6.6. УКРАЇНСЬКА ЦЕРКВА XVII-ХХІ СТОЛІТЬ

Ситуація в Церкві після укладення унії була дуже складною. Унія зустріла багато ворогів: польський уряд убачав в унії пере­шкоду до ополячення українців; московські князі вбачали в унії перешкоду в приєднанні Київської митрополії до Московської Церкви; українські шляхтичі і братства розуміли, що унія пере­шкодить їхньому впливу на Церкву.

• ЙОСИФ ВЕЛЬЯМИН-РУТСЬКИЙ

Після Потія митрополію очолив Йосиф Вельямин-Рутський (1613-1637), один із найдієвіших митрополитів в українській іс­торії. Маючи чудову освіту в кращих західних колегіях та добре знаючи проблеми Церкви, він невпинно трудиться над її відро­дженням. Оскільки більшість єпископів були вихідцями з монас­тирів, митрополит розумів, що реформа монастирів є реформою єпископату. Митрополит об'єднав усі монастирі в один чин, на кшталт католицьких орденів. 1616 року створив новіціат (за­клад освіти монахів) при Битенському монастирі, а для проводу новіціату запросив єзуїтів Симеона Пруського і Андрея Конин- ського. 20-26 липня 1617 року митрополит скликав у Руті під Новгородком настоятелів усіх українських монастирів і створив генеральну капітулу, завданням якої стало керувати монастир­ським життям. На цьому з'їзді був затверджений устав Василіан­ського чину, і ця подія може вважатися заснуванням чернечого Чину Святого Василія Великого. Чин очолив протоархимандрит, який підпорядковувався митрополиту; монастирі більше не підпорядковуються місцевим єпископам, а протоархимандриту і генеральній капітулі; протоархимандрита обирали ченці і за­тверджував митрополит.

ВІДНОВЛЕННЯ ПРАВОСЛАВНОЇ ЄРАРХІЇ

В 1619 році до Москви прибув єрусалимський Патріарх Теофан, щоб висвятити на Московського Патріарха митрополита Філаре- та, батька царя Михайла Федоровича Романова. Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний запросив Патріарха Теофана до Києва. 1620 року Патріарх Теофан висвятив нову єрархію Київської ми­трополії: митрополитом став ігумен Михайлівського монастиря Йов Борецькй (1620-1631), полоцьким архиєпископом - Мелетій Смотрицький, володимирським єпископом - князь Курцевич, перемиським єпископом - Ісая Копинський, холмським єписко­пом - Паїсій Черкавський, турово-пінським єпископом - Авраам Стагонський. Нову єрархію, яка утворилася паралельно до вже іс­нуючої, підтримували козаки на чолі з гетьманом. Козаки масово записалися до Київського братства, устав якого заново благосло­вив Патріарх Теофан і підтвердив його ставропігію.

Митрополит Йосиф протестував проти цієї хіротонії. Однак, польський король був залежний від козаків, які були йому по­трібні для його війн. Нова православна єрархія вела активну пропаганду і боротьбу проти унійних єпископів. Подекуди дохо­дило до збройних заворушень. Користуючись підтримкою коза­ків, православні єпископи захоплювали монастирі і храми. Унія знову опинилася перед загрозою. Повна перемога унії наступи­ла після смерті полоцького архиєпископа Йосафата Кунцевича, який загинув 12 листопада 1623 року. Іван Кунцевич, який у мо­настирі прийняв ім'я Йосафат, народився у Володимирі в 1580 році, а 1618 році він став полоцьким архиєпископом.

Після смерті Йова Борецького, за підтримки козаків, митро­политом став Ісая Копинський (1631-1632), ревний прихильник Москви. У 1633 році Петро Могила прийняв свячення у Львові і, повернувшись до Києва, захопив церкву Святої Софії, скинув митрополита Ісаю Копинського та ув’язнив його у Києво-Печер­ській Лаврі, де Копинський зрікся митрополії. Козаки не надали підтримку Копинському, а, вислухавши Могилу, підтримали йо­го. Могила швидко налагодив контакти з митрополитом Йоси- фом Рутським, із яким, напевне, знався ще до отримання митро­полії, позаяк Могила підтримував дружні відносини з Мелетієм Смотрицьким як до, так і після його переходу до унії. Митропо­лити Йосиф Вельямин-Рутський і Петро Могила домовлялися про створення Київського Патріархату і об’єднання обох митро­полій. Митрополит Рутський підтримував кандидатуру Могили на Патріарха. У 1637 році помер митрополит Йосиф. Його наступ­ником став митрополит Рафаїл Корсак (1637-1641), перед яким постали два важливі завдання - канонізація Йосафата Кунцеви­ча і Київський Патріархат.

