «людського фактора» може спричинити старіння нації, нестачу робочих рук. Демографіч­ний чинник слід враховувати при розгляді будь-якої соціальної проблеми, бо він не є чимось зовнішнім, випадковим для суспільства, а постає як його внут­рішній компонент, передумова та суб’єкт історичного процесу.

Надзвичайно актуальною є проблема народонаселення для України, де про­живає понад 53млн чоловік. Середня густота населення - 84 чол. на км². Найгус- тіше заселені Донецька, Луганська, Дніпропетровська області, тобто індустрі­ально насичені регіони. Найменша густота населення спостерігається в Херсонсьт кій та Чернігівській областях. 3/4 населення України - українці, близько 21% - росіяни, 6% - інші національності, зокрема білоруси, поляки, євреї, молдавани, угорці.

ХХст. позначене надзвичайно глибоким драматизмом розвитку й колосаль­ними втратами людських ресурсів України. Майже 10млн чоловік втратив наш народ у період громадянської війни, голодомору 1933р. і сталінських репресій 1937р. Війна 1941-1945рр. забрала 5млн чоловік. Десятки тисяч кращих пред­ставників республіки були змушені емігрувати за кордон або освоювати нові регіони колишнього CPCP - цілинні землі Казахстану, БАМ та ресурсомісткі регіони Тюмені, Воркути, Сахаліну тощо. Фактичний геноцид, здійснений ста­лінським режимом проти українського народу, негативно позначився на демог­рафічному потенціалі держави. Оцінки фахівців свідчать, що сучасна Україна без свідомого і цілеспрямованого фізичного винищування народу налічувала б щонайменше 100млн жителів - майже вдвоє більше ніж тепер.

Історично ж чисельність населення на Україні протягом XIV-XVIIcτ. зміню­валась таким чином:

1300р. - 3,2 млн чол.

1400р. - 3,7 млн чол.

1500р. - 4,4 млн чол.

1550р. - 4,9 млн чол.

1600р. - 5,2 млн чол.

1650р. - 5,3 млн чол.

(див.: Копчак С.І. Населення Українського Прикарпаття (Історико-демогра- фічний нарис). Докапіталістичний період. - Львів, 1974. - С.42-44).

Цікавою і показовою є статистика зростання і зменшення населення України (в російській частині України) в 1897 році і подальших роках післяреволюційної історії:

1897р. - 27,2 млн чол.

1926р. - 29,0 млн чол.

1931р. - 31,9 млн чол.

1937р. - 28,4 млн чол.

Сучасна динаміка кількості населення України може бути представлена та­кою таблицею:

(див.: Народне господарство Української PCP у 1988р. - С.228; Народне гос­подарство Української PCP у 1990р. - С.20.).

Демографічний чинник України нині позначений знаком біди. Як пише С.Пла- чинда (див.: Літературна Україна. - 1991. - 16 берез.), фактично відбувається процес вимирання нації, що має закінчитися в 2040р.

Вчені й політичні діячі, господарські керівники й діячі культури, кожна чесна людина, що піклується про майбутнє свого народу, не може обминути питання: як припинити вимирання нації, що для цього треба зробити? Обгрунтовано ви­важеної відповіді на ці запитання, на жаль, ще немає. Пропозиції щодо розбудо­ви національної економіки, введення національних грошей, застосування бар­теру, створення української митниці й розв’язання рук урядові України мають загальний характер і хибують однобічністю ортодоксального марксистського матеріалізму. Проблема полягає не лише в економіці, хоч вона й відіграє над­звичайно важливу, якщо не провідну роль, айв політиці, культурі (народ має відродити животворну силу своєї культурно-національної традиції), соціальній сфері, освіті, науці, екології, вихованні тощо. Комплексне розв’язання пробле­ми народонаселення України, переведення його на рівень державних програм і практичних заходів ще попереду.

Ситуація у світі має дещо інший характер. Незважаючи на високу смертність людей в слаборозвинутих країнах Африки, Азії й Латинської Америки, кіль­кість населення світу поступово збільшується, особливо за рахунок таких дер­жав, як Китай, Індія, середньоазіатські республіки СНД тощо.

Різке зростання населення, прогрес науки, техніки, виробництва посилили тиск суспільства на природу. І це не випадково: людям треба їсти, їм необхідні житло, одяг, життєвий простір, свіже повітря, енергія. Склалась ситуація, коли, з одного боку, від природи людство намагається взяти якомога більше, з друго­го - повернути їй «залишки» (а їх також не стає менше) для переробки. З обома процесами природа вже не може упоратися самостійно. Вона вичерпується й гине під тягарем залишків виробництва й споживання. Це загрожує життю природи, а разом з ним - людини й цивілізації.