ДУХОВНИЙ СВІТ НОСІЇВ БУЗЬКО- ДНІСТРОВСЬКОЇ КУЛЬТУРИ ТА СУМІЖНИХ З НЕЮ НЕОЛІТИЧНИХ КУЛЬТУР

Переходячи до більш конкретного роз­гляду вірувань неолітичних, орієнтова­них на землеробсько-скотарські форми діяльності (з широким використанням харчових ресурсів лісів та водоймищ) груп давнього населення України, необхідно ска­зати кілька слів про самі відповідні культури та можливу етно- мовну належність їхніх носіїв.

Найрепрезентативнішою серед цих культур є бузько-дні­стровська, пам’ятки якої, датовані приблизно VI — початком V тис. до н. е., знайдені у басейнах Південного Бугу й Дністра від тодішньої межі між степом та лісо-лісостепом до східних схилів Карпат. Носії цієї культури, яка склалася на місцевому мезолітичному тлі, на стадії її формування орієнтувалися пе­реважно на мисливство (кабан, олень) та рибальство, але вже на її ранніх стадіях припускаємо появу домашньої свині, яка була, судячи з усього, самостійно доместикована мешканцями Нижньодунайсько-Східнокарпатсько-Придністровського аре­алу, Криму та Кавказу. Незабаром тут з’являється мотичне землеробство на м’яких заплавних ґрунтах (його вели жінки) та велика рогата худоба. Люди жили в стаціонарних, невеликих за розмірами селищах, що складалися з кількох будинків, які, оче­видно, належали окремим сім’ям.

Цілком можливо, як вважає і В. Даниленко, що найдавніша 56

кераміка в ареалі бузько-дністровської культури на стадії її формування з’явилася в тому числі й під впливом імпульсу з боку східніших північнопричорноморсько-приазовських етніч­них груп, чия належність до давньоіндоєвропейського ареалу добре обґрунтована. Але за характером і своїми домінуючими рисами ця культура впродовж практично всього періоду її роз­витку виразно пов’язується з ареалом неолітичних культур Балкано-Дунайсько-Карпатського регіону, зокрема такими, як Старчево-Кріш-Кереш. Останні, ближчі до передових центрів анатолійського неоліту, демонструють дещо вищий рівень роз­витку, ніж бузько-дністровська, але в цілому стоять приблиз­но на тій самій стадії, що й вона.

Проблематичним є й питання про етномовну належність носіїв бузько-дністровської культури. Якщо виходити з уяв­лень про передкавказько-приазовську прабатьківщину найдав­ніших індоєвропейців, не можна виключати певної причетності носіїв цієї культури до давньоіндоєвропейського ареалу. Але в цілому вони, як уже наголошувалося, значно органічніше по­в’язані з балкано-дунайсько-карпатським неолітичним насе­ленням, що сформувалося за умов просування в області Пів­денно-Східної Європи носіїв малоазійських ранньоземлеробсь- ко-скотарських традицій. У нас немає підстав вважати, що носії прахаттських, малоазійсько-північнокавказьких діалектів ві­діграли скільки-небудь істотну роль у формуванні спільноти носіїв бузько-дністровської культури. Але останні, нащадки місцевої мезолітичної людності попередніх часів, належали до відповідного неолітичного господарсько-культурного типу і органічного для нього комплексу релігійно-міфологічних уяв­лень.

Світогляд носіїв бузько-дністровської культури в своїй ос­нові ще міцно тримався на віруваннях мезолітичної доби, але поступово набував і певних рис, притаманних саме ранньозем- леробським суспільствам. Осілість визначала появу генеало­гічно-родової організації (вертикального роду) і водночас — формування родових культів. З ними мала бути пов’язана практика поховань у позі зародка (інколи з двох і більше кістяків) у межах поселень (як у Саврані), яка, скоріш за все, відбивала уявлення про відродження людей через певний час після смерті у їхньому власному роді. Про тогочасні віруван­ня, можливо і з еротичними обрядами, свідчать оброблені гальки з поселення Саврань, які можна інтерпретувати і як фалічні символи, і як (за В. Даниленком) досить умовні жіночі фігурки.