• БОГДАН ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ

В 1648 році почалась війна під проводом Богдана Хмельниць­кого. Перша велика битва відбулась біля села Пиляви, що на межі Волині й Поділля. Хмельницький отримував перемогу за перемогою. За час війни помер король Владислав IV. У Хмель- ницького не було великих політичних амбіцій. Він у листопаді 1648 року вислав своїх послів до Варшави на сейм, і підтримав кандидатуру короля Яна Казимира. Після цього він повернувся до Києва, де його зустріли як тріумфатора. В Києві на нього че­кали посли різних країн, а також єрусалимський Патріарх Паїсій, які наштовхнули гетьмана на ідею незалежної України. В 1649 році почався новий етап війни, в якій на стороні козаків висту­пив кримський хан Іслам-Герей. Армії зійшлись під Зборів. В останній момент королівський канцлер Юрій Оссолінський під­купив хана, і той відступив, а гетьман мусів 18 серпня 1649 року підписати Зборівський мирний договір, за яким в межах Польщі утворювалась автономна козацька республіка, а православний митрополит отримував місце в сеймі. Про селян у договорі не згадувалось, і вони, отримавши амністію, мусіли повертатись на панщину. Влітку 1651 року почались нові сутички, в яких пере­могла польська армія. Хмельницький швидко організував нові полки, і наніс удар під Білою Церквою. 28 вересня 1651 року Хмельницький підписав з поляками Білоцерківську угоду, яка для українців була ще гіршою, ніж Зборівська.

В квітні 1657 року Хмельницький, помираючи, скликав ко­зацьку раду, щоб обрати наступника. Вибори виграв Юрій Хмель­ницький, але 16-літній Юрій не міг керувати. Новим гетьманом Рада обрала генерального писаря Івана Виговського. Проти Виговського відразу ж піднялась опозиція, яка почала писати скарги до царя. Царський уряд виступив посередником в урегу­люванні конфлікту. В 1658 році в Переяславі відбулась Рада, яка знову обрала гетьманом Виговського, який мусів погодитись на великі поступки для царя. 16 травня 1658 року гетьман підписав з поляками Гадяцьку угоду, відповідно до якої утворювалась фе­дерація трьох країн України, Польщі і Литви. В усіх країнах мала бути скасована унія. Цар Олексій видав грамоту, якою оголосив Виговського зрадником. Натомість гетьман розіслав європей­ським володарям листи, в яких описував новий стан України. Весною 1659 року російська армія під керівництвом Трубець- кого, Ромоданова та Пожарського ввійшла в Україну. В битві під Конотопом 28-29 червня 1659 року російська армія була роз­громлена. В тому ж році вибухнуло повстання проти гетьмана. В Білій Церкві Рада скинула Виговського та обрала гетьманом Юрія Хмельницького. 17 серпня 1659 року відбулась Переяс­лавська Рада, відповідно до постанов якої Україна залишала­ся у підданстві Москви. Юрій Хмельницький був противником об’єднання з Москвою. Натомість його дядько, переяславський полковник Яків Сомко склав присягу на вірність царю. Сомка об­рали першим гетьманом Лівобережної України. Проти нього ви­ступив Іван Брюховецький. В 1663 році в Ніжині під контролем московського війська відбулась Чорна Рада, на якій Брюховець- кого обрали гетьманом, а Сомка стратили.

• ЦЕРКВА ПІСЛЯ ПЕРЕЯСЛАВСЬКИХ УГОД

Після укладення Переяславських угод 1659 року, Київський православний митрополит Діонізій Балабан (1658-1663) пере­брався на Правобережжя. Царський представник, князь Тру- бєцкой, призначив місцеблюстителя митрополичого престолу Лазаря Барановича. 4 травня 1661 року в Москві, з наказу царя Олексія, митрополит Пітирим висвятив на єпископа мстислав- ського протопопа Максима Филомоновича під іменем Методій, щоби він міг поширювати в Україні московські впливи. Однак Методій більше нашкодив Москві, аніж допоміг. Проти нього виступив гетьман Сомко з козацькою старшиною, а київський митрополит Діонізій і Константинопольський Патріарх Діоні- зій ІІІ його викляли. Однак, коли в 1663 році помер митрополит Діонізій Балабан, Патріарх зняв із Методія анатеми, і він, за під­тримки лівобережного гетьмана Івана Брюховецького, став ад­міністратором Київської митрополії на Лівобережжі. В той час на Правобережжі обирали одразу двох митрополитів Йосифа Нелюбовича-Тукальського, який постійно жив у Чигирині - сто­лиці правобережних гетьманів Павла Тетері і Петра Дорошенка, та Антона Винницького, який керував Перемисько-Самбірською єпархією з осідком у Сяноці, а польський король потвердив обох. Аж після смерті митрополита Йосифа Антон Винницький пере­йняв повну владу над Київською православною митрополією на Правобережжі.

Після смерті Антона Винницького польський король Ян ІІІ Со- бєский призначив адміністратором Київської митрополії львів­ського єпископа Йосифа Шумлянського, який багато працював над покращенням становища православного духовенства. 7 бе­резня 1677 року Шумлянський склав Київському унійному ми­трополитові Кипріяну ІІ Жоховському заяву про приєднання до унії, проте зробив це таємно. 1 грудня 1680 року він висвятив на перемиського єпископа Інокентія Винницького і 26 березня 1681 року Шумлянський і Жоховський повідомили короля про перехід до унії. Приєднання до унії єпископа Йосифа Шумлян- ського розголосив луцький єпископ князь Гедеон Четвертин- ський. В грудні 1684 року московський уряд від імені малолітніх царів Петра І та Івана V звернувся до Константинопольського Патріарха Якова І із проханням передати Київську митрополію під юрисдикція Московського Патріархату. Патріарх не дав від­повіді. Втім московський уряд призначив вибори митрополита, на яких обирали князя Гедеона Четвертинського (1685-1690). Цей вибір підтримав гетьман Іван Самойлович, оскільки до­чка гетьмана одружилась із небожем князя Четвертинського. Вибори Гедеона Четвертинського на митрополита відбулись 29 травня 1685 року в Києві. Восени того ж року Гедеон поїхав до Москви, де Патріарх Йоаким його інтронізував. Опісля цар і гетьман почали тиснути на православних Патріархів, щоб во­ни визнали перехід Київської митрополії в лоно Московського Патріархату. Жоден із них із цим не погодилися. Тоді цар і геть­ман підкупили турецьких візирів, щоб ті змусили Патріархів по­годитись із переходом. Через підкуп візирів та тиск турецького уряду, Патріарх Константинопольський дав свою згоду. Так Ки­ївська митрополія опинилася під владою Московського Патрі­архату. В 1688 році Гедеону Четвертинському заборонили вико­ристовувати старий титул «митрополит Київський і всієї Русі». Натомість наказали підписуватися титулом «митрополит Київ­ський, Галицький і Малої Русі». В 1721 році Петро І ліквідував Київську митрополію, замінивши її архиєпархією. Аж у 1743 році відновлено митрополію в Києві, однак митрополит отримав ти­тул «митрополит Київський і Галицький».

