Проблема війни і миру в історії та сучасності

Питання про війну та мир завжди було центральним питанням між­народних стосунків. Але характер та зміст його змінювався. Протягом дов­гого часу війна розглядалась як священна справа.

Разом із тим, виправдання війни завжди поєднувалось з її осудом. У давнину казали: «Война дурна тем, что больше создаёт злых людей, чем уничтожает их». Поступово священний ореол війни руйнувався. Цьому сприяв, з одного боку, прогрес культури і цивілізації, а з другого - зрос­тання кількості людських втрат. Багато мислителів звертались до проблеми ліквідації війн, установлення загального та вічного миру. Один із таких проектів міститься в трактаті І. Канта «До вічного миру» (1795 р.).

Існують і економічні підстави різних поглядів на війну. У традицій­них суспільствах, у яких обсяг багатства обмежений і основне багатство - земля та золото, завоювання було справді одним із найбільш «рентабель­них» видів економічної діяльності для переможця. В індустріальних суспі­льствах «рентабельність» завоювань поступово зменшується порівняно з рентабельністю продуктивної праці.

Отже, існує два принципових підходи до питання про війну:

• Раціоналістичний: війна розглядається як законний та правомір­ний засіб зовнішньої політики, тільки щоб вона була оголошена та велась відповідним чином. На початку ХІХ ст. німецький теоретик К.

• Моральний: війна осуджується як антигуманний засіб політики. Спробою поєднання морального та раціонального підходу є поділ війн на справедливі та несправедливі. Але послідовним висновком з цього підходу є абсолютний пацифізм, який стверджує, що війна є злочином проти людства, а з появою зброї масового знищення - ще й безумством; вона перестає бути раціональним інструментом зовнішньої політики, оскільки перетворюється на колективне самогубство.

Історія ХХ ст. вочевидь довела необхідність відмови від війни як за­собу політики. У Першій світовій війні брало участь 38 держав і загинуло 10 млн. (20 млн. поранених). У Другій світовій війні брала участь 61 дер­жава і загинуло понад 60 млн.

У 1928 р. Ліга націй прийняла пакт Бріана-Келлога, в якому зроб­лена перша спроба осудити війну як засіб урегулювання міжнародних спо­рів. До 1939 р. його підписали 63 країни, але він не зумів відвернути Другу світову війну. У 1945 р. у Статуті ООН була заборонена будь-яка загроза силою або її застосування проти територіальної цілісності або політичної незалежності будь-якої держави.

У середині ХХ ст. зі створенням зброї масового знищення людство здобуло можливість здійснити власне самогубство. Першими про цю не­безпеку сказали вчені у відомому Маніфесті А. Ейнштейна-Б. Рассела (1955). Вони висловили думку про неможливість перемоги в ядерній війні, а отже - про необхідність відмови від війни як засобу політики, відмови від застосування сили та забезпечення безпеки виключно політичними засоба­ми. Вже в період Карибської кризи 1962 року, коли США та СРСР опини­лись за крок від ядерного конфлікту, безглуздість війни із застосуванням ядерної зброї стала зрозумілою і політикам. Гонка ядерних озброєнь три­вала ще майже три десятиліття, проте вони розглядались уже в першу чер­гу як інструмент стримування світової війни.

За оцінками вчених, існуючої ядерної зброї вистачить, щоб 15 разів, а хіміч­ної - 4000 разів знищити все живе на землі. При цьому в перші три доби глобальної ракетно-ядерної війни може загинути більше 700 млн. людей. Унаслідок численних вибухів величезної потужності в атмосферу піднімуться мільйони тонн пилу, які щільною завісою закриють Землю від сонячних променів, і вже за два тижні серед­ня температура на поверхні Землі сягне -25°С, наступить ефект, названий ученими «ядерною зимою». Він може тривати не менше від 1-2 років.

Але це не спинило локальних війн. Після Другої світової війни у світі відбулось не менше ніж 200 військових конфліктів і 20 війн середньої інте­нсивності, жертвами яких стали десятки мільйонів людей. Тільки протягом 90-х років у 53 основних конфліктах загинуло 3,9 млн. чол. При цьому зна­чно зросла частка втрат серед мирних громадян: якщо в період останньої світової війни близько половини загиблих були цивільними людьми, то в сучасних конфліктах - 80-90 %. Певною мірою це пов’язано з тим, що пе­реважна частина сучасних війн - це внутрішньодержавні (громадянські, етнічні або релігійні) конфлікти.