Унікальною знахідкою є кам’яна жіноча статуетка з Мить- кова острова на Південному Бузі, прикрашена складним ліній­ним малюнком, який скидається на образ Дракона-Змія. Вона 57 належить до зразків найдавнішої культової пластики Балкан, а за орнаментикою нагадує пластику дещо пізнішої західно- причорноморської культури Хамаджія.

Спираючись на ці, на жаль, досить обмежені матеріали, В. Даниленко зробив висновок про вшанування носіями бузь­ко-дністровської культури могутнього жіночого божества живої природи, що видається досить імовірним. Зображен­ня Дракона-Змія передавало ідею священного шлюбу даних персонажів. Ця богиня може уявлятися подібною до нео­літичної Прото-Артеміди (пов’язаної з оленем-ланню), тим більше, що схожа сакральна постать в Гірському Криму та на південному узбережжі цього півострова, яку таври вшанову­вали як Діву і приносили їй людські жертви, збереглася до античних часів. Можливо, ушанування Пра-Артеміди носія­ми бузько-дністровської культури спричинило ритуальні поховання кісток оленя (Гайворон-Поліжок) та кабана (Базьків острів). Цей ритуал, мабуть, мав багато спільного з вірою в магічне воскресіння тварин за допомогою лісової по­кровительки.

Проте з розвитком землеробства Пра-Артеміда мала набу­вати і певних рис Прото-Деметри. Цілком можливо, що на пізніх фазах розвитку бузько-дністровської культури ці обра­зи богинь дикої, неприборканої природи та природи, упоряд­кованої землеробською працею, вже розщепилися і складали пару постатей, які взаємодоповнювали одна одну.

Реконструкції світогляду носіїв бузько-дністровської культури прислуговуються і спостереження за її орнамен­тальними композиціями на кераміці. Так, поширений волют- ний та волютно-меандровий малюнок В. Даниленко інтерпре­тував як символ дракона, персоніфікацію чоловічої природи, пов’язаної з небом. Це можна пояснити таким чином: Дракон- Змій асоціювався, як і повсюдно в світі, з водною стихією, а відтак і з дощовими хмарами та зливами, які зволожували, запліднювали землю. Прив’язаність носіїв бузько-дністров­ської культури до потужних річок та висока питома вага в їхньому житті рибальства сприяли виокремленню цієї водно- хтонічної істоти.

Цілком можливо, що поруч з Драконом-Змієм існувало і власне небесне чоловіче божество, але прямих свідчень про це не маємо. Розвивалися й астрономічні уявлення, що, за М.

Є всі підстави припускати поширеність міфологічного обра- 58

зу Дракона-Змія і в середовищі інших, зайнятих рибальством неолітичних груп України, зокрема серед носіїв сурсько- дніпровської культури Надпоріжжя (її носії були також знайо­мі з ранніми формами землеробства й скотарства) та дніпро- донецької культури Північної України. Тут, як і в матеріалах неолітичних балкано-дунайських культур, спостерігаємо близькі до бузько-дністровських орнаментальні схеми, які мо­жуть бути інтерпретованими як символічне відтворення обра­зу цього володаря вод та їхніх рибних запасів.

З більшою впевненістю можемо вести мову про вшануван­ня Дракона-Змія, орнаментально відтвореного у волютно-ме- андровому оздобленні посуду придунайської давньоземле- робської культури лінійно-стрічкової кераміки, окремі па­м’ятки якої трапляються в західній половині України до р. Те­терев.

Варто зазначити, що саме в культурі лінійно-стрічкової ке­раміки V тис. до н. е. ми вперше в Європі знайомимося з прак­тикою кремації (поруч з трупопокладенням — інгумацією) по­мерлих, дуже поширеною у лісостепово-лісових областях Ук­раїни з часів енеоліту—бронзи аж до прийняття Руссю хрис­тиянства. Трупоспалення носіїв названої культури на території України засвідчені в басейні Західного Бугу та у Верхньому Придністров’ї. Можливо, саме представники цієї культури за­несли до Східної Європи такий ритуал. Але, з іншого боку, на Микільському та Лисогірському могильниках дніпро-донецької культури в Надпоріжжі (V чи перша половина IV тис. до н. е.) зафіксовані, за Д. Телегіним, випадки спалення дерев’яних по­ховальних споруд — звичай, поширений у лісостеповому По­дніпров’ї і в середині І тис. до н. е.