• УКРАЇНСЬКА ЦЕРКВА У ХУІІ-ХУІІІ СТ

Після смерті греко-католицького митрополита Антона Селя- ви (1641-1655) понад десятиліття митрополита не було. Це не­гативно відзначилося на церковному житті, особливо у важкий післявоєнний час, коли Церква і народ були понищені війною. Одночасно не було єдності й у василіанському чині, який поді­лився на дві фракції: одна прагнула обрати протоархимандри­том Гавриїла Коленду, а інша - холмського єпископа Якова Сушу, видатного вченого, історика Церкви. Єпископат Церкви відреа- гував на проблему і вислав Якова Сушу до Риму для вирішен­ня проблем поставлення митрополита. Суша в Римі відстояв поставлення митрополитом Гавриїла Коленди (1666-1674), а сам став протоархимандритом василіан. У 1668 році, коли Ян ІІ Казимир Ваза (1648-1668) відрікся від польської корони, коро­лем Польщі став Михайло Корибут-Вишневецький (1669-1673). Король запросив на Варшавський сейм митрополита Гавриїла Коленду, куди він поїхав зі своїм помічником Кипріаном Жохов- ським, який згодом став митрополитом. На сеймі король дуже допоміг Українській Церкві: повернув їй забране майно, відно­вив знищені архимандрії тощо. На цьому сеймі вперше за багато років Київський митрополит у присутності короля відслужив літургію у східному обряді за участі латинського духовенства. У 1673 році король помер і трон отримав Ян ІІІ Собєский. В той час помер і митрополит Гавриїл, а його наступником став Кипріян ІІ Жоховський (1674-1693). Василіани в цей час обирали нового протоархимандрита. Вони висловили бажання, щоби протоар­химандритом був не єпископ, а один із них, хто склав вічні обіти в монастирі. Відтоді це правило діє і до сьогодні. На капітулі про­тоархимандритом було обрано Пахомія Огилевича.

Період митрополитів Михайла і Кипріяна ІІ - це час спокою і розквіту Київської греко-католицької митрополії. За владицтва наступного митрополита Лева І Слюбич-Заленського (1694­1708) знову пролилася кров мучеників. 1705 року в Білорусію, яка у той час належала до Польського королівства, ввійшли вій­ська Петра І як союзники польського Короля Авґуста ІІ Сильного (1697-1706) у шведській війні. 11 липня 1705 року Петро І при­був до Полоцька, ввійшов до храму, де служилася вечірня, і вбив священика Теофана Кольбичинського, а монахів Константина Заячівського, Якова Кізиковського і Якова Книшевича наказав повісити, всіх інших василіан Полоцька ув'язнив. Після смерті Лева І митрополитом став Юрій ІІ Винницький (1708-1713), а після нього - Лев ІІ Кишка (1714-1728). Митрополит Лев ІІ ба­чив необхідність суттєвих реформ у Церкві. Для цього він скли­кав Замойський Собор у 1720 році. Заслугами Собору є те, що він укріпив Греко-Католицьку Церкву і зробив її спроможною само­стійно реагувати на дух часу. Серед замойських реформ у Церкву ввійшли і деякі латинські звичаї: наприклад, з'являється читана Служба Божа, дозволяється служити літургію при бічних пре­столах тощо. Також Замойський Собор постановив висвячувати єпископів тільки з василіанського чину. Митрополит Лев ІІ за­снував греко-католицьку семінарію у Володимирі-Волинському, а згодом і в Холмі.

