КУЛЬТУРА, АНТИКУЛЬТУРА, КОНТРКУЛЬТУРА

Термін «антикультура» включає такі суспільні явища, процеси, ідеї та відноси­ни, які суперечать відшліфованим суспільно-історичною практикою принципам гуманізму і людяності. Визначити те чи інше суспільне явище як антикультуру до­сить легко і водночас надзвичайно важко.

Відокремити культуру від антикультури часом буває надзвичайно важко. Істина відкривається людству не відразу, не водночас і не повністю. Розуміння багатьох речей може не відповідати їхньому дійсному значенню. Багатьом істо­ричним явищам згодом дають іншу, навіть протилежну оцінку. Все це зумовлює необхідність виваженого підходу до дійсності, постійного утримання її під ку­том зору людяності, здійснення власної діяльності саме на цих засадах.

Культурологічна література оперує ще одним терміном для позначення явищ та процесів, що не підпадають під однозначне визначення культури. Це - контр­культура - сукупність політичних, соціальних, ідеологічних рухів, дій та ідей західноєвропейської та північноамериканської молоді лівоекстремістської спря­мованості, що виникла на початку 60-х років і досягла кульмінації під час «трав­невої революції» 1968 р. у Парижі.

Контркультура протистоїть культурі не як негативне чи вороже явище, а про­сто як інше.

Прибічники контркультури заперечують методи класової боротьби, не виз­нають дисципліни, систематичної просвітительської роботи в масах. Найбільш ефективним засобом подолання культурного протистояння вони вважають без­посередню дію, що поєднується з шокуючим публіку порушенням громадських норм, правил поведінки, пристойності взагалі: «Вся влада уяві!», «Рай - негай­но!», «Будьте реалістами - вимагайте неможливого!» - такі гасла відігравали в контркультурі роль свого роду психологічного стимулу, що вказував на зв’язок історичної творчості і уяви з естетичними критеріями прекрасного.

Пропагуючи антропологічну теорію емансипації індивіда, теоретики контр- культури мріяли про нову гармонійну культуру, що подолає технократію, сці­єнтизм, споживацтво і прагматизм, що врешті-решт відповідатиме природі і сут­ності людини.

На початку 70-х років рух контркультури зайшов у глухий кут. Напевно, інак­ше не могло і бути, адже рух не мав чітко визначеної мети, загальнолюдських ідеалів, інтересів і потреб організованих соціальних сил. Як свідчить західна преса, більшість рядових представників руху повернулася до звичайних консер­вативних або ліберальних програм і поглядів, деякі вступили до лав комуніс­тичних чи робітничих партій, інші еволюціонували у бік тоталітаризму тощо.

Історичний досвід людства свідчить, що повернення культурі її людинотворчої суті неможливе без ліквідації відчужених форм соціальності, побудови соціально справедливого суспільства, вилучення експлуатації і пригнічення людини людиною. К.Маркс пов’язував цей процес з комуністичною революцією; П.Сорокін та М.Ве­бер - з флуктуацією культур до рівня ідеального типу; Т.Парсонс - зі стабілізацією соціальної системи на базі соціалізації особистості; Ф.Ніцше - з вихованням над­людини; Е.Фромм - зі здійсненням сексуальної революції; Г.Маркузе - з молодіж­ним бунтарством; М.Бердяев - з заглибленням у духовність.

Рецепти, як бачимо, різноманітні. Так чи інакше вони втілювались у практи­ку людської життєдіяльності, що позначалось на характері, типі витвореної куль­тури, ролі її у формуванні відповідного типу особистості. Понад 70 років мар­ксистський варіант відродження людинотворчої сутності культури засобами ко­муністичної революції втілювався в культуротворчу практику нашої країни. І хоч зазначені терміни є, ймовірно, замалими для того, щоб вести мову про ре­зультат, вже сьогодні треба аналізувати надбання та втрати, здобутки та прора­хунку вимірювати культурну та гуманістичну ефективність, моделювати гори­зонти її майбутнього розвитку в незалежній Україні.