Крім того, війна розглядається сьогодні як поліцейська акція міжна­родного плану («гуманітарна інтервенція»), яка має на меті охорону зако­ну, цивілізації та порядку на міжнародному рівні (війна 1991 р. у Перській затоці проти Іраку за відновлення суверенітету Кувейту; операція в Афга­ністані 2001 р. проти режиму талібів та терористичних баз; війна США і їх союзників з антитерористичної коаліції проти режиму Саддама Хусейна у 2003 р.). Характерною ознакою цих війн є масоване застосування авіації та інших технічних засобів, покликаних максимально зменшити військові втрати. Проте це тільки збільшує частку жертв серед мирного населення і провокує інтенсифікацію партизанських та терористичних методів бороть­би з боку тих сил, проти яких спрямовуються ці «гуманітарні інтервенції».

Особливості розвитку міжнародних відносин у другій половині ХХ ст.

Основні особливості й характерні риси міжнародних відносин у другій половині ХХ ст. можна узагальнити наступним чином.

• Після Другої світової війни остаточно склалась біполярна систе­ма. Ідеологічне протистояння двох таборів (капіталістичного на чолі з США і соціалістичного на чолі з СРСР) утілюється у холодну війну, яка характери­зується форсуванням гонки озброєнь, створенням військових блоків (НАТО та Організація Варшавського Договору) і мережі військових баз, викорис­танням сили й погрози силою, економічною, інформаційною, дипломатич­ною війною, а також локальними війнами (у Кореї 1950-53, у В’єтнамі 1959— 75, в Афганістані 1979—89). Закінчується на межі 80-90-х років (символічним завершенням стало руйнування берлінського муру 10 листопада 1989 р.).

• Відбуваються зміни у характері та ролі війн у зв’язку з удоскона­ленням озброєнь. На перший план виходить гонка ядерних озброєнь і яде­рне стримування.

• Розпад колоніальної системи (у 1960 р. ООН прийняла Декла­рацію про надання незалежності колоніальним країнам і народам, цей рік став «роком Африки» - відразу 17 країн цього континенту отримали незале­жність; остання колоніальна імперія - португальська - зазнала краху в 1975).

• Значне збільшення суб’єктів світової політики (держав та органі­зацій - кількість членів ООН, наприклад, з 1945 по 2005 роки збільшилась із 51 до 191).

• Протистояння Північ-Південь (між розвиненими країнами і країнами, що розвиваються).

• Поява нових центрів сили - Західна Європа, Японія, Китай, «азіатські тигри» (Південна Корея та ін.), Індія.

• Інтернаціоналізація суспільного життя, створення взаємозалеж­ного світу, включення економіки, культури, ідеології в міжнародні стосунки.

• Посилення ролі економічних чинників та інститутів (Всесвітній банк, Міжнародний валютний фонд, Світова організація торгівлі й ін.).

• Загострення глобальних проблем.

• Посилення ролі міжнародного права, переговорів, договорів, міжнародних організацій, систем колективної безпеки.

Наприкінці ХХ ст. відбулись дуже значні зміни ситуації та розста­новки сил у світі, а саме:

• падіння соціалістичних режимів у країнах Східної Європи (1988­1990 рр.), зникнення «соціалістичного табору» (розпуск Організації Варшав­ського Договору і Ради Економічної Взаємодопомоги в 1991 р.);

• розпад СРСР (1991 р.);

• розпад Югославії (1991 р., потягнув за собою затяжну балканську кризу - низку етнічних війн між колишніми республіками або в середині їх) та Чехословаччини (1993 р.);

• об 'єднання Німеччини (3 жовтня 1990 р.);

• поглиблення економічної і політичної інтеграції Європейського Союзу.

Результатом цих змін стали: перебудова системи міжнародних сто­сунків, завершення протистояння двох систем та двох наддержав, завер­шення стану «холодної війни» і початок співробітництва великих держав у розв’язанні спільних проблем. Довготермінові наслідки цих змін ще тіль­ки вимальовуються. Ці наслідки можуть бути як позитивними, так і нега­тивними:

позитивні:

• зміцнення єдиної системи колективної безпеки на базі ООН, а та­кож глобальної системи координації зусиль провідних держав світу у розв’язанні проблем міжнародної безпеки і співробітництва;

• обмеження гонки озброєнь, перш за все масового знищення;

• подальша інтеграція Європи на базі зближення політичних та вій­ськових структур (ОБСЄ й НАТО).

негативні:

• тенденція до гегемонії США, до монополярного світу і нав’язування американських інтересів іншим країнам;

• домінування НАТО як військово-політичного блоку в Європі та розширення його «зони відповідальності» на інші континенти, відродження військово-політичної конфронтації між НАТО і країнами, що не входять до цього блоку (Росія, СНД);

• загострення нових ліній протистояння: між США, Європою - й Азією або мусульманським світом; між великими та малими державами.