• ГАЙДАМАЧЧИНА

Особливою сторінкою історії Церкви є гайдамаччина, позаяк вона мала передовсім релігійні підстави. В час правління остан­нього польського короля перед поділами Польщі Станіслава Авґуста Понятовського (1764-1795) на Правобережній Україні майже не було православних парафій. Наприклад, на Київщині і Поліссі в 1794 році було 1902 греко-католицькі парафії і 15-20 православних. Цими православними парафіями керував переяс­лавський єпископ Гевразій Ліщинський. Він поставив ігуменом Мотронинського монастиря Мелхиседека Значко-Яворського. В той час на територію Правобережної України ввійшли москов­ські та гетьманські війська. Цим скористалися єпископ Ліщин- ський та ігумен Значко-Яворський. Вони привели на Правобе­режжя московських ченців, завданням яких стало розпалюван­ня ворожнечі. В 1768 році до Мотронинського монастиря всту­пив козак Максим Залізняк. Єпископ та ігумен переконали його підняти постання. Україною потекли ріки крові. Близько 300 греко-католицьких священиків, які не хотіли розірвати унію, були страчені. Найбільше жертв полягло в Умані, де були стра­чені майже всі учні василіанської школи. Розбої гайдамаків були такі великі, що вони вдиралися навіть на молдавські і турецькі землі. Коли молдавські і турецькі уряди погрозили імператриці Катерині ІІ, вона винищила гайдамаків. Однак справу знищення унії продовжила за допомогою військових. У січні 1770 року до імператриці з проханням ліквідувати унію виїхало посольство на чолі з унійними священиками Михайлом Ґурандою і Семеном Переровським, яким за дисциплінарні порушення було заборо­нено священнодіяти. У відповідь Катерина ІІ дала наказ генера­лу Рум'янцеву, який у той час очолював російську армію на тери­торії України, щоб він надав військову допомогу православному духовенству та звільнив українські парафії від унійних свяще­ників.

Митрополит не міг нічого вдіяти, оскільки гайдамаччина дія­ла на теренах, окупованих Росією, а польський король займався проблемами, пов'язаними з важкою політичною ситуацією. Пап­ський Нунцій Ґарампі відправив у 1773 році на окуповані терито­рії енергійного холмського єпископа Максиміліана Рилла, який був австрійським громадянином. Він зумів повернути багато па­рафій; священики і громади, які під тиском відступили від унії, масово до неї поверталися. У 1774 році генерал Ширков ареш­тував єпископа Максиміліана. Однак на вимогу австрійського уряду російська влада мусіла його відпустити, хоч і заборонила йому в'їзд на територію Росії. В 1778 році помер київський ми­трополит Филип Володкович. Наступним митрополитом став Лев ІІІ Шептицький. У 1773, 1793 і 1795 роках відбулися три по­діли Польщі, яка розділилася між трьома державами: Російська імперія отримала Варшавське герцогство і Київську губернію, Австро-Угорська імперія отримала Велике князівство Краків­ське та Королівство Галіції і Лодомерії, Пруське королівство отримало північні польські землі. Всі австрійські імператори, за правління яких відбувалися поділи Польщі, а це Марія-Тере- зія (1740-1780), Йосиф ІІ (1780-1790), Леопольд ІІ (1790-1792), Франц ІІ-І (1792-1835), добре ставилися до Греко-Католицької Церкви. Тому українська Церква в Австро-Угорщині розцвітала. У Пруссії Король Фрідріх-Вільгельм ІІІ (1797-1840) навіть ство­рив для греко-католиків окреме Супрасльське єпископство, яке однак проіснувало недовго.

• ГРЕКО-КАТОЛИКИ В РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ

На окупованих Росією територіях ситуація складалася по- іншому. Приєднання Київської православної митрополії до Московського Патріархату було дуже плідним для Москви. Мос­ковська Церква значно відставала в освітньому, канонічному і навіть літургійному розвитку від Київської. Відсутність освіти повністю викорінили у Московській Церкві богословський роз­виток і породили серйозний обрядовий занепад. Це показав уже Стоглавий Собор, скликаний царем Іваном Грозним і митропо­литом Макарієм 1551 року, на якому підняли питання про безліч помилок у літургійних книгах і про неприйнятні обрядові прак­тики. Однак Стоглавий Собор не вирішив цих проблем. Прагнен­ня Москви приєднати Київську митрополію супроводжувалися перетягуванням з України освіченого духовенства, яке привно­сило у Московську Церкву світло освіти і богослов’я. Під вплива­ми українських ченців Патріарх Никон (1652-1667) розпочав ре­форму, яка полягала у змінах обрядових деталей і переписуванні літургійних книг. Для переписування і виправлення літургійних книг запрошувалися київські монахи, оскільки Москва освіче­них кадрів не мала. Реформу Никона, яка тривала і після його смерті, сприйняло не все російське духовенство. Ті, які виступа­ли проти й відкололися від Російської Церкви, сьогодні відомі як старообрядці. Вони проголосили патріарха Никона антихрис­том, а київських ченців єретиками-обливальниками. Назва «об- ливальники» походить від форми хрещення, при якому в Укра­їні обливали водою, а в Росії занурювали у воду. Старообрядці розділилися на дві групи: попівська згода, яка має священиків, і безпопівська згода, яка відмовилася від священства. Кожна з цих груп поділена на багато різних сект.

Після поділів Польщі велика частина українських земель опинилася в Російській імперії. Незабаром імператриця Кате­рина ІІ проголила указ, відповідно до якого, якщо в якісь гре- ко-католицькій парафії помирає парох, то потрібно запитати мешканців, якого пароха вони хочуть: греко-католицького чи православного. Оскільки питали тільки урядовців, а вони були росіянами, то парохами ставали тільки російські православні священики. Згодом почали застосовувати ще жорсткіші мето­ди. Так, у 1781-1783 роках тільки Полоцька єпархія втратила 800 церков і 100 тисяч вірних. Договір у Гродні від 13 липня 1793 року, яким регулювався другий поділ Польщі, гарантував повну свободу і права католикам обох обрядів. Однак на справді було інакше. В 1795 році Катерина ІІ своїм указом ліквідувала греко-католицькі єпархії на Волині і Поліссі. За правління ім­ператора Павла І (1796-1801), сина Катерини ІІ і Петра ІІІ, гре­ко-католики опинилися у кращій ситуації. Папський нунцій Лаврентій Літта домігся, що Павло І, незважаючи на протести Святішого Синоду, відновив дві греко-католицькі єпархії у Бе­ресті й Луцьку, повернув зі Сибіру греко-католицьке духовен­ство і дозволив діяльність василіан. Після вбивства Павла І у 1801 році імператором став Олександр І (1801-1825). В той час яскраво проявилася постать полоцького архиєпископа Іраклія, який зумів вибороти в Олександра І певні права для греко-ка­толиків. Імператор створив спеціальний керівний орган, який керував католицькими вірними у Російській імперії, - Като­лицьку колегію в Петербурзі, до якої увійшли як римо-католи- ки, так і греко-католики. Згодом архиєпископ Іраклій добився в імператора реформи Католицької колегії, яку розділили на два відділи - римо-католицький, очолюваний архиєпископом Ста­ніславом Богуш-Сєстшенцевічем, та греко-католицький, який очолив архиєпископ Іраклій. У 1806 році, після смерті митро­полита Теодозія Ростоцького, імператор Олександр І призначив Іраклія митрополитом Уніатської Церкви в Росії. Це відбулося без згоди Риму, позаяк Іраклій перебував у складних взаєми­нах із Апостольською Столицею. Це була нова, незнана досі ми­трополія. В цій митрополії імператор Олександр і митрополит Іраклій створили нові єпархії у Вільнюсі, Полоцьку, Луцьку і Бе­ресті. 30 серпня 1809 року Іраклій помер, а митрополитом став Григорій Коханович, який помер 1814 року. Опісля три роки ми­трополита не було. У 1817 році імператор призначив митропо­литом Йосафата Булгака (1817-1838).

Після смерті Олександра І трон перейняв Микола І (1825­1855), який ненавидів греко-католиків і знищив Греко-Като- лицьку Церкву в Росії. 1826 року імператор заборонив друк і по­ширення греко-католицької літератури; у 1828 реорганізував чотири єпархії у дві - в Полоцьку і Жировцяв; з 1832 року лікві­дував василіан; почалася чистка та арешти греко-католицького духовенства. З почину уряду була утворена ініціативна група з греко-католицьких священиків, які мали організувати ліквіда­цію унії і об’єднання греко-католиків із Московським Патріарха­том. До цієї групи увійшли литовський єпископ Йосиф Семашко, адміністратор полоцької єпархії Василь Лужинський і берестей­ський єпископ Антон Зубко. Вони з підтримкою військових за­ставляли священиків підписувати заяви про перехід до Москов­ського Патріархату. В 1838 році Семашко, Лужинський і Зубко в Полоцьку підписали акт єднання з Московським Патріархатом. Однак ще жив митрополит Йосиф Булгак, який рішуче не підпи­сував цей акт, незважаючи на вмовляння і погрози навіть само­го Миколи І, а без згоди митрополита акт був недійсний. Цього ж року митрополита отруїли, а 25 березня 1839 року урочисто проголосили акт злуки, який доставили до Петербургу імпера­тору і обер-прокурору Святішого Синоду Протасову.

• ГРЕКО-КАТОЛИКИ ХОЛМЩИНИ

У 1815 році від Австрії до Росії відійшла Холмщина, Лемківщи- на і Підляшшя, внаслідок чого почалась 50-літня боротьба Холм- щини за віру. Відразу ж Холмська єпархія перейшла з юрисдикції греко-католицьких митрополитів до безпосереднього підпо­рядкування Папі. Після смерті холмського єпископа Фердинанда Ціхановського у 1828 році, цар Микола І самовільно призначив єпископом Філіпа Феліціана Шумборського (1828-1851). Єпис­коп Шумборський сміливо відстоював права греко-католиків. Після його смерті адміністратором єпархії імператор призначив Івана Терашкевича, який, будучи слабохарактерним, не міг дуже опиратися царському тиску. Після смерті Терашкевича у 1863 році, уряд призначив єпископом Івана Калиновського. Єпископ Калиновський став великим противником Росії і навіть підтри­мував польське повстання 1863 року. 1 січня 1865 року почалась ліквідація Греко-Католицької Церкви на Холмщині: звільняли священиків, захоплювали храми тощо. Калиновський, якому заборонили висвячувати, таємно відсилав кандидатів на свя­чення до Львова, Перемишля і Ужгорода. З'явилися нові муче­ники. Найжорстокіше захоплення храму відбулось у Пратулині, де вірян, які вийшли захищати храм розстріляли. В 1871 році уряд призначив адміністратором єпархії Маркила Попеля, який сформував депутацію до царя і Священного Синоду з проханням приєднати Холмську єпархію до Російської Церкви. В 1875 році відбулось приєднання, а Маркила Попеля висвятили на Люблін­ського єпископа.

• ГРЕКО-КАТОЛИКИ В АВСТРІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ

Становище Української Церкви в Австро-Угорщині у ХУІІІ сто­літті було жалюгідним. Після польського поневолення греко-ка­толики не мали можливості здобувати богословську освіту. Ми­трополит Лев ІІІ Шептицький багато працював над відроджен­ням Церкви. Він збудував у Львові семінарію при церкві Святого Юрія, яку, однак, відкрив вже його наступник єпископ Петро Білянський у 1779 році. Імператриця Марія-Терезія фінансувала навчання українських богословів у Відні. 1779 року померли ми­трополит Лев ІІІ Шептицький і перемиський єпископ Атаназій Шептицький. Стараннями імператриці Марії-Терезії львівським єпископом був призначений Петро Білянський (1780-1798), а перемиським - Максиміліан Рилло (1785-1794), який ще буду­чи холмським єпископом вів успішні місії в центральній Україні. Єпископ Петро Білянський працював над розвитком освіти. В час його хіротонії існували тільки дві українські школи: брат­ська школа при церкві Успіння у Львові та народна школа при василіанській гімназії у Дрогобичі. У 1784 році імператор Йо- сиф ІІ відновив Львівський університет, який був заснований у 1661 році королем Яном ІІ Казимиром на основі єзуїтської коле­гії, але навчання в ньому велось латиною, якої українці зазви­чай не знали. Тому імператор 1787 року заснував у Львівському університеті Studium Ruthenium, щоби в університеті могли вчи­тися українці, поки не буде достатньо українців, які знатимуть латину. Цей інститут проіснував до 1809 року. Це була перша в Європі можливість навчання рідною мовою. Після смерті єпис­копа Білянського у 1798 році, адміністрацію Львівської єпархії перейняв перемиський єпископ Антін Ангелович. Львівська єпархія за часів Ангеловича мала 1300 парохій і 1928 храмів. 1783 року російська імператриця Катерина ІІ заборонила греко- католикам Центральної України спілкуватися з Апостольською Столицею і зруйнувала греко-католицькі парохії. Митрополити більше не титулувалися Київськими.

Ліквідація Київської митрополії дала підстави для домагання відновлення Галицької митрополії, переговори про яку починав ще митрополит Лев ІІІ Шептицький. Єпископ Антін Ангелович, який став головним діячем відновлення Галицької митрополії, довгий час не міг відстояти відновлення митрополії через на­полеонівські війни, а австрійський уряд, зазнавши поразки від французів, не мав часу і сил займатися Українською Церквою. Переговори відновилися після Братиславського миру, укладе­ного 26 грудня 1805 року. Імператор Франц І (1792-1835) гра­мотою від 17 липня 1806 року відновив Галицьку митрополію. Першим митрополитом став Антін Ангелович (1808-1814), уро­чиста інтронізація якого відбулася у Львові в церкві Святого Юрія 25 вересня 1808 року. Однак правління митрополита Анті- на виявилося дуже складним. Вже в 1809 році Львів на короткий час окупував польський наполеонівський легіон. Хоч ця окупа­ція була короткою, все ж завдала Церкві багато лиха. Митропо­лит залишився вірним Австрії і наказав духовенству не визна­вати владу ані Наполеона, ані польських повстанців. Польські повстанці, які воювали на стороні Наполеона, вирішили арешту­вати митрополита і він мусів тікати в карпатські села. Однак там його повстанці арештували і доставили до Стрия, де він перебу­вав у в'язниці, допоки австрійські війська не звільнили Львів від французів і поляків. Після наполеонівських війн австрійський уряд виявив велику прихильність до Української Церкви.

Після погромів Греко-Католицької Церкви в ній залишилося тільки дві єпархії: Львівська і Перемисько-Самбірська, які ін­тенсивно розвивалися. У 1850 році Львівська архиєпархія на­лічувала півтора мільйона вірних. Тому митрополит Михайло Левицький та перемишльський єпископ барон Григорій Яхи- мович 18 березня 1850 року просили імператора Йосифа І утво­рити нову єпархію. 8 травня 1850 року імператор відділив від Львівської архиєпархії Станіславівську єпархію. 17 червня 1848 року, за імператора Фердинанда І, митрополит Левицький був призначений Примасом Королівства Галичини і Лодомерії, а 16 червня 1856 року Папа Пій ІХ іменував 82-літнього митрополи­та Кардиналом. Кардинал Левицький помер в Уневі на 84-році життя, 15 січня 1858 року. Після митрополита Михайла Левиць- кого на галицькому митрополичому престолі перебували барон Григорій Яхимович (1800-1863), Спиридон Литвинович (1864­1869), Йосиф І Сембратович (1870-1882), Кардинал Сильвестр Сембратович (1882-1898), Юліан Сас-Куїловський (1899-1900) та граф Андрей Шептицький (1900-1944).

• ГРЕКО-КАТОЛИКИ В СРСР

Перемога СРСР у Другій світовій війні дала можливість радян­ському уряду продовжувати боротьбу проти УГКЦ. 1 листопада

1944 року помер митрополит Андрей Шептицький. Його слу­жіння перейняв Йосиф Сліпий. В 1945 році уряд запропонував усім греко-католицьким єпископам розірвати зв'язок з Апос­тольською Столицею та приєднатися до Московського Патріар­хату, однак жоден із них не погодився. Врешті уряд арештував усю вищу єрархію та понад 800 священиків УГКЦ. Під пильним наглядом спецслужб була утворена «ініціативна група» для по­єднання УГКЦ з РПЦ у складі священиків Гавриїла Костельника, Михаїла Мельника і Антона Пельвецького. Ця група 28 травня

1945 року звернулася до Ради народних комісарів СРСР із про­ханням вивести Церкву зі стану анархії. 18 червня 1945 року уповноважений у справах РПЦ при РНК УРСР Ходченко прого­лосив ініціативну групу тимчасовою церковною адміністрацією. Цього ж, 28 травня 1945 року ініціативна група звернулася з лис­том до духовенства УГКЦ, в якому проголосила заклик порвати з унією та приєднатися до РПЦ. В лютому 1946 року ініціативна група зустрілась у Києві з православним митрополитом Іваном для обговорення переходу до РПЦ. Під час того візиту Михаїла Мельника висвятили на Самбірсько-Дрогобицького єпископа, а Антона Пельвецького - на Станіславівського. Львівським єпис­копом став православний Макарій, оскільки Гавриїл Костельник був одруженим і не міг стати єпископом. 8-10 березня 1946 ро­ку у Львові в храмі Святого Юрія був скликаний псевдо-собор за участі 216 священиків і 19 мирян, на якому ухвалили рішення ліквідувати Берестейську унію і просити Патріарха Олексія І про прийняття їх до РПЦ. Після цього УГКЦ була заборонена радян­ським законодавством по всій території СРСР, проте Церква ви­жила у підпіллі та в діаспорі.

• ГРЕКО-КАТОЛИКИ В ДІАСПОРІ

Найдавніша українська діаспора сформувалася в Австрії. У Відні ще від часів імператриці Марії-Терезії існувала українська парафія Святої Варвари (Барбарерум). Після розпаду Австро- Угорщини митрополит Андрей Шептицький домігся в Папи призначення Віденського архиєпископа постійним візитатором для українських греко-католиків Австрії, а пароха церкви Святої Варвари - генеральним вікарієм для них. Після Другої світової війни у Відні опинилося багато українських емігрантів, які гур­тувалися навколо церкви Святої Варвари. Згодом у Зальцбурґу розвинувся ще один український центр навколо церкви Свято­го Марка. В Югославії 17 червня 1777 року виникла невелика Крижевська греко-католицька єпархія для сербів, які прийня­ли унію. Згодом на території Югославії почали накопичуватися емігранти із Закарпаття і Галичини, які спричинили ріст єпархії й надали їй українського духу. 16 липня 1909 року Апостоль­ський Престол, зважаючи на велику кількість українців у Бос­нії, створив боснійський вікаріат, підпорядкований Галицькому митрополитові. Великого розвитку Крижевська єпархія зазна­ла за єпископа Діонізія Няраді (1915-1940). В часи режиму Тіто Греко-Католицька Церква в Югославії зазнала переслідувань: єпископа Янка Шімрака, наступника Діонізія Няраді, арештува­ли у 1946 році, і він помер внаслідок знущань. У Чехословаччині виникла Пряшівська єпархія, яка бере свій початок від Ужгород­ської унії. В часи переслідувань ця єпархія втратила єпископа Павла Гойдича і єпископа-помічника Василя Гопка. Відновилася єпархія у 1968 році.

Німеччина стала найбільшим осередком української еміграції після падіння УНР. Зважаючи на це, митрополит Андрей 1927 ро­ку призначив священика Петра Вергуна відповідальним за ор­ганізацію душпастирської праці в Німеччині. Коли гітлерівська Німеччина привозила робітників з України, кількість українців тут збільшувалась. Апостольська Столиця в 1940 році іменувала отця Вергуна апостольським візитатором для українців-католи- ків у Німеччині. У 1945 році Петра Вергуна арештували і вивезли до СРСР. Після війни УГКЦ у Західній Німеччині адміністратив­но розділилася на три протопресвітерства, відповідно до ліній окупаційних зон: американської, британської та французької з центрами у Ганновері, Фрайбурґу і Мюнхені. У 1947 році в Захід­ній Німеччині діяли 186 греко-католицьких священиків та 120 постійних парафій. Для виховання священства у замку Гіршберґ організували семінарію, яку згодом перенесли до Нідерландів, де вона проіснувала до 1951 року. 13 грудня 1947 року Папа Пій ХІІ призначив апостольським візитором для українців-като- ликів Європи єпископа Івана Бучка. Згодом Папа іменував вла­дику Бучка асистентом папського трону і римським графом, а в 1953 - архиєпископом. У 1949-1951 роках багато українців з Європи емігрували до Америки. Згодом ця апостольська візита- тура розділилася на декілька екзархатів. Один екзархат об'єднав українських греко-католиків у Німеччині і Скандинавії, а йо­го центр знаходиться у Мюнхені. Другий екзархат, заснований буллою Папи Римського Івана XXIII «Aeterni Pastoris» 22 липня 1960 році об'єднав вірних у Франції, Швейцарії і країнах Бені­люксу, а його центр знаходиться в Парижі. Його екзархами були єпископи Володимир Маланчук (1960-1982), Михаїл Гринчишин (1982-2012) та Борис Ґудзяк (2012-2013). 19 січня 2013 року Па­па Бенедикт XVI перетворив цей екзархат у єпархію, першим правлячим єпископом якої став Борис Ґудзяк. Третій екзархат був створений 10 червня 1957 року і об'єднав греко-католиків у Великій Британії. Його очолювали єпископи Августин Горняк (1963-1987), Михаїл Гринчишин (1987-1989), Михаїл Кучмяк (1989-2002), Павло Хомницький (2002-2006) та Гліб Лончина (з 2009 року). 18 січня 2013 року Папа Бенедикт XVI перетворив екзархат у єпархію.