Сама ідея трупопокладення за часів неоліту не дуже зро­зуміла.

Огляд релігійно-міфологічних вірувань неолітичних на­сельників України (поки що без її степової, пов’язаної з дав- ньоіндоєвропейським ареалом зони) не буде повноцінним, якщо ми не згадаємо про грандіозну катастрофу, яка сталася у VI тис. до н. е. в акваторії Чорного моря. Вона полягала в тому, що в цей час води Середземного моря прорвалися у до того часу закритий басейн Чорного моря, утворивши сучасні Дарданелли і Босфор. Унаслідок цього під воду пішли райони давніх понизь Дніпра з Південним Бугом, Дністра й Дунаю між його сучасним гирлом та Кримом, вся акваторія сучасного Азовського моря, яка раніше перетиналася нижньою течією Дону, а також значні масиви чорноморських узбереж Кавказу, Анатолії та Балкан.

Це стихійне лихо спричинило не лише загибель певної час­тини узбережних мешканців, а й потужний відтік людності до безпечніших місцевостей, зокрема вгору великими річками Ук­раїни. Події тих часів відбилися і в міфологічній свідомості, зокрема в поширених у найрізноманітніших традиціях перека­зах про потопи (за ними в різних випадках стояли різні при­родні катаклізми: прорив атлантичних вод через Гібралтар до Середземного моря на початку голоцену, неодноразові нищівні повені у Месопотамії, уже згадувана катастрофа Причорномо­р’я тощо).

Звичайно, важко сказати щось конкретне стосовно міфоло­гічних вірувань насельників, — скоріш за все, здебільшого ри­балок, яким у VI тис. до н. е. вже були відомі елементи ранньо­го землеробства та скотарства, — давніх понизь великих річок Північного Причорномор’я. Але видається цілком імовірним, що окремі своєрідні персонажі їхніх міфологій збереглися при­наймні до античних часів. Передусім пригадується велика змієнога богиня Північного Причорномор’я, відома за антич­ної доби. Вона могла бути найдавнішим утіленням Великої Бо- гині-Матері у її сприйнятті жителями дельт, лиманів і лагун ранньонеолітичного Півдня сучасної України. Її образ міг та­кож розвинутися з уявлення про володарку промислових риб, що йшли на нерест річковими руслами регіону, про який ідеть­ся: від Кубані до Дунаю.

Крім цього, утворення системи проток між Середземним та Чорним морями відкрило шлях у Причорномор’я узбережно- рибальським неоенеолітичним суспільствам Егеїди, які вже були добре обізнані з землеробством та розведенням рогатої худоби. Внаслідок однієї з їх перших хвиль у V тис. до н. е. і могла скластися в узбережній смузі Румунії та Болгарії куль­тура Хамаджія, що має багато спільного з культурами Кік- ладів.

Другою потужною хвилею морських переселенців з Пів- 60

денно-Західного Причорномор’я в бік чорноморських узбе­реж Кавказу та Криму була міграція носіїв дольменних куль­тур, яка, за В. Марковіним, мала місце вже у першій половині III тис. до н. е. За типами кам’яних поховальних склепів-бу- динків з амбразурою (очевидно, для того, щоб душа мала можливість вилітати до світу живих), спіралеподібними орна­ментами тощо, їх вірування можуть бути зіставленими з уяв­леннями неоенеолітичних приморських суспільств Середзем­номорського басейну, особливо його західної частини, та Приатлантичної Європи.

Якщо це припущення слушне, то носії відповідної традиції у Причорномор’ї могли вшановувати добре відому за захід- носередземноморсько-приатлантичними кам’яними зобра­женнями та глиняними фігурками (останні відомі на ба­варських островах) так звану «дольменну богиню», пов’яза­ну з водно-підземними глибинами, родючістю та смертю. В ній неважко побачити різновид Великої Богині-Матері нео­енеолітичних часів Середземноморсько-Передньоазійського регіону.