Українська еміграція до США почалася в 1880 році. Кардинал Сембратович вислав туди першого місіонера - священика Івана Волянського, який у Пенсільванії 1985 року збудував перший український храм. У 1889 році зросла кількість емігрантів, з якими поїхали й священики. В 1902 році у США було вже понад 400 тисяч українців, і митрополит Андрей у 1907 році висвятив першого єпископа для українців у США - Сотера Ортинського. Владика організовував українські спільноти, будував храми і школи тощо. Після смерті Ортинського його наступником у 1924 році став Константин Богачевський, який продовжував справу попередника. Сьогодні у США існує греко-католицька митропо­лія, яка включає в себе кілька єпархій. До Канади перші укра­їнці прибули у 1891 році, а масова еміграція почалася в 1897 році. Першим греко-католицьким священиком у Канаді був Не­стор Дмитрів, який в Една-Стар організував першу парафію. У 1910 році до Канади вперше прибув митрополит Андрей. Його стараннями та за підтримки французького єпископату Папа в 1912 році призначив першого єпископа Микиту Будку. В 1929 році на його місце прийшов Василій-Володимир Ладика. В той час єпархія мала 80 священиків, 256 парафій і місій, 35 парафі­яльних шкіл. У 1941 році єпархія вже мала 102 священики, 345 парафій і 85 місійних станиць. У 1950 році в Канаді існували вже чотири греко-католицькі екзархати. Сьогодні в Канаді існує гре- ко-католицька митрополія, яка включає в себе кілька єпархій. До Бразилії перші мігранти прибули у 90-х роках ХІХ століття. В 1897 році сюди приїхав перший місіонер - василіанський мо­нах і священик Сильвестр Кізима. Відтоді василіани розгорнули тут величезні місії. Сьогодні тут діє греко-католицька єпархія. У 1943 році василіани поширили свої місії й на Аргентину. Тут також діє греко-католицька єпархія. У Парагваї українська діа­спора почалась у 1936-39 роках і є невеликою. Сталих церковних структур тут немає. Нова міграція, яка почалась після розпаду СРСР, призвела до створення нових закордонних парафій.

• УКРАЇНСЬКА ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА

У ВІЛЬНІЙ УКРАЇНІ

Тим часом у радянській Україні Греко-Католицька Церква за­знавала жахливих репресій. Після Львівського псевдо-собору та арешту митрополита Йосифа Сліпого, діяльність Церкви бу­ла заборонена. Однак, греко-католики продовжували існування в підпіллі. Підпільну Церкву у той час очолювали митрополити Василь Величковський та Володимир Стернюк. У 1989 році УГКЦ вийшла з підпілля. 29 жовтня 1989 року священик Ярослав Чух- ній оголосив про перехід у лоно УГКЦ храму Преображення у Львові - першого храму, який повернувся до своєї Церкви. 7 ве­ресня 1984 року, після смерті Патріарха Йосифа Сліпого, главою Церкви став Кардинал Мирослав-Іван Любачівський, який здій­снював своє служіння в діаспорі. 31 березня 1991 року Патріарх Мирослав-Іван переніс свій осідок з Риму до Львова, звідки й ке­рував Церквою до дня своєї смерті, 14 грудня 2000 року. Наступ­ним главою Церкви став Кардинал Любомир Гузар, який 21 серп­ня 2005 року переніс свій осідок до Києва. Патріарх Любомир керував Церквою до 2011 року, коли відправився на емеритуру (відставку). Помер Патріарх Любомир 31 травня 2017 року. 27 бе­резня 2011 року УГКЦ очолив Патріарх Святослав Шевчук.

Сьогодні Українська Греко-Католицька Церква є найбільшою Католицькою Церквою східного обряду. В Україні діють чотири греко-католицькі митрополії: Київська, яка складається з Київ­ської архиєпархії, Донецького, Харківського, Одеського, Крим­ського і Луцького екзархатів; Львівська, яка складається з Львів­ської архиєпархії, Самбірського-Дрогобицької, Стрийської та Со- кальської єпархій; Тернопільсько-Зборівська, яка складається з Тернопільсько-Зборівської архиєпархії, Бучацької і Кам'янець- Подільської єпархій; Івано-Франківська, яка складається з Іва­но-Франківської архиєпархії та Коломийсько-Чернівецької єпархії. В Польщі діє греко-католицька Перемисько-Варшавська митрополія, до складу якої входять Перемисько-Варшавська ар- хиєпархія та Вроцлавсько-Ґданська єпархія. В Західній Європі ді­ють єпархія у Франції, єпархія у Британії, екзархат у Німеччині, а також структури в Австрії, Італії, Іспанії, Португалії, Греції та ін­ших країнах. В Америці діють три греко-католицькі митрополії: Вінніпезька, яка об'єднує греко-католиків Канади, і до складу якої входять Вінніпезька архиєпарія, Едмонтонська, Торонтська, Саскатунська та Нью-Вестмінстерська єпархії; Філадельфійська, яка об'єднує греко-католиків США, і до складу якої входять Фі­ладельфійська архиєпарія, Чиказька, Стемфордська і Пармська єпархії; Куритибська, яка об'єднує греко-католиків Бразилії, і до складу якої входять Куритибська архиєпарія і Прудентополь- ська єпархія. Також діють Буенос-Айреська єпархія в Аргентині та Мельбурнська єпархія в Австралії, а також парафії на всіх кон­тинентах